11 років з початку російсько-української війни: пропаганда, світлини, спогади

Початок 2014 року ознаменувався буремними подіями, що вже 11 років визначають життя українців. РФ, скориставшись зміною влади в Україні внаслідок Революції Гідності, активізувала сепаратистські заворушення на півдні та сході країни. Під прикриттям «народних революцій» Росії вдалося захопити Кримський півострів, частину Донецької та Луганської областей. На решті території України сепаратистський рух вдалося зупинити.
В Криму й на Донбасі Кремль втілював свої окупаційні плани за тим самим сценарієм.

‍

Проросійські мітинги, захоплення влади, псевдореферендуми: «зелені чоловічки» в Криму та «мирні мітингувальники» на сході України

Лютий-березень 2014 року в Криму й на Донбасі почався протестними антиукраїнськими акціями з російськими гаслами й символікою та захопленням адмінбудівель.
Пропагандистські ЗМІ називали ці акції «руською весною», що пробудилась у відповідь на держпереворот у Києві. Мовляв, мешканці сходу й півдня України оголосили нову столичну владу нелегітимною. Націоналістичні сили грубо порушили конституцію та закони України, невід'ємні права та свободи громадян, включаючи право на життя, свободу думки й слова, право говорити рідною (російською) мовою.

‍

‍

В ніч на 27 лютого 2014 року російські військові підрозділи увійшли на Кримський півострів. Вони по черзі захоплювали та роззброювали українські прикордонні пункти й військові частини. Після захоплення влади в Криму був призначений маріонетковий режим.

Спочатку Кремль заперечував присутність своєї армії на території України. Цьому сприяло легальне перебування Чорноморського флоту РФ на території Криму, яке продовжив тодішній президент Янукович в обмін на знижки на російський газ. Ця обставина зіграла важливу роль в анексії Криму.

На півострів зайшли російські військові підрозділи без розпізнавальних знаків на уніформі — так звані «зелені чоловічки», або як їх називали самі росіяни, «ввічливі люди». Пропагандисти намагалися створити позитивний імідж російським військовим, яких «давно чекали в Криму».

‍

‍

«З піднятими руками я дійшов до середини площі. Розвернувся і побачив неймовірне, ця картина закарбувалась в пам'яті назавжди. Я побачив російський триколор! Величезне полотно моєї держави, що майоріло. Для мене це було замилуванням. Найпотаємніше бажання, котре я плекав останні 25 років. В цей момент я все зрозумів. І рязанський акцент незнайомця, і зелену форму, і чому козаків відпустили по хатах». («Лєнта.ру»).

УНІАН розповідає, що намагаючись приховати агресію під уніформою без розпізнавальних знаків, росіяни навіть не намагалися приховати військову техніку. Про те, що техніка належить армії РФ, свідчить аналіз зброї, проведений за фото- й відеоматеріалами. До того ж для захоплення військових об'єктів росіяни використовували бойові літаки, які залітали в Крим зі сторони Росії.

‍

‍

Пропагандистський меседж «зі складу України вийшов Крим» мав на меті дезінформувати, приховати реальність. Насправді ж Крим був анексований, причому ця спецоперація готувалася заздалегідь, ще до втечі Януковича. Пізніше у цьому неодноразово зізнавався сам Путін. З нагоди анексії Криму Росія запровадила медаль Міноборони РФ «За повернення Криму», датовану 20 лютого 2014 року. Крим був лише початком агресії проти України. Всі ці роки РФ активно мілітаризувала півострів, готуючись до повномасштабного вторгнення.

Українські й міжнародні журналісти висвітлювали події в Криму навесні 2014 року. Фотографка-документалістка кримськотатарського походження Еміне Зіятдінова бачила анексію Криму на власні очі: «Ми їздили туди: їздили під Бельбек. Ми були у цій військовій частині до того, як вона здалася. Ми їздили в Севастополь, ми їздили в Перевальноє, а також Бахчисарай — у всі військові бази, які оточили, — каже Еміне, додаючи, що події розвивалися надто швидко: — Тоді в Криму працювали всі відомі світові ЗМІ: CNN, Al Jazeera, фотожурналісти інших медіа. Це було дуже дивно, бо всі абсолютно з самого початку розуміли, що це російські військові, що це російська агресія, що це Росія перетнула наш державний кордон, що це вони анексують, що ми на порозі війни».

На Донбасі агресивні зіткнення між проросійськими та проукраїнськими активістами тривали до травня. Російська агентура, яку пропаганда називає «мирними мітингувальниками» і «народом Донбасу», за участі громадян РФ захоплювала адміністративні будівлі із застосуванням зброї.

‍

‍

Фотограф з Донецька Сергій Ваганов, який документував, як окуповували його рідне місто, підтверджує присутність приїжджих: «Сергій наголошує, що в Донецьку було дуже багато приїжджих людей. Пригадує, що їх було дуже легко відрізнити від місцевих: «Вони запитували, де знаходяться туалети. Не орієнтувалися у місті зовсім. 
Вони йшли захоплювати обласну міліцію, а зупинилися біля міської. Те саме з прокуратурами було. Я не кажу, що там не було донеччан, але справді багато приїжджих завозили»».

Перший псевдореферендум проросійські сили провели в Криму. Пропаганда намагалася створити картинку, що провести референдум у Криму — це бажання народу, що «все, що сталося у 2014 році у Криму, сталося передусім завдяки неймовірній згуртованості кримців». («Лєнта.ру»).

‍

‍

«Юрій Першиков, Феодосія, журналіст: На референдум йшли масово, ми мріяли про це все життя. Звичайно, ми як проросійські активісти тоді залучили всі можливі ресурси, щоб переконати кримців підтримати єдність. Тобто спрацювала налагоджена роками організація. Ми, наприклад, знімали репортажі роззброєння військових частин і показували їх по місцевому телебаченню. Це мало великий вплив у суспільній свідомості». («Лєнта.ру»).

16 березня 2014 року без міжнародних спостерігачів, на фоні придушення свободи слова агенти Кремля провели референдум про статус півострова.

‍

‍

«Юрій Першиков, Феодосія, журналіст: Росія продемонструвала свою політичну рішучість. За інших рівних умов Крим міг залишитись незалежним, але була проявлена політична воля». («Лєнта.ру»).

Треба зазначити, що Юрій Першиков, якого цитує пропагандистське видання, це колишній депутат «Партії регіонів», фігурант реєстру зрадників «Рух Чесно». Він очолював інформаційну спецоперацію проти України.

За повідомленням окупантів, явка виборців у Криму становила понад 83%. Проте лідер кримських татар Мустафа Джемілєв заявляв про фальсифікацію результатів і явки на вибори. Наслідком проведення цього референдуму для Криму стало його входження до складу РФ через два дні після голосування.

‍

‍

У квітні подібні референдуми «на коліні» пройшли в Донецьку та Луганську, в результаті були створені псевдореспубліки ДНР та ЛНР. А вже у травні колаборанти провели референдуми про статус регіону. На той час у регіоні панувало двовладдя й хаос. 

На думку Кремля, українська влада мала визнати волевиявлення свого народу й піти з ним на домовленості. Однак навіть міжнародна спільнота не визнала результатів псевдореферендумів, які були проведені без дотримання принципів і норм міжнародного права. А питання зміни кордонів, згідно з Конституцією України, вирішується виключно на всеукраїнському референдумі. 

‍

Наративи «руської весни»: націоналісти з Євромайдану й татарські радикальні екстремісти

Сепаративні дії проросійських сил супроводжувались потоком фейків і дезінформації. 
«Лєнта.ру» словами пропагандистів з представників парамілітарних організацій і місцевих колаборантів півострова переконує, що в Криму референдум готували ще восени 2013 року. 

За їхніми словами, кримці не хотіли в ЄС, натомість планували зміцнювати зв'язки з Росією. Мовляв, ще на початку 2000-х вони проводили мітинги за те, щоб Крим був у складі Росії, й організовували перші воєнно-польові збори.
Далі пропагандисти переконують, що проросійських політичних сил у Криму майже не було — їх репресували. Проросійські акції розганяли, активістів переслідували, особливо за Віктора Януковича. Буцімто його влада була проросійська тільки на словах, а насправді проводилась «систематична робота зі знищення будь-якої проросійської думки». Тож події на Євромайдані дали зрозуміти, що настав час діяти.

‍

‍

В той час, як українців на сході залякували націоналістами з Майдану, кримська самопроголошена влада говорила про загрозу з боку екстремістських угрупувань. Мовляв, вони «намагаються проникнути в Крим з метою загострення ситуації, ескалації та незаконного захоплення влади». («Лєнта.ру»).

‍

‍

«Агресивні хлопці (на Євромайдані — ред.) були готові буквально вбивати незгодних. Це вже була відверта війна. Стало зрозуміло, що або Віктор Янукович закінчить, вибачте за вислів, жувати шмарклі й візьме ситуацію у свої руки, або буде біда.
Ми почали готуватись до найгіршого. Зрозуміли, що без координації на місцях нам не вистояти». («Лєнта.ру»).

Водночас пропаганда поширювала фейкові заяви про те, що в Україні через рішення Януковича відмовитися від європейського курсу готується сепаратизм з боку західних регіонів.

‍

‍

«В ті дні вперше пролунала заява про підготовку до сепаратизму. Але не з нашої сторони, а з західних регіонів. Хтось з депутатів сказав, що, якщо президент не піде на євроінтеграцію, західні області будуть мати право відділиться. Це щодо питання, з кого взагалі почався розпад державності». («Лєнта.ру»).

Пропагандистське медіа намагається переконати, що на півострові «в часи українізації» сваволили ісламістські радикальні угрупування на чолі з Меджлісом. Нібито Меджліс мав вплив на місцеву владу, а також співпрацював з українськими націоналістами й Заходом, а кримських татар використовував у своїх політичних цілях. Кримські татари, зі слів пропагандистів, були звичайними рекетирами, які спочатку захоплювали муніципальні землі, а потім — і православні храми.

‍

‍

«По суті, ввічливі люди не тільки запобігли глибокому міжнаціональному та внутрішньополітичному збройному конфлікту в Криму, але й врятували кримських татар, котрих тоді безсоромно ставив під удар Меджліс». («Лєнта.ру»).

‍

‍

Щоб захиститись від радикалів та «укрнацистів», місцеві козаки й беркутівці, що повтікали на півострів після Революції Гідності, створювали загони самооборони, нібито для підтримання порядку.  

‍

‍

«Це було відповіддю на свавілля радикальних татарських організацій, котрі вимагали включити своїх представників до складу органів державної влади, щоб схилити Крим до підтримки Євромайдану». («Лєнта.ру»).

Насправді кремлівська влада погрожувала й залякувала цивільне населення, переслідувала та ув'язнювала українських активістів і навіть убивала кримських татар.
Українська асоціація професійних фотографів публікувала спогади кримськотатарської фотографки Еміне Зіятдінової, яка задокументувала злочинні події в Криму: «В мене було дуже чітке розуміння загрози, — починає Еміне згадувати події весни 2014-го. — Це, звичайно, пов’язано з історією кримських татар. Відчувався великий страх і занепокоєння, бо почались розмови про те, що кримських татар знову депортують із Криму. Кримські татари взагалі не підтримували жодних лідерів окупаційного режиму — ні Аксьонова, ні Константінова».

‍

‍

У початку збройної агресії Кремль звинувачував українців, мовляв, «націоналісти завезені із заходу України» напали першими. Однак на всіх мирних акціях у Криму й на Донеччині озброєні проросійські найманці за мовчазної підтримки місцевих силовиків нападали на українських активістів. Таким чином 13 березня на акції протесту в Донецьку був убитий громадський активіст Дмитро Чернявський. Йому було всього 22 роки.

Фотограф Сергій Ваганов із жалем згадує, як тоді опирався його рідний Донецьк, але не було підтримки від місцевих силовиків: «Тоді у мене не було відчуття, що ми втратимо Донецьк на 10 років, — говорить Сергій. — Із самого початку я та мої друзі очікували, що наші силовики якось наведуть лад. На жаль, силовики виявилися слабовиками. Дуже багато зрадників було. Це була гібридна атака, до якої ніхто не був готовий. Ні влада на місцях, ні влада в Києві. Вони поступово захопили місто, область. Було таке відчуття, ніби якась змія задушує тебе, але поступово. Не було такого — раз і все! Спочатку вони у вихідні робили мітинги. Потім почали захоплювати міліцію, прокуратуру, СБУ та військові частини. Жодного опору з боку силовиків не було. Ось це було найстрашніше. Досить довго був такий період, коли довкола захопленої Донецької адміністрації стояли барикади, вони копіювали Майдан».

‍

Наративи «руської весни»: «исконно русские» землі та поділ українців на «своїх» і «чужих»

Пропаганда просувала наративи про «исконно русские» землі, які повертаються додому, причому з власної волі.

‍

‍

Гості пропагандистського медіа «Лєнта.ру» по черзі розповідають про важке й бідне життя в «період українізації» до Євромайдану на Кримському півострові. Мовляв, Крим був у занепаді й розрусі до 2014 року. Не було доріг та освітлення, люди жили за межею бідності. 

Насправді ж Україні передали зруйнований війною і тоталітарним режимом Крим у 1954-му. Саме Україна врятувала півострів від занепаду, відбудувала інфраструктуру та зробила з нього всім відому оздоровницю. Переселенці з російських регіонів, які зайняли місце депортованих кримських татар, не змогли відновити господарство на півострові.

Переконує пропаганда і в тому, що схід України також є невіддільною частиною «русского мира». Мовляв, «мешканці Донбасу, найбільш індустріального та проросійського регіону країни, не знайшли компромісу з новою владою, яка взяла курс на зближення з ЄС, насадження української ідентичності й відмову від усього, що пов’язувало з Росією та спільним радянським минулим».

‍

‍

«Люди на Донбасі за своєю ментальністю — руські». («Лєнта.ру»).

Жителька Авдіївки, яка була організаторкою псевдореферендуму в Донецьку, дала «Лєнті.ру» розлоге інтерв'ю з купою наративів, характерних для російської пропаганди. Зокрема,  вона жалілася, що влада намагалась зменшити російський вплив. Мовляв, на Донбасі в той час панувала атмосфера українізації «під сонцем русофобії».

‍

‍

«Привозили альтернативні підручники української історії із Канади, бронебійна публіцистика про голодомор, як Україну гнобили, як переслідували поетів і письменників, бідних-нещасних українців. І все це зробила Росія. Це так подавалось. Не було альтернативи». («Лєнта.ру»).

Також вона заявляла, що «українською тоді в Донецьку ніхто не розмовляв, навіть на суржику, вона була чимось фольклорним, як вишиванка, чи віночок». («Лєнта.ру»).

‍

‍

Правда в тому, що історія Луганщини й Донеччини тісно пов'язана саме з Європою. В кінці 19 — на початку 20 століття європейці збудували промислову та цивільну інфраструктуру в регіоні. До 1924 року Донецьк називався Юзівкою на честь свого засновника, британського промисловця Джона-Джеймса Юза.

Кремлівська пропаганда змушувала населення Донбасу забути історію свого краю, решту — намагалася знеславити і стерти. Варто сказати, що україномовна на той час Донеччина й Луганщина чинили спротив ще більшовицькій окупації, однак і тоді росіянам вдалося загарбати Україну. В часи Радянського Союзу активно відбувалося зросійщення та заміщення населення Донеччини російським. Радянська влада призвела до занепаду промисловості в регіоні, а не до її розквіту. «Ukraïner» у статті  «Як Росія русифікувала схід України» спростовує російські міфи про український схід.

Пропаганда штучно відокремлювала Донбас від України, розділяла українців, що розмовляли російською та українською мовами. Це допомагало просувати наратив про внутрішньоукраїнський конфлікт. 

Жителька Авдіївки розповідає «Лєнті.ру», що «йти шляхом Криму» їм було страшно, адже столична влада оголосила місцевих поза законом і погрожувала розправою.

‍

‍

«В Україні нас називали сєпарами, тітушками, терористами». («Лєнта.ру»).

Між регіонами завжди був антагонізм, спрямований в обидві сторони, стверджувала місцева мешканка, тому в людей була надія, що вони повторять шлях Криму.

‍

‍

«Центральні та західні області сприймали південний схід як не дуже освічену частину країни». 
«Це була стратегія дегуманізації людей на Донбасі, їх не просто не сприймали своїми, їх сприймали чужими, а іноді й не зовсім людьми: «терористи», «собаки», «кацапи», «вата», «ватники». Це ще пристойні слова». («Лєнта.ру»).

Як розповідає ця ж мешканка Авдіївки, 12 квітня Україна обстріляла Слов'янськ, після цих подій Донбас ні за яких умов не міг повернутись в Україну. Вона стверджує, «жителі Донбасу сподівались, що Росія їх не покине, не віддасть на поталу Україні».

‍

‍

«Тоді нам здавалось, що зараз втрутиться Росія — і все це швидко закінчиться. Ну як це — 21 століття, а людей обстрілюють, як це можливо! А потім пішло: одна загибель, інша…
Але і в Слов'янську, і в Красному Лимані — скрізь люди вийшли, не побоялись і проголосували. Хоча Слов'янськ вже тоді обстрілювався». 

«Лєнта.ру» розповідає, що Москва на той час відкидала звинувачення офіційного Києва у фінансуванні сепаратистів, у постачанні їм озброєння та перекиданні військових через безконтрольні ділянки держкордону. Кремлівська влада заявляла, що на стороні ополченців воюють виключно добровольці з Росії. Вороже видання пише, що після проголошення республік були сформовані бойові загони з місцевих. Буцімто саме вони й захотіли захопити ряд населених пунктів (Бахмут, Краматорськ, Красний Лиман, Дружківку), у цьому їх підтримали місцеві силовики. 

Правда в тому, що Росія нав’язала війну Україні.
13 квітня 2014 року Рада національної безпеки і оборони України розпочала широкомасштабну антитерористичну операцію, щоб звільнити захоплені вже у квітні бойовиками Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку, Маріуполь.

Інтернет-видання MediaSapiens наводить свідчення того, що це не був збройний конфлікт всередині України, це Росія розпочала війну проти України: «Штурм першого українського міста — Слов’янська — очолював російський офіцер Ігор Гіркін, у чому він сам зізнався. Його цитати підтверджують, що якби не Росія, не було б ніякої війни, усе закінчилося б так само як в інших «республіках»: «Якби наш загін не перейшов кордон, в результаті все б скінчилося, як у Харкові, як в Одесі. Було б кілька десятків убитих, обпалених, заарештованих. І на цьому б скінчилося. А практично маховик війни, яка досі триває, запустив наш загін».

Пропаганда переконує, Крим, Донецьк, Луганськ не повернуться в Україну, бо їх там ніхто не чекає. Мовляв, українські політики не розуміють, що почувають люди на Донбасі, тому що Донбас належав їм тільки формально, вони ніколи не відчували, що це їх люди. Тому ніколи не збирались їх повертати.

‍

‍

«Якщо говорити з погляду української політики, Україні не потрібні ні Крим, ні Донбас, тому що це декілька мільйонів виборців, котрі голосують за чужі для вас цінності». («Лєнта.ру»).

‍«MediaSapiens» пояснює, звідки взявся цей наратив: «На жаль, саме політична боротьба і створила тріщини, які далі використала Росія. {..}справжній поділ держави влаштували політичні технологи Віктора Януковича у 2004 році. Партія регіонів вирішила поділити українців на «своїх» та «чужих» заради мобілізації електорату: мотивувати «своїх» прийти та проголосувати, щоб не перемогли «чужі». {..}Десять років подібних політичних ігор не могли не поглибити «тріщини» між регіонами України: мовні, історичні, геополітичні. Але — і це критично важливо — на Донбасі не було потужних сепаратистських настроїв».

‍

‍

Ба більше, на сході України навесні 2014 року проходили проукраїнські мітинги, щоб зупинити «руську весну». Найчисельніший мирний мітинг під гаслом «10 000 сміливих за 45 мільйонів єдиних», який перевершив проплачені російські мітинги, відбувся 5 березня 2014-го у Донецьку. Ця дата є Днем громадянського спротиву Донбасу російській окупації. 

Тільки в перший рік після анексії Криму орієнтовно 35 тисяч громадян півострова змушені були покинути домівки, мільйони російськомовних людей стали біженцями.

Для фотодокументалістки Еміне Зіятдінової, як і для багатьох українців, російсько-українська війна розпочалася саме у 2014 році. 
Документалістка зізнається Українській асоціації професійних фотографів, що вона відчувала біль та безсилля, спостерігаючи за подіями тієї весни: «Мене ніби залишили сам на сам з російською агресією, і просто всі за цим спостерігають у прямому ефірі. Мені було дуже важко емоційно пережити цей березень 2014-го».