З листопада 2022 року я працюю над тривалим дослідженням постконтузійних станів серед українських військових, які перенесли психофізіологічну травму внаслідок безперервного артобстрілу Росії. Багато хто з них не є професійними військовими, а пішли на фронт добровольцями після цивільного життя без відповідних навичок.
Ідея дослідження вирісла з попередньої документальної роботи про війну, що була зосереджена на антиутопічному образі сучасності, та зацікавленості амбівалентною природою техніки, яка знаходить втілення як у сподіваннях на прогрес, так і у жахах технічних воєн. Заглиблюючись у тему, я замислилася про феномен вибухової хвилі, який має суте штучне походження і не зустрічається у природному середовищі.
Перші згадки про травму, спричинену дією вибухової сили, відносяться до медичних журналів початку 20 століття. Термін "контузія" вперше з'явився в британському медичному журналі "The Lancet" у лютому 1915 року. Він охоплював два стани, жертвами яких ставали військові – органічне ушкодження від сили вибуху і неврастенію, психіатричний розлад, спричинений жахами сучасної війни. Масований гарматний вогонь минулих епох і навіть автоматична зброя, що з'явилася під час Громадянської війни у США, не були чимось схожим на нову артилерійську вогневу міць, яку використовували на фронтах Першої світової війни. Явище контузії часто описувалося в медичних записках, мемуарах і листах тієї епохи. Тоді це жахливе технічне нововведення викликало інстинктивний страх – здавалося, що якась темна невидима сила промайнула в повітрі й завдала страшної шкоди людському мозку.
Сучасний медичний словник розрізняє три ступені тяжкості мінно-вибухового ураження: струс, забій і компресію. Я досліджую перший, легкий ступінь. Його підступність полягає в тому, що вибухова хвиля, проходячи через мозок, руйнує його структуру на мікрорівні. Струс мозку внаслідок мінно-вибухового поранення може не відображатися на сканах мозку, але призводить до широкого спектру наслідків, що розвиваються з часом – емоційної нестабільністі, втрати зору та слуху, проблем з пам'яттю, прагненню до самоізоляції та іншим. Лікарі "Лісової поляни" називають його "невидимим пораненням" та "клінічним хамелеон".
Предметами мого дослідження є портрети пацієнтів шпиталю, які я знімаю на широкоформатну камеру і чорно-білу плівку, рефлексивні та художні тексти та фільм, створений у жанрі усних свідчень.
Проект реалізується у партнерстві з Центром психічного здоров'я та реабілітації ветеранів "Лісова поляна" МОЗ України.
Я вдячна ГО МСМ за фінансову допомогу у роботі над проектом.