Камера як зброя: історії фотографів, які долучились до війська

Що змусило фотографів стати в лави Збройних сил України? Як змінилась фотографія і вони самі з моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Від чого довелося відмовитись, а до чого звикнути? Говоримо з фотографами Валентином Кузаном, Олегом Пальчиком та Сергієм Михальчуком.

‍

«Вибір між тривогою і страхом», — Валентин Кузан

Валентин Кузан — відомий в Україні фотограф-портретист, зараз на посаді фотокореспондента служби зв’язків з громадськістю 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.

Любов до фотографії у Валентина з’явилась ще у підлітковому віці. Він випрошував у батька фотоапарат, аби самому щось познімати. Першим бойовим хрещенням, тобто комерційною зйомкою була робота на весіллі, яку довелося відзняти 10-класнику без досвіду, бо батько помилково забронював дві події на одну дату. «Я тоді дуже хвилювався. Думав собі: «Боже, це ж один раз в житті у людей весілля. Що ж це буде, якщо я зроблю щось не так?!» Батько Валентину пояснив, що обов’язково слід відзняти, а що — за бажанням. «Це були часи, коли фотографували так, начебто наречений наречену на долоньці тримає чи вони зазирають через дерево. Переважно біля берези», — з усмішкою згадує ті часи Валентин.

З документальною фотографією він познайомився у 2014 році. Його надихали роботи фотографа Олександра Глядєлова, який приїздив в Ужгород з виставками. «Це відкрило мені можливість наповнити фотографію новим сенсом, — каже Валентин, — і розглянути документалістку як мову, якою можна висловлюватися про важливе».

Тоді Валентин штурмував запитаннями Олександра, як знімати війну і як туди потрапити, але далі розмов справа тоді не просунулась: «Скільки я себе пам'ятаю вже в дорослому віці — у мене завжди є діти. У мене четверо дітей, і хтось з них завжди є маленьким. Тому, правду кажучи, тоді ситуація не була сприятливою для тривалих поїздок у небезпечні місця».

‍

‍

Повернувся він до свого бажання вже у 2022 році, після того, як евакуював свою родину з Києва на Захід і «ситуація стала більш-менш стабільною і зрозумілою». Він разом з проєктом Ukraїner знімав військових біля столиці, був залученим до серії робіт про інтелектуалів та митців, які пішли до війська. Після цього його запросили на тиждень задокументувати, як працюють ракетні війська на Донеччині. «В Україну якраз зайшов один із перших пакетів допомоги. Це була зброя, аналогічна до Himars, просто виробник з іншої країни. Ось такою була моя перша зйомка на фронті. Уже потім я дізнався, що таке нікому фотографувати не дають і дотепер з допуском до цього є велика проблема. Це приваблива ціль для росіян», — розповідає Валентин.

‍

‍

Тоді кілька фото, а саме портретів, з цієї серії, таки опублікували на сторінці тоді ще чинного Головнокомандувача Валерія Залужного. «Це мене страшенно потішило. Ось таким бадьорим був мій старт у військовій фотографії!» — не приховує радості фотограф.

Після цього можливостей познімати війну безпосередньо вже не було, проте Валентин брався за все, що було так чи інакше з нею пов’язано. Він почав співпрацювати з різними медіа: The Ukrainians, «Куншт» та «Локальна історія».  

«Разом із The Ukrainians ми знімали двох ветеранів УПА і політв'язнів. Одному було 94 роки, а другому — 99. Проте через чотири дні після зйомки мало виповнитися 100. Це було в Коломиї. Цей дядько командував підрозділом УПА, який прославився тим, що в одному бою вони знищили близько 400 енкаведистів. Його ім’я Мирослав Симчич. Його син воює зараз. Це була дуже цікава історія. Це про тяглість поколінь і незмінного ворога».

‍

‍

Опісля з Ukraїner він знімав проєкт «Підрозділи Перемоги» про бійців 93-ї ОМБР «Холодний Яр» та 72-ї ОМБ імені Чорних Запорожців, саме в останній бригаді він знайшов нових друзів. «Хоча ми були там близько тижня, проте тоді я переконався, наскільки добре почуваюсь, перебуваючи там. Ця робота для мене наповнена максимальним сенсом». Восени 2023 року Валентин мобілізувався у цю бригаду на посаду фотокореспондента.

‍

‍

З 2016 року у фокусі Валентина були портрети українських митців і мисткинь для проєкту «Сultprocess» як аналог до портретів сучасників художника Анатоля Петрицького — покоління «Розстріляного відродження». За цей час фотограф відзняв тисячі кадрів з українськими письменниками, музикантками, художниками та іншими людьми, що формували нашу культуру у період Незалежності. Проте зараз у його об’єктиві — захисники.  

«Мені зараз важливо висвітлювати, хто нас захищає, і працювати над тим, щоб пам'ять про цих людей у візуальному вимірі була максимально гідно представлена, наскільки це в моїх силах», — пояснює Валентин.

Йому довелося відмовитися робити улюблені фотографії — чорно-білі портрети. Оскільки після вторгнення такі знімки асоціюються із загибеллю людини. «Аби нікого не лякати. Тому зараз я працюю тільки в кольорі. Це для мене шалений виклик — працювати з кольорами в портреті».

Ще до мобілізації Валентин запрошував людей на портретні зйомки у студію для зустрічі з самими собою. Люди приходили, щоб подивитись на свої фото, а разом з тим і свої зміни. «За рік повномасштабної війни на обличчі було видно все. Ці тонни стресу у їхніх очах. Але було і помітно, як люди все одно дають собі раду. Цей пройдений шлях був у поглядах людей», — пояснює Валентин.

Він зауважує, що у військових погляд відрізняється, і саме на цьому контрасті він прийняв для себе рішення таки мобілізуватись: « Тривога — це прилетить-не прилетить, вона перманентна, гнітюча і весь час думаєш, що міг би робити більше. А коли ти у війську, буває страшно, але тривоги відступають — ти вже зробив свій вибір і вже тут».

‍

‍

Попри страх, який відчував сам, в очах своїх співслужбовців бачить саме спокій. «Як не дивно, тому що люди спокійні за свій вибір, і що їм може бути не соромно перед своїми рідними, нащадками чи співгромадянами.

Дуже великий відсоток з тих людей, кого я тут зустрічаю, це добровольці. Вони знають, для чого вони тут. Їхні очі наповнені сенсом». Валентин каже, що також в очах побратимів бачить і завзяття, і мужність, і трошки гумору, а також важкість і втому: «Погляди промовляють: «Ми тут вже два роки, і може б нас хтось поміняв?» В принципі, я теж на таку фразу зреагував, коли прийняв рішення мобілізуватись», — зізнається фотограф.

На запитання, яку фотографію він мріє зробити, він відповів: «Хотілось би, щоб кожен військовослужбовець мав якісний фотопортрет. На жаль, ми зараз по містах і селах бачимо алеї загиблих Героїв, і не у всіх є гідні їм і їхнього подвигу світлини».

Валентин додав, що хотів би, щоб після війни кожен військовий, мав своє гарне фото у військовій формі, щоб через 50-60 років міг би дивитися на цю світлину й усвідомлювати, наскільки важливу справу він у свій час робив.

‍

‍

«Мрію сфотографувати український парад на Червоній площі у Москві», — Олег Пальчик

‍

‍

«Важко вбити в собі українця», — фотограф, молодший сержант Збройних сил України Олег Пальчик цитує слова одного із героїв своїх численних фоторепортажів, бойового медика «Лата». До 2022 року він був комерційним фотографом, займався предметними, портретними та репортажними знімками. Олег багато років прожив у Харкові, а зараз мешкає у Києві. Війна прийшла у кожне з міст, яке він називає своїм. Саме тому з 24 лютого 2022 року разом з ним змінились і його світлини.

‍

‍

24 і 25 лютого 2022 року він двічі ходив у ТЦК, щоб мобілізуватись до війська, та тоді його не брали без досвіду. Тому Олег займався волонтерством і продовжував шукати спосіб стати корисним для держави. Так прикріпився до одного зі спецпідрозділів поліції, почав документувати воєнні дії на Київщині. Зрештою у травні Олегу таки вдалось офіційно стати частиною ЗСУ.  Відтоді він документує війну для «ТРО Медіа».

‍

‍

Олег вважає свій підрозділ служби зв'язків з громадськістю одним з найкращих у війську. «Ми займаємося висвітленням історичних подій, зйомками документальних стрічок про бригади і про людей. Знімаємо сюжети, фіксуємо історії, робимо фотопортрети. Усе, що можна медійно охопити — ми це робимо!» — ділиться військовослужбовець.

‍

‍

Наразі на основі робіт Олега Пальчика до друку готується фотокнига. Також в Україні та за кордоном можна побачити фотовиставки з його світлинами. Фотовиставка «Довжиною в війну» — спільна робота двох авторів: Олега Пальчика та полковника Олексія Дмитрашківського. Це два окремих проєкти, «Обличчя війни» та «По той бік миру», які об’єднали в одну спільну виставку. Сотні знімків постійно доповнюються новими матеріалами. «Це і Київщина після деокупації, і Харківщина перед масштабним контрнаступом, і буденні Донеччина та Запоріжжя. У експозиції представлені портрети захисників на бойових позиціях, світлини цивільних, які проживають на деокупованих територіях або неподалік від лінії фронту. А ще навчання військових та бойова робота артилерії й інших видів зброї. Загалом наслідки російської агресії тощо», — говорить Олег Пальчик.

Серед сотень своїх знімків Олегу важко обрати найдорожчі серцю або ті, що закарбувались у пам’яті найбільше. Проте особливими для нього є світлини полум’я, коли Росія вдарила по газопроводу в Херсоні. «Це виглядало дуже сюрреалістично, — пригадує фотограф. — Хоч вибух був далеко, а полум’я було дуже яскравим. Уже на місці ми побачили пожежу розміром вищу за 5-поверхівку. Все місто бачило це сяйво. Це було і гарно, і страшно одночасно».

‍

‍

В основному Олег робить акцент саме на людях та їхніх історіях. Одна з таких — світлина командира взводу 68-ї єгерської бригади Валерія «Роланда» Дорохова, який загинув разом зі своїм побратимом Олегом Барною при штурмі ворожих позицій на Донеччині. «Ця історія, м’яко кажучи, вибила мене з колії. Я знімав «Роланда». За кілька годин до його загибелі ми спілкувалися, він вносив правки до матеріалу. Я надсилав йому фотографії, а він вже не встиг прочитати моє повідомлення», — розповідає Олег.

‍

‍

Олег вважає, що українські документальні фотографи під час повномасштабного вторгнення продемонстрували дуже високий рівень: «Мені здається, вони зробили навіть не крок вперед, а стрибнули далеко вище голови. У нас з’явилось багато справді професійних фотографів. Я впевнений, що їхні документальні фотографії стануть взірцем у післявоєнний час!»

Олег каже, що з початком вторгнення його світлини отримали більше свободи, кадри стали вільнішими, адже вони демонструють вже зовсім інші цінності. «За моїми відчуттями, усяка мішура просто відпадала», — говорить Олег Пальчик.

Попри велике портфоліо, він вважає, що свою найкращу фотографію ще так і не зробив. «Але мені якось побажали у коментарях відзняти український парад на Червоній площі в Москві. Ось цю фотографію я, мабуть, дуже хотів би зробити», — сміється фотограф.

‍

«З камерою в руках не так лячно», — Сергій Михальчук

‍

‍

«Коли дуже страшно, береш в руки камеру, працюєш і стає легше», — каже Сергій Михальчук. Хоч бувають моменти, коли треба до посиніння в пальцях тримати саме автомат, інакше завтра не настане, проте улюбленою зброєю для нього таки є саме камера. З нею він нерозлучний з 1979 року.

«Мій шлях знайомства з фотографією почався надто давно. Хтось каже, що творчі особистості навіть так довго не живуть. Проте саме фотографія є більшою частиною мого життя, і з неї почалась моя професія кінооператора», — розповідає він.

Документальна фотографія Сергію подобалася завжди через характер роботи, передачу емоцій та живого стану речей. Він документував Революцію Гідності на Майдані, відтак неодноразово знімав на Донеччині, зокрема події у Слов’янську та Дебальцевому. Тому вважає, що цілком природно сталось так, що і під час повномасштабного вторгнення він продовжує цю справу.

‍

‍

Сергій — доброволець з березня 2022-го. Перших 16 місяців він документував війну в одному зі спецпідрозділів. «Ці знімки навряд чи коли-небудь можна буде опублікувати. Навіть після завершення війни про ці події я говоритиму з великою обережністю, або не говоритиму взагалі», — каже Сергій. Зараз він служить в іншому підрозділі при Генеральному штабі Збройних сил України.

‍

‍
Сергій пояснює своє рішення мобілізуватись тим, що у нього зникли будь-які ілюзії про Росію, з якою Україні так довго нав’язували дружбу. «Я зрозумів, що поки ми існуємо — вони намагатимуться нас знищити. Можливо, як цивільний фотограф я був би корисніший, але піти до війська — це правильний моральний вибір», — ділиться Сергій.

Він визнає, що у своїй професії реалізувався саме в Росії, де працював над різними проєктами майже 15 років починаючи з 1996-го. За плечима у Сергія понад 40 проєктів, один з них гучно запрем’єрив улітку 2023-го — фільм «Довбуш». Він був оператором-постановником, тобто повністю відповідав за візуальну частину картини. «Цей фільм став таким актуальним зараз, бо війна загострилась. Хоч триває вона вже 10 років. Те, що в нас ідуть бойові дії, для багатьох стало одкровенням насправді. Тепер війна прийшла майже в кожен дім. Так страшно, що ніхто не знає, чи закінчиться ця боротьба на нашому поколінні», — ділиться Сергій.

‍

‍

У фільмі багато сенсів і задумів. «Хочеться, аби українці гордилися своєю країною, пишалися своїми горами й цінували те, що вони живуть на цій землі», — підсумовує Сергій Михальчук, оператор-постановник фільму «Довбуш».

Незважаючи на те, що фільм прогримів кілька місяців тому, проте цю творчу частину себе Сергій уже дещо заховав: «Я вже настільки асимілювався у війську за два роки, що навіть зараз я почуваюсь більше як солдат, ніж оператор-постановник. Хоча я працював ним понад 30 років і встиг відзняти близько 40 картин».

‍

‍

Сергій зауважує, що війна — це завжди про надзвичайно сильні емоції, що надто врізаються у пам'ять: «Хай вони навіть короткочасні, проте можуть стати найосновнішими емоціями всього вашого життя. Ви будете пам'ятати їх завжди».

‍

‍

Сергію зараз складно виділити чи обрати серед своїх фото ключові. Він каже, що наразі не може відсторонитися ні від емоцій, ні від війська, бо перебуває у вирі подій, проте зазначає, що, можливо, через роки у нього буде інший погляд на свої документальні матеріали.

«Війна стає частиною мого побуту. Весь світ теж звикає до неї, і це дуже тривожна тенденція. Тобто ти починаєш уже почуватись частиною цього. Саме тому потрібно продовжувати усе висвітлювати. Про трагедію потрібно нагадувати», — говорить він.

‍

‍

Сергій каже, що для нього кожне його фото важливе: і перші світлини з Ірпеня, і знімки з Бахмута чи з будь-яких інших військових операцій. «Оператора так вчать знімати, наче це останній кадр твого життя. Можливо, у мене саме таке ставлення до усіх моїх зображень», — зізнається військовослужбовець.

‍

‍

Наразі його завдання передати стан речей та стан людей на війні. Сергій вважає, що часто очі чи рухи людини можуть бути найкрасномовнішими. Саме тому, як виходець з ігрового кіно, він намагається говорити мовою символів та образів. Інколи фотографія допомагає йому залишатися самим собою навіть тоді, коли дуже страшно.

‍

‍

«Якщо поруч стріляють, то ти ніби потрапляєш в іншу реальність. Воно працює у твоїй свідомості як оберіг. Ти просто виконуєш свою роботу. Як у справжніх воїнів, якщо це буде твій останній момент і ти підеш зі своєю зброю в руках. Власне, такою для мене є камера».

‍

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар