Фото з історією від Віри Курико: Це любов — і жодного слова більше

Десять років війни, близько сотні поїздів сполучають країну від міста до містечка, прямують у бік фронту, куди ще можна, і на рейсовий потяг «Київ — Війна» часом заледве купити квитки. 

Краматорськ — кінцева східна станція потягів, зустрічей і побачень (квіти довкола вокзалу мають великий попит). Десятки жінок їдуть сюди щодня, а може й сотні, цього ж ніхто не рахує. Обліковуючи кількість пасажирів на рейсі, залізниця не обліковує причин. Якби важили причини, а не популярність маршрутів, то мусили б прокласти колії на схід, південь і північ з кожного села і містечка.

Про «Київ — Краматорськ» кажуть «Київ — Війна», але так казали й про «Київ — Костянтинівку», поки туди ходив потяг, так казали і про бахмутський рейс, що тягнувся вздовж усієї країни.

Зрештою, місцями емоційних зустрічей є і Покровськ (зупинка біля ринку, ніде припаркуватися, всюди зелені авто), і Дружківка. Майже десять років тому моя мама їздила на побачення до тата у Старобільськ, нині окупований. Окрім всього, вона вперше побачила там перекотиполе. Два роки тому ми з подругами обмінювалися контактами бахмутських квартир, де можна заночувати, якщо чоловіка відпустять хоча б на пів вечора.

Але у Краматорськ прибуває потяг: на другу платформу між вантажних вагонів, якими огородили перон для зустрічей, аби ті своєю чергою огородили людей від уламків. Дехто постоїть тут менше години, доки машиністи пройдуть з одного краю потяга до іншого й відпочинуть, перш ніж вирушити у зворотному напрямку.

Це фото зробив фотограф Роман Пилипій: український військовий Михайло цілує свою дівчину Вікторію на пероні краматорського вокзалу 1 серпня 2024 року. Можна побачити збоку ці самі вантажні вагони, якими залізничники, ніби стінами, оточили їхнє побачення. Михайло сказав, що Вікторія приїхала сюди до нього вперше. Думаю, не востаннє.

Мені згадується, як я їхала до чоловіка вперше. Не як журналістка, як — жінка. Моя колега і близька знайома допомагала побудувати маршрут на різних відрізках дороги — хто і де мене підбере. Тоді вона зателефонувала знайомим волонтерам, аби ті підхопили мене у Костянтинівці, дорогою назад.

— А чого вона їде?

— Хлопці, це любов.

— І жодного слова більше.

Жодного слова, але, можливо, пісня?

Ви помітите татуювання у Михайла: «Earth is not my home». Ці слова близькі до початку старого госпелу зірки кантрі-музики 50-х Джима Рівса.

This world is not my home

I'm just a-passing through

Цей світ — не мій дім,

Я просто проїжджаю повз.

Я просто проїжджаю повз, сьогодні у потязі «Київ — Краматорськ».

‍

Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.

‍

Текст Віри Курико

Фото Романа Пилипія