Ви постійно, де б ви не були, є амбасадорами своєї країни. Розмова з українськими документалістами

Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами. Цього разу спілкувались з Юлією Кочетовою та Сергієм Полежакою про адвокацію українського голосу, естетизацію та фокусні теми війни.

А ще як вдається знаходити баланс між об'єктивністю та емоційністю у своїх роботах, темах, що наповнюють та власних трансформаціях за ці 10 років війни.

‍

Про роботу фотографом

Юлія Кочетова:

У роботи фотографа немає гендеру. За моїми плечима і поруч зі мною дуже багато колег-жінок, які зробили так, щоб я зараз стикалась набагато з меншим сексизмом, ніж це було у тому ж 2014 році. Одна з них — Лінсі Аддаріо.

Юлія Кочетова:

Як тільки я почну відчувати тупу ненависть, мені треба йти з професії.

‍

‍

Юлія Кочетова:

Ви постійно, де б ви не були, є амбасадорами своєї країни. Ви постійно маєте адвокувати український голос про те, що мають бути українські проєкти, українські фотографи, українська культура. Зсовувати росіян з усіх публічних панелей, відмовлятись бути на одній сцені, робити це агресивно, робити це креативно, робити це по-всякому, але ви маєте нести це з собою.

‍

Про естетизацію війни

‍

‍

Сергій Полежака:

Фотограф вимушений робити жорстоке, неприємне, складне для сприйняття привабливим. Кадруючи фотографію до більш-менш прийнятих  правил композиції, ми робимо її привабливою. І  неминуче втручаємось у сприйняття картинки загалом. Ми змушені це робити, адже якщо показувати жорстокість так, як вона є загалом, то її не побачать.

‍

Про фокусні теми війни

Юлія Кочетова:

Мене бісить підхід, що війна — це мужики зі зброєю. Показати війну через людину зі зброєю — це дуже формальний підхід. Якщо йти у глибину і не у швидку рефлексію, то тема полону мені найбільше болить і цікавить.

Вона є абсолютно невізуальною, але надто важливою в суспільному контексті. Це історія про чуттєвий досвід, який проживають люди, які чекають з полону, які знаходяться в полоні, і його дуже важко візуалізувати, так само, як і окупація.

Я б хотіла, щоб це була терапевтична історія, але мені здається, що це ретравматизуюча історія. Це один із моїх найбільших особистих страхів – потрапити в полон.

Сергій Полежака:

Сад — це не лише місце, але і символ, що відображає наше ставлення до світу. Від садочка, оточеного парканом, до вирощування рослин у саду, це стає важливим простором між особистим і суспільним. Як ми облаштовуємо цей простір визначає наше ставлення до себе, до інших і до природи. Ця історія про нас, наші сади і відповідальність за те, як ми дбаємо про цей унікальний проміжок між «інтимно моє» і «суспільне».

‍

‍

Могила в саду, с. Довгеньке, Харківщина, жовтень 2023. Матір змогла поховати свого загиблого від російської авіабомби сина лише у своєму саду, адже все село, включаючи цвинтар, знищене та нерозміноване.

‍

Про обличчя війни

Юлія Кочетова:

Обличчя війни в Україні не персоніфіковане. В кращому випадку воно зіткане з тисячі облич, що стають сірою масою, а в гіршому — це просто мапи, які New York Times соває, і ти відчуваєш себе всередині футбольного матчу. От і все.

‍

Про пам’ятні кадри

Юлія Кочетова:

Є кадри, які назавжди будуть зі мною, навіть якщо я дуже хочу їх забути: 9 травня 2022 року я знімала масове захоронення росіян, близько 13 тіл в одній ямі. У цю мить був надзвичайно красивий захід сонця. І тобі так погано від того, як красиво лягає світло на ці тіла, бо я дивлюсь власне на смерть.

‍

‍

Вільхівка, УКРАЇНА, 9 травня 2022 РОКУ Тіла 11 російських солдатів у нещодавно відбитому селі під Харковом. Фото Юлія Кочетова

‍

Про смерть

Юлія Кочетова:

Найстрашніша, наймоторошніша сторона смерті — що вона універсальна, однаково моторошна для всіх. Я б дуже хотіла, щоб чим більше я знімала смерть, чим більше зіштовхувалася із нею, тим більше розуміла життя, але поки що в мене так не виходить».

Я рахую людей, які створюють візуальний контент, людьми з надзвичайно високою чутливістю. І головне, щоб наші серця закінчились пізніше, ніж закінчилась оця війна.

Юлія Кочетова

‍

Сергій Полежака:

Я дуже люблю тишу, і безлюдні, спокійні місця. Є такий вираз: порушуйте тишу лише тоді, коли ваші слова красивіші за неї.

‍

Повне відео дивіться на YouTube:

‍

‍

‍

Учасники дискусії:

Юлія Кочетова — українська фотокореспондентка, журналістка, режисерка-документалістка. Кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2022).
Світлини з Євромайдану та Кримупублікували The Guardian, The Telegraph, The Huffington Post, The National Geographic, BBC News, Bild am Abend. Учасниця фотовиставок в Україні, США, Великій Британії та Сербії.
Від 2014 року воєнна фоторепортерка. Журналістські публікації виходили у Time, Reuters та інших. Авторка фільму «До скорого».
З початком російського вторгнення в Україну 2022 року повернулася до воєнної фотожурналістики.

Сергій Полежака — продюсер і режисер, засновник і виконавчий директор New Cave Media, іммерсивної студії сторітеллінгу. Сергій також є режисером VR-документального фільму "Aftermath VR: Euromaidan".

Ліна Зеленська — журналістка, телеведуча та модераторка зустрічі.

‍

Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні українських голосів.

‍

Читайте також: Брехня в фотографії живе годину, а правда, можливо, не така красива, живе вічність. Розмова з українськими документалістами

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Маруся Маруженко
Менеджер сайту: Владислав Кухар