Олександр Гіманов нещодавно став членом Української асоціації професійних фотографів. Він — одеський фотокореспондент, який не лише знімає події, а й пише тексти, розповідає про свій шлях у фотографії, професійні виклики та цінність кожного кадру в часи війни.
«Я прийшов у журналістику через фотографію. Писати мені завжди складніше, але фотографія — це моя любов і пристрасть», — розповідає Олександр. Спочатку він працював як відеооператор, але з часом усвідомив, що інколи світлина здатна захоплювати моменти швидше й глибше, ніж текст чи відео. «Фотографія дає швидкий відгук, і в цьому її сила», — каже Гіманов.
Згодом фотограф почав знімати не лише новини, але й розробляти власні репортажі на різноманітні теми. Деякі проєкти були глибшими, як-от його історичні фоторозвідки, або моменти міського життя: «Я б назвав це проєктами, а скоріше замальовками. Просто виходив у будь-який район Одеси, фотографував і спілкувався з місцевими мешканцями про їхнє життя».
З розвитком суспільно-політичних подій в країні його фотографічний стиль поступово еволюціонував до складних фоторепортажів.
Гіманов ділиться, що з часом його погляд на фотографію змінився, особливо після початку російсько-української війни у 2014 році, і пізніше — з повномасштабним вторгненням у 2022 році. Розповідає, що тепер у фокусі його уваги найважливіші події, які в основному стосуються війни: «Після 2022 року акцент змінився, і мені вже не цікаві багато тем, які були цікавими до цього, як, наприклад, культурні події».
Зміни торкнулися і стилю його фотографій. Каже, почав знімати портрети людей, усвідомлюючи, наскільки важливо зафіксувати особисті історії, які можуть обірватися в будь-який момент: «До того я не робив портрети, скажімо так. А тепер ловлю себе на думці, що хочу зафіксувати і людину, бо, на жаль, часи такі, що людини може не стати».
Олександр каже, що більшість його робіт зараз — це репортажі, і саме цей жанр дозволяє йому найкраще передавати реальність. У своєму підході до репортажної фотографії він приділяє велику увагу цілісності історії. Кожна історія для фотографа — це не просто набір кадрів, а візуальна розповідь із початком, розвитком і завершенням. При цьому важливо, щоб кадри гармоніювали між собою: «Мені подобається римувати фотографії у фоторепортажі. Коли ти скролиш, то наступна фотографія повинна перекликатися з попередньою — по кольору, по композиції, по ритму».
З досвідом Олександр навчився обмежувати кількість фото у своїх репортажах, концентруючись лише на найважливішому: «Спочатку в репортажах було по 70 фото... Але тепер краще розумію, що не все потрібно. У підсумку залишаю максимум 10–15 фотографій».
Кожен репортаж Гіманова мусить мати свою динаміку і яскраву завершальну фотографію. «Перша фотографія має зачепити, а остання — стати знаком оклику історії», — додає він.
Фотографія для Олександра Гіманова вже стала частиною його буденності й особистою відповідальністю. Він вважає, що навіть у складних умовах важливо продовжувати документувати події, особливо коли це стосується трагедій і наслідків війни: «Документування наслідків російських обстрілів, на жаль, стало рутиною. Ти приїжджаєш на місце, фіксуєш цю реальність, цю трагедію».
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр документував наслідки війни в Херсонській та Миколаївській областях. Він згадує, як його вразили масштаби руйнувань, які війна залишила після себе.
«Це було жахливо, що якесь гарне заможне село стало розбитим вщент. Просто вщент, і десь худий пес, який нікого не підпускає, продовжує сидіти на ланцюгу, — говорить фотограф. — Такі сцени, як затоплення Херсона та руйнація Каховської греблі, глибоко вразили своєю безглуздістю і жорстокістю, яку довелося фіксувати для історії, звісно пропускаючи через себе».
.jpeg)
Гіманов із теплом згадує один з репортажів 2020 року, який став для нього особливим. Це була історія не про воєнні дії чи екстремальні події, а про звичайний захід для безпритульних в Одесі, що закінчився хепі-ендом.
«У нас в Одесі для безхатьків працює одна з християнських місій. Вона ставила намет і там годували та відігрівали людей, які потрапили у складні життєві обставини. Туди прийшли багато безхатьків. Серед них була п’яна жінка з п’ятирічним хлопчиком. Він був занадто світлим для такого місця. Це був разючий контраст. Ця дитина не мала б бути у такому місці», — згадує фотограф.
Знімок хлопчика серед безпритульних зачепила не тільки фотографа, а і його колегу-журналістку настільки, що згодом вона разом із чоловіком усиновила цю дитину. «Це історія про силу фотографії. Ти дійсно не знаєш, чим закінчиться подія, куди ти приїхав працювати», — каже Олександр.
До війни Гіманов часто знімав море, знаходячи в ньому нескінченне джерело натхнення. Але під час війни його погляд на море змінився. «Фотографувати море стало для мене складно. Здавалося, що це недоречно, коли навколо стільки болю й трагедій. Але з часом я зрозумів: море — це частина нас. Хоч воно й асоціюється у мене зі святом».
Олександр сподівається, що колись зможе так само безтурботно фотографувати море і людей біля нього.
«Море ніколи не буває однаковим. Це, напевно, найскладніший об'єкт для фотографування, бо його постійний рух вимагає уваги й терпіння. Ну і фотографуючи море ти набиваєш руку».
Свою роботу Гіманов вважає більше ніж професією — на його думку, це передусім відповідальність перед країною. Тому його фото — це не лише засіб донести інформацію до світу, а й спосіб зберегти історію. Водночас фотограф визнає, що лишатися абсолютно об’єктивним у цій справі неможливо.
«Репортаж ніколи не буде об’єктивним, бо кожен фотограф будує кадр через власне сприйняття. Але в цьому і є магія фотографії — вона передає те, що важливе саме тобі», — каже Олександр.
Важливу роль у зйомці, на його думку, відіграють емоції фотографа до того, що він знімає, адже «що тобі подобається, ти сфотографуєш краще… і передаси цю історію сильніше». Однак Олександр Гіманов скептично ставиться до ідеї, що фотографія здатна змінити світ, хоч і визнає її вплив: «Гарно, якщо мою фотографію десь хтось побачить і сам зміниться, і щось для себе вирішить»
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Олександр Гіманов нещодавно став членом Української асоціації професійних фотографів. Він — одеський фотокореспондент, який не лише знімає події, а й пише тексти, розповідає про свій шлях у фотографії, професійні виклики та цінність кожного кадру в часи війни.
«Я прийшов у журналістику через фотографію. Писати мені завжди складніше, але фотографія — це моя любов і пристрасть», — розповідає Олександр. Спочатку він працював як відеооператор, але з часом усвідомив, що інколи світлина здатна захоплювати моменти швидше й глибше, ніж текст чи відео. «Фотографія дає швидкий відгук, і в цьому її сила», — каже Гіманов.
Згодом фотограф почав знімати не лише новини, але й розробляти власні репортажі на різноманітні теми. Деякі проєкти були глибшими, як-от його історичні фоторозвідки, або моменти міського життя: «Я б назвав це проєктами, а скоріше замальовками. Просто виходив у будь-який район Одеси, фотографував і спілкувався з місцевими мешканцями про їхнє життя».
З розвитком суспільно-політичних подій в країні його фотографічний стиль поступово еволюціонував до складних фоторепортажів.
Гіманов ділиться, що з часом його погляд на фотографію змінився, особливо після початку російсько-української війни у 2014 році, і пізніше — з повномасштабним вторгненням у 2022 році. Розповідає, що тепер у фокусі його уваги найважливіші події, які в основному стосуються війни: «Після 2022 року акцент змінився, і мені вже не цікаві багато тем, які були цікавими до цього, як, наприклад, культурні події».
Зміни торкнулися і стилю його фотографій. Каже, почав знімати портрети людей, усвідомлюючи, наскільки важливо зафіксувати особисті історії, які можуть обірватися в будь-який момент: «До того я не робив портрети, скажімо так. А тепер ловлю себе на думці, що хочу зафіксувати і людину, бо, на жаль, часи такі, що людини може не стати».
Олександр каже, що більшість його робіт зараз — це репортажі, і саме цей жанр дозволяє йому найкраще передавати реальність. У своєму підході до репортажної фотографії він приділяє велику увагу цілісності історії. Кожна історія для фотографа — це не просто набір кадрів, а візуальна розповідь із початком, розвитком і завершенням. При цьому важливо, щоб кадри гармоніювали між собою: «Мені подобається римувати фотографії у фоторепортажі. Коли ти скролиш, то наступна фотографія повинна перекликатися з попередньою — по кольору, по композиції, по ритму».
З досвідом Олександр навчився обмежувати кількість фото у своїх репортажах, концентруючись лише на найважливішому: «Спочатку в репортажах було по 70 фото... Але тепер краще розумію, що не все потрібно. У підсумку залишаю максимум 10–15 фотографій».
Кожен репортаж Гіманова мусить мати свою динаміку і яскраву завершальну фотографію. «Перша фотографія має зачепити, а остання — стати знаком оклику історії», — додає він.
Фотографія для Олександра Гіманова вже стала частиною його буденності й особистою відповідальністю. Він вважає, що навіть у складних умовах важливо продовжувати документувати події, особливо коли це стосується трагедій і наслідків війни: «Документування наслідків російських обстрілів, на жаль, стало рутиною. Ти приїжджаєш на місце, фіксуєш цю реальність, цю трагедію».
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр документував наслідки війни в Херсонській та Миколаївській областях. Він згадує, як його вразили масштаби руйнувань, які війна залишила після себе.
«Це було жахливо, що якесь гарне заможне село стало розбитим вщент. Просто вщент, і десь худий пес, який нікого не підпускає, продовжує сидіти на ланцюгу, — говорить фотограф. — Такі сцени, як затоплення Херсона та руйнація Каховської греблі, глибоко вразили своєю безглуздістю і жорстокістю, яку довелося фіксувати для історії, звісно пропускаючи через себе».
Гіманов із теплом згадує один з репортажів 2020 року, який став для нього особливим. Це була історія не про воєнні дії чи екстремальні події, а про звичайний захід для безпритульних в Одесі, що закінчився хепі-ендом.
«У нас в Одесі для безхатьків працює одна з християнських місій. Вона ставила намет і там годували та відігрівали людей, які потрапили у складні життєві обставини. Туди прийшли багато безхатьків. Серед них була п’яна жінка з п’ятирічним хлопчиком. Він був занадто світлим для такого місця. Це був разючий контраст. Ця дитина не мала б бути у такому місці», — згадує фотограф.
Знімок хлопчика серед безпритульних зачепила не тільки фотографа, а і його колегу-журналістку настільки, що згодом вона разом із чоловіком усиновила цю дитину. «Це історія про силу фотографії. Ти дійсно не знаєш, чим закінчиться подія, куди ти приїхав працювати», — каже Олександр.
До війни Гіманов часто знімав море, знаходячи в ньому нескінченне джерело натхнення. Але під час війни його погляд на море змінився. «Фотографувати море стало для мене складно. Здавалося, що це недоречно, коли навколо стільки болю й трагедій. Але з часом я зрозумів: море — це частина нас. Хоч воно й асоціюється у мене зі святом».
Олександр сподівається, що колись зможе так само безтурботно фотографувати море і людей біля нього.
«Море ніколи не буває однаковим. Це, напевно, найскладніший об'єкт для фотографування, бо його постійний рух вимагає уваги й терпіння. Ну і фотографуючи море ти набиваєш руку».
Свою роботу Гіманов вважає більше ніж професією — на його думку, це передусім відповідальність перед країною. Тому його фото — це не лише засіб донести інформацію до світу, а й спосіб зберегти історію. Водночас фотограф визнає, що лишатися абсолютно об’єктивним у цій справі неможливо.
«Репортаж ніколи не буде об’єктивним, бо кожен фотограф будує кадр через власне сприйняття. Але в цьому і є магія фотографії — вона передає те, що важливе саме тобі», — каже Олександр.
Важливу роль у зйомці, на його думку, відіграють емоції фотографа до того, що він знімає, адже «що тобі подобається, ти сфотографуєш краще… і передаси цю історію сильніше». Однак Олександр Гіманов скептично ставиться до ідеї, що фотографія здатна змінити світ, хоч і визнає її вплив: «Гарно, якщо мою фотографію десь хтось побачить і сам зміниться, і щось для себе вирішить»
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP is an independent association of professional Ukrainian photographers, designed to protect their interests, support, develop and promote Ukrainian photography as an important element of national culture.
UAPP's activities span educational, social, research and cultural initiatives, as well as book publishing.
UAPP represents Ukrainian professional photography in the international photographic community and is an official member of the Federation of European Photographers (FEP) — an international organization representing more than 50,000 professional photographers in Europe and other countries around the world.
.jpg)
