Каріна Пілюгіна — українська документалістка, продюсерка, фотографка та нова учасниця Української асоціації професійних фотографів. Вона відома своїми роботами в проєкті Ukraїner, документальним серіалом «Підрозділи перемоги» та світлинами, які розповідають про боротьбу українців під час війни. Ми розпитали Каріну про її творчість і проєкти, про те, що залишається за кадром — її емоції, переживання і, як вона дає їм раду через об’єктив своєї камери.
— Ким ви самі себе позиціонуєте? Ви фотографка, журналістка чи документалістка? І як почалася ваша любов до фотографії?
— Напевно, я все ж таки документалістка. Це поняття ширше, бо включає і журналістику, і фотографію, які є його складовими. Я займаюся документалістикою з 2017 року, коли долучилася до команди Ukraїner. Разом ми почали їздити в експедиції по всій Україні, документуючи історії людей, місця та міста. Я багато знімала репортажів: людей у процесі роботи над своєю справою, наприклад, бортників, або під час свят, таких як Маланка. Мої роботи переважно стосувались сучасної антропології і традицій.
А любов до фотографії з'явилася значно раніше. Ще в університеті, під час моєї першої поїздки до США за програмою Work and Travel, я придбала камеру — Nikon D90. Тоді фотографувала лише на автоматичному режимі. Протягом кількох років це було просто хобі. Потім я почала працювати на телебаченні й тимчасово покинула фотографію.
Проте повернення відбулося десь у 2021 році, напередодні повномасштабного вторгнення росіян. Я почала активно фотографувати — і на цифру, і на плівку, експериментувала з різними техніками. Але справжній поштовх до того, щоб фотографія стала моїм основним інструментом вираження, прийшов із початком повномасштабного вторгнення. Вже з перших днів великої війни я зрозуміла, що саме через об'єктив я можу найкраще показати те, що важливо.
— Який момент у вашій кар'єрі фотографа став переломним чи найважливішим? Чи був проєкт або період, який вас особливо змінив?
— Найбільш переломним для мене стало повномасштабне вторгнення. Фотографія тоді стала для мене не лише основним інструментом документування, але й способом психологічного порятунку. Вона допомагала фокусуватися на процесі створення кадру і ніби не дозволяла пропускати всередину той жах, який відбувався навколо. Ти зберігаєш фокус і працюєш.
Це схоже на те, як дивишся на страшний світ через об’єктив і стає трохи безпечніше. Наприклад, під час роботи ми їздили в Ірпінь, Бучу та Чернігів, коли він був в облозі. Потрапляли під обстріли. У таких моментах ти просто береш камеру, фокусуєшся на кадрі, і це дуже допомагає психологічно.
Але є й зворотний бік. Коли повертаєшся додому, чи навіть в укриття, починаєш розбирати фотографії, все це наздоганяє та накриває. Особливо болісним для мене став перший герой, якого я фотографувала і який згодом загинув. Це була дуже важка втрата, але вона змусила мене переосмислити важливість документування. Це дало розуміння, наскільки цінно зберігати пам’ять — те, що залишиться після нас. І я вирішила, що, доки вистачатиме сил і наснаги, буду це робити.
— Що для вас фотографія: мистецтво, документування чи спосіб розповісти історію?
— Якщо говорити про мою фотографію, то я не позиціоную її як мистецтво. Найближчим по суті для мене є саме документування. Моє бажання — задокументувати якомога більше, якомога глибше події, людей, їхні історії й те, що з ними відбувається.
Історії вже вибудовуються з цього документування. Інколи вони об’єднуються у серії, навіть якщо знімки створені у різних часових періодах. Але основа — це завжди документування. Для мене воно має дві сторони. З одного боку, це трохи фаталістичний процес. З іншого — це дуже допомагає навіть тоді, коли здається, що це нікому не потрібно. У такі моменти я думаю: можливо, сучасникам це й не здається важливим, бо є багато інших фотографів, документалістів, робіт. Але я впевнена, що з часом усе це стане цінністю.
Коли нас не стане, ці фотографії залишаться. Якщо, звісно, не буде технологічної катастрофи. Будь-яке фото, навіть з домашнього архіву, стане скарбом, бо воно буде свідченням цієї епохи, того, що ми переживали і як боролися. Це так само, як сьогодні ми віднаходимо старі архівні знімки попередніх поколінь українців, які також боролися.
Проте фотографія важлива не лише в контексті війни. Навіть побутові моменти, звичайне життя, яке ми документуємо, стане надзвичайно цінним для нащадків. Тому моя глобальна мета — задокументувати для майбутніх поколінь, щоб зберегти пам’ять про те, як ми жили і боролися.
— Ви працювали над проєктом «Підрозділи перемоги». Розкажіть про нього більше: для кого він створений, чи досі над ним працюєте і що особисто для вас означає цей проєкт? Наскільки багато в ньому вас?
— Цей проєкт — це величезна частина мене. Напевно, це один із найважливіших проєктів у моєму житті, і я досі продовжую над ним працювати. «Підрозділи перемоги» — це документальний серіал про підрозділи Сил безпеки й оборони України, різних родів та видів військ. Ми розповідаємо історії потужних бригад, їхніх героїв, шляхи, які вони пройшли, і їхні перемоги.
Спочатку ми хотіли показати людям, що українське військо — це не абстрактне слово, це не просто «армія». Це конкретні підрозділи з унікальною історією, сильною бойовою підготовкою і, головне, конкретними персоналіями. Адже саме завдяки їхнім героїчним діям виграються битви або вдається утримувати позиції.
Ми також ставили за мету знайти, що саме вирізняє кожну бригаду, навколо чого гуртуються її воїни, яка внутрішня міфологія є основою їхньої ідентичності. Ми хотіли показати, що це не просто «сіра маса солдатів», а живий організм із власною культурою, традиціями й історією. Цікаво, що багато назв цих підрозділів пов’язані з історичними формуваннями на території України, такими як Чорні запорожці, Холодноярці, Лицарі Зимового Походу тощо.
Окремо хочеться відзначити роботу команди, яка створювала нову айдентику українського війська. Було дуже цікаво спостерігати, як формується сучасна військова ідентичність навіть у нових підрозділах. Наприклад, ми знімали про «Хартію» — це бригада, якій нещодавно виповнилося лише 1000 днів.
Глобальна мета цього проєкту — популяризувати українське військо, розповідати його історію і водночас зберігати пам’ять про людей, які стали учасниками найважливіших битв за нашу свободу. Ми також показуємо культуру і традиції, які зароджуються всередині підрозділів. Це частина сучасної мілітарної культури.
Проєкт виходить у різних форматах: документальний серіал транслюється на ютубі й телебаченні, на нашому сайті ми публікуємо фотоісторії та лонгріди з глибшими деталями. Окремі інтерв’ю з фільмів також доступні у повному форматі. Ми навіть думаємо над створенням книги, щоб переосмислити й упорядкувати весь цей матеріал.
До речі, кожна зйомка — це величезний обсяг матеріалу, по 20–30 терабайт. Усе це зберігається в архівах як в Україні, так і на сервері в Польщі, щоб залишити наступним поколінням. Можна сказати, що це наш скарб, документальна пам’ять про сучасну боротьбу українців.
— У цьому проєкті ви керівниця відео, журналістка чи фотографка? Чи фотографуєте ви для цього проєкту?
— Я авторка цього проєкту, а це автоматично об'єднує всі інші ролі. Я виступаю і як режисерка, і як продюсерка, і як журналістка, сценаристка, а також фотографка.
Коли є можливість, ми залучаємо інших фотографів, щоб я могла зосередитися на інтерв’ю або організації процесу. Але останнім часом ситуація на позиціях настільки складна й небезпечна, що пресофіцери та військові просять мінімізувати кількість членів команди на зйомках. Зазвичай виїжджаю тільки я та оператор, тому фотографую теж я.
Навіть коли ми працюємо з фотографом, я все одно беру з собою камеру. Не можу залишатися без неї, часто паралельно фотографую, навіть якщо це не моя основна роль на зйомці.
.jpeg)
— Можете поділитися історією, яка вас особливо вразила, зворушила чи лишила глибокий слід? У вас є фотографії, які ілюструють ці моменти?
— Так, звісно. Однією з таких історій була наша поїздка з 92 бригадою. Ми знімали їхню піхоту, яка мала доставити боєприпаси, воду, рації та батарейки на передову під Бахмутом, де мав початися російський штурм. Ми їхали на мотолизі (легкоброньованій гусеничній техніці) разом із піхотинцями. За планом ми мали довезти все необхідне, зняти, як вони виходять, перечекати на позиціях і повернутися назад.
Але все пішло не за планом. Через погані погодні умови техніка ледве рухалася в болоті, зник зв'язок і навігація, а водій втратив маршрут. Ми загубилися і потрапили під обстріл. Це тривало близько чотирьох годин — обстрілювали всім, чим тільки могли. Ми сиділи в закритому просторі, дивлячись на маленький телевізійний екран, який показував, що відбувається зовні. Це був момент, коли здавалося, що життя може обірватися будь-якої миті.
На щастя, зв'язок зрештою з'явився, і командир батальйону дав наказ не заїжджати на позиції, а евакуюватися. Хоча нам відірвало шматок броні від вибухової хвилі, всі залишилися неушкодженими.
Особливо мене зачепила історія одного піхотинця, який вперше їхав на передову. У мене є його фото в Instagram. У нього блакитні очі, і він усю дорогу мовчав. Було видно, що йому страшно. Коли командир перед поїздкою проводив брифінг і запитав, чи є запитання, цей хлопець несміливо сказав: «Можна, коли я буду вам доповідати по рації, я говоритиму своїми словами, бо ще не навчився?». Це прозвучало дуже наївно і зворушливо, як у школі. Його серйозність і страх були дуже помітними, і це мене сильно вразило.
Таких історій багато. Наприклад, ми знімали хлопця з «Азову», якому лише 19 років. Він долучився до війська у 18 і вже рік служить. Виглядає зовсім юним, але його сміливість і мужність вражають. Коли я запитала його, чому він пішов воювати, він відповів: «У мене є молодший братик і сестричка. Я не хочу, щоб вони терпіли все своє життя. Я хочу їх захистити». Його слова залишили глибокий слід.
Також місто Вугледар для мене особливе. Там тримали оборону мої друзі і я там часто бувала. Навесні 2023 року ми вкотре були там, тоді активно працювала ворожа авіація. Одного разу сидячи в підвалі ми чули, як прилітали КАБи. Ми боялися, щоб нас, грубо кажучи, не розмазали ці плити 9-поверхівки, адже ми були в підвалі. Дві сусідні багатоповерхівки знесло, і тільки наша залишилася неушкодженою.
Після цього обстрілу ми записували інтерв’ю з комбатом 72 бригади імені Чорних Запорожців. Умови в підвалі були ніякі, але там хлопці приготували для нас деруни зі сметаною. Я навіть не могла їсти, адреналін і кортизол не відпускали, але їхня людяність і незламність вразили мене до глибини душі.
Так само для мене дуже цінним було місто Курахове. У 2023–2024 роках я часто їздила туди, бо там тривалий час стояли друзі з 72 бригади імені Чорних Запорожців. Ми знімали озера, качок, заходи сонця й світанки. Зараз це місто майже окуповане, і це болить. Але я рада, що в мене залишилися фотографії, які зафіксували ту красу і той спокій, який ще можна було відчути тоді.
— Каріно, здається, ви емпатична людина, і мабуть, неможливо просто відпрацювати, опублікувати й забути. Як ви справляєтеся з таким емоційним навантаженням? Що допомагає вам відновитися?
— Ви маєте рацію, я дуже емпатична людина, і це справді неможливо просто залишити там. Війна для нас, українських журналістів і документалістів, завжди буде дуже особистою. У фотографки Юлії Кочетової є навіть такий проєкт «War is personal». Я часто чую від друзів і тренера: «Каріно, ти повинна ставити психологічні межі, захищати себе». Але я так не вмію. Іноді здається, що я фізично відчуваю біль тих людей, з якими спілкуюся. Це дуже складно пояснити.
Після повернення з таких поїздок завжди потрібен час на відновлення. Спочатку наче все добре, ти відчуваєш, що зробив важливу роботу. А потім настає момент, коли ти просто два дні плачеш, не виходиш із дому.
Але є й інша сторона. Я бачу, як людям стає трохи легше, коли вони діляться своїми переживаннями. Інколи більшість цих поїздок — навіть не про те, щоб зробити фото чи матеріал. Це про те, щоб побути поруч із людиною, вислухати її, дати відчути, що її почули, що вона не одна у своєму болі.
А відновитися мені дуже допомагають східні єдиноборства (“Нят-Нам”) й медитація. Я займаюся з тренером, і це те, що буквально рятує мене. Без цього, напевно, я б давно уже не могла працювати.
— Що вас мотивує продовжувати документувати війну?
— Для мене це питання морального обов’язку. Зараз я не у війську, але я роблю те, що можу. Дуже багато людей віддали свої життя й здоров’я, і я не бачу для себе права дистанціюватися від цієї боротьби, поки можу бути корисною.
Я відчуваю, що саме в емпатії й пропусканні цього болю через себе народжується щось справжнє. Це видно і в фотографії, і в словах, і в деталях. Коли ти працюєш не лише технічно — обираючи вдалий ракурс чи дотримуючись композиції, а вкладаєш у свою роботу весь цей біль і емоції, люди це відчувають.
Зрештою, поки вистачає сил, я буду це робити.
— Ви фотографували місця, які зараз знищені чи опинилися в російській окупації. Розкажіть, які з них вам найбільше запам’яталися.
— Так, таких місць чимало. Наприклад, ми були в Маріуполі у 2019 чи 2020 році під час експедиції Ukraїner на Чорномор’я та Приазов’я. Тоді ми знімали унікальні локації: Олешківські піски, Скадовськ, Арабатську стрілку. В Маріуполі нас особливо вразив храм, розписаний петриківським розписом з блакитними морськими мотивами. Це було щось неймовірне. На жаль, храм зараз зруйнований.
Так само ми знімали в Миколаєві, де одна художниця розписувала кімнати в облдержадміністрації у спеціальному миколаївському варіанті петриківського розпису. Пізніше туди в ОДА прилетіла російська ракета, і тепер ці кімнати теж знищені. Але залишилися фотографії, відео, інтерв’ю з людьми. І це дуже важливо, бо це вже документальні факти, які залишаться назавжди.
Згадую заповідник «Меотида», який ми знімали у 2017 чи 2018 році. Ще тоді він був розділений через окупацію Донеччини: одна частина заповідника залишалася вільною, а інша — під контролем російських військ. Ми вже тоді відчували, яка у нас відірвали частину нас. Ми працювали там із дронами, знімали птахів, і навіть тоді працівники заповідника попереджали нас про небезпеку через близькість окупаційних військ. Сьогодні заповідник повністю окупований. Це дуже боляче, але я радію, що ми встигли його задокументувати, коли це було ще можливо.
— Про що ви мрієте як фотографка і над чим працюєте зараз?
— Мрії — це велика розкіш. Але, знаєте, навіть у складних умовах вони можуть народжуватися з найпростіших речей. Наприклад, коли я розповідала вам про деруни, я згадала, що вже деякий час фотографую їжу, якою нас пригощають військові. Я знімаю ці частування з верхньої точки, під кутом 90 градусів. У мене вже є близько сотні таких світлин. Це своєрідна історія гостинності навіть на війні.
Ця серія світлин для мене важлива, і я мрію колись перетворити її на фотопроєкт або виставку. Це окрема історія, яка показує людяність і тепло навіть у найтяжчі моменти.
Зараз я досліджую тему дому на війні. Особливо це стосується військових, для яких дім — це часто щось змінне й нестабільне. Для когось дім — це місце, де їх чекає родина, а для когось — це окоп чи бліндаж. Це дуже складна, але цікава тема, яку я продовжую розвивати.
А мабуть, найсильніше, що я досі ношу в серці, це спогади про Херсон у день звільнення. Ми приїхали туди 15–16 листопада 2022 року, одразу після деокупації. Це був час беззаперечної радості. Люди плакали, сміялися, обіймалися, раділи. Увесь Херсон був сповнений щирих емоцій, і це стосувалося абсолютно всіх.
Мені дуже хочеться знову побачити й зафіксувати щось подібне. Ця радість, ця свобода, ця перемога — це моменти, які дають надію. Не знаю, в якій формі це буде, але я точно мрію ще раз побачити й зняти таку справжню, щиру радість.
Каріна Пілюгіна — українська фотографка, продюсерка та режисерка, має журналістську освіту. Навчалася в майстерні режисури документального кіно Сергія Буковського. З 2017 року працює в документалістиці. Раніше займалась антропологічними темами, зараз у фокусі виключно війна. З 2021 року працює в жанрі документальної фотографії та репортажу. Авторка документального серіалу про українське військо «Підрозділи перемоги». Документує війну в зоні бойових дій. Деякі її фотографії опубліковані в книгах: «Ukraine: War crime», «Ukraine: Love and War», «Як ми назвемо цю війну?», «Деокупація». Інстаграм Каріни.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Каріна Пілюгіна — українська документалістка, продюсерка, фотографка та нова учасниця Української асоціації професійних фотографів. Вона відома своїми роботами в проєкті Ukraїner, документальним серіалом «Підрозділи перемоги» та світлинами, які розповідають про боротьбу українців під час війни. Ми розпитали Каріну про її творчість і проєкти, про те, що залишається за кадром — її емоції, переживання і, як вона дає їм раду через об’єктив своєї камери.
— Ким ви самі себе позиціонуєте? Ви фотографка, журналістка чи документалістка? І як почалася ваша любов до фотографії?
— Напевно, я все ж таки документалістка. Це поняття ширше, бо включає і журналістику, і фотографію, які є його складовими. Я займаюся документалістикою з 2017 року, коли долучилася до команди Ukraїner. Разом ми почали їздити в експедиції по всій Україні, документуючи історії людей, місця та міста. Я багато знімала репортажів: людей у процесі роботи над своєю справою, наприклад, бортників, або під час свят, таких як Маланка. Мої роботи переважно стосувались сучасної антропології і традицій.
А любов до фотографії з'явилася значно раніше. Ще в університеті, під час моєї першої поїздки до США за програмою Work and Travel, я придбала камеру — Nikon D90. Тоді фотографувала лише на автоматичному режимі. Протягом кількох років це було просто хобі. Потім я почала працювати на телебаченні й тимчасово покинула фотографію.
Проте повернення відбулося десь у 2021 році, напередодні повномасштабного вторгнення росіян. Я почала активно фотографувати — і на цифру, і на плівку, експериментувала з різними техніками. Але справжній поштовх до того, щоб фотографія стала моїм основним інструментом вираження, прийшов із початком повномасштабного вторгнення. Вже з перших днів великої війни я зрозуміла, що саме через об'єктив я можу найкраще показати те, що важливо.
— Який момент у вашій кар'єрі фотографа став переломним чи найважливішим? Чи був проєкт або період, який вас особливо змінив?
— Найбільш переломним для мене стало повномасштабне вторгнення. Фотографія тоді стала для мене не лише основним інструментом документування, але й способом психологічного порятунку. Вона допомагала фокусуватися на процесі створення кадру і ніби не дозволяла пропускати всередину той жах, який відбувався навколо. Ти зберігаєш фокус і працюєш.
Це схоже на те, як дивишся на страшний світ через об’єктив і стає трохи безпечніше. Наприклад, під час роботи ми їздили в Ірпінь, Бучу та Чернігів, коли він був в облозі. Потрапляли під обстріли. У таких моментах ти просто береш камеру, фокусуєшся на кадрі, і це дуже допомагає психологічно.
Але є й зворотний бік. Коли повертаєшся додому, чи навіть в укриття, починаєш розбирати фотографії, все це наздоганяє та накриває. Особливо болісним для мене став перший герой, якого я фотографувала і який згодом загинув. Це була дуже важка втрата, але вона змусила мене переосмислити важливість документування. Це дало розуміння, наскільки цінно зберігати пам’ять — те, що залишиться після нас. І я вирішила, що, доки вистачатиме сил і наснаги, буду це робити.
— Що для вас фотографія: мистецтво, документування чи спосіб розповісти історію?
— Якщо говорити про мою фотографію, то я не позиціоную її як мистецтво. Найближчим по суті для мене є саме документування. Моє бажання — задокументувати якомога більше, якомога глибше події, людей, їхні історії й те, що з ними відбувається.
Історії вже вибудовуються з цього документування. Інколи вони об’єднуються у серії, навіть якщо знімки створені у різних часових періодах. Але основа — це завжди документування. Для мене воно має дві сторони. З одного боку, це трохи фаталістичний процес. З іншого — це дуже допомагає навіть тоді, коли здається, що це нікому не потрібно. У такі моменти я думаю: можливо, сучасникам це й не здається важливим, бо є багато інших фотографів, документалістів, робіт. Але я впевнена, що з часом усе це стане цінністю.
Коли нас не стане, ці фотографії залишаться. Якщо, звісно, не буде технологічної катастрофи. Будь-яке фото, навіть з домашнього архіву, стане скарбом, бо воно буде свідченням цієї епохи, того, що ми переживали і як боролися. Це так само, як сьогодні ми віднаходимо старі архівні знімки попередніх поколінь українців, які також боролися.
Проте фотографія важлива не лише в контексті війни. Навіть побутові моменти, звичайне життя, яке ми документуємо, стане надзвичайно цінним для нащадків. Тому моя глобальна мета — задокументувати для майбутніх поколінь, щоб зберегти пам’ять про те, як ми жили і боролися.
— Ви працювали над проєктом «Підрозділи перемоги». Розкажіть про нього більше: для кого він створений, чи досі над ним працюєте і що особисто для вас означає цей проєкт? Наскільки багато в ньому вас?
— Цей проєкт — це величезна частина мене. Напевно, це один із найважливіших проєктів у моєму житті, і я досі продовжую над ним працювати. «Підрозділи перемоги» — це документальний серіал про підрозділи Сил безпеки й оборони України, різних родів та видів військ. Ми розповідаємо історії потужних бригад, їхніх героїв, шляхи, які вони пройшли, і їхні перемоги.
Спочатку ми хотіли показати людям, що українське військо — це не абстрактне слово, це не просто «армія». Це конкретні підрозділи з унікальною історією, сильною бойовою підготовкою і, головне, конкретними персоналіями. Адже саме завдяки їхнім героїчним діям виграються битви або вдається утримувати позиції.
Ми також ставили за мету знайти, що саме вирізняє кожну бригаду, навколо чого гуртуються її воїни, яка внутрішня міфологія є основою їхньої ідентичності. Ми хотіли показати, що це не просто «сіра маса солдатів», а живий організм із власною культурою, традиціями й історією. Цікаво, що багато назв цих підрозділів пов’язані з історичними формуваннями на території України, такими як Чорні запорожці, Холодноярці, Лицарі Зимового Походу тощо.
Окремо хочеться відзначити роботу команди, яка створювала нову айдентику українського війська. Було дуже цікаво спостерігати, як формується сучасна військова ідентичність навіть у нових підрозділах. Наприклад, ми знімали про «Хартію» — це бригада, якій нещодавно виповнилося лише 1000 днів.
Глобальна мета цього проєкту — популяризувати українське військо, розповідати його історію і водночас зберігати пам’ять про людей, які стали учасниками найважливіших битв за нашу свободу. Ми також показуємо культуру і традиції, які зароджуються всередині підрозділів. Це частина сучасної мілітарної культури.
Проєкт виходить у різних форматах: документальний серіал транслюється на ютубі й телебаченні, на нашому сайті ми публікуємо фотоісторії та лонгріди з глибшими деталями. Окремі інтерв’ю з фільмів також доступні у повному форматі. Ми навіть думаємо над створенням книги, щоб переосмислити й упорядкувати весь цей матеріал.
До речі, кожна зйомка — це величезний обсяг матеріалу, по 20–30 терабайт. Усе це зберігається в архівах як в Україні, так і на сервері в Польщі, щоб залишити наступним поколінням. Можна сказати, що це наш скарб, документальна пам’ять про сучасну боротьбу українців.
— У цьому проєкті ви керівниця відео, журналістка чи фотографка? Чи фотографуєте ви для цього проєкту?
— Я авторка цього проєкту, а це автоматично об'єднує всі інші ролі. Я виступаю і як режисерка, і як продюсерка, і як журналістка, сценаристка, а також фотографка.
Коли є можливість, ми залучаємо інших фотографів, щоб я могла зосередитися на інтерв’ю або організації процесу. Але останнім часом ситуація на позиціях настільки складна й небезпечна, що пресофіцери та військові просять мінімізувати кількість членів команди на зйомках. Зазвичай виїжджаю тільки я та оператор, тому фотографую теж я.
Навіть коли ми працюємо з фотографом, я все одно беру з собою камеру. Не можу залишатися без неї, часто паралельно фотографую, навіть якщо це не моя основна роль на зйомці.
— Можете поділитися історією, яка вас особливо вразила, зворушила чи лишила глибокий слід? У вас є фотографії, які ілюструють ці моменти?
— Так, звісно. Однією з таких історій була наша поїздка з 92 бригадою. Ми знімали їхню піхоту, яка мала доставити боєприпаси, воду, рації та батарейки на передову під Бахмутом, де мав початися російський штурм. Ми їхали на мотолизі (легкоброньованій гусеничній техніці) разом із піхотинцями. За планом ми мали довезти все необхідне, зняти, як вони виходять, перечекати на позиціях і повернутися назад.
Але все пішло не за планом. Через погані погодні умови техніка ледве рухалася в болоті, зник зв'язок і навігація, а водій втратив маршрут. Ми загубилися і потрапили під обстріл. Це тривало близько чотирьох годин — обстрілювали всім, чим тільки могли. Ми сиділи в закритому просторі, дивлячись на маленький телевізійний екран, який показував, що відбувається зовні. Це був момент, коли здавалося, що життя може обірватися будь-якої миті.
На щастя, зв'язок зрештою з'явився, і командир батальйону дав наказ не заїжджати на позиції, а евакуюватися. Хоча нам відірвало шматок броні від вибухової хвилі, всі залишилися неушкодженими.
Особливо мене зачепила історія одного піхотинця, який вперше їхав на передову. У мене є його фото в Instagram. У нього блакитні очі, і він усю дорогу мовчав. Було видно, що йому страшно. Коли командир перед поїздкою проводив брифінг і запитав, чи є запитання, цей хлопець несміливо сказав: «Можна, коли я буду вам доповідати по рації, я говоритиму своїми словами, бо ще не навчився?». Це прозвучало дуже наївно і зворушливо, як у школі. Його серйозність і страх були дуже помітними, і це мене сильно вразило.
Таких історій багато. Наприклад, ми знімали хлопця з «Азову», якому лише 19 років. Він долучився до війська у 18 і вже рік служить. Виглядає зовсім юним, але його сміливість і мужність вражають. Коли я запитала його, чому він пішов воювати, він відповів: «У мене є молодший братик і сестричка. Я не хочу, щоб вони терпіли все своє життя. Я хочу їх захистити». Його слова залишили глибокий слід.
Також місто Вугледар для мене особливе. Там тримали оборону мої друзі і я там часто бувала. Навесні 2023 року ми вкотре були там, тоді активно працювала ворожа авіація. Одного разу сидячи в підвалі ми чули, як прилітали КАБи. Ми боялися, щоб нас, грубо кажучи, не розмазали ці плити 9-поверхівки, адже ми були в підвалі. Дві сусідні багатоповерхівки знесло, і тільки наша залишилася неушкодженою.
Після цього обстрілу ми записували інтерв’ю з комбатом 72 бригади імені Чорних Запорожців. Умови в підвалі були ніякі, але там хлопці приготували для нас деруни зі сметаною. Я навіть не могла їсти, адреналін і кортизол не відпускали, але їхня людяність і незламність вразили мене до глибини душі.
Так само для мене дуже цінним було місто Курахове. У 2023–2024 роках я часто їздила туди, бо там тривалий час стояли друзі з 72 бригади імені Чорних Запорожців. Ми знімали озера, качок, заходи сонця й світанки. Зараз це місто майже окуповане, і це болить. Але я рада, що в мене залишилися фотографії, які зафіксували ту красу і той спокій, який ще можна було відчути тоді.
— Каріно, здається, ви емпатична людина, і мабуть, неможливо просто відпрацювати, опублікувати й забути. Як ви справляєтеся з таким емоційним навантаженням? Що допомагає вам відновитися?
— Ви маєте рацію, я дуже емпатична людина, і це справді неможливо просто залишити там. Війна для нас, українських журналістів і документалістів, завжди буде дуже особистою. У фотографки Юлії Кочетової є навіть такий проєкт «War is personal». Я часто чую від друзів і тренера: «Каріно, ти повинна ставити психологічні межі, захищати себе». Але я так не вмію. Іноді здається, що я фізично відчуваю біль тих людей, з якими спілкуюся. Це дуже складно пояснити.
Після повернення з таких поїздок завжди потрібен час на відновлення. Спочатку наче все добре, ти відчуваєш, що зробив важливу роботу. А потім настає момент, коли ти просто два дні плачеш, не виходиш із дому.
Але є й інша сторона. Я бачу, як людям стає трохи легше, коли вони діляться своїми переживаннями. Інколи більшість цих поїздок — навіть не про те, щоб зробити фото чи матеріал. Це про те, щоб побути поруч із людиною, вислухати її, дати відчути, що її почули, що вона не одна у своєму болі.
А відновитися мені дуже допомагають східні єдиноборства (“Нят-Нам”) й медитація. Я займаюся з тренером, і це те, що буквально рятує мене. Без цього, напевно, я б давно уже не могла працювати.
— Що вас мотивує продовжувати документувати війну?
— Для мене це питання морального обов’язку. Зараз я не у війську, але я роблю те, що можу. Дуже багато людей віддали свої життя й здоров’я, і я не бачу для себе права дистанціюватися від цієї боротьби, поки можу бути корисною.
Я відчуваю, що саме в емпатії й пропусканні цього болю через себе народжується щось справжнє. Це видно і в фотографії, і в словах, і в деталях. Коли ти працюєш не лише технічно — обираючи вдалий ракурс чи дотримуючись композиції, а вкладаєш у свою роботу весь цей біль і емоції, люди це відчувають.
Зрештою, поки вистачає сил, я буду це робити.
— Ви фотографували місця, які зараз знищені чи опинилися в російській окупації. Розкажіть, які з них вам найбільше запам’яталися.
— Так, таких місць чимало. Наприклад, ми були в Маріуполі у 2019 чи 2020 році під час експедиції Ukraїner на Чорномор’я та Приазов’я. Тоді ми знімали унікальні локації: Олешківські піски, Скадовськ, Арабатську стрілку. В Маріуполі нас особливо вразив храм, розписаний петриківським розписом з блакитними морськими мотивами. Це було щось неймовірне. На жаль, храм зараз зруйнований.
Так само ми знімали в Миколаєві, де одна художниця розписувала кімнати в облдержадміністрації у спеціальному миколаївському варіанті петриківського розпису. Пізніше туди в ОДА прилетіла російська ракета, і тепер ці кімнати теж знищені. Але залишилися фотографії, відео, інтерв’ю з людьми. І це дуже важливо, бо це вже документальні факти, які залишаться назавжди.
Згадую заповідник «Меотида», який ми знімали у 2017 чи 2018 році. Ще тоді він був розділений через окупацію Донеччини: одна частина заповідника залишалася вільною, а інша — під контролем російських військ. Ми вже тоді відчували, яка у нас відірвали частину нас. Ми працювали там із дронами, знімали птахів, і навіть тоді працівники заповідника попереджали нас про небезпеку через близькість окупаційних військ. Сьогодні заповідник повністю окупований. Це дуже боляче, але я радію, що ми встигли його задокументувати, коли це було ще можливо.
— Про що ви мрієте як фотографка і над чим працюєте зараз?
— Мрії — це велика розкіш. Але, знаєте, навіть у складних умовах вони можуть народжуватися з найпростіших речей. Наприклад, коли я розповідала вам про деруни, я згадала, що вже деякий час фотографую їжу, якою нас пригощають військові. Я знімаю ці частування з верхньої точки, під кутом 90 градусів. У мене вже є близько сотні таких світлин. Це своєрідна історія гостинності навіть на війні.
Ця серія світлин для мене важлива, і я мрію колись перетворити її на фотопроєкт або виставку. Це окрема історія, яка показує людяність і тепло навіть у найтяжчі моменти.
Зараз я досліджую тему дому на війні. Особливо це стосується військових, для яких дім — це часто щось змінне й нестабільне. Для когось дім — це місце, де їх чекає родина, а для когось — це окоп чи бліндаж. Це дуже складна, але цікава тема, яку я продовжую розвивати.
А мабуть, найсильніше, що я досі ношу в серці, це спогади про Херсон у день звільнення. Ми приїхали туди 15–16 листопада 2022 року, одразу після деокупації. Це був час беззаперечної радості. Люди плакали, сміялися, обіймалися, раділи. Увесь Херсон був сповнений щирих емоцій, і це стосувалося абсолютно всіх.
Мені дуже хочеться знову побачити й зафіксувати щось подібне. Ця радість, ця свобода, ця перемога — це моменти, які дають надію. Не знаю, в якій формі це буде, але я точно мрію ще раз побачити й зняти таку справжню, щиру радість.
Каріна Пілюгіна — українська фотографка, продюсерка та режисерка, має журналістську освіту. Навчалася в майстерні режисури документального кіно Сергія Буковського. З 2017 року працює в документалістиці. Раніше займалась антропологічними темами, зараз у фокусі виключно війна. З 2021 року працює в жанрі документальної фотографії та репортажу. Авторка документального серіалу про українське військо «Підрозділи перемоги». Документує війну в зоні бойових дій. Деякі її фотографії опубліковані в книгах: «Ukraine: War crime», «Ukraine: Love and War», «Як ми назвемо цю війну?», «Деокупація». Інстаграм Каріни.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
%20(1).png)
