Горе і пам’ять ландшафту

Війна незворотньо змінює ландшафт, і не завжди ця зміна видима, але завжди посутня

Нині знову час, сповнений знімками, які повертають нас до подій перших місяців повномасштабної війни. Свідомо й ні, документальні фотографи шукають перегуки з подіями, вулицями, підвалами, міськими площами, мостами. Інколи йдеться про дрібні деталі, але частіше — про панораму місця. І якщо говорити про звільнену Київщину чи Чернігівщину, то у такому випадку спіймана мить на знімках привертає увагу не дією, а саме посутньою відсутністю того, що відбувалося тут три роки тому.

Як же ці поруйновані згорьовані місця виглядають тепер? Звісно, оновлені, чисті, відтворені, змінені, полегшені, звільнені від неспокою. Мій погляд у березні й квітні прикутий до цих місць, і думаю я не лише про те, як тут тепер усе, але і як довго в пам’яті має виринати саме «той час». Війна та смерть змінюють ландшафт та пейзаж, і не обов’язково мусить йтися саме про видимі вирви від авіабомб чи траншеї вздовж ріки. Може йтися й про відчуття.

‍

‍

Цю світлину фотограф Максим Кішка зробив у Чернігові — 2 квітня, в третю річницю звільнення Чернігівщини, люди прийшли вшанувати пам’ять загиблих. Мою увагу привернула трава. Уже зелена. Зелений не доймає погляд. Цей колір звично обирають на полотнах, щоби додати спокою, тому пейзажі природи чи й сама буйність реального лісу, наприклад, уводять нас в певний медитативний стан. Учителька моєї колеги-дизайнерки говорила їй, що зелений — колір відродження. Зелений навією відчуття мирного, не ворожого середовища, щонайменше зелене буяння рослин свідчить про те, що в цій зоні є вода, вистачає світла й воно не палюче, тобто тут вповні присутня та середньостатистична нормалість, якої потребує життя. І я думаю про це, бо пам’ятаю це місце іншим.

У березні 2022 року у Чернігові людей ховали біля старого давно зачиненого кладовища в лісі посеред міста на лівому березі Стрижня — притоки Десни. О, який то ліс: звична запашна сосна, ірга із плодами схожими на лохину, солодкувата липа, подерте справжнє коркове дерево, гледичія з отруйними плодами-шпажками. Скільки себе пам’ятаю, владою та містянами змагалися тут за кожен гектар, бо одні хотіли будувати, а інші — бувати вільно, насолоджуватися хащами і яругами. Цікаво, що я ніколи не думала про те давно зачинене кладовище і тих, хто лишається там, насолоджуюсь прогулянкою. Видно, штука в тому, що я ніколи не стояла тут над жодною труною.

А тоді у березні два такі приголомшливі повідомлення від комунальників: місто потребує дошок, щоби збивати труни, а міське кладовище — під російським вогнем. Тож місто вирішувало, де ховати людей, які загинули у бою, у черзі за хлібом чи й своєю смертю, якщо така тоді до когось могла прийти. Місцем стала невелика ділянка впритул до заченого цвинтаря, захищена тими самими деревами. Весна й під час війни — весна: дощило, і земля під ногами ставала в’язкою, сповільнюючи й без того згорьовані кроки тих, хто, як я, прийшов (у ті дні пасувало би слово — вибрався) попрощатися.

Тож березень для цього лісу тепер вже ніколи не той, що раніше, коли тут гуляли безтурботно. У березні й квітні люди йдуть сюди і несуть червоні квіти, як-от троянди чи гвоздики, щоби провідати своїх мертвих. Здається, тутешній пейзаж змінився тепер й набув значення горюванняя й пам’ятання.

У березні тут ховали людей і ставили дерев’яну табличку: ім’я, прізвище, рік народження — день смерті, а інколи лише день смерті. За тими табличками не складно побачити найбільш смертоносні дні для міста — 3 березня, 11 березня, 17 березня. Коли область звільнили, тимчасове місце почало набувати цілком собі звичної постійності: руками родин і друзів дерев’яні таблички ставали хрестами й гранітними плитами, виникали огорожі, лавки, столики, більше квітів — це цивільна зона. Військову зону, власне ту, яку нині бачимо на фото, окреслювало тривожне тріпотіння стягів. І ось тепер гранітні плити, а замість потовченої землі — трава, зелений незляканий ліс, свіжість квітня, неминуче йому притаманна.

Тепер це «побути» у лісі має й інший сенс. Хоч кладовище інсувало тут здавна, табличка «зачинено» закривала питання чутливості й легкої прогулянкової присутності. Нині новостворене місце вже не дозволяє почуватися тут так, як раніше. Ландшафт впливає навіть на літери. Коли я чую Ялівщина, то більше не думаю ні про ялину, ні про ялівець, але думаю про в’язку грязюку під ногами, таблички, дошки і зігнуту над могилою людину.

Певною мірою це тепер складний куток складного лісу. Ніби незмінний ліс, утім який має щось промовисте для тих, хто тут горює, а водночас і для тих, хто цього горя не знає. Питання того, як має виглядати це місце — це ще одне питання. Утім, горе тут видиме вже.

‍

‍

‍

Фото: Максим Кішка

Текст: Віра Курико