Учора й сьогодні, як і в минулому столітті, фотографії показують нам частку страждань, які ми мали б зрозуміти й, можливо, приміряти на себе, у чому немає нічого злого. Показувати страждання це звично, це все ще спрацьовує, привертає увагу. Зрештою, ревний християнин каже, що за наші страждання отримуємо щось краще, коли помремо. Тільки ж від страждання сьогодні можна осліпнути, і під різдвяні свята раптом обуритися, що не вистачає квитків на потяги, й почати гніватися на Укрзалізницю: як так можна, що за лотерея, нікуди не доїхати, чому не можна дати додатковий вагон? Не подумавши про кількість спалених, знищених чи переобладнаних потягів під евакуацію.
Ціную не кричущі знімки. Коли росіяни влучили ракетою в кафе в Грозі на Харківщині, туди одночасно виїхали десятки журналістів та фотографів, адже п’ятдесят дев’ять убитих людей на поминальному обіді за військовим із цього ж села, якого нарешті перепоховали вдома. Укриті простирадлами тіла на землі, заплакані жінки затуляють жах на лиці власними ж руками, груди каміння, під якими ще можуть залишатися люди — ці знімки могли шокувати щонайменше на кілька секунд, якщо не мати нікого й нічого в Грозі, а якщо мати — могли навіть і паралізувати. Через понад рік пригадую їх, десь вони блукають у спогадах, але жодної не вхоплю. Натомість реальною і не зникомою, на якій немає блюру пам’яті, видається фотографія зроблена з висоти пташиного лету: осіння земля і десятки щойно викопаних ям — це все. Що складніша фотографія або картина (горе на ній чи радість), тим вона привабливіша для ока, тим уважніше роздивляємося її, прикуті цікавістю та азартом дослідника. Але щойно ступаємо кілька кроків назад, коли минає день, місяць і рік, то навряд чи відтворимо те зображення у всіх дрібницях. Інша ж справа — проста деталь. Бо що ж складного в кольорі землі, яку щойно струсили з лопати біля десятої ями на кладовищі.
Так і на цьому знімку, який у жовтні зробив фотограф Роман Пилипій. Я гадки не маю, що коїться за цим залізом і спітнілим склом: вікно звичного нам вагона потяга Укрзалізниці, підвісний поручень, тож це таки не звичний вагон. Найпевніше — медичний вагон евакуаційного потяга. Рука — забинтована, рука — тримається, тобто людина точно жива, але поранена. Поранену людину привезли чи повезуть в цьому вагоні з фронту? Те, що я не бачу людину, нічого не змінює. Якщо це не хтось, кого я знаю особисто, найпевніше із часом я втрачу його лице. Що я не втрачу вже, то цю руку. Те, що я не бачу ситуацію, не означає, що я не знаю про неї. Реальність сама просочується крізь усі тріщини. У цьому знімку, видається, виявляє себе нескінченна простота документалістики — промовляння деталі, яка залишається стояти над нами сторожею.
Ціную не кричущі знімки. Вони вражають не покрученим тілом убитого долілиць на брудному березневому узбіччі, не героїчною миттю піднятого прапора над звільненим містом, натомість — дрібницею, у якій немає ані краплі крові, ані краплі гордості. Вони нічого нам не нав’язують, не пропонують порадіти чи вжахнутися, натомість деталі, сховані в них, не дають нам піддатися гріху спрощення і відвернутися.
Фото: Роман Пилипій
Текст: Віра Курико
Учора й сьогодні, як і в минулому столітті, фотографії показують нам частку страждань, які ми мали б зрозуміти й, можливо, приміряти на себе, у чому немає нічого злого. Показувати страждання це звично, це все ще спрацьовує, привертає увагу. Зрештою, ревний християнин каже, що за наші страждання отримуємо щось краще, коли помремо. Тільки ж від страждання сьогодні можна осліпнути, і під різдвяні свята раптом обуритися, що не вистачає квитків на потяги, й почати гніватися на Укрзалізницю: як так можна, що за лотерея, нікуди не доїхати, чому не можна дати додатковий вагон? Не подумавши про кількість спалених, знищених чи переобладнаних потягів під евакуацію.
Ціную не кричущі знімки. Коли росіяни влучили ракетою в кафе в Грозі на Харківщині, туди одночасно виїхали десятки журналістів та фотографів, адже п’ятдесят дев’ять убитих людей на поминальному обіді за військовим із цього ж села, якого нарешті перепоховали вдома. Укриті простирадлами тіла на землі, заплакані жінки затуляють жах на лиці власними ж руками, груди каміння, під якими ще можуть залишатися люди — ці знімки могли шокувати щонайменше на кілька секунд, якщо не мати нікого й нічого в Грозі, а якщо мати — могли навіть і паралізувати. Через понад рік пригадую їх, десь вони блукають у спогадах, але жодної не вхоплю. Натомість реальною і не зникомою, на якій немає блюру пам’яті, видається фотографія зроблена з висоти пташиного лету: осіння земля і десятки щойно викопаних ям — це все. Що складніша фотографія або картина (горе на ній чи радість), тим вона привабливіша для ока, тим уважніше роздивляємося її, прикуті цікавістю та азартом дослідника. Але щойно ступаємо кілька кроків назад, коли минає день, місяць і рік, то навряд чи відтворимо те зображення у всіх дрібницях. Інша ж справа — проста деталь. Бо що ж складного в кольорі землі, яку щойно струсили з лопати біля десятої ями на кладовищі.
Так і на цьому знімку, який у жовтні зробив фотограф Роман Пилипій. Я гадки не маю, що коїться за цим залізом і спітнілим склом: вікно звичного нам вагона потяга Укрзалізниці, підвісний поручень, тож це таки не звичний вагон. Найпевніше — медичний вагон евакуаційного потяга. Рука — забинтована, рука — тримається, тобто людина точно жива, але поранена. Поранену людину привезли чи повезуть в цьому вагоні з фронту? Те, що я не бачу людину, нічого не змінює. Якщо це не хтось, кого я знаю особисто, найпевніше із часом я втрачу його лице. Що я не втрачу вже, то цю руку. Те, що я не бачу ситуацію, не означає, що я не знаю про неї. Реальність сама просочується крізь усі тріщини. У цьому знімку, видається, виявляє себе нескінченна простота документалістики — промовляння деталі, яка залишається стояти над нами сторожею.
Ціную не кричущі знімки. Вони вражають не покрученим тілом убитого долілиць на брудному березневому узбіччі, не героїчною миттю піднятого прапора над звільненим містом, натомість — дрібницею, у якій немає ані краплі крові, ані краплі гордості. Вони нічого нам не нав’язують, не пропонують порадіти чи вжахнутися, натомість деталі, сховані в них, не дають нам піддатися гріху спрощення і відвернутися.
Фото: Роман Пилипій
Текст: Віра Курико
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
