Павло Дорогой


Фотограф документаліст, режисер документального кіно. Народився 22 червня 1985 року у Харкові.

2016 — Школа сучасної фотографії "ДОКДОКДОК", документальна фотографія та фотожурналістика, пост-документальна фотографія та інші медіа.

2016 — "Other voices, other rooms", школа документальної фотографії (Україна/Швеція).

2020 — Групова виставка "REВізії" у Єрмілов центрі (Харків), учасник виставки студентів Романа Пятковки з арт проектом "Red Corner Club".

2020 — Відкритий конкурс "Odesa Photo Days 2020", учасник головної виставки фестивалю - фотопроєкт "Без натяку на мистецтво", фіналіст конкурсу "Odesa Photo Days 2020".

2020 — Лабораторія документального кіно для молодих митців Indie Lab, режисер документального короткометражного фільму "Щоденник 1937".

2020-2021 — Проект "Архітектурна Енциклопедія України", режисер-оператор відео-есе про сучасний стан київського ВДНГ, режисер-оператор відео-арту "Проекція", (рефлексія на тему методу проектування архітектора Антонова В.Л., головного архітектора Харкова, автору генплана міста Харків 1963-1964 років, та теоретика архітектури).

2022 — Фото-дослідження архітектури пізнього соціалізму України та Чехії в рамках персонального гранту Культура и Креативні індустрії, від "House of Europe".

2022 — Майстерня.doc The Sergey Bukovsky Film Program.
paveldorogoy@gmail.com
«У моїй кімнаті»
Після російського вторгнення в Україну Павло Дорогой почав фотографувати війну у своєму рідному місті Харкові.

Фотопроект «У моїй кімнаті» показує війну через зруйновані будинки українців, які мали свої будні та щоденну рутину ще вчора. Фотографії зруйнованих інтер'єрів фіксують час, який зупинився 24 лютого. Мільйони людей покинули свої будинки або загинули через уламки скла чи бетону.

Фотопроект «У моїй кімнаті» малює сюрреалістичні образи зламаного війною життя. Люди гинуть і залишають свої будинки, але їх речі продовжувати жити. Звичайні речі з повсякденного життя набувають нового значення і розповідають про довоєнне життя.

«У моїй кімнаті» — це дуже особистий погляд на результати окупації та російське вторгнення. Речі, які постають крізь пил, кров і уламки, малюють портрети своїх власників. Ці люди розмовляють з нами через простір, час і навіть смерть, кожна річ розповідає історію своєї особистої трагедії.



«Сліди присутності»
З перших днів війни метро стало притулком для тисяч харків'ян. Простір, створений для переміщення з точки А до точки Б, перетворився на тимчасове житло. «Сліди присутності» — проект про те, як людина створює собі затишок навіть там, де йому не місце. Кожна станція метро стала унікальним підземним світом із своїми особливостями.

Від початку, архітектура кожної станції диктувала деякі рамки та умови життя. Людині довелося вбудовуватись у вже існуючий простір. Використовуючи доступні кошти, містяни ділили простір для позначення меж особистого комфорту: килими, ковдри, туристичні намети, клейонка та інші підручні засоби йшли в хід. Кожен намагався принести шматочок будинку на станцію.

Ідея проекту — через предмети та речі показати, як людина взаємодіє з простором, не пристосованим для тривалого життя.