Ці жінки в жовтих хустках на лавках біля своїх домів при дорозі, як не те щоби непочуті Касандри — невпізнані.
Моя баба зішкріба залишок мила з коробочки на умивальнику, зминає його в потрісканій долоні, відтак знімає накривку банки з-під кави «Галка» і складає той залишок до інших таких же незмилених покинутих шматків мила. «По що, бабо, робиш так, — питаю дуже маленька я. — Аби їм не одиноко?». Світ ще для мене такий, що все в ньому не просто живе, а живе цілком таємно, умисно ховаючись від мого ока, аби я його відшукала й дослідила. «Бо кади начнеться война — усе кончиться».
Бабина донька, себто моя мама, не може пояснити мені, чому і вона складає кусні липкого мила в одну й ту саму скляну банку, просто складає і все на тому. Років у десять я зрозуміла, що моя мама просто нічого не знала про майбутнє, а у двадцять сім, що не знаючи нічого, вона рухалася до нього безперервно. Та й у ті далекі часи дитинства тато і взагалі радив мені, аби не дивувалася причудам жінок сімейства, а тим паче не слухала старих бабів. Через сімнадцять років з окопу посеред самісінької війни тато мені вже нічого не радив.
Це село на Сумщині, українсько-російський кордон, перший тиждень курської операції, українська техніка постійно рухається в бік Росії, а з Росії летять керовані бомби, ніщо не спиняється. Літня жінка в жовтій хустці сидить край свого двору біля дороги, якою проїжджають військові машини. Цей знімок зробив В’ячеслав Ратинський, і, благо, він із жінкою і поговорив. Завдяки цьому маємо історію. І вже тоді не просто собі літня жінка в жовтій хустці, повз яку несеться війна. Найперше, можливо, жінка на межі максимального досвіду, і війна мчить не повз, а крізь (і скрізь).
Жінці, з її слів, вісімдесят вісім років, й автор фотографії інтуїтивно вгадує її ім’я — вона має бути Марією. У Другу світову й ще якийсь час після неї, цією самою дорогою, край якої сидить Марія, як вона пам’ятає, тягнулися траншеї і окопи, а тепер тягнеться техніка. Можна підступно й по-літературному подумати, що Марія сидить тут усе життя. Але ні, бо в ту свою першу війну Марія була мала й перебувала війну в селі неподалік. Але якщо таки звернутися до літератури й метафори, тоді, звісно, так: вона сидить тут усе життя.
І щось у цих жінках на межі досвіду, країн чи століть — чи під обстрілом, чи під хрестом, — є від невпізнаних Касандр. Просто до одних заговорють, а інших не мають часу вислухати. Але, Маріє, жінко біля дороги, де так довго триває війна, скажіть, коли ж вона закінчиться. «Ніколи».
І щось у цих невпізнаних Касандрах є від простих жінок.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст: Віра Курико
Фото: В’ячеслав Ратинський
Ці жінки в жовтих хустках на лавках біля своїх домів при дорозі, як не те щоби непочуті Касандри — невпізнані.
Моя баба зішкріба залишок мила з коробочки на умивальнику, зминає його в потрісканій долоні, відтак знімає накривку банки з-під кави «Галка» і складає той залишок до інших таких же незмилених покинутих шматків мила. «По що, бабо, робиш так, — питаю дуже маленька я. — Аби їм не одиноко?». Світ ще для мене такий, що все в ньому не просто живе, а живе цілком таємно, умисно ховаючись від мого ока, аби я його відшукала й дослідила. «Бо кади начнеться война — усе кончиться».
Бабина донька, себто моя мама, не може пояснити мені, чому і вона складає кусні липкого мила в одну й ту саму скляну банку, просто складає і все на тому. Років у десять я зрозуміла, що моя мама просто нічого не знала про майбутнє, а у двадцять сім, що не знаючи нічого, вона рухалася до нього безперервно. Та й у ті далекі часи дитинства тато і взагалі радив мені, аби не дивувалася причудам жінок сімейства, а тим паче не слухала старих бабів. Через сімнадцять років з окопу посеред самісінької війни тато мені вже нічого не радив.
Це село на Сумщині, українсько-російський кордон, перший тиждень курської операції, українська техніка постійно рухається в бік Росії, а з Росії летять керовані бомби, ніщо не спиняється. Літня жінка в жовтій хустці сидить край свого двору біля дороги, якою проїжджають військові машини. Цей знімок зробив В’ячеслав Ратинський, і, благо, він із жінкою і поговорив. Завдяки цьому маємо історію. І вже тоді не просто собі літня жінка в жовтій хустці, повз яку несеться війна. Найперше, можливо, жінка на межі максимального досвіду, і війна мчить не повз, а крізь (і скрізь).
Жінці, з її слів, вісімдесят вісім років, й автор фотографії інтуїтивно вгадує її ім’я — вона має бути Марією. У Другу світову й ще якийсь час після неї, цією самою дорогою, край якої сидить Марія, як вона пам’ятає, тягнулися траншеї і окопи, а тепер тягнеться техніка. Можна підступно й по-літературному подумати, що Марія сидить тут усе життя. Але ні, бо в ту свою першу війну Марія була мала й перебувала війну в селі неподалік. Але якщо таки звернутися до літератури й метафори, тоді, звісно, так: вона сидить тут усе життя.
І щось у цих жінках на межі досвіду, країн чи століть — чи під обстрілом, чи під хрестом, — є від невпізнаних Касандр. Просто до одних заговорють, а інших не мають часу вислухати. Але, Маріє, жінко біля дороги, де так довго триває війна, скажіть, коли ж вона закінчиться. «Ніколи».
І щось у цих невпізнаних Касандрах є від простих жінок.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст: Віра Курико
Фото: В’ячеслав Ратинський
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
