Фото з історією: Відтак містечко завойовують пси, і кожне наступне дивиться в нього, як у воду

Стається: у містечку лишаються самі собаки, а час у нім сходить на пси.

Розсудливий страх перед очевидними метафорами завжди намагається зупинити автора, але як важко їх уникнути, коли йдеться про містечко, яке назвали Часів Яр. Як уникнути метафори міста, спустошеного війною, яке нині певною мірою належить собакам і спогадам, поодиноким залишенцям зі зброєю (бо ж їм треба якось від тих собак відбитися), а головне — військовим, яким треба оборонити містечко від росіян, у який би яр чи провалля заціпенілого часу та пам’яті його не вгортали бої.

‍

‍

Цей знімок із п’ятого поверху одного з будинків Часового Яру на Донеччині зробив Олег Петрасюк, український документальний фотограф та військовослужбовець 24-ї ОМБр. Його бригада від червня працює в районі Часового Яру. Автор фотографії — постійний свідок зникомості: ось, казав, бачив обвуглений скелет дому, під час наступного приїзду — всередині дому проростають кущі й трава, а до третьої зустрічі нічого не залишається — сама вирва.

Того дня Олег Петрасюк заїхав у місто без зброї, про що пошкодував, бо ті пси на стежці, яку видно з п’ятого поверху будинку, це пси, від яких часом слід відбиватися. Вони чують себе тут краще ніж люди, гуртуються в зграї, і живуть так, як їм вдається жити у війні. Можна сказати, що місто намагаються захопити росіяни, але його вже захопили собаки.

На третьому тижні березня 2022 року Чернігів і близько не наближався до руїни, хіба до руйнівного страху перед руїною. Утім, воно поволі втрачало людей, рух і гамір вулиць, на які тоді невеликими зграями почали вибиратися собаки: биті життям вуличні пси, а з ними тепер і білі пуделі та ніжної шерсті чорні вівчарки. Вони рискали між нескінченних ранкових черг з авто, які знову марно пробували вирватися, та між смітників алеї з ресторанами. Тільки на алеї ні відвідувачів, ні недоїдених страв, а смітники стоять геть-геть порожні, тож собаки минають алею і рушають далі, у бік річкового порту. Кимось покинута вівчарка ще кидає незлий погляд то на мене, то на зграю, яка неквапом простує вулицею.

Тато років вісім розповідає ті самі історії про собак, які протоптали стежки до їхніх бліндажів і хат у зруйнованих селах, де так ретельно маскувалися військові. Таж людина сама приручила собаку, казав, і тепер на фронті собаки — це сторожові війни, що не мають жодної позиції, просто ще якийсь час шукають людину, перш ніж віддалитися від неї назавжди.

Польський репортер Ришард Капусцінський, свідок (завсідник, гість?) африканських воєн, писав про Луанду — столицю Анголи — на межі оточення. Описував, як місто стається пусткою, коли люди пакують своє життя в дерев’яні коробки й за всяку ціну прагнуть потрапити на останній літак чи корабель, який забере їх із місця, якого ось-ось має не стати, можливо, завтра. Як спершу виїздять поліцейські, за тим — пожежники, відтак — сміттярі, а тоді й пекарі, і листоноші (хто напише листа в місто, яке завтра щезне), тож місто стає як «мертва кістка, що стирчить із землі до сонця». Усе умирало в Луанді на очах Капусцінського, а наприкінці, пише, залишилися самі зграї псів — ледь не міжнародна виставка собак усіх порід під відкритим небом.

Тільки, зауважує Ришард, і пси зрештою пішли. Хтось головний узяв на себе відповідальність вивести свою зграю з Луанди. Принаймні Ришард не бачив жодного мертвого пса. Просто ось вони ніжилися на сонці в траві, а ось, коли потягнуло чи то остаточним кінцем, чи то страхом остаточності, ушилися навіть собаки, а місто упало в повне заціпеніння.

Стається: у містечку лишаються самі собаки й час у нім сходить на пси. І коли містечко завойовують пси, кожне наступне може дивитися на нього, ніби в дзеркало. Ніби у воду.

‍

‍

Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.

Текст: Віра Курико

Фото: Олег Петрасюк