Продовжуємо серію інтерв’ю з професійними українськими документалістами.
Про досвід роботи фоторепортером у газеті, досвід зйомок війни на Балканах та в Україні, а також про переваги чорно-білої фотографії ми поговорили з Олександром Клименком.
Дивиться повне інтерв'ю з Олександром на YouTube:
Мені подобається поняття «фоторепортер». Моя робота – це живий репортаж, зйомка життя. Натомість фотокореспондент – це такий чоловік, який ходить та знімає завдання від редактора. Визначаю себе як фоторепортер. Коли багато працюєш, намагаєшся вирішувати сам, що будеш знімати та що будеш робити. Звісно, я працював з 1991 року фоторепортером газети «Голос України», якої вже нема давно. Виконував якісь завдання, але намагався сам собі шукати завдання та теми. Це було прекрасно і мені це подобалось дуже.
Я вам розкажу трохи про історію газети. Газета постала в кінці 1990 року. Назву придумав Дмитро Павличко за аналогією з «Голосом Америки». Це був 1990 рік, були ці комуністичні газети «Правда України», «Радянська Україна», «Робітнича газета» і «Сільські вісті», до речі, де я працював після університету, і це було дуже круто. Дмитро Павличко та демократична більшість вирішили, і з цим погодились усі, що Верховна Рада повинна мати свою газету, яка буде доносити їхню думку, а не думку комуністів, скажемо так, загальну. Коли відбувалися всілякі мітинги, демонстрації, відразу починалася така масована атака пропагандистська у цих комуністичних газетах, що оце зробили бандерівці, націоналісти і так далі. Наша газета певною мірою протистояла. Навіть не певною мірою, насправді ми були вільною газетою: депутати вирішили, що кожен з них має право висловити свою думку в газеті, і в кожного квота, і квота була у партії. Тобто комуністи могли не погоджуватись із «рухівцями», проте депутати могли писати все що завгодно. У перший рік наклад нашої газети сягнув одразу мільйон. Оце було приємно. Було приємно працювати у такій газеті, у вільній пресі.
У Львові виходила газета «За вільну Україну», яку можна було передплатити в усій Україні. У неї також був величезний наклад. Я її передплачував і вона без проблем приходила в Київ, у мою поштову скриньку. У мене навіть є там фото. 16 квітня 1991 року у Києві відбувався великий страйк – на роботу не вийшли працівники тролейбусного заводу, заводів «Ленінська кузня» та «Арсенал» – це тогочасні промислові гіганти. Там стояв ланцюжок міліції і один з них читає «За вільну Україну». Це було дуже знаменито.
У газеті «Голос України» у мене була шикарна лабораторія, двокімнатна. Я там роздруковував світлини. Знімав на плівку, звісно, чорно-білу. Я проявляв світлини, бо треба було встигнути в номер. Дедлайн був десь о дванадцятій чи першій годині. Ти мав сфотографувати, прибігти і віддати фото.
Газета виходила п’ять разів на тиждень, окрім понеділка та неділі. Це було драйвово – знімав, прибігав, проявляв, друкував обов’язково, бо плівки не сканували – потрібна була фотографія, швидко сушив і віддавав. Це було цікаво. Що ми знімали? Знімали життя. Тоді якраз почались ці всілякі бурхливі процеси. Маса подій і в Києві, і поза Києвом – були страйки, мітинги, демонстрації. Наприклад, у Донецьку був дуже великий страйк шахтарів у 1990 році, до речі. Мені здається, що фото, які зараз у мене є, дуже історичні, вони про те, як починалася наша Україна. Однак, на жаль, період зараз зовсім інший.
Це дуже довгий період, не зможу визначити лише п’ять знакових світлин за цей час. Будемо вважати, що бурхливий шлях до незалежності України почався наприкінці 1989 року. Тоді почалися розкопки в Биківні – це місцина під Києвом, ліс між Києвом та Броварами, де були масові поховання репресованих, вбитих системою, вбитих Сталіним, людей. Дуже довго про це говорили. Спочатку заперечували, що «ні, ні, це німецьке поховання, це вбили німців там», ну і так далі. Зрештою, ми туди поїхали у квітні 1989 року. Ми поїхали з кореспондентом газети, у якій тоді працював – «Сільські вісті», зняти, як це розкопують. Там була поліція, тоді ще міліція, слідчі, і казали: «Ні, не можна». Проте зі мною був кореспондент, такий старий дід, як мені тоді здавалось, хоча насправді йому було років 65 – 70, і він сказав: «Ні, ви всі …». Одним словом, ми пройшли на зйомки. Я фотографував, як викопують ці тіла. Там є фотографія – людський череп прямо з діркою в голові, тобто зрозуміло, що це розстріляна людина. Далі я бачив там ящики з горою кісток. Хотів йти далі, але мене не пустили. Знімав телеоб’єктивом. Це одна така знакова фотографія.
.jpeg)
У 1990 році були страйки шахтарів у Донецьку. Це також така сильна картина – уся площа перед тодішнім Обласним комітетом партії заповнена шахтарями, які щойно вийшли з шахти. Вони немиті, вони чорні. Я приїхав зранку – таке світло було, такий контражур ранковий. Я знімав на чорно-білу плівку і зняв кілька кадрів на слайд. На слайдовій плівці вийшло не дуже – усе жовте та маса чорних людей. Ці люди, шахтарі, вони відчували в собі силу.
.jpeg)
Пригадуються зйомки в Коломиї – там був «Собор духовної республіки». Його організував Олесь Бердник – письменник, фантаст, дисидент. Тисячі людей вийшли на гору і там проводили молебень. Звідти маю цікаві світлини.
.jpeg)
24 серпня 1991 року, звісно. Власне той день, коли Верховна Рада України прийняла Акт про Незалежність. Знімав усі пристрасті у залі Верховної Ради та біля залу Верховної Ради. Наприклад, така проста фотографія, яку всі знають – це просто плакат із написом «Україна виходить з СРСР» і люди щось кричать. Власне, мені не дуже подобаються фотографії, на яких потрібно читати. Фото повинно говорити без тексту. Наприклад, коли іноземець подивиться на це фото, не зрозуміє, що це таке. Однак, з іншого боку, це фото без тексту не можна зрозуміти. «Україна виходить з СРСР» - тоді це була дуже якась така крамола, а зараз ми – вільні.
.jpeg)
Пригадую світлину із В’ячеславом Чорноволом, яку зняв 18 серпня у Запоріжжі, напередодні путчу. Був музичний фестиваль «Червона Рута».
Хочу згадати ще пару знакових фотографій. Восени 1990 року був величезний мітинг на стадіоні. Люди йшли від центрального стадіону до тодішнього музею Леніна. Вони несли усілякі плакати, серед яких був напис – «Не хочемо московського ярма». Також була труна Леніна, дуже креативна. І фінальне фото з 24 серпня 1991 року, коли усі – Народна Рада, Чорновіл, інші люди, зібрались біля трибуни і почали співати. Усе завершилось, прапор винесли, і вони почали співати – спочатку «Червону калину», а потім – гімн. Це фото, воно дуже знакове.
.jpeg)
У історика та письменника Олександра Зінченко зараз вийшла книга «Як українці зруйнували імперію» за мотивами його ж фільму. Книга ілюстрована повністю моїми фотографіями і ця світлина, де усі співають, на обкладинці.
В’ячеслав Чорновіл показував тризуб рукою і так його показували усі інші на всіх мітингах. Напередодні 30-річчя Незалежності, якесь креативне агентство, яке підтримав Міністр культури Олександр Ткаченко, вирішили показувати тризуб по іншому. Почалася дискусія. Я опублікував фото з В’ячеславом Чорноволом і журналістка 5 каналу Оля Снісарчук, дружина мого друга Владислава Соделя, зробила пост і сказала: «Ось тризуб». Усі цей пост підхопили.
Я багато знімав В'ячеслава Чорновола. Він на фотографіях здебільшого дуже сумний, задуманий. Я дивлюсь інколи на ці фотографії і відчуваю біль. Чорновіл виступав 24 серпня – він кричав, руками махав, він був дуже емоційною людиною.
.jpeg)
Я також багато знімав Кравчука, можемо згадати і Кучму. Я працював у журналі Der Spiegel, і вони домовились про інтерв’ю з Кучмою відразу після обрання його президентом. Приїхала велика делегація з Гамбургу, з журналу, був заступник редактора, журналісти. Ми пішли до нього в офіс Української спілки підприємців, яка на Хрещатику. Тоді він ще був там. Він говорив, я знімав, і раптом він дуже сильно засміявся. Мені подобається, він дуже щиро сміється. Звісно, фото не увійшло в інтерв’ю, яке було дуже офіційним. Натомість фото у мене залишилось, було надруковане в книжках. У цьому фото немає жодної зневаги.
.jpeg)
Можемо сказати, що чим далі ми йдемо, тим більше фотографій. Я не можу навіть уявити, щоб, приміром, у 2000 році хтось телефоном знімав. В тебе є телефон? Ти – фотограф. Я кажу це зовсім без іронії – телефоном можна зняти що завгодно і пристойної якості. Якщо ти опинився у потрібному місці, де відбувається знакова подія, і в тебе є телефон – ти це знімеш. Кажуть, що наша війна найбільше знята, і це правда. Дуже багато фотографій. Я слідкую за фотографіями з війни. Проте можу, наприклад, згадати тільки Малолєтку – його світлини з Маріуполя справді знакові. Я вважаю, що ці фотографії, якщо не зупинили війну, то змінили ставлення у світі до неї. Пригадую фотографії Козацького, хлопця, який був у Маріуполі у підвалах, зумів передати ці фотографії й це також було дуже круто.
Дуже багато фотографій було з Бучі, там було багато людей. Це було вільне місце і кожен міг, теоретично, туди поїхати і зробити фото. У Маріуполь ніхто не міг поїхати. Там був великий ризик для життя, як у фільмі показано. Це моя думка власне про те, чому світлини з Маріуполя – знакові.
Насправді у світі все йде по якомусь колу. На жаль. Я згадував про розкопки в Биківні і, коли я побачив розкопки в Ізюмі, це було майже один в один. Просто тут можна було вільно знімати, було багато людей, але теми, сюжети та розриті могили – були майже такими ж. Я знімав зруйновану бібліотеку в Сараєво, а потім у Мар’їнці. Зараз багато фотографій зі знищеними бібліотеками. Чому ми не бачимо ці фотографії? Не знаю. Світ широкий, дуже багато інформації, нам тяжко за усім слідкувати.
Я знімав війну на Балканах. У 1994 році прес-служба Міністерства оборони запитала мене, чи полечу з ними, чи не боюсь. Та чого боятися? Все нормально. Ми полетіли літаком ІЛ-76, сіли в Анконі. Там було дуже багато людей, 130 чи 140 солдатів на борту, і ми далі не змогли полетіти. Ми повинні були заправитись і летіти далі. У Сараєво стався якийсь вибух, на їхньому аеродромі заборонили посадку і ми залишилися на ніч в Анконі. Прилетіли в Сараєво зранку, доїхали до бази, де розташувався 240-ий український батальйон – там було колишнє військове училище. Це було місце серед гір, були снайпери, які розстрілювали, були мінометні обстріли людей, заблокованих у Сараєво. Також загинуло кілька наших військовиків, які перебували в цьому училищі. Будівля обстрілювалась з гір, військові зробили загороди з мішків. Таким був перший день. Наступного дня я рвався щось знімати. Було ще два фотографи – Павло Пащенко та Валерій Соловйов. Тобто, ми в Сараєво, на яке дивиться увесь світ, а ми сидимо на базі і знімаємо якісь надумані кадри. Зрештою, ми знайшли людину, яка нас провела по Сараєво.
.jpeg)
У нас навіть не було акредитації і ми самі не могли піти в місто. До речі, мене там мало не арештували, але відразу визволили. У Сараєво людина з фотоапаратом – це шпигун. Звідки вона йде? Що вона фотографує? О – це шпигун, якщо на тобі нема напису «Преса». Ми пройшлись містом. Звісно, я там щось зробив, якісь фотографії. Ми заїхали в бібліотеку в Сараєво, потім було ще одне місце, де люди перебігали вулиці. Там був автобус і потім простір, який прострілювався з гір. Я це зняв. Такі знакові фото з Сараєва. Потім побачив, як люди набирають воду. Знімав усе, про що хотів сказати.
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
Маю емоційні фотографії. Ми летіли з Миколаєва і, напередодні польоту, солдати пішли до церкви. Священник сказав: «Хто з вас не хрещений, я зараз похрещу». Багато людей, близько двадцяти, погодились похреститись. Я це зняв. Вони стояли на колінах, слухали священника, ставили свічки. Така окрема серія в мене є.
Знімав у місті Мостар. Маю фотографію чоловіка Звонко на вулиці Церковній у Мостарі. Вулиця повністю розстріляна, її просто немає. Звісно, це не порівняти з тим, що зараз у нас робиться. Там були просто будинки ,посічені кулями. Немає жодної рівної поверхні, все посічене кулями. Ми йшли і йшов такий дід. Ми розговорились. «Привіт» – «Привіт». «А ви хто?» – «Ми журналісти з України». «О, а я вам…», – і чоловік почав нам розказувати. Він почав жалітись: «Я воював, я ветеран. А мені там не дають грошей». Такий дід емоційний. У Мостарі ще зняв розбитий будинок, усе згоріло, і поруч, стик в стик, одна стіна вже відбудована. Білий мармур… Такий контраст.
.jpeg)
Зараз знімати війну дорого. Наприклад, я маю з Києва взяти машину, поїхати, витратити пальне, десь ночувати, в готелі, не в готелі. Крайній раз я був у квітні минулого року біля Бахмута, в Іванівському. Фотографії, які зняв там, продав іноземним агентствам.
У ролі іноземного журналіста я був, коли їздив у колишню Югославію. Я приїжджав, дивився, що «о, як погано». Приїжджав у Київ і там було все добре. У 1994 році на Балканах фотографував війну. Мені здається – це такі загальні правила журналістські. У Сараєво не було таких обстрілів, як у нас, коли ти потрапляєш кудись в Іванівське, починаючи з 2014 року. Ти повинен бути обережним. Якщо стріляють, то лежи.
Що означає, молоді колеги не були готовими до війни?
Журналіст має бути завжди готовий до всього.
Ми говорили з ними про ПТСР. Можливо, у мене це десь у підсвідомості сидить глибоко, але я не можу сказати, що «ой, як я страждаю, я бачив смерть» тощо. Було одного разу і, мені здається, швидко пройшло. Тоді ми дві години їхали в машині, де лежали два трупи. Це було у липні 2014 року на Луганському напрямку. В одного військовика голова лежала у пакеті, багато крові. Мене це зачепило, мені здається, це було найстрашніше. Потім ми були там під обстрілами, але мене не чіпляло…
Кажуть, що не лише фотографи, які бачать війну, але і редактори агентств, які відстежують війну, які просто бачать на екранах усі ці жорстокі фотографії, не повинні аж так віддавати себе, інакше згорять дуже швидко. Ви не повинні бухати. Ви повинні читати книжки, ловити рибу і відноситись до цього як до роботи.
У цьому допомагає журналістська освіта, досвід. Ти десь щось прочитав, десь щось почув. Наприклад, у 2014 році я прочитав, якщо ти боїшся їхати на війну, якщо тобі там погано, – не їдь. Однак якщо ти їдеш, то вже не бійся, ти вже приїхав – і вже нічого не зміниш. Просто поводь себе обережно. Трапиться щось, ти маєш бути готовий. Перед поїздкою ти повинен привести всі свої справи в порядок. Якщо, не дай Боже, з тобою щось трапиться, щоб за тобою потім не вигрібали і не говорили поганого. У тебе має все бути чітко закінчено, якби страшно це не звучало. Я не герой, я такий самий, як усі.
У 2014 році під обстрілом, коли падали міни, мені було так само страшно. Ми були біля села Тоненьке, біля Авдіїви, де була дорога на аеропорт. Такий був випадковий обстріл восени 2014 року. Ми йшли дорогою з моєю колегою, журналісткою, почали «гради» падати, почалися міни. Йде обстріл, ми перебігли до хати глиняної, де були військові. Обстріл триває, ми лежимо на підлозі, а навпроти, через дорогу, бетонний ангар – там пожежна частина і там безпечніше. Ми все-таки туди перебігли. Обстріл триває, усе навколо бахкає і бахкає. Я писав про це у книжці. Було таке враження, все кидаєш, вибігаєш на вулицю і біжиш. Просто біжиш кудись з цього місця і все. Були думки про те, що погано загинути безпомічним – ти лежиш, а тебе вбивають. Краще десь в атаці з кулеметом бігти, кричати «Ура!», тоді це цікавіше.
Хочу ще сказати про те, що всі журналісти – я, і молоді, і старі, і нові, ми поїхали і приїхали. Ми маємо враження, що «о, так, я там був під обстрілом». Проте на війні хлопці сидять в окопах місяць, два, три, рік. Тому ми – просто дитячий садок. Не варто нас героїзувати.
От саме у цьому випадку мене можна назвати фотокореспондентом, який йшов у Верховну Раду на завдання. Я працював в газеті Верховної Ради «Голос України». Єдине, коли було цікаво – це 24 серпня, коли я душею і серцем знімав. Можливо, ще були якісь випадки…
.jpeg)
У лютому 2014 року Верховна Рада не відігравала жодної ролі, але, можливо, я помиляюсь. У 2004 році, коли була Помаранчева революція, Верховна Рада приймала закони і брала активну участь, щоб не відбулося нічого страшного. У 2014 році Верховна Рада нічого не зробила.
Я фотографував у залі внизу. Нас було троє фотографів, і двоє з нас ходили у Верховну Раду почергово, через тиждень. Насправді, м'яко кажучи, було нуднувато, не цікаво. Усе залежало від особистостей, коли депутати були цікавими – тоді і працювати було цікаво. Я маю на увазі перше скликання – Павличко, Драч, Заєць, Плющ, львівські депутати. Були якісь постійні розмови, які цікаво слухати.
Після університету я працював у «Сільських вістях», потім у газеті «Голос України» – знімав на чорно-білу плівку. Потім я працював у журналі Der Spiegel, де принципово була тільки чорно-біла фотографія. Уже була кольорова плівка, але вони знімали тільки на чорно-білу. Можливо у 1995 році вони перейшли на колір. У газеті ми перейшли на колір, кольорову плівку, ще до цифри, у 1996 чи 1997 році.
Я більше люблю свої чорно-білі фотографії. Мені важко пояснити чому. Пам’ятаю, як це робив своїми руками: знімав, проявляв, друкував. До речі, я зараз друкую фотографії, у мене є збережена лабораторія.
Зараз фотографую на цифру та в кольорі. Знімати на цифру в чорно-білому – це просто, завжди можна додати ефект у Фотошопі. Проте, коли знімаєш на чорно-білу плівку, – це зовсім інша хімія. Після того, як ти знімаєш на цифру, коли ти не думаєш про економію, ти просто тиснеш кнопку і чекаєш найкраще фото. Коли ти знімаєш, переходиш на чорно-білу плівку, ти забуваєшся і теж строчиш, як з кулемета. Я їздив у Африку кілька разів і обов’язково брав з собою камеру, брав чорно-білу плівку. Ну і її дуже багато витрачалося, а ви знаєте – це коштовний процес нині. Я люблю чорно-білі свої фотографії більше. Можливо, це тому, що вони більш історичні. Можливо, тому, що справді, було не так багато фотографів, як зараз. Не знаю…
Люблю свою чорно-білі фотографії не тому, що це – ностальгія. Колір відволікає, коли дивишся фотографію. Натомість я зняв вибух у Донецьку – це було восени 2014 року. Там все горіло, я знімав, і раптом це вибухнуло, а в мене все готово, я тут знімаю. Звісно, там такі кольори. Я думав, якби я зняв це на чорно-білу плівку, кадр би так не вражав, як вражає цей колір. З іншого боку, щось інше у чорно-білому було б краще.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Продовжуємо серію інтерв’ю з професійними українськими документалістами.
Про досвід роботи фоторепортером у газеті, досвід зйомок війни на Балканах та в Україні, а також про переваги чорно-білої фотографії ми поговорили з Олександром Клименком.
Дивиться повне інтерв'ю з Олександром на YouTube:
Мені подобається поняття «фоторепортер». Моя робота – це живий репортаж, зйомка життя. Натомість фотокореспондент – це такий чоловік, який ходить та знімає завдання від редактора. Визначаю себе як фоторепортер. Коли багато працюєш, намагаєшся вирішувати сам, що будеш знімати та що будеш робити. Звісно, я працював з 1991 року фоторепортером газети «Голос України», якої вже нема давно. Виконував якісь завдання, але намагався сам собі шукати завдання та теми. Це було прекрасно і мені це подобалось дуже.
Я вам розкажу трохи про історію газети. Газета постала в кінці 1990 року. Назву придумав Дмитро Павличко за аналогією з «Голосом Америки». Це був 1990 рік, були ці комуністичні газети «Правда України», «Радянська Україна», «Робітнича газета» і «Сільські вісті», до речі, де я працював після університету, і це було дуже круто. Дмитро Павличко та демократична більшість вирішили, і з цим погодились усі, що Верховна Рада повинна мати свою газету, яка буде доносити їхню думку, а не думку комуністів, скажемо так, загальну. Коли відбувалися всілякі мітинги, демонстрації, відразу починалася така масована атака пропагандистська у цих комуністичних газетах, що оце зробили бандерівці, націоналісти і так далі. Наша газета певною мірою протистояла. Навіть не певною мірою, насправді ми були вільною газетою: депутати вирішили, що кожен з них має право висловити свою думку в газеті, і в кожного квота, і квота була у партії. Тобто комуністи могли не погоджуватись із «рухівцями», проте депутати могли писати все що завгодно. У перший рік наклад нашої газети сягнув одразу мільйон. Оце було приємно. Було приємно працювати у такій газеті, у вільній пресі.
У Львові виходила газета «За вільну Україну», яку можна було передплатити в усій Україні. У неї також був величезний наклад. Я її передплачував і вона без проблем приходила в Київ, у мою поштову скриньку. У мене навіть є там фото. 16 квітня 1991 року у Києві відбувався великий страйк – на роботу не вийшли працівники тролейбусного заводу, заводів «Ленінська кузня» та «Арсенал» – це тогочасні промислові гіганти. Там стояв ланцюжок міліції і один з них читає «За вільну Україну». Це було дуже знаменито.
У газеті «Голос України» у мене була шикарна лабораторія, двокімнатна. Я там роздруковував світлини. Знімав на плівку, звісно, чорно-білу. Я проявляв світлини, бо треба було встигнути в номер. Дедлайн був десь о дванадцятій чи першій годині. Ти мав сфотографувати, прибігти і віддати фото.
Газета виходила п’ять разів на тиждень, окрім понеділка та неділі. Це було драйвово – знімав, прибігав, проявляв, друкував обов’язково, бо плівки не сканували – потрібна була фотографія, швидко сушив і віддавав. Це було цікаво. Що ми знімали? Знімали життя. Тоді якраз почались ці всілякі бурхливі процеси. Маса подій і в Києві, і поза Києвом – були страйки, мітинги, демонстрації. Наприклад, у Донецьку був дуже великий страйк шахтарів у 1990 році, до речі. Мені здається, що фото, які зараз у мене є, дуже історичні, вони про те, як починалася наша Україна. Однак, на жаль, період зараз зовсім інший.
Це дуже довгий період, не зможу визначити лише п’ять знакових світлин за цей час. Будемо вважати, що бурхливий шлях до незалежності України почався наприкінці 1989 року. Тоді почалися розкопки в Биківні – це місцина під Києвом, ліс між Києвом та Броварами, де були масові поховання репресованих, вбитих системою, вбитих Сталіним, людей. Дуже довго про це говорили. Спочатку заперечували, що «ні, ні, це німецьке поховання, це вбили німців там», ну і так далі. Зрештою, ми туди поїхали у квітні 1989 року. Ми поїхали з кореспондентом газети, у якій тоді працював – «Сільські вісті», зняти, як це розкопують. Там була поліція, тоді ще міліція, слідчі, і казали: «Ні, не можна». Проте зі мною був кореспондент, такий старий дід, як мені тоді здавалось, хоча насправді йому було років 65 – 70, і він сказав: «Ні, ви всі …». Одним словом, ми пройшли на зйомки. Я фотографував, як викопують ці тіла. Там є фотографія – людський череп прямо з діркою в голові, тобто зрозуміло, що це розстріляна людина. Далі я бачив там ящики з горою кісток. Хотів йти далі, але мене не пустили. Знімав телеоб’єктивом. Це одна така знакова фотографія.
У 1990 році були страйки шахтарів у Донецьку. Це також така сильна картина – уся площа перед тодішнім Обласним комітетом партії заповнена шахтарями, які щойно вийшли з шахти. Вони немиті, вони чорні. Я приїхав зранку – таке світло було, такий контражур ранковий. Я знімав на чорно-білу плівку і зняв кілька кадрів на слайд. На слайдовій плівці вийшло не дуже – усе жовте та маса чорних людей. Ці люди, шахтарі, вони відчували в собі силу.
Пригадуються зйомки в Коломиї – там був «Собор духовної республіки». Його організував Олесь Бердник – письменник, фантаст, дисидент. Тисячі людей вийшли на гору і там проводили молебень. Звідти маю цікаві світлини.
24 серпня 1991 року, звісно. Власне той день, коли Верховна Рада України прийняла Акт про Незалежність. Знімав усі пристрасті у залі Верховної Ради та біля залу Верховної Ради. Наприклад, така проста фотографія, яку всі знають – це просто плакат із написом «Україна виходить з СРСР» і люди щось кричать. Власне, мені не дуже подобаються фотографії, на яких потрібно читати. Фото повинно говорити без тексту. Наприклад, коли іноземець подивиться на це фото, не зрозуміє, що це таке. Однак, з іншого боку, це фото без тексту не можна зрозуміти. «Україна виходить з СРСР» - тоді це була дуже якась така крамола, а зараз ми – вільні.
Пригадую світлину із В’ячеславом Чорноволом, яку зняв 18 серпня у Запоріжжі, напередодні путчу. Був музичний фестиваль «Червона Рута».
Хочу згадати ще пару знакових фотографій. Восени 1990 року був величезний мітинг на стадіоні. Люди йшли від центрального стадіону до тодішнього музею Леніна. Вони несли усілякі плакати, серед яких був напис – «Не хочемо московського ярма». Також була труна Леніна, дуже креативна. І фінальне фото з 24 серпня 1991 року, коли усі – Народна Рада, Чорновіл, інші люди, зібрались біля трибуни і почали співати. Усе завершилось, прапор винесли, і вони почали співати – спочатку «Червону калину», а потім – гімн. Це фото, воно дуже знакове.
У історика та письменника Олександра Зінченко зараз вийшла книга «Як українці зруйнували імперію» за мотивами його ж фільму. Книга ілюстрована повністю моїми фотографіями і ця світлина, де усі співають, на обкладинці.
В’ячеслав Чорновіл показував тризуб рукою і так його показували усі інші на всіх мітингах. Напередодні 30-річчя Незалежності, якесь креативне агентство, яке підтримав Міністр культури Олександр Ткаченко, вирішили показувати тризуб по іншому. Почалася дискусія. Я опублікував фото з В’ячеславом Чорноволом і журналістка 5 каналу Оля Снісарчук, дружина мого друга Владислава Соделя, зробила пост і сказала: «Ось тризуб». Усі цей пост підхопили.
Я багато знімав В'ячеслава Чорновола. Він на фотографіях здебільшого дуже сумний, задуманий. Я дивлюсь інколи на ці фотографії і відчуваю біль. Чорновіл виступав 24 серпня – він кричав, руками махав, він був дуже емоційною людиною.
Я також багато знімав Кравчука, можемо згадати і Кучму. Я працював у журналі Der Spiegel, і вони домовились про інтерв’ю з Кучмою відразу після обрання його президентом. Приїхала велика делегація з Гамбургу, з журналу, був заступник редактора, журналісти. Ми пішли до нього в офіс Української спілки підприємців, яка на Хрещатику. Тоді він ще був там. Він говорив, я знімав, і раптом він дуже сильно засміявся. Мені подобається, він дуже щиро сміється. Звісно, фото не увійшло в інтерв’ю, яке було дуже офіційним. Натомість фото у мене залишилось, було надруковане в книжках. У цьому фото немає жодної зневаги.
Можемо сказати, що чим далі ми йдемо, тим більше фотографій. Я не можу навіть уявити, щоб, приміром, у 2000 році хтось телефоном знімав. В тебе є телефон? Ти – фотограф. Я кажу це зовсім без іронії – телефоном можна зняти що завгодно і пристойної якості. Якщо ти опинився у потрібному місці, де відбувається знакова подія, і в тебе є телефон – ти це знімеш. Кажуть, що наша війна найбільше знята, і це правда. Дуже багато фотографій. Я слідкую за фотографіями з війни. Проте можу, наприклад, згадати тільки Малолєтку – його світлини з Маріуполя справді знакові. Я вважаю, що ці фотографії, якщо не зупинили війну, то змінили ставлення у світі до неї. Пригадую фотографії Козацького, хлопця, який був у Маріуполі у підвалах, зумів передати ці фотографії й це також було дуже круто.
Дуже багато фотографій було з Бучі, там було багато людей. Це було вільне місце і кожен міг, теоретично, туди поїхати і зробити фото. У Маріуполь ніхто не міг поїхати. Там був великий ризик для життя, як у фільмі показано. Це моя думка власне про те, чому світлини з Маріуполя – знакові.
Насправді у світі все йде по якомусь колу. На жаль. Я згадував про розкопки в Биківні і, коли я побачив розкопки в Ізюмі, це було майже один в один. Просто тут можна було вільно знімати, було багато людей, але теми, сюжети та розриті могили – були майже такими ж. Я знімав зруйновану бібліотеку в Сараєво, а потім у Мар’їнці. Зараз багато фотографій зі знищеними бібліотеками. Чому ми не бачимо ці фотографії? Не знаю. Світ широкий, дуже багато інформації, нам тяжко за усім слідкувати.
Я знімав війну на Балканах. У 1994 році прес-служба Міністерства оборони запитала мене, чи полечу з ними, чи не боюсь. Та чого боятися? Все нормально. Ми полетіли літаком ІЛ-76, сіли в Анконі. Там було дуже багато людей, 130 чи 140 солдатів на борту, і ми далі не змогли полетіти. Ми повинні були заправитись і летіти далі. У Сараєво стався якийсь вибух, на їхньому аеродромі заборонили посадку і ми залишилися на ніч в Анконі. Прилетіли в Сараєво зранку, доїхали до бази, де розташувався 240-ий український батальйон – там було колишнє військове училище. Це було місце серед гір, були снайпери, які розстрілювали, були мінометні обстріли людей, заблокованих у Сараєво. Також загинуло кілька наших військовиків, які перебували в цьому училищі. Будівля обстрілювалась з гір, військові зробили загороди з мішків. Таким був перший день. Наступного дня я рвався щось знімати. Було ще два фотографи – Павло Пащенко та Валерій Соловйов. Тобто, ми в Сараєво, на яке дивиться увесь світ, а ми сидимо на базі і знімаємо якісь надумані кадри. Зрештою, ми знайшли людину, яка нас провела по Сараєво.
У нас навіть не було акредитації і ми самі не могли піти в місто. До речі, мене там мало не арештували, але відразу визволили. У Сараєво людина з фотоапаратом – це шпигун. Звідки вона йде? Що вона фотографує? О – це шпигун, якщо на тобі нема напису «Преса». Ми пройшлись містом. Звісно, я там щось зробив, якісь фотографії. Ми заїхали в бібліотеку в Сараєво, потім було ще одне місце, де люди перебігали вулиці. Там був автобус і потім простір, який прострілювався з гір. Я це зняв. Такі знакові фото з Сараєва. Потім побачив, як люди набирають воду. Знімав усе, про що хотів сказати.
Маю емоційні фотографії. Ми летіли з Миколаєва і, напередодні польоту, солдати пішли до церкви. Священник сказав: «Хто з вас не хрещений, я зараз похрещу». Багато людей, близько двадцяти, погодились похреститись. Я це зняв. Вони стояли на колінах, слухали священника, ставили свічки. Така окрема серія в мене є.
Знімав у місті Мостар. Маю фотографію чоловіка Звонко на вулиці Церковній у Мостарі. Вулиця повністю розстріляна, її просто немає. Звісно, це не порівняти з тим, що зараз у нас робиться. Там були просто будинки ,посічені кулями. Немає жодної рівної поверхні, все посічене кулями. Ми йшли і йшов такий дід. Ми розговорились. «Привіт» – «Привіт». «А ви хто?» – «Ми журналісти з України». «О, а я вам…», – і чоловік почав нам розказувати. Він почав жалітись: «Я воював, я ветеран. А мені там не дають грошей». Такий дід емоційний. У Мостарі ще зняв розбитий будинок, усе згоріло, і поруч, стик в стик, одна стіна вже відбудована. Білий мармур… Такий контраст.
Зараз знімати війну дорого. Наприклад, я маю з Києва взяти машину, поїхати, витратити пальне, десь ночувати, в готелі, не в готелі. Крайній раз я був у квітні минулого року біля Бахмута, в Іванівському. Фотографії, які зняв там, продав іноземним агентствам.
У ролі іноземного журналіста я був, коли їздив у колишню Югославію. Я приїжджав, дивився, що «о, як погано». Приїжджав у Київ і там було все добре. У 1994 році на Балканах фотографував війну. Мені здається – це такі загальні правила журналістські. У Сараєво не було таких обстрілів, як у нас, коли ти потрапляєш кудись в Іванівське, починаючи з 2014 року. Ти повинен бути обережним. Якщо стріляють, то лежи.
Що означає, молоді колеги не були готовими до війни?
Журналіст має бути завжди готовий до всього.
Ми говорили з ними про ПТСР. Можливо, у мене це десь у підсвідомості сидить глибоко, але я не можу сказати, що «ой, як я страждаю, я бачив смерть» тощо. Було одного разу і, мені здається, швидко пройшло. Тоді ми дві години їхали в машині, де лежали два трупи. Це було у липні 2014 року на Луганському напрямку. В одного військовика голова лежала у пакеті, багато крові. Мене це зачепило, мені здається, це було найстрашніше. Потім ми були там під обстрілами, але мене не чіпляло…
Кажуть, що не лише фотографи, які бачать війну, але і редактори агентств, які відстежують війну, які просто бачать на екранах усі ці жорстокі фотографії, не повинні аж так віддавати себе, інакше згорять дуже швидко. Ви не повинні бухати. Ви повинні читати книжки, ловити рибу і відноситись до цього як до роботи.
У цьому допомагає журналістська освіта, досвід. Ти десь щось прочитав, десь щось почув. Наприклад, у 2014 році я прочитав, якщо ти боїшся їхати на війну, якщо тобі там погано, – не їдь. Однак якщо ти їдеш, то вже не бійся, ти вже приїхав – і вже нічого не зміниш. Просто поводь себе обережно. Трапиться щось, ти маєш бути готовий. Перед поїздкою ти повинен привести всі свої справи в порядок. Якщо, не дай Боже, з тобою щось трапиться, щоб за тобою потім не вигрібали і не говорили поганого. У тебе має все бути чітко закінчено, якби страшно це не звучало. Я не герой, я такий самий, як усі.
У 2014 році під обстрілом, коли падали міни, мені було так само страшно. Ми були біля села Тоненьке, біля Авдіїви, де була дорога на аеропорт. Такий був випадковий обстріл восени 2014 року. Ми йшли дорогою з моєю колегою, журналісткою, почали «гради» падати, почалися міни. Йде обстріл, ми перебігли до хати глиняної, де були військові. Обстріл триває, ми лежимо на підлозі, а навпроти, через дорогу, бетонний ангар – там пожежна частина і там безпечніше. Ми все-таки туди перебігли. Обстріл триває, усе навколо бахкає і бахкає. Я писав про це у книжці. Було таке враження, все кидаєш, вибігаєш на вулицю і біжиш. Просто біжиш кудись з цього місця і все. Були думки про те, що погано загинути безпомічним – ти лежиш, а тебе вбивають. Краще десь в атаці з кулеметом бігти, кричати «Ура!», тоді це цікавіше.
Хочу ще сказати про те, що всі журналісти – я, і молоді, і старі, і нові, ми поїхали і приїхали. Ми маємо враження, що «о, так, я там був під обстрілом». Проте на війні хлопці сидять в окопах місяць, два, три, рік. Тому ми – просто дитячий садок. Не варто нас героїзувати.
От саме у цьому випадку мене можна назвати фотокореспондентом, який йшов у Верховну Раду на завдання. Я працював в газеті Верховної Ради «Голос України». Єдине, коли було цікаво – це 24 серпня, коли я душею і серцем знімав. Можливо, ще були якісь випадки…
У лютому 2014 року Верховна Рада не відігравала жодної ролі, але, можливо, я помиляюсь. У 2004 році, коли була Помаранчева революція, Верховна Рада приймала закони і брала активну участь, щоб не відбулося нічого страшного. У 2014 році Верховна Рада нічого не зробила.
Я фотографував у залі внизу. Нас було троє фотографів, і двоє з нас ходили у Верховну Раду почергово, через тиждень. Насправді, м'яко кажучи, було нуднувато, не цікаво. Усе залежало від особистостей, коли депутати були цікавими – тоді і працювати було цікаво. Я маю на увазі перше скликання – Павличко, Драч, Заєць, Плющ, львівські депутати. Були якісь постійні розмови, які цікаво слухати.
Після університету я працював у «Сільських вістях», потім у газеті «Голос України» – знімав на чорно-білу плівку. Потім я працював у журналі Der Spiegel, де принципово була тільки чорно-біла фотографія. Уже була кольорова плівка, але вони знімали тільки на чорно-білу. Можливо у 1995 році вони перейшли на колір. У газеті ми перейшли на колір, кольорову плівку, ще до цифри, у 1996 чи 1997 році.
Я більше люблю свої чорно-білі фотографії. Мені важко пояснити чому. Пам’ятаю, як це робив своїми руками: знімав, проявляв, друкував. До речі, я зараз друкую фотографії, у мене є збережена лабораторія.
Зараз фотографую на цифру та в кольорі. Знімати на цифру в чорно-білому – це просто, завжди можна додати ефект у Фотошопі. Проте, коли знімаєш на чорно-білу плівку, – це зовсім інша хімія. Після того, як ти знімаєш на цифру, коли ти не думаєш про економію, ти просто тиснеш кнопку і чекаєш найкраще фото. Коли ти знімаєш, переходиш на чорно-білу плівку, ти забуваєшся і теж строчиш, як з кулемета. Я їздив у Африку кілька разів і обов’язково брав з собою камеру, брав чорно-білу плівку. Ну і її дуже багато витрачалося, а ви знаєте – це коштовний процес нині. Я люблю чорно-білі свої фотографії більше. Можливо, це тому, що вони більш історичні. Можливо, тому, що справді, було не так багато фотографів, як зараз. Не знаю…
Люблю свою чорно-білі фотографії не тому, що це – ностальгія. Колір відволікає, коли дивишся фотографію. Натомість я зняв вибух у Донецьку – це було восени 2014 року. Там все горіло, я знімав, і раптом це вибухнуло, а в мене все готово, я тут знімаю. Звісно, там такі кольори. Я думав, якби я зняв це на чорно-білу плівку, кадр би так не вражав, як вражає цей колір. З іншого боку, щось інше у чорно-білому було б краще.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
