«Привиди Седнаї»: фотопроєкт Олександра Магули про концтабір у Сирії, що став символом режиму Асада

Місце, якого не було на карті, але було в пеклі

В'язниця Седная була однією з найвідоміших тюрем режиму Башара Асада. У народі її називали «заміським будинком дяді» або «м'ясорубкою для людей». Будь-яка згадка про це місце, навіть у неформальній розмові, могла обернутися арештом і ув’язненням. Побудована у 1986 році, вона використовувалася для утримання політичних в'язнів, військовослужбовців та цивільних, підозрюваних у протистоянні режиму. За даними Amnesty International, у Седнаї могли одночасно перебувати від 10 до 20 тисяч ув’язнених. Вона здобула моторошну репутацію через систематичні порушення прав людини. Колишні в’язні свідчили про жорстокі тортури, сексуальне насильство та масові страти.

‍

‍

Ця тюрма десятиліттями існувала у тіні. Лише після повалення режиму стало можливим дізнатися про те, що відбувалося за її стінами. 8 грудня 2024 року повстанці звільнили тюрму. Серед врятованих були чоловіки, жінки та діти, багато з яких провели в ув'язненні роки. Звільнення Седнаї стало символом падіння диктатури. Тепер це місце, яке ніколи не значилося на картах, стало тим, куди повертаються люди, щоб знайти відповіді, відчути минуле і спробувати зрозуміти, що сталося.

‍

‍

Фотожурналіст Суспільного, учасник УАПФ Олександр Магула відвідав Сирію у перші тижні після падіння режиму. Його фотопроєкт «Привиди Седнаї» — це документальна розповідь про це місце смерті. Сам Магула пише про Седнаю так:

«В цьому місці скажено дме гірський вітер, риплять і стогнуть двері порожніх камер, зі стель повільно падають краплі води. Десятки тисяч людей ніколи не повернуться з «заміського будинку дяді» додому. Напис на дверях однієї з камер: «сирійський народ не буде принижений. Революція свободи та гідності перемогла», свідчить про те, що «людська бійня» закрита назавжди. Лише привиди та люди, які не полишають надію, кожен день повертаються сюди, щоб спробувати дізнатись бодай щось один про одного. Люди безнадійно блукають коридорами Седнаї, хтось невпинно гортає журнали охорони, сподіваючись знайти інформацію про родичів, які зникли багато років тому. Хтось збирає по камерах одяг вʼязнів, адже привидам одяг не потрібен. Час від часу затяжні пориви вітру розрізає дитячий сміх. Сирійці ведуть до Седнаї дітей, щоб показати жахи режиму в надії, що вони щось зрозуміють і в майбутньому не дозволять привидам минулого знову охопити Сирію. На гори опускається темрява, вітер стає ще сильнішим, люди стрімко покидають Седнаю, щоб наступного дня повернутись сюди знову».

Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує чорно-білу серію фотографій «Привиди Седнаї» Олександра Магули — документальне свідчення падіння режиму, чия тінь досі нависає над цими стінами.

‍

‍

«Седная — це концтабір. Вона була оточена мінними полями, охоронялася військовими, мала паркани заввишки чотири метри. Це була фортеця — місце, де десятиліттями відточували процеси катувань, вбивств і приховування злочинів», — розповідає Олександр.

Розташована за 30 кілометрів від Дамаска, тюрма залишалася офіційно «невидимою». Не значилася на картах, не фігурувала в документах. Вона просто існувала — як чорна діра, де зникали люди.

У грудні 2024 року в Седнаї були виявлені останки загиблих — 35 тіл та кілька пакетів із людськими рештками. Тіла загиблих доставили в лікарню Аль-Муджтахід у Дамаску. Головний лікар цього закладу, Айман аль-Хараш, який сам свого часу провів 20 днів у в’язниці за звинуваченням у «тероризмі», розповів, що на більшості тіл були сліди жорстоких тортур. Деяких стратили буквально за кілька днів до штурму в’язниці опозиційними силами.

‍

‍

Седная була не просто місцем ув’язнення — це була добре налагоджена фабрика смерті. Для страти використовували жахливі методи — людей вбивали електрошоком, розчиняли в кислоті або дробили під пресами. За підрахунками правозахисників, у цій в’язниці були страчені понад 30 тисяч осіб. Родини багатьох із них ніколи не дізналися про їхню долю. Катування тут поставили на потік. В’язнів примушували до абсурдних і нелюдських знущань — змушували бігати по мокрій підлозі у душі, де найслабші падали й одразу гинули під ударами кийків. Годували лише однією оливкою і склянкою води на день.

«Це мені нагадує Голокост, — каже Олександр. — Не за масштабом, але за механікою. Вони мали систему вбивств».

‍

‍

Руїни режиму: що відчувають сирійці?

Чи усвідомлюють сирійці трагедію свого народу, коли заходять у ці стіни? Як вони сприймають це місце? Олександр Магула проводить паралелі з Аушвіцом, куди євреї їдуть, щоб оплакувати жертв Голокосту. Але у випадку Сирії ситуація інакша.

«Я думаю, що у них зовсім інше сприйняття реальності. Вони не ті люди, які глобально рефлексують над тим, що сталося. У нас, українців, була екзистенційна загроза — ми всі одночасно усвідомили, що Росія хоче нас знищити. А у Сирії все інакше. Це дуже суворий народ. Вони постійно воюють. Вони не сидять і не кажуть: «Боже, який жах». Вони усміхаються, радіють увазі журналістів. Діти бігають, граються. Я думаю вони вже настільки звикли і втомилися від війни, що забули, яким може бути нормальне життя», — розповідає Олександр.

‍

‍

Після падіння режиму тюрма стала для місцевих «музеєм» диктатури. Вони приходять туди цілими сім’ями, вдягаються святково, досліджують підвали, фотографують руїни. 

«Седная тепер для них — символ перемоги над режимом. Вони можуть туди зайти, погуляти, побачити всередині. Ніхто їм нічого не зробить», — ділиться фотограф.

‍

«Привиди» у камерах смерті

Олександр працював у Седнаї два дні. Другий день став моментом переосмислення:

«Коли ми приїхали, була похмура погода, сильний вітер. Було менше людей. Я вже переварив усе з першого дня, дивився, як люди бездумно блукають по камерах, шукаючи хоч якусь інформацію про своїх близьких. І тоді я зрозумів: ці люди — привиди».

Жінки в чорних покриттях блукали камерами, вітер проникав у шпарини тюремних стін, усе змішувалося з відлунням голосів.

‍

‍

«Люди ходять, щось шукають, збирають якісь речі, знімають на телефони. Вони тиняються тюрмою безцільно, безрезультатно. Вони або шукають когось, кого вже не знайдуть, або намагаються знайти записку з ім’ям того, кого стратили», — пригадує Олександр.

За словами фотографа, саме тоді й народилася назва проєкту — «Привиди Седнаї».

‍

Ті, хто вижив: історія одного в’язня

Один із героїв, якого зустрів Олександр, народився у місті Дар'а — там, де у 2011 році почалася революція.

«Школярі написали на шкільному паркані щось на кшталт «Доктор, йди геть», маючи на увазі Башара Асада. Поліція їх схопила, катувала. Коли батьки прийшли забрати дітей, по натовпу відкрили вогонь. Так почалася громадянська війна», — розповідає Олександр.

Чоловік воював у Вільній сирійській армії, брав участь у протестах, а потім потрапив у Седнаю.

‍

‍

«Він пройшов через сексуальне насильство, через побиття. В’язничні наглядачі були неймовірно винахідливі. Вони, наприклад, розливали мило на підлогу у душі. Якщо ти впав — тебе забивали кийками».

Чоловік вижив. Але, як каже Олександр, це була не випадковість:

«Коли ти з п’яти років знаєш, як розбирається автомат Калашникова, і в тебе лиш три класи освіти — тоді у тебе більше шансів вижити у цій тюрмі».

‍

‍

Що сталося з катами?

Після падіння режиму виникає логічне питання: куди поділися ті, хто катував, убивав, охороняв цей концтабір?

«Режим Асада впав у грудні 2024-го. Всі ці люди розчинилися. Хтось сховався у Сирії, хтось утік за кордон. А когось стратили», — каже Олександр.

Є спільноти, які досі шукають наглядачів Седнаї.

«Я підписаний на кілька телеграм-каналів, які публікують їхні фото. Їх шукають», — підтверджує фотограф.

‍

‍

Земля наче просочена кров’ю

Попри все побачене, Олександр каже, що Сирія — це місце, яке зачаровує:

«Дуже сумно, що ця країна вся просякнута насильством, але вона неймовірно красива. Люди гостинні, теплі. Якщо ти зайдеш у будинок без грошей, господар позичить у сусіда, щоб тебе нагодувати».

Сирійська земля теж здається символічною.

«Глина тут червона, — каже фотограф. — Коли дивишся на неї, здається, що вона просочена кров’ю. Навіть дерева там похилені, ростуть під певним кутом, ніби теж вже не можуть стояти рівно і витримувати цю війну».

‍

‍

І хоч Седная залишається страшним нагадуванням про минуле, Сирія залишається живою. 

«Я б повертався туди ще не раз. Бо це місце, де кожну секунду хочеться знімати», — підсумовує Олександр.

‍

‍

‍

‍

Олександр Магула — фотограф родом із Харкова, Україна. Журналіст Суспільне Новини у Києві. Вивчав журналістику у Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. До війни працював у місцевих медіа. Співпрацював з найбільшими німецькомовними друкованими виданнями Європи (NZZ, FAZ, TAZ, Focus, DerStandard). Соцмережі фотографа: Instagram та Facebook

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар