Олексій Чистотін про ландшафти війни і чорно-білі плівкові фото

Олексій Чистотін — новий учасник Української асоціації професійних фотографів. У цій розмові він розповідає про свій шлях у плівковій фотографії, досвід зйомок на деокупованих територіях, створення артбуків і роботу з архівами. Також — ділиться рефлексіями про війну, мобілізацію і підтримку, яку знаходить у Харкові. 

‍

Початок із плівки: як усе почалося

Олексій Чистотін почав фотографувати на плівку у 2019 році — після того, як зламалася його цифрова «мильничка». Вимушена заміна техніки стала початком нового захоплення, яке з часом переросло в усвідомлений фотографічний шлях. 

«Спробував, і, напевно, вже з першої котушки плівки в мене було відчуття, що я з цим надовго», — згадує Олексій.

‍

‍

Відтоді фотографія стала постійною практикою. Олексій почав усе більше заглиблюватися у процес: експериментував, вивчав техніку, спостерігав за світлом і композицією.

Перші його світлини були простими, як говорить сам фотограф, це стріт, портрети друзів, буденні сюжети. Спочатку він знімав на кольорову плівку, але швидко перейшов на чорно-білу. Олексій  переконує —  не через моду, а тому, що цей формат виявився ближчим за духом: «Це були звичайні плівкові фотографії. Нічим не особливі. Але саме з них усе й почалося».

‍

‍

Від хаосу до фокуса: як прийшла серйозність

Фотографія поступово перестала бути для Олексія Чистотіна лише хобі. Спершу він просто шукав себе — пробував, відкидав, знову шукав. Але з часом зрозумів, що деякі речі йому ближчі, ніж інші.

«Я почав відмовлятися від усього, що не викликало в мені інтересу. Мене не цікавила зйомка "для картинки", я хотів чогось більшого. У якийсь момент залишилася тільки чорно-біла плівка, і Харків. Це було дуже особисте — спроба зафіксувати своє місто так, як я його відчуваю»,  — говорить Олексій.

‍

‍

У 2020 році Олексій зацікавився роботами представників Харківської школи фотографії. Цей культурний феномен справив глибоке враження, зізнається Олексій: 

«Це стало для мене своєрідним поштовхом до більш серйозної роботи. Я ніде не навчався фотографії. Лише в художньому училищі, але то не рахується. Харківська школа стала для мене джерелом натхнення».

Остаточне ж усвідомлення себе як документального фотографа прийшло з початком повномасштабного вторгнення. В умовах війни коливання між різними стилями зникли. «Я зрозумів, що хочу працювати саме з документальною фотографією». 

‍

‍

Чорно-білий Харків 

До зйомки він ставився як до способу бути всередині події, а не поруч. Плівка давала контроль, фокус і тишу — без зайвих кнопок і відволікань»: «Я не скажу, що між плівкою й цифрою якась прірва. Я можу оцінити і цифрову зйомку, але плівка для мене — це про простоту та фокус. Це більш практично для мене. Там немає зайвих кнопок. Є буквально два-три налаштування — і все. Мені це дозволяє зосередитися на події, бути в ній, бути в потоці.

Тоді Олексій одразу з головою поринув у зйомки. У той період він познайомився з харківським фотографом Владиславом Краснощоком, який відомий своїми чорно-білими плівковими фото, — і знайомство швидко переросло у творчу дружбу. Вони почали разом їздити у відрядження на деокуповані території. 

‍

‍

«Ми почали знімати разом. Але вибір чорно-білої плівки не пов’язаний з ним чи Харківською школою. Це був просто збіг».

Вибір чорно-білого — це не про ностальгію, а про повний цикл. Олексій сам проявляє плівку, сам друкує фотографії, повністю тримаючи процес у своїх руках. Це йому важливо — не лише як автору, а як людині, яка хоче відчути вагу зображення на всіх етапах.

‍

‍

«У кольоровій плівці я не можу сам надрукувати фото. А мені важлива матеріальність — від кадру до паперу».

‍

Звикання до руїн і пошук іншого

Три роки війни змінюють не лише країну, а й спосіб дивитись на неї. Для Олексія Чистотіна зміни прийшли поступово — не у вигляді «нової естетики», а як внутрішнє переналаштування зору. Те, що колись здавалось обов’язковим до зйомки, тепер сприймалося як банальність.

«Коли я вперше потрапив на деокуповані території, то знімав дуже прямолінійно. Побачив розбиту техніку — натиснув на кнопку. Здавалося: ну як це не сфотографувати? А зараз дивлюся на ті кадри — і вони мені нудні. Вони не говорять нічого, крім факту».

‍

‍

Час і досвід змінили підхід. Тепер у центрі не об'єкт, а відчуття — як світ змінюється, як змінюється ландшафт, як світло падає на уламки, як дерева, переламані вибухами, вростають у землю. І навіть візуальна мова плівки почала змінюватися: це вже не просто «чорно-біле» зображення, а тонке балансування між відтінками, глибинами, структурою простору.

‍

‍

«Я раніше взагалі не звертав уваги на світло. Головне було — щось зняти. А зараз мені важливо, щоб було небо. Щоб кадр дихав. Це, напевно, трохи естетизація. Можливо, на жаль. Але ти звикаєш до цих пейзажів. І тоді починаєш шукати щось нове в знайомому». 

‍

Повернення до людини: портрети близьких

Поруч із руїнами, деформацією ландшафтів і тишею після боїв, з’являється інший фокус — люди. Якщо раніше Олексій знімав здебільшого пейзажі та руїни, то з часом він почав дедалі більше цікавитися людьми поруч — їхніми поглядами, змінами, близькістю.

‍

‍

«Я раніше майже не працював з людьми. А зараз мені це стало дуже цікаво. Особливо — знімати друзів, які пішли на фронт. Як вони змінилися. Як живуть. Які в них стосунки. Я хочу зафіксувати цю реальність».

‍

Працювати в тиші: куди йдуть фотографії

Олексій Чистотін не належить до тих фотографів, які одразу викладають усе у публічний простір. Його підхід — відсторонений від миттєвої реакції, інтуїтивно стриманий. Він працює з матеріалом як з чимось, що потребує часу, дозрівання, відлежування. Тому більшість його робіт — це знімки «на потім».

«Я переважно знімаю для себе. Мені потрібно, щоб фотографія трохи полежала. Щоби згодом я міг на неї подивитися з відстані й зрозуміти, про що вона насправді. Знімок має відстоятися. Я рідко знаю одразу, що з ним робити».

Зараз, наприклад, Олексій розбирає архів останніх років і планує оформити кілька артбуків.

«Я хочу зібрати в артбуки ключові теми, з якими працював останнім часом. Це радше власний підсумок. Просто хочеться все зібрати в цілісні речі, дати собі якусь форму».

‍

‍

Окремі роботи Олексія Чистотіна можна було побачити на виставках, іноді — в колекціях. Наприклад, частина його фотографій зберігається в Японії, а близько 300 знімків нині перебувають в архіві Музею Харківської школи фотографії.

«Музей, на жаль, зараз евакуйований. У Харкові неможливо функціонувати. Тому ця колекція поки що — закрита, вона не публічна».

‍

«Придорожні краєвиди війни»

Нині в роботі Олексія Чистотіна вже чітко окреслені теми — це не окремі кадри чи спонтанні серії, а повноцінні проєкти. Один із них — «Придорожні краєвиди». Саме над ним він працював на менторському курсі від UAPP в Івана Чернічкіна, і саме цей проєкт став основою для першого повноцінного артбуку з сотнею чорно-білих фотографій.

‍

‍

«Це серія про природу під час війни. Там майже немає людей, максимум — якісь дрібні фігури на горизонті. Мене цікавить, як змінюється ландшафт, як заростають вирви, як іржавіє й розкладається підбита техніка. Це таке повільне, невидиме перетравлення війни ґрунтом».

‍

‍

Артбук 

«Придорожні краєвиди» — це не просто відсортована серія, а об’єкт ручної роботи. Цей артбук Олексій створив сам від початку до кінця: від підбору знімків і друку — до склеювання, підрізання сторінок і виготовлення обкладинки. Для друку він використовує техніку літ-друку — не лише через художню специфіку, а й з економічних міркувань.

‍

‍

«Це найдешевший зараз варіант друку, бо сучасний фотопапір дуже дорогий. Я переважно друкую на радянському фотопапері. Його, якщо пошукати, можна знайти дуже дешево. Але на ньому неможливо друкувати у звичайній хімії — зникає контраст, з'являється дивний відтінок. Виглядає не дуже гарно».

Натомість літ-друк — це зовсім інша хімія, яка дає зовсім інший результат: насичений, виразний, зі збереженням глибини зображення.

«Коли друкуєш літ-друком, фотографії мають правильний контраст, приємний відтінок. Це складніша техніка. У класичному процесі зображення проявляється хвилини за дві, а тут — до сорока хвилин. Зате майже безкоштовно. Це гарно».  

‍

Техніка, що вростає в землю: серія «Земля»

Другий важливий проєкт Олексія Чистотіна — це серія під назвою «Земля». Він почав її знімати взимку 2023 року, і поштовхом став не лише інтерес до теми, а й поява нового фотоапарата — легендарної радянської панорамної камери «Горизонт», яку Олексієві тимчасово позичив Сергій Лебединський.

‍

‍

«Це якраз та сама камера, на яку знімали багато хто з Харківської школи. У неї є щось особливе — вона дає дуже широкий кут і створює інший ритм спостереження. Я почав знімати — і одразу відчув, що ця серія буде окремою історією».

Проєкт «Земля» — це спостереження за трансформацією бойової техніки після боїв. Місце дії — деокуповані території Харківщини, переважно поля, села, посадки в Ізюмському районі. Не великі міста, а саме простори, де війна залишила свої наймасштабніші й водночас мовчазні сліди.

«Це не про Ізюм чи Куп’янськ як міста. Я знімав по селах і полях — там, де техніка залишалася сама по собі. Не завжди навіть треба було з кимось щось погоджувати. Просто приїжджали, шукали, знімали».

‍

‍

Олексій фіксує, як військова машина втрачає свою функцію та форму: спершу — розбита, потім розібрана військовими, далі місцевими жителями, і врешті — залишається лише деформований шмат металу, що під впливом часу, іржі та землі поступово зникає.

«Це теж про війну. Але вже не через вибух, не через людей — а через розкладання. Через те, як залізо стає частиною ландшафту».

‍

Пауза перед наступним кроком

Сьогодні Олексій Чистотін — на роздоріжжі. Останні пів року він цілеспрямовано завершував усі свої активні проєкти. Причина — бажання мобілізуватися до пресслужби в одному з підрозділів ЗСУ. І хоча рішення ще не остаточне, саме воно визначає його тимчасову паузу в новій творчості.

«Зараз я не починаю нічого нового. Бо не хочу потім кидати недороблене. Дочекаюся, що буде з мобілізацією, і тоді вже вирішуватиму, що і як знімати далі. Але дуже хочу продовжувати фотографувати. Просто — в інших умовах».

Наразі він хоче повернутися до свого архіву: надрукувати те, що відклав, завершити артбуки, які тільки задумав. Зокрема — створити книжкову форму для серії «Земля». Робота над нею ще попереду.

‍

‍

«Я розумію, що це багато роботи, але хочу зробити із «Землі» артбук. Бо ця історія варта того, щоби бути зібраною в об’єкт, до якого можна торкнутись руками».

‍

Те, що ще не побачено

У своїй фотографії Олексій Чистотін шукає не лише кадр, а й ландшафт, простір, у якому ще немає голосу. Особливо його приваблює південь України.

«Я дуже хочу знімати на Півдні. Там я був усього кілька разів. Але саме тому це мені дуже цікаво — бо туди майже ніхто не доїжджає. Дуже мало бачу фотографій із цих регіонів у медіа. Більшість — з телефонів місцевих або військових. А щоб приїхали фотографи — це рідкість».

Одна з його мрій — продовжити зйомку в районі Каховського водосховища, де він уже працював після підриву дамби росіянами влітку 2023 року. Тоді вдалося зафіксувати наслідки трагедії, хоча й не без пригод — з розмовами в поліції і тривалими поясненнями.

‍

‍

«Мені дуже хотілося б туди повернутися. Але доступ туди майже неможливий. Минулого разу все закінчилося розмовою з СБУ — пів дня сиділи у відділку. Все обійшлося, але це показує, наскільки складно сьогодні документувати те, що дійсно важливо».

Олексій Чистотін не прагне, щоб глядач розгадував конкретний сенс його фотографій чи вгадував, кого саме він зняв. Навпаки — йому важливо, аби кожен побачив у зображеннях щось своє, щось, що відгукнеться особисто.

«Я, наприклад, знімав своїх батьків на тлі зруйнованого дому. Але не обов’язково знати, що це саме мій дім чи мої батьки. Важливо, щоб глядач зміг перейняти цей досвід, приміряти його на себе». 

Головним джерелом внутрішньої сили для фотографа залишається Харків — місто, де він народився, яке постійно знімає і до якого повертається. «Харків надихає. У ньому багато цікавих і сильних людей. Це місто не дає вигоріти. Воно тримає».

‍

‍

‍

Олексій Чистотін — український фотограф, народився у 2000 році в Харкові. У 2016–2020 роках навчався на спеціалізації «Дизайн середовища» в Харківському художньому училищі. 2024 року здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Графічний дизайн» у Харківській державній академії дизайну і мистецтв. Зацікавився фотографією у 2019 році. З 2021 року працював у фотолабораторії Vinol. Від 2022 року документує наслідки російського вторгнення в Україну. Роботи містяться в колекції Музею фотографічних мистецтв Кіосато (Японія), Музею харківської школи фотографії, Черкаського обласного художнього музею і в приватних колекціях. 

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар