Повномасштабний напад на Україну, який Росія безпідставно розпочала 24 лютого 2022 року, відрізняється від схожих історій російської імперіалістичної агресії одним: він відбувається у період інформаційної революції, тому цього разу ми маємо можливість порівнювати кремлівські брехні буквально в реальному часі.
Воєнні фотографії членів Української асоціації професійних фотографів надають нам виразні свідчення як про страждання звичайних людей, так і про відважну боротьбу за власну, а також за нашу свободу. Багато із представлених фотографів до війни займалися зовсім іншим жанром фотографії, проте тепер вони документують бойові дії на передовій.
Кураторська добірка з декількох тисяч фотографій від 15 українських фотографів та фотографок зосереджується не лише на пластичному відображенні розвитку конфлікту, зокрема його початку, але, передусім, на декількох ключових темах: життя під час війни, становище біженців, боротьба за свободу, наслідки війни і, зрештою, надія, яка постійно присутня, навіть у найважчі моменти.
Важливою частиною добірки є також фотографії з місць, де відбувалися найзапекліші бої та де відступаючі російські війська вчиняли злочини проти місцевого населення – Буча, Ірпінь і, передусім, Маріуполь.
Однією з найбільших помилок, яких ми постійно припускаємося в історії, є наша нездатність чи небажання повірити в абсолютне зло. Людській природі властиво інтерпретувати жорстокість,безправ’я та насильство через призму зручних корпоративних принципів і міжсусідських чвар. Нам простіше сприймати зло як помилку системи, непорозуміння, яке за доброю волею рано чи пізно обов‘язково якось вирішиться. Колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель раніше неодноразово запитувала Путіна – до того ж дослівно, з певною, навіть, зворушливою щирістю: „Що саме вам потрібно?“. Він не відповів. Адже інтенції зла є тавтологічними, вони замкнені самі в собі і нікого й нічого іншого не беруть до уваги. Метою зла є зло. Це приголомшливо просто, і, можливо, саме тому це так складно зрозуміти. Якщо зло принагідно раціоналізує своє діяння, то лише для того, щоб створити димову завісу, у яку воно потім втягує тих, хто з ним прагне домовитися. Врешті, результатом такої домовленості завжди є протилежність життя. Тут не варто шукати взаємовигідного рішення. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Бахмут. Мама, сусід, наречений, трирічний хлопчик. Дядечко Вася. Конкретні люди з іменами. Ці мертві обличчя, які випливають із димової завіси слів, не прагнуть діалогу. Вони вимагають справедливості.
„Зірки на небі однаково не перестануть сяяти“, — каже пані Олена з темними колами під очима, тож вранці ти купуєш на ринку копчену рибу. Потяги також курсуватимуть далі, аж до судного дня, а провідники й далі розноситимуть чаї та бажатимуть пасажирам щасливої дороги, і не важливо, чи прямують вони зараз на фронт, чи звідти втікають. Діти гратимуться на розбомбленому майданчику з таким самим захопленням, як і раніше, лише під час цього частіше махатимуть руками й кричатимуть: „Повітряна тривога! Повітряна тривога!“. І гурт, на який ти чекала цілий рік, гратиме рівно доти, допоки ця повітряна тривога справді не почнеться, і тому ви знову блукатимете згаслим містом й одним оком пильнуватимете, чи не почнуть на вас падати зірки. Це для того, щоб ще встигнути щось загадати. Людина мусить вірити хоч в невелику вдачу, адже навіть на цьому непримітному фронті важливим є кожен сантиметр життя, який уже не повернути. І тому ти мовчки розглядаєш небо над темним спальним районом, а потім вголос кажеш: „Ніколи раніше не було так гарно видно зірки над Києвом“. І коли о третій ночі якимось дивом ввімкнеться світло, пані Олена з темними колами під очима запустить свій древній комп’ютер і візьметься за бухгалтерію, бо раптом удень електрики знову не буде. А також тому, що в житті важливо зводити рахунки. А ще вона говорить, що ніхто не мав би виправдовуватися війною.
Зло поширює біль колами, які поступово вражають усе більшу й більшу територію, неначе смерч, що кружляє навколо сліпого, мертвого ока урагану, неначе спустошення після вибуху. На землі є місця, де сімейні гробниці впродовж століть прикрашають ті ж самі кладовища, збільшується лише кількість імен на надгробках, які у такий спосіб продовжують довгу, неперервну історію життя. А ще є місця, якими вже не вперше котиться вихор апокаліпсису, де військові берці та важка техніка розривають могили кожні кілька десятиліть. Історії без назв, будинки без будівельників і вискоблені з каменю на надгробках імена, неначе державні таємниці, які ретельно охоронялися. Непокаране насильство знову й знову спричиняє нескінченний людський потік, таку ж виснажливу втечу з роззявленої пащі прадавньої потвори, яка триває віками. Сила, з якою живі істоти вкинуті у вихор життя, роздягає їх до екзистенціальної наготи, такої, яку ми вперше переживаємо при народженні, а потім знову – коли сили абсолютного зла відірвуть нас від нашої землі й кудись метнуть. Без ресурсів, без минулого і часто навіть без найближчих людей. Нескінченні черги на вокзалах, у таборах, пунктах реєстрації; виснажені діти обіймають іграшки, які замінюють їм близькість матерів, що надриваються над валізами та обурюються бюрократією. Перелякані, втомлені погляди дорослих і допитливі, несміливі очі дітей.
Метою зла є його власне поширення, розмноження. Вже поневолені, раби для своїх господарів намагаються поневолити досі вільних. Не дивно, що армія Путіна складається передусім з представників неповноправних народів Російської Федерації та в’язнів. Однак, протистояти їм змушені вільні люди.
Декілька військових приїжджають до Львова у відпустку. Вони взяли її в той час, коли у місті проходив один із найвизначніших книжкових ярмарків України – Форум видавців. Через декілька днів вони повертаються назад на фронт. На спині – наплічник із військовим спорядженням, в обох руках пакети, набиті щойно придбаними книгами.
Сьогодні на українському фронті воюють читачі та письменники, оперні співаки та їхня публіка, фронтмени гуртів, режисери, актори та дівчата, які ними захоплювалися. За ними не стоять каральні загони, вони воюють, бо добровільно прийняли таке рішення. Замість поневолення чи втечі, вони обрали єдиний гідний варіант. Якщо вони зазнають невдачі, незабаром ми опинимося перед таким самим вибором.
Зло утворює навколо своєї жертви силові лінії, стигми, як навколо джерела нещастя, як попередження для інших: „Краще не наближатися!“. Кордон з польської сторони на залізничному вокзалі у Перемишлі можна перетнути легко, достатньо лише перейти на іншу платформу й зачекати на найближчий потяг Укрзалізниці. Але, незважаючи на це, про нього „тут“ говорять із певним священним острахом, як про місце, де починається „там“. Та коли ви вже сидите в сучасному вагоні, блукаєте інтернетом і з нетерпінням чекаєте на філіжанку кави, ви б навіть не помітили цей пагорб з табличками, якби звідусіль постійно не лунали дитячі голоси: „Ура!!!“. Діти пишаються собою – в них, нарешті, все вийшло: вони були дуже слухняними і матусі змилувалися, дозволивши на декілька днів поїхати до тата. А якщо вже вдалося на декілька днів, вони тепер будуть ще слухнянішими: будуть виносити сміття, вчитися, прибирати й чистити зуби з ранку до вечора, тож наступного разу… наступного разу матусі їм неодмінно дозволять повернутися до тат назавжди. І вони більше не житимуть у дідуся, вони житимуть вдома!
Якось у квітні 2022-го, у той час, коли з Маріуполя за трагічних обставин уже евакуювали й останніх журналістів, двадцятирічній львів’янці Тані зателефонував колишній однокласник, з яким вона вже певний час не бачилася: “Ти, Таню, не сердишся, що я дзвоню? Дивись, ми з хлопцями в Маріуполі, у нас зараз є сигнал, поповнена SIM-ка, ми можемо зателефонувати будь-кому у світі. Але всі нам говорять, що зараз зовсім нічого для нас не можуть зробити. Тож, про всяк випадок, якби тобі щось спало на думку…”.
Про подальшу долю цього військового нам нічого не відомо. Ми знаємо лише те, що в усьому всесвіті немає жодної установи, яка сама по собі могла б тобі допомогти, коли становище стає справді критичним, коли рівень насильства та несправедливості більший, ніж ти фізично можеш здужати. Жоден телефон довіри, жодна організація чи держава – нічого не зможе ефективно допомогти в конкретній ситуації конкретної людини. Вони – лише абстракція. Останньою, а також єдиною, хто має реальну силу справді зрушити справу з місця, є слабка, жива, абсолютно конкретна людина, яка тебе не покине. Таня з гімназії. Ти, я, усі ми, хто в боргу перед Маріуполем. Абсолютному злу ми можемо протиставити лише абсолютну солідарність.
Повномасштабний напад на Україну, який Росія безпідставно розпочала 24 лютого 2022 року, відрізняється від схожих історій російської імперіалістичної агресії одним: він відбувається у період інформаційної революції, тому цього разу ми маємо можливість порівнювати кремлівські брехні буквально в реальному часі.
Воєнні фотографії членів Української асоціації професійних фотографів надають нам виразні свідчення як про страждання звичайних людей, так і про відважну боротьбу за власну, а також за нашу свободу. Багато із представлених фотографів до війни займалися зовсім іншим жанром фотографії, проте тепер вони документують бойові дії на передовій.
Кураторська добірка з декількох тисяч фотографій від 15 українських фотографів та фотографок зосереджується не лише на пластичному відображенні розвитку конфлікту, зокрема його початку, але, передусім, на декількох ключових темах: життя під час війни, становище біженців, боротьба за свободу, наслідки війни і, зрештою, надія, яка постійно присутня, навіть у найважчі моменти.
Важливою частиною добірки є також фотографії з місць, де відбувалися найзапекліші бої та де відступаючі російські війська вчиняли злочини проти місцевого населення – Буча, Ірпінь і, передусім, Маріуполь.
Однією з найбільших помилок, яких ми постійно припускаємося в історії, є наша нездатність чи небажання повірити в абсолютне зло. Людській природі властиво інтерпретувати жорстокість,безправ’я та насильство через призму зручних корпоративних принципів і міжсусідських чвар. Нам простіше сприймати зло як помилку системи, непорозуміння, яке за доброю волею рано чи пізно обов‘язково якось вирішиться. Колишня канцлерка Німеччини Ангела Меркель раніше неодноразово запитувала Путіна – до того ж дослівно, з певною, навіть, зворушливою щирістю: „Що саме вам потрібно?“. Він не відповів. Адже інтенції зла є тавтологічними, вони замкнені самі в собі і нікого й нічого іншого не беруть до уваги. Метою зла є зло. Це приголомшливо просто, і, можливо, саме тому це так складно зрозуміти. Якщо зло принагідно раціоналізує своє діяння, то лише для того, щоб створити димову завісу, у яку воно потім втягує тих, хто з ним прагне домовитися. Врешті, результатом такої домовленості завжди є протилежність життя. Тут не варто шукати взаємовигідного рішення. Буча, Ірпінь, Маріуполь, Бахмут. Мама, сусід, наречений, трирічний хлопчик. Дядечко Вася. Конкретні люди з іменами. Ці мертві обличчя, які випливають із димової завіси слів, не прагнуть діалогу. Вони вимагають справедливості.
„Зірки на небі однаково не перестануть сяяти“, — каже пані Олена з темними колами під очима, тож вранці ти купуєш на ринку копчену рибу. Потяги також курсуватимуть далі, аж до судного дня, а провідники й далі розноситимуть чаї та бажатимуть пасажирам щасливої дороги, і не важливо, чи прямують вони зараз на фронт, чи звідти втікають. Діти гратимуться на розбомбленому майданчику з таким самим захопленням, як і раніше, лише під час цього частіше махатимуть руками й кричатимуть: „Повітряна тривога! Повітряна тривога!“. І гурт, на який ти чекала цілий рік, гратиме рівно доти, допоки ця повітряна тривога справді не почнеться, і тому ви знову блукатимете згаслим містом й одним оком пильнуватимете, чи не почнуть на вас падати зірки. Це для того, щоб ще встигнути щось загадати. Людина мусить вірити хоч в невелику вдачу, адже навіть на цьому непримітному фронті важливим є кожен сантиметр життя, який уже не повернути. І тому ти мовчки розглядаєш небо над темним спальним районом, а потім вголос кажеш: „Ніколи раніше не було так гарно видно зірки над Києвом“. І коли о третій ночі якимось дивом ввімкнеться світло, пані Олена з темними колами під очима запустить свій древній комп’ютер і візьметься за бухгалтерію, бо раптом удень електрики знову не буде. А також тому, що в житті важливо зводити рахунки. А ще вона говорить, що ніхто не мав би виправдовуватися війною.
Зло поширює біль колами, які поступово вражають усе більшу й більшу територію, неначе смерч, що кружляє навколо сліпого, мертвого ока урагану, неначе спустошення після вибуху. На землі є місця, де сімейні гробниці впродовж століть прикрашають ті ж самі кладовища, збільшується лише кількість імен на надгробках, які у такий спосіб продовжують довгу, неперервну історію життя. А ще є місця, якими вже не вперше котиться вихор апокаліпсису, де військові берці та важка техніка розривають могили кожні кілька десятиліть. Історії без назв, будинки без будівельників і вискоблені з каменю на надгробках імена, неначе державні таємниці, які ретельно охоронялися. Непокаране насильство знову й знову спричиняє нескінченний людський потік, таку ж виснажливу втечу з роззявленої пащі прадавньої потвори, яка триває віками. Сила, з якою живі істоти вкинуті у вихор життя, роздягає їх до екзистенціальної наготи, такої, яку ми вперше переживаємо при народженні, а потім знову – коли сили абсолютного зла відірвуть нас від нашої землі й кудись метнуть. Без ресурсів, без минулого і часто навіть без найближчих людей. Нескінченні черги на вокзалах, у таборах, пунктах реєстрації; виснажені діти обіймають іграшки, які замінюють їм близькість матерів, що надриваються над валізами та обурюються бюрократією. Перелякані, втомлені погляди дорослих і допитливі, несміливі очі дітей.
Метою зла є його власне поширення, розмноження. Вже поневолені, раби для своїх господарів намагаються поневолити досі вільних. Не дивно, що армія Путіна складається передусім з представників неповноправних народів Російської Федерації та в’язнів. Однак, протистояти їм змушені вільні люди.
Декілька військових приїжджають до Львова у відпустку. Вони взяли її в той час, коли у місті проходив один із найвизначніших книжкових ярмарків України – Форум видавців. Через декілька днів вони повертаються назад на фронт. На спині – наплічник із військовим спорядженням, в обох руках пакети, набиті щойно придбаними книгами.
Сьогодні на українському фронті воюють читачі та письменники, оперні співаки та їхня публіка, фронтмени гуртів, режисери, актори та дівчата, які ними захоплювалися. За ними не стоять каральні загони, вони воюють, бо добровільно прийняли таке рішення. Замість поневолення чи втечі, вони обрали єдиний гідний варіант. Якщо вони зазнають невдачі, незабаром ми опинимося перед таким самим вибором.
Зло утворює навколо своєї жертви силові лінії, стигми, як навколо джерела нещастя, як попередження для інших: „Краще не наближатися!“. Кордон з польської сторони на залізничному вокзалі у Перемишлі можна перетнути легко, достатньо лише перейти на іншу платформу й зачекати на найближчий потяг Укрзалізниці. Але, незважаючи на це, про нього „тут“ говорять із певним священним острахом, як про місце, де починається „там“. Та коли ви вже сидите в сучасному вагоні, блукаєте інтернетом і з нетерпінням чекаєте на філіжанку кави, ви б навіть не помітили цей пагорб з табличками, якби звідусіль постійно не лунали дитячі голоси: „Ура!!!“. Діти пишаються собою – в них, нарешті, все вийшло: вони були дуже слухняними і матусі змилувалися, дозволивши на декілька днів поїхати до тата. А якщо вже вдалося на декілька днів, вони тепер будуть ще слухнянішими: будуть виносити сміття, вчитися, прибирати й чистити зуби з ранку до вечора, тож наступного разу… наступного разу матусі їм неодмінно дозволять повернутися до тат назавжди. І вони більше не житимуть у дідуся, вони житимуть вдома!
Якось у квітні 2022-го, у той час, коли з Маріуполя за трагічних обставин уже евакуювали й останніх журналістів, двадцятирічній львів’янці Тані зателефонував колишній однокласник, з яким вона вже певний час не бачилася: “Ти, Таню, не сердишся, що я дзвоню? Дивись, ми з хлопцями в Маріуполі, у нас зараз є сигнал, поповнена SIM-ка, ми можемо зателефонувати будь-кому у світі. Але всі нам говорять, що зараз зовсім нічого для нас не можуть зробити. Тож, про всяк випадок, якби тобі щось спало на думку…”.
Про подальшу долю цього військового нам нічого не відомо. Ми знаємо лише те, що в усьому всесвіті немає жодної установи, яка сама по собі могла б тобі допомогти, коли становище стає справді критичним, коли рівень насильства та несправедливості більший, ніж ти фізично можеш здужати. Жоден телефон довіри, жодна організація чи держава – нічого не зможе ефективно допомогти в конкретній ситуації конкретної людини. Вони – лише абстракція. Останньою, а також єдиною, хто має реальну силу справді зрушити справу з місця, є слабка, жива, абсолютно конкретна людина, яка тебе не покине. Таня з гімназії. Ти, я, усі ми, хто в боргу перед Маріуполем. Абсолютному злу ми можемо протиставити лише абсолютну солідарність.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
