Між кадром і присутністю: фотографії Лізи Букреєвої про війну

Єлизавета Букреєва розповіла про пошук хороших моментів під час складних зйомок, про право на красиві кадри під час документування війни та чому іноді присутність фотографа важливіша за фотографії, які він зробить.

‍

Право на красу

«Мої світлини виглядають так, ніби їх може зняти будь-хто, але так фотографую тільки я», — говорить фотографка Ліза Букреєва про свої роботи. Вона почала фотографувати у 2019 році й переважно усі її проєкти так чи інакше стосуються війни. Ліза наголошує, що завжди знімає проєкти на теми, які її особисто зачіпають.

Ліза фотографує життя на близьких до лінії вогню територіях і на фронті, тож у техніці цінує насамперед зручність та надійність. «Якщо у вас зручна камера, ви будете якісно знімати. Якщо будете розуміти, що може ваша камера, — будете робити кращі фотографії. Тисячі ваших колег можуть радити певну модель фотоапарата, але вона може бути незручною саме для вас. Варто прислухатись до себе», — пояснює фотографка. Камера для Лізи це насамперед надійний інструмент. «Я ніколи не бережу камери — вони в мене можуть бути в снігу, мокнути під дощем. Часто мої камери виглядають так, наче вийшли з пекла, — каже Букреєва. — Я б радила мати запасну камеру. Ніколи не знаєш, що може трапитися, а зйомку зробити треба».

Найчастіше фотографії Лізи Букреєвої характеризують як красиві та жахливі водночас, бо вони — про війну. Постає запитання, чи документальний фотограф має право на художність у кадрі й на візуально красиву світлину. «Сьогодні краса перестала бути безкоштовною — ми мусимо розуміти, що вона існує всупереч. Особливо, якщо працювати з темою війни. На мій погляд, візуальна художність кадру підкреслює його трагічність і додає глибини, — говорить Букреєва. — Не можу ігнорувати факт, що навіть у найжахливіших обставинах трапляється щось хороше». Ліза Букреєва зараз працює над масштабним проєктом про стабілізаційні пункти, куди постійно привозять поранених. Проте навіть там медики, а інколи й поранені, знаходять сили жартувати. «Я не можу відводити камеру від дерев, які зацвіли на фронті, не можу вдавати, якщо війна, то немає квітучих дерев. Вони є і вони частина цієї трагедії. Чи має документальний фотограф право на красу? Якщо вона існує тут, на війні, то, звісно, має», — наголошує Ліза Букреєва.

‍

‍

Під час зйомок на стабілізаційних пунктах, де багато кривавих картин, відірваних кінцівок та болю, Єлизавета фотографує не лише поранених, а й життя бойових медиків. «Нещодавно знімала поранених, яким видали піжами із написом «Shine bright», тобто «Сяй яскраво». Військові сидять з перемотаними обличчями, бо в них уламкові поранення, і з цим гаслом на одязі. Суцільна трагедія, ігнорувати яку неможливо», — говорить фотографка.

Щодо етики та естетики зйомок, то Ліза дотримується дуже простих правил. Вона перш за все людина, а не фотографка, тому намагається усе приміряти на себе, аналізує, що особисто для неї було б доречно чи недоречно. Вона також не ховає камеру, не знімає потайки. «Я рік фотографувала цивільних на прифронтових і деокупованих територіях. Знімала незнайомих людей, яких зустрічала у різних населених пунктах, — розповідає Ліза Букреєва. — Люди часто доволі різко запитували мене, що фотографую й навіщо. Я чесно все пояснювала, інколи показувала свої роботи. Якщо хочу знімати історії й доносити інформацію, то потрібно бути так само чесними й перед героями зйомок. У проєкті про прифронтові території люди у мене виглядають красивими».

‍

Присутність на війні

Ліза Букреєва у своїй роботі постійно стикається з чужим болем. У неї немає універсального рецепта як не вигоріти та продовжувати працювати далі. «Можливо, якщо зупинюсь, мені буде важче повернутися до зйомок. Я ще жодного разу не зупинялася, не видихала, — ділиться Ліза. — Я закінчувала один проєкт і одразу починала працювати над наступним. Траплялось, що працювала над кількома проєктами одночасно». Ліза говорить, що втома — не причина зупинятись. Якщо почала проєкт, його треба завершити, адже взялась за нього саме тому, що він для неї — важливий.

Єлизавета переважно працює над власними проєктами й доволі рідко — один чи два рази на місяць, співпрацює з медіа. «Берусь за теми, які мені імпонують і без чіткого завдання від редактора. Якщо матиму свободу у зйомках, лише тоді погоджусь на співпрацю», — пояснює фотографка. Вона намагається проводити багато часу з героями, щоб історія не була поверховою.

‍

‍

Ліза говорить, що присутність фотографа у певному місці іноді важливіша, ніж зроблені ним фотографії. «У Донецькій області один дядечко дуже сварився на мене, мовляв, чому ходжу з камерою і навіщо фотографую. Я пояснила, що знімаю життя людей на прифронтових територіях. Він сказав, що вони нікому не потрібні. Відповіла, що я ж — тут. Тоді він задумався й сказав, щоб фотографувала», — усміхається Букреєва. На стабілізаційному пункті до фотографки також спочатку ставилися доволі вороже, не дозволяли знімати. «Я максимально спокійно й коректно фотографувала, намагалась нікому не заважати, — розповідає Ліза. — Повернулася в Київ, зробила в соцмережах спільний із медичною службою пост. Коли приїхала на стабілізаційний пункт удруге, медики сказали, що бачили мою роботу і подякували за те, що приїхала знову». Ліза не намагається зняти найкривавіші сцени та найтяжче поранених військових. Вона ніколи не публікує й не додає у пости в соціальних мережах фотографії, на яких видно обличчя важкопоранених. «Розумію, якщо світлина буде циркулювати інтернетом, це може сильно травмувати рідних і близьких людей військового».

Над кожним зі своїх проєктів фотографка може працювати кілька років. Якщо відчуває, що для проєкту зробила все можливе, тоді починає працювати над іншим. Готові проєкти Єлизавета публікує на своєму сайті та на сторінках соцмереж. «Я дуже погана менеджерка для своїх проєктів. Я не займаюсь промоцією своїх фотографій, я фотографую, — пояснює Ліза Букреєва. — До мене звертаються з різних галерей і лише тоді проєкт потрапляє на виставку. Натомість я починаю працювати над новою темою».

Стабілізаційні пункти Ліза Букреєва почала знімати на межі 2024–2025 років. Ідея з’явилась випадково — друзям Єлизавети потрібні були фотографії зі стабів, і фотографка погодилась познімати. Проте за умови, що їй дозволять побути на стабілізаційному пункті не менше трьох днів. «Мені видавалось, що словосполучення «стабілізаційний пункт» знайоме абсолютно всім. Проте більшість моїх друзів не знали про їх існування, — пригадує Букреєва. — Фотографи, які глибоко занурені у тему війни, навіть не думають, що хтось не знає про еваки чи стаби. Насправді все не так. Друзі часто мене запитують про, здавалось би, очевидні речі». Так виник проєкт про стабілізаційні пункти, який показує не лише поранених військових, а й роботу бойових медиків.

‍

Спогади для майбутнього

«Знімаю історії, які мене зачіпають. Я завжди шукаю щось хороше — є в мене така особливість, — каже Ліза. — Звісно, дивлюсь кадри, які знімають інші фотографи про війну. Проте на мою роботу більше впливають спостереження за настроями й станом нашого суспільства, а не перегляд документальних чи концептуальних проєктів».

Ліза Букреєва дуже вимоглива до себе, вибаглива до своїх фотографій. Їй вдається тримати фокус на одному проєкті, оскільки постійно передивляється фотографії, аналізує їх, намагається себе не повторювати й шукати нові підходи та ракурси. «Коли починаю працювати над проєктом, хочу зробити його якомога кращим. Вимогливість до себе допомагає працювати над однією темою впродовж одного чи декількох років», — каже фотографка.

«Я не працюю з напарниками, мені легше бути самій, ніж з кимось. Я їжджу сама, фотографую сама, організовую зйомки також сама, — ділиться Букреєва. — Неможливо бути готовим до всього. Потрібно не втрачати уважності й не розслаблятися. Як тільки втратиш фокус, можуть виникнути проблеми». Ліза приїжджає до населеного пункту на Донеччині, виходить з машини і просто йде до людей. Пояснює, для чого прийшла та запитує дозволу на фотографії. Усі її світлини — не постановні. «Щоб зняти проєкт про життя цивільних людей на прифронтових територіях, проїхала за рік більш як 60 000 км», — говорить Єлизавета Букреєва.

Ліза Букреєва розповідає у своїх проєктах про різні аспекти війни. Для проєкту «Не дивіться на страждання інших» вона вручну друкувала фотографії зі скрінів новин про війну, які багато поширювалися в соціальних мережах. «Алгоритми соціальних мереж працюють таким чином, що ми бачили багато новин про війну в Україні. Нам видавалося, що ці новини бачить і увесь світ. Насправді — ні. Саме тому виник цей проєкт — я архівувала новини», — пояснює фотографка.

‍

‍

«Where I was born» — це найтриваліший проєкт, над якими Ліза Букреєва продовжує працювати. Проєкт про середовище, у якому народилась фотографка, про оточення, в якому вона росла і яке її формує. Ліза говорить, що своїм майбутнім онукам розповідатиме в першу чергу саме про цей проєкт. «Боюсь, що буду бабусею, яка увесь час говоритиме про війну. Мені видається значним упущенням, що наші бабусі мало нам розповідали про війну. Ми не мали уявлення і не бачили повноти всієї картини, бо багато фактів замовчувались. Не можу навіть уявити, щоб ми в школі запитували про війну й ставили під сумнів тези, описані в підручниках, — говорить Єлизавета Букреєва. — Проєкт «Where I was born», можливо, допоможе майбутнім онукам зрозуміти свою бабусю, розкаже про умови, в яких вона росла, який вигляд мала наша країна та що тут відбулося».

‍

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар