«Я ще ніколи не відчував, що порушувати тишу настільки важливо». Як документальні стрічки Мстислава Чернова руйнують російську пропаганду

Українське документальне кіно воєнного часу — нова віха в історії українського кінематографа. Важливість воєнних документалок та їхнє визнання на світовому рівні важко переоцінити. Перемога кожної української стрічки здатна привертати увагу та впливати на міжнародну підтримку України.

23 січня 2025 року на кінофестивалі «Санденс» світ побачила нова документальна стрічка харківського режисера й фотографа Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Це вже другий документальний фільм режисера часів великої війни, створений, як і попередній фільм «20 днів у Маріуполі», разом з Associated Press та Frontline. 

«2000 метрів до Андріївки» розповідає про звільнення села біля знищеного та окупованого Бахмута восени 2023 року та про виклики, що стояли перед військовими у ході контрнаступу на сході. 

Мстислав Чернов та Олександр Бабенко, фотограф Associated Press, супроводжують українських військових з Третьої окремої штурмової бригади під час виконання бойового завдання. 14 вересня 2023 року в селі Андріївка ще точились бої, а вже на ранок 15 вересня Генштаб підтвердив, що ЗСУ звільнили село.

Російська пропаганда намагалася знецінити український контрнаступ і дії українських військових, а також применшити важливість відвойованих ЗСУ населених пунктів. Росіяни заявляли, що відвоювання ЗСУ Андріївки це не що інше, як «черговий вкид».

‍

‍

««Андріївка повністю розбита, там зовсім нічого немає, говорити, що вони взяли населений пункт, не можна», — сказав він. (російський військовий — ред.). Боєць відмітив, що безглуздо сидіти в пустелі, з цієї причини російські війська зайняли більш вигідний рубіж для збереження життів солдат. З його слів, українські війська взяли відрізок місцевості в 100 метрів, але не Андріївку». («Лента.ру», 20 вересня 2023 рік).

Говорячи про «повністю розбиту Андріївку», росіяни, однак, не згадали, що загарбані міста та села Донеччини у них за спинами вони самі перетворюють на руїни.
Село Андріївка, а також Кліщіївка, яка була звільнена пізніше, — маленькі, але тактично важливі населені пункти. Взяття цих висот відкривали нові можливості для українських контрнаступальних сил, звідси краще прослідковувались логістичні шляхи російської армії.

За повідомленням військових Третьої штурмової, в результаті наступальної операції був знищений російський гарнізон разом з начальником бригадної розвідки, комбатами, офіцерами та майже всією піхотою 72 бригади, а також значною кількістю техніки.

‍

‍

Документальний фільм «2000 метрів до Андріївки» отримав нагороду за найкращу режисуру в конкурсі міжнародної документалістики та схвальні відгуки на кінофестивалі «Санденс». 
«Одна з найбільш емоційних сцен стрічки, пише Collider, — момент, коли один із солдатів зізнається, що навіть у снах продовжує воювати. «Я ніколи не бачив себе солдатом і ніколи не хотів ним бути, — говорить він Чернову, — але це не означає, що коли у твоїй країні війна, ти маєш відмовитися стати солдатом. Я прийшов воювати, а не служити. Це дві різні речі»», — розповідає Українська асоціація професійних фотографів. — «Успіх «2000 метрів до Андріївки»  криється у його форматі: Чернов показує не просто цифри і втрати, а справжні людські історії. Глядачі бачать не статистику, а особистості, які ще вчора були звичайними людьми, а сьогодні стали воїнами. Він робить кожного героя центром окремого розділу фільму, дозволяючи аудиторії відчути їхню боротьбу і трагедію. «Документальне кіно має силу нагадати світу, що війна — це не просто стратегічні рішення, це реальні люди. Вони не просто цифри чи позиції на карті, вони — живі люди, які мали майбутнє», — підсумовує Чернов у розмові з Associated Press».
А поки світова спільнота знайомиться з новою українською стрічкою, російська пропаганда не припиняє згадувати попередній фільм журналістів Associated Press.

Премія «Оскар» і ціла низка світових нагород для документальної стрічки «20 днів у Маріуполі» змусили Кремль запустити інформаційну кампанію з дискредитації її авторів і важливих кадрів фільму. 

«20 днів у Маріуполі» розказує світу історію блокадного приазовського міста, побачену та зафіксовану єдиною присутньою на той час командою міжнародних журналістів. 

Мстислав Чернов разом із колегами з Associated Press Євгеном Малолєткою та Василисою Степаненко свідомо приїхав у Маріуполь за годину до початку війни, вважаючи його стратегічно важливим для росіян через морську інфраструктуру. Команда AP 20 днів розповідала про облогу міста, поки їм не довелося тікати. Документалісти дізналися, що росіяни полюють на них за публікацію детального звіту про звірства, що відбуваються в Маріуполі. Вивозячи зібрані докази, журналісти пройшли 15 російських блокпостів до Запоріжжя, доки не опинились на вільній землі. Ці матеріали, які стали основою фільму «20 днів у Маріуполі», є беззаперечним свідченням воєнних злочинів російської армії, скоєних у березні 2022 року.

Російська офіційна влада і пропагандистські медіа намагалися посіяти сумніви щодо звірств російських військових у Маріуполі, поширюючи фейки про обстріл пологового будинку та дитячої лікарні. Вони розповідали про захоплення й самообстріл полового «Азовом», називали світлини з пораненими породіллями «постановчими», а кадри з оскароносної кінострічки — плагіатом.

‍

‍

«Трагедія заради кіно. Як Київ використовує життя своїх громадян для виправдання власного тероризму». («Южная Служба Новостей»).

5 березня 2022 року офіційний представник Міноборони РФ Конашенков повідомляв, що ««Азов» та «Айдар» в Маріуполі стріляє зі шкіл та пологових по підрозділах Народної міліції, що зайшли в місто». («Украина.ру»).

9 березня 2022 року російські окупанти скинули декілька авіабомб на Маріуполь. Вони впали на територію дитячої лікарні, вщент знищивши медичні заклади. Як повідомляло Суспільне Донбас із посиланням на радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка, в будівлі перебували пацієнти, медперсонал і містяни, які переховувалися в будівлі від обстрілів. 
«Понад 100 людей було точно, і це просто щастя насправді, що бомба не влучила, ані в приміщення пологового будинку, ані в приміщення дитячої лікарні, а просто впала між ними. Вагітних жінок перевели в іншу лікарню», — переповідав події того дня Андрющенко».

Цю російську атаку задокументували міжнародні журналісти і повідомили, що бачили кількох скривавлених породіль, які тікали від обстрілу. Згодом журналісти знайшли молодих мам в іншій лікарні. 

На пресконференції у Туреччині міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, коментуючи події 9 березня 2022 року в Маріуполі, заявив журналістам, що «пологовий давно був захоплений батальйоном «Азов» та іншими радикалами, звідки вигнали усіх породіль, медсестер і взагалі увесь персонал  — це була база ультрарадикального батальйону». («Украина.ру»).

Пропаганда переконувала, що це спланована кампанія. Зокрема телеграм-канал «Война против фейков» говорив про «незаперечні докази постановки кадрів з вагітними», демонструючи лише світлини породіллі, зроблені фотографом Євгеном Малолєткою.

‍

‍

Спочатку ворожа пропаганда стверджувала — на «постановчих» фотографіях одна людина — актриса, блогер та модель, Маріанна Підгурська (Вишемірська).

‍

‍

«Примітно, що 9 березня Підгурську знімали в образі двох різних жінок».

Пізніше  росіяни визнали — на фото дві різні жінки. Мовляв, вони вижили, а це доводить, що обстрілу з літаків не було.

‍

‍

«Пам'ятаєте ці постановчі знімки з “породіллями під вогнем росіян”, зроблених торік в Маріуполі?»

‍

‍

«На цьому знімку Євгена Малолєтки — «момент» після російського обстрілу пологового в Маріуполі. Жінка на фото — 32-річна Ірина Калініна. Ні вона, ні її дитина нібито не вижили, — повідомляє медіапомийка «Німецька хвиля». — Вижили, ще й як вижили. Одна з фігуранток цього спектаклю залишилась жити в ДНР і пізніше почала викривати українців в брехні та вбивствах».

Однак породілля Ірина Калініна, яка на світлинах Малолєтки лежить на ношах, загинула разом з дитиною. Це підтвердили сам фотограф, чоловік загиблої та місцевий лікар, який намагався врятувати життя матері й дитини.

Суспільне Донбас пише: «В той день, коли бомбанули пологовий будинок, до нас привезли трьох. Одна в найтяжчому була, з розчавленим тазом і відривом правого стегна, в шоці. Поки її реанімували, проводили протишокові заходи, ми зробили кесарів розтин, дістали дитину без ознак життя. Протягом більше пів години реанімації дитини не дала результатів. Потім ще пів години чи більше реанімація матері, без результатів. Загинули обидві», — розповідав хірург Тимур Марін, який перебував в іншій лікарні Маріуполя».

Після народження дитини Маріанна Вишемірська, якій вдалося вижити під час бомбардування, не тільки переїхала до Росії, а й почала активно співпрацювати з кремлівською пропагандою. Жінка розповідала російським журналістам, як пологовий окупували бойовики «Азову», які нічим не допомагали, а тільки забирали їжу у породіль. Жалілася Вишемірська і на журналістів, мовляв, вони фотографували її без дозволу, а в статті не згадали, що вона заперечувала авіаналіт на пологовий.

‍

‍

«Нагадаємо, 9 березня 2022-го увесь світ облетіло несамовите фото вагітної жінки з Маріуполя. Вона стояла з кривавими бризками на обличчі на фоні будівлі з вибитими вікнами. Світові ЗМІ тоді кричали: «Росіяни розбомбили пологовий!», а світлина з вагітною була опублікована в сотні західних ЗМІ. Як пізніше розповіла сама героїня, ЗСУ прикривались вагітними, живучи в пологовому. Передбачається, що ЗСУ самі підірвали лікарню, інсценуючи атаку армії Росії. Про постановку заявляла сама Вишемірська, відмічаючи, що ніяких авіанальотів не було. До слова, оперативність появи фотокорів провідних світових ЗМІ біля підірваного пологового — ще один аргумент на користь інсценування.

В результаті українку врятували бійці ПС РФ. Після того, як вона розповіла правду про інцидент, в Україні на неї повісили клеймо ворога». («Блокнот.ру»).

‍

‍

Спеціалісти «VoxCheck» стверджують, що в інтерв’ю Вишемірської російським журналістам, які, ймовірно, були записані під тиском, багато суперечностей та вирваних з контексту слів. Фактчекери звертають увагу на те, що відео записували російські воєнні журналісти та блогери-прибічники кремлівської влади в традиційному для російської пропаганди стилі.

Трагедія, що сталася в пологовому — одна з багатьох, розказана творцями фільму «20 днів у Маріуполі». Мстислав Чернов розповів виданню The Guardian про інші випадки воєнних злочинів росіян, зокрема, що «був свідком смертей у лікарні, трупів на вулицях, десятків тіл, закинутих у братську могилу».

‍

‍

«Лікарі благали нас знімати сім’ї, які привозять своїх убитих і поранених, і дозволити нам використовувати для наших камер потужність їхнього генератора. Ніхто не знає, що відбувається в нашому місті, сказали вони».

‍

‍

Лікар з Маріуполя Андрій Сербина поділився з виданням «Свої.City» своїм страшним досвідом: «Був епізод, коли поступили двоє дітей — 10 та 16 років. Наскільки я зрозумів, вони не були родичами, але їх привезли з одного місця з дуже важкими черепно-мозковими травмами. Ми не могли їм допомогти. Лише обезболили. Поклали один на одного. Вкрили ковдрою. І все».

Мстислав Чернов в інтерв’ю UAPP поділився думкою про те, як документування реальних подій тоді допомагало  маріупольцям зберегти хоч якусь віру на справедливість. «На мою думку, це бажання бути почутими і знання, що тебе не ігнорують — допомагає вижити. Мені здається, нашою місією, як журналістів чи документалістів, є не тільки розповідати світові про трагедії, а й давати людям надію на те, що вони будуть почутими».

Однак фейки за участі Вишемірської проти документальної стрічки Чернова були не останніми. Російська пропаганда не зупинилась та звинуватила авторів стрічки в плагіаті. Мовляв, українці використали кадри з пропагандистської короткометражки «Игрушки», що розповідає про обстріл Горлівки з боку ЗСУ.

‍

‍

«[...] створити образ для західної аудиторії, подібний до того, який був показаний у фільмі «20 днів у Маріуполі», де у дворі знищеної будівлі на дереві без листя висить дитяча рожева куртка. Це яскрава, здатна запам’ятатися метафора, яка не потребує додаткових пояснень. Глядачі мають перейнятися глибоким співчуттям до тих, хто постраждав, і відчути ненависть до тих, хто здійснив цей жахливий злочин. І ніхто не повинен дізнатись, що ці кадри були відзняті не в Маріуполі 2022 року, а в Донецьку 2014 року [...]».

«Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» спростував фейк про кадр з рожевою курткою:
«Правда: на кадрах, які використали пропагандисти у своєму «розслідуванні», — два різних будинки. Фейкороби скористалися склейкою кадрів і вставили фрагмент з фільму «20 днів у Маріуполі» у пропагандистський сюжет 2014 року. Однак погодні умови на цих кадрах вони замінити не змогли й після моменту з рожевою курткою зʼявилися жінки в літньому одязі. «Очевидицю» того обстрілу показали біля «того самого» будинку й дерева. Та якщо порівняти кадр Чернова та «сюжет» пропагандистів, виявляється, що це зовсім різні будинки, а відповідно і дерева. Обстріл житлових кварталів Горлівки у 2014 році з мінометів і РСЗВ «Град» вчинили саме росіяни з метою дискредитації ЗСУ та залякування мирного населення».

Мстислав Чернов упевнений, що світлини та відео з Маріуполя — «потужні кадри, що не могли не спровокувати відповідь російського уряду».

‍

‍

«З урахуванням сказаного однією з підневільних «героїнь» фільму Чернова, Малолєтки та Степаненко, цей фільм навряд чи можна назвати «документальним», а одержання ним премії говорить про інформаційну війну, котру Захід продовжує вести проти Росії». («Украина.ру»).

‍

‍

Українські фотодокументалісти, ризикуючи своїм життя, їдуть у зону бойових дій та на місця обстрілів цивільних, розуміючи, що фільмування російських воєнних злочинів допоможе притягнути Росію до відповідальності.
Режисер висловив думку британському виданню The Guardian, про те, що тиша провокує безкарність:
«[...] Без жодної інформації з міста, без фотографій зруйнованих будівель та дітей, що помирають, російські війська могли б робити все, що хотіли. Якби не ми, нічого б не було. Ось чому ми так ризикували, щоб надіслати світові те, що ми бачили, і саме це розлютило Росію, щоб полювати на нас.
Я ще ніколи не відчував, що порушувати тишу настільки важливо».

Кремлівська пропаганда все ще сподівається приховати криваві злочини своєї армії, як-то бомбардування пологового, освіжаючи в пам'яті фейки проти робіт українських документалістів. Ця пропаганда подається під байки та фільми про феєричну відбудову Маріуполя.

Однак стрічка «20 днів у Маріуполі» не дасть забути — відродження міста відбувається фактично на могилах маріупольських сімей, що загинули в блокаду. Достеменно не відомий масштаб злочинів російської армії в цьому місті. 

Однак створити документальний фільм — це лише початок на шляху до встановлення справедливості. Важливо постійно тримати українські воєнні стрічки у полі видимості. Розуміючи це, команда AP після отримання «Оскара» повезла документальну стрічку «20 днів у Маріуполі» в подорож Сполученими Штатами.
«Ми повинні продовжувати інформаційну роботу. Світу треба знати, що війна в Україні — це не лише наша проблема, а й загроза для демократії та безпеки всіх», — цитує режисера UAPP.

‍

‍

Пройшло 3 роки з тих страшних подій, що залишились у спогадах та на кадрах. Україна досі у війні. Документальна стрічка, головним героєм якої було місто Маріуполь, набула масштабного значення.
Мстислав Чернов зізнається: «Після 2 років повномасштабного вторгнення Маріуполь став історією більш ніж одного міста. Це про Бахмут, Попасну, Соледар, Волноваху, Мар’їнку, Авдіївку… всі ті міста, які були знищені та окуповані Росією. Це про цивільних, яких вбивають щодня, про військовополонених, яких досі тримають у в'язницях, і це про надію, що одного дня ми всі зможемо повернутись до нашого мирного життя та відбудувати свої домівки».