«Ми всі пов’язані війною. Як ця стрічка з набоями проходить від одного солдата до другого, так і війна тягнеться», — Анатолій Степанов про фотографії і людей за 11 років війни

Війна змінила життя тисяч українців, і серед них — фотожурналіст Анатолій Степанов, який понад 11 років документує боротьбу України. Він був там, коли все почалося у 2014-му: коли у Слов’янську з’явилися перші озброєні бойовики, коли у Пісках використовували мішки з пшеницею як укріплення, коли Дебальцеве здригалося від артилерійських обстрілів. Його кадри — це не просто фотографії, а свідчення війни, які стануть історичними документами. У цьому інтерв’ю новий учасник Української асоціації професійних фотографів розповідає, як знімати війну, про найбільш знакові знімки у своєму доробку й про те, чому фотожурналістика — це відповідальність, яка не дозволяє робити помилки.

‍

— Анатолію, як давно ви займаєтеся фотографією? З чого почалася ваша любов до фотографії?

— Фотографією я займаюся ще з дитинства. Були часи, коли всі фотографували — це була необхідність. Ми робили чорно-білі знімки ще в школі, потім я продовжував знімати навіть в армії. Але свідомо до фотографії як професії я прийшов пізніше — десь у 35 років. Тоді я купив собі плівковий Canon і почав займатися цим більш серйозно. Власне, це змінило мій спосіб життя, адже за освітою я інженер.

‍

— Це стало вашою професією? Ви почали заробляти фотографією?

— Так, це моя професія.

‍

— Із чого ви почали? Це була робота в медіа чи комерційна фотографія?

— Спочатку це було схоже на пошуки сліпого кошеняти, коли пробуєш себе в різних напрямках, але вже в доволі свідомому віці. Вирішальним моментом стало навчання в школі Віктора Марущенка. Це був надзвичайно поважний і талановитий український фотограф, на жаль, його вже немає з нами. Його курси дали мені сильний поштовх.

А ще важливу роль зіграли події Помаранчевої революції 2004 року — саме тоді я закінчував навчання у Марущенка. Я зрозумів, що мене цікавить фотожурналістика й документальна фотографія — жива, нефальшива, не постановочна.

‍

‍

‍

Фотографія — це як космос, у ній є безліч напрямків. Хтось знімає постановні кадри, експериментує з образами. Але я не ставлю жодних рамок — для мене важливе справжнє життя у кадрі.

‍

— Чи могли ви уявити, що зніматимете війну у своїй країні?

— Ні, ніколи б не подумав. Коли я вперше потрапив у зону бойових дій, це ще не виглядало як повноцінна війна. Це були її прояви, спроби зламати країну гібридними методами. Наприклад, захоплення Харківської ОДА 8 квітня 2014 року — тоді ситуацію вдалося швидко взяти під контроль, бо в самому Харкові цей заколот не мав значної підтримки. Але коли я приїхав на Донбас, то побачив зовсім іншу картину: там уже йшла реальна війна, із захопленням територій і активною підтримкою місцевих колаборантів.

‍

‍

‍

‍

‍

Ця війна продовжується і зараз, але тепер вона розгорнулася в набагато більших масштабах. Якби тоді, у 2014 році, Україна отримала більше підтримки та діяла рішучіше, можливо, ситуація була б іншою.

‍

— Отже, ви почали документувати війну ще з 2014 року? 

— Так, із 2014-го я почав їздити на Донбас. Спершу працював для агентств, а потім став знімати цю війну безпосередньо: жив із хлопцями на позиціях, фіксував усе зсередини. Дуже хотів показати це все.

‍

‍

‍

‍

— Чи помітили ви зміни у своїх фотографіях за весь цей час?

— Так, звісно, ми всі змінюємося. Можливо, коли я тільки починав, погляд був свіжішим, деякі сюжети здавалися особливо сильними. На початку ти частіше знаходиш щось незвичне, цікавіші ракурси, більше відчуваєш емоцію в кадрі. Але з часом це все приїдається, стає складніше відчути момент, щоб він справді зачіпав.

Проте навіть через роки я намагаюся знайти нові форми, показати війну так, щоб це зачіпало людей. Бо фотографія — це не просто картинка, це емоція, заряджена змістом.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

— Як змінилася ваша документальна фотографія з початком вторгнення, коли війна стала жорстокішою? Чи вплинуло це на вас як фотографа?

— Війна стала масштабнішою, більш брутальною. Але жорстокість на війні була завжди. Якщо згадати 2014 рік, то там було все так само жорстко. Наприклад, розстріл українських військових під Луганськом, коли так звані «Русичі» не просто вбивали, а ще й катували — відрізали вуха та чинили інші звірства. Це було ще тоді. Тому казати, що війна стала жорстокішою, не зовсім правильно — вона стала масовою, брутальною, тотальною.

‍

‍

У повномасштабному вторгненні задіяні значно потужніші військові засоби, яких не було у 2014-му. Але по суті це та ж сама війна, яка триває ще з того часу.

‍

— Як зараз висвітлювати війну, щоб світ не втрачав інтересу? Щоб іноземні медіа й далі брали фотографії?

— Іноземні медіа працюють для своєї аудиторії, а будь-яка подія має певний цикл зацікавленості. Спочатку щось стається — і це одразу шокує. Потім настає втома, а згодом люди просто звикають до цього. Світ уже звик до нашої війни. Лише коли стається щось жахливе — ракетний удар по мирному місту, масові жертви, — увага до України знову зростає. Але через якийсь час це знову забувається.

‍

‍

‍

‍

Це великий виклик для політиків, які все ще розуміють значення цієї війни, для журналістів, які продовжують працювати тут. У 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, в Україну приїхало безліч іноземних медіа. Ці матеріали активно дивилися, був величезний інтерес. А зараз ті ж журналісти, які працювали тут у 2022 році, кажуть: «У нас є матеріали, але люди їх дивляться менше». Це природний ефект — люди звикають до всього, навіть до війни.

‍

‍

І я думаю, що це якраз і є стратегія Кремля — виснажити всіх, змусити нас зламатися, змусити світ забути. Це війна на виснаження, і вона триває. До повномасштабного вторгнення було відчуття, що країна існувала у паралельних світах: в одному йшла війна, а в іншому люди продовжували жити своїм життям, не усвідомлюючи, що в їхній країні йдуть бої.

‍

— Ви вже понад 11 років фотографуєте війну. Не втомилися? Адже з часом сюжети повторюються: прильоти, артилерійські обстріли, бої. Чи не стало це для вас буденністю?

— Розумієте, для мене найголовніше у фотографії — люди. Я люблю знімати людей будь-де, не лише на війні. Але саме у фронтових умовах людина розкривається по-особливому. Там, на передовій, поряд можуть бути колишні депутати, менеджери, брокери, військові-контрактники, які служили ще до повномасштабного вторгнення. Але в окопах усі вони стають просто бійцями. Саме це цікаво знімати — як змінюються люди, як війна їх випробовує і відкриває справжні характери.

‍

‍

‍

Звичайно, інколи втомлюєшся. Але є ті, кому значно важче. Подумайте про тих, хто сидить в окопах під артилерійським обстрілом, у чиє життя щодня вриваються прильоти. Фотограф — це все ж гість на війні. Навіть якщо він залишається там надовго, він завжди має можливість сказати: «Все, я поїду відпочити». А військові не можуть собі цього дозволити — вони повинні виконувати свою задачу.

Тому жалітися немає сенсу. Так, з роками накопичується втома, замилюється око, але все одно треба шукати в собі сили продовжувати працювати.

‍

— З 2014-го ви бачили, як зростала й міцніла армія, як молоді солдати ставали командирами, як вони змінювалися. Разом із ними змінювалося й суспільство. Можете поділитися своїми думками про це? Можливо, були конкретні люди, за долями яких ви стежили?

— Ви сказали дуже правильну річ. Так, на моїх очах змінювалися люди, офіцери виростали у справжніх лідерів. Я знав хлопців, які зовсім молодими прийшли в армію, отримували звання, йшли на вищі посади, а зараз вони загинули за Україну.

‍

‍

Ніколи не забуду слова одного офіцера, якого я знімав у проєкті «Незалежні». Він був із військової родини, і для нього стати офіцером було справжньою честю. Спочатку він був лейтенантом командиром взводу, потім став командиром роти, а у 2022 році загинув у Попасній. Він віддав життя за Україну. Також знаю хлопців, які пройшли довгий шлях, виросли до командирів батальйонів і теж загинули. Є й ті, хто навчається вже у військовій академії. Це справжня опора Збройних сил України. Я вважаю, що це цвіт нації, цвіт української армії. І все це проходило перед моїми очима. Це велика справа, велика історія, яка триває і зараз.

‍

— Ви згадали свій проєкт «Незалежні», розкажіть про нього. Як виникла ідея, як довго ви над ним працювали і хто його герої?

— Я багато їздив на позиції, бачив велику кількість молоді в армії. І якось саме собою виникло питання: чому вони тут? Вони ж народилися вже після 1991 року, після здобуття Україною незалежності. Що їх мотивує воювати? Так і народилася ідея знімати цих людей. Я не ставив собі жорстких дедлайнів — це був радше спосіб життя, а не окремий проєкт. Я просто їздив на цю війну, якою в Україні тоді мало хто цікавився, і намагався бодай якось її показати.

‍

‍

‍

Через кілька років я зрозумів, що роблю все правильно. Пам’ятаю, як випадково почув слова Микити Міхалкова, відомого кремлівського режисера. У його відео, яке є в ютубі, прозвучала фраза, яка мене шокувала: «В Україні вже виросло два покоління, які ніколи не перейдуть на бік Росії. Я не знаю, що для цього потрібно — може, війна і кров...».

Тоді я зрозумів, що я «попав у яблучко». Я знімав саме тих молодих людей, які, за логікою Кремля, не мали б існувати. Мої герої — це захисники з усіх регіонів: із заходу, зі сходу, з центру України. Вони народилися у незалежній країні, вони не знали СРСР. І саме тому для них Україна — це не просто місце проживання, а їхня держава, за яку вони готові віддати життя. Це покоління, яке захищає Україну.

‍

‍

— А якими були ці світлини? Це портрети чи репортажна фотографія?

— Я просто бачив людину, і мені здавалося, що саме її варто знімати. Це могло бути фото бійця в окопі, хлопця зі Львова чи будь-кого іншого. Не було якоїсь системи чи чіткого задуму — усе формувалося поступово, органічно. З часом усе викристалізувалося у фінальний проєкт. Але найголовніше було навіть не фото, а слова самих героїв. Вони пояснювали, чому вони тут, за що воюють.

Серед них була дівчина, яка воювала на передовій в окопах і водночас співала. Це не просто образ, це справжнє життя.

‍

‍

— Ви десь експонували цю серію фотографій?

— Так, виставка була представлена в Чикаго. Зараз вона живе своїм життям, вона пішла у світ.

‍

— А над  якими проєктами ви працюєте зараз? Продовжуєте документувати війну?

— Проєкт є, і він один — це війна проти України. Я намагаюся знімати якнайбільше, фіксувати події в різних місцях. Десь це робота для агенцій, десь просто документую життя під час війни. Бо це те, що треба знімати, що треба зберегти.

‍

‍

Для фотографа на фронті найголовніше розуміти, що́ він документує. Адже з часом ці фото перестануть бути просто подієвими чи новинними — вони стануть історичним документом. Тому що б я не знімав, я завжди думаю про те, що час зробить ці кадри важливими. Зараз я періодично їжджу на фронт. Лише тиждень тому повернувся — був разом із журналістами в Харкові, на Донеччині, у Покровську. Це була журналістська робота, але я знаю, що з часом ці світлини стануть документами війни.

‍

‍

‍

— Які моменти зі зйомок війни вам особливо запам’яталися? Розкажіть про події, людей, які справили на вас найбільше враження?

— Якщо говорити про 2014 рік, то це був час відвертості та болю для людей, які любили Україну. Почалася так звана «русская весна», захоплення Криму. Я там не був, для мене все почалося з Харкова, Донбасу, а потім Одеси. Квітень 2014-го на Донбасі — це був повний шок. Ти прокидаєшся щодня, і кожна подія перекриває та затьмарює вчорашню, змушуючи тебе думати: як таке може бути, це ж моя країна!

‍

‍

Я пам’ятаю, коли у Слов’янську вперше побачив людей зі зброєю з іншої країни. Вони прийшли й почали встановлювати свої порядки, думаючи, що українці просто підкоряться, що нас можна залякати. Але Україна почала чинити спротив. 

‍

‍

Були моменти, які запам’яталися особливо. Наприклад, блокування українських десантників у Краматорську: колона зайшла на переїзд, і її заблокували «місцеві активісти», серед яких були агенти ФСБ, ГРУ. Люди стояли з плакатами «Нет войне», але водночас працювала ціла мережа російських спецслужб, які намагалися розхитувати ситуацію. Я тоді навіть спілкувався з бойовиками Гіркіна 13–14 квітня у Слов’янську, коли вони збиралися відбивати атаки української Нацгвардії.

‍

‍

У самому Донецьку відбувалися проросійські демонстрації. Я тоді жив у готелі, і кожні вихідні вільні номери наповнювалися «туристами» з Росії. На мітингах виступав Пушилін, під пам’ятником Леніну на центральній площі.

А потім почалася повноцінна війна. Витиснули українських прикордонників із Луганська, через кордон пішла російська техніка. Тоді вже почалися масові обстріли, захоплення територій.

‍

‍

Але один момент я запам’ятав особливо. 23 листопада 2014 року. Дебальцеве. Я тоді ще не мав досвіду роботи журналіста в гарячих точках, і просто гуляв по місту, яке обстрілювала артилерія. Це було небезпечно, але тоді я ще не усвідомлював повного масштабу загрози.

Я потрапив під артилерійський залп в одному з районів. У той момент я подумав: «Це кінець». Але мені пощастило — я вийшов звідти живим і неушкодженим. Пізніше я навіть написав про це есей. А потім війна стала ще жорстокішою. Донецький аеропорт, Піски — це вже зима 2015 року. Потім вихід із Дебальцевого. Я тоді більше працював в районі Авдіївки, Пісків.

‍

‍

— Про що говорили хлопці на фронті в період АТО/ООС? Чи звучало слово «перемога»? Чи вірилося тоді, що ця війна колись закінчиться? Чи були розмови про повномасштабне вторгнення?

— Багато з тих хлопців, яких я знав тоді, загинули. Наприклад, Вася Мельник. Ми тоді ночували на позиції, і зранку він підійшов до мене й каже: «Слухай, зніми мене на відео». Він збирався заступати на позицію і хотів зачитати свій вірш. Це були чесні, патріотичні рядки — абсолютно чисті й щирі. За деякий час його вбив снайпер. 

Ця війна тягнулася роками. Накопичувалася втома, але в певний момент стало зрозуміло, що все йде до великої війни. Я всім казав, що вона буде. Коли — не знав, але розумів, що це неминуче. Через АТО/ООС проходили тисячі людей: хтось приходив в армію, хтось звільнявся, це був перманентний процес. Але після певного моменту вже було очевидно, що війна не закінчиться просто так. Я бачив, як Росія тренувалася в Сирії, як вони відпрацьовували бомбардування міст. І хоч розумів, що це може повторитися тут, мозок відмовлявся в це вірити. Але тепер ми бачимо, що відбувається. Вони там відпрацьовували удари по цивільних, щоб потім застосувати це тут, в Україні. Дуже багато людей пройшли через моє життя за ці роки. Важко виділити когось одного.

‍

— У вас є фотографії, які для вас особливо важливі? Не обов’язково найкращі технічно, але з особливою історією, важливими людьми чи обставинами. Які світлини ви б виділили?

— Дуже багато таких фотографій. Але якщо зайти на мою фейсбук-сторінку, то там головною стоїть саме той кадр, який для мене дуже символічний.

‍

‍

На цій фотографії солдати 93 бригади несуть стрічку від БМП-2 із набоями. Це було в Пісках у грудні 2014 року. Тоді там уже йшли важкі бої, і цей момент відбувався в ангарі Науково-дослідного інституту сільського господарства.

Цей інститут займався селекцією, вирощуванням різних сортів пшениці. У серпні чи вересні я вперше приїхав до солдатів у Піски й побачив стрічку з набоями, яка просто лежала серед купи пшениці. 

Бої були настільки інтенсивними, що ніхто вже не звертав уваги на цю пшеницю. Мішки з зерном використовували як укріплення, як мішки з піском, щоб облаштовувати вогневі точки. Я бачив, як у тих мішках почала проростати зелена пшениця – просто посеред війни, під обстрілами. Коли я повернувся в грудні, ця ж стрічка з набоями вже не лежала, а солдати несли її на плечах. Вони переносили її, щоб завантажити в машину. Для мене це дуже потужний символ. Ми всі пов’язані війною. Як ця стрічка з набоями проходить від одного солдата до другого, так і війна тягнеться через покоління. Вона важка, вона давить на плечі. Але її несуть. 

Тоді, у 2014 році, війну тягнули окремі військові частини. Тепер, у 2025-му, її тягне вся країна. Є ще багато фотографій, які для мене значущі. Багато часу я провів у промзоні, на шахті «Бутівка», разом із солдатами. Особливо вночі, на позиціях. Але якщо говорити про найважливішу фотографію, яка перша спадає на думку, то це саме та стрічка, що лежала в пшениці, а потім опинилася на плечах бійців.

‍

— Ви казали раніше, що писали есе. Чи думали про те, щоб написати книгу про вашу діяльність за всі ці роки?

— Це страшна думка, коли усвідомлюєш, скільки всього минуло, скільки років війни позаду. Написати про це — справді лякає. Хоча деякі речі я фіксую для себе, щось інколи пишу. Але знаєте, ця думка десь глибоко в підсвідомості. Вона іноді з’являється, але поки що я, мабуть, морально і фізично не готовий до написання книги. Зараз я пишу тільки по ситуації, коли є відчуття, що це треба. Це радше рефлексії, ніж щось велике і серйозне.

‍

‍

‍

— Які поради ви могли б дати фотожурналістам і фотокореспондентам? Як правильно знімати війну?

— Насправді немає єдиної поради, як знімати війну. Це відображення особистості фотографа, його життєвого досвіду, світогляду, рівня усвідомлення реальності. Все, що людина прочитала, побачила, пережила, — усе це так чи інакше відбивається у її фотографіях. Фотографія — це зріз людини, яка її робить. Тому кожен знімає війну по-своєму. Але є одне головне правило: потрібно зберігати холодну голову. Бо можна просто нічого не зняти — і загинути.

Я завжди згадую Сергія Ніколаєва, прекрасного фотожурналіста. Він поїхав на війну в Піски — і загинув. Тому якщо ви тільки починаєте, їдьте з досвідченою людиною, беріть уроки у тих, хто вже пройшов цей шлях. У першу чергу оцінюйте ризики. Не можна працювати «гарячою головою». Так, бувають випадки, коли комусь щастить: він потрапляє в потрібне місце, знімає унікальні кадри. Але це винятки. Війна — це не гра. Це реальність, у якій б’ються дві сильні армії. А фотограф — це завжди цивільна людина, навіть якщо він знаходиться на передовій. Він може загинути в будь-який момент. Я не кажу, що не варто цього робити. Фотографи мають документувати війну, але вони повинні робити це обдумано.

‍

‍

‍

Я багато разів бував на передових позиціях разом із журналістами, бачив, як поруч прилітали снаряди, міни, як лежали загиблі — і наші, і російські. Зараз я розумію, наскільки ми недооцінювали небезпеку. На початку 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми просто мчали вперед, не до кінця усвідомлюючи, що будь-якої секунди все могло закінчитися. Солдат на фронті має свої завдання. Його головна мета — виконати наказ і захистити свою позицію. Фотограф має іншу функцію: зняти так, щоб світ побачив цю війну. Але важливо пам’ятати: усе, що ти знімаєш — це історичний документ. Ти маєш розуміти відповідальність цього моменту.

‍

‍

‍

Анатолій Степанов — український фотограф, народився і виріс у Києві, здобув освіту інженера. У 2004 році закінчив Школу фотографії Віктора Марущенка і з того часу працював професійним фотожурналістом у низці українських медіа та міжнародних агентств. Мав численні публікації в журналах National Geographic, Spiegel, Stern, Time та багатьох інших міжнародних виданнях, брав участь у міжнародних фотовиставках. 

У листопаді 2017 року виступав з доповіддю про свою роботу на фронті під час презентації фотокниги RAW в Українському музеї у Нью-Йорку. Його проєкт «Незалежні», присвячений українській молоді, яка воює за свою країну, виставляється на онлайн-виставці в Українському національному музеї у Чикаго. Анатолій Степанов висвітлює російську агресію проти України з перших днів 2014 року та впродовж усіх цих років у співпраці з агентством France Press. Соцмережі фотографа: Instagram, Facebook.  

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар