«Ракета влучила в серце міста». Три роки з дня атаки на Миколаївську ОДА

Обстріл будівлі Миколаївської обласної державної адміністрації, який стався 29 березня 2022 року, був одним із наймасштабніших злочинів, скоєних російськими окупаційними військами проти мирного населення міста під час активної фази бойових дій на півдні України. Цей удар призвів до найбільшої кількості жертв серед жителів Миколаєва за весь період повномасштабної війни.

Простріляна і розбомблена будівля стала не лише свідком воєнного злочину, а й візуальним символом зруйнованого, але нескореного Миколаєва. Як діра, що утворилась у фасаді будівлі, так само виникла вирва в серці міста та його мешканців — порожнеча, яку не може заповнити ні час, ні слова.

У третю річницю трагедії Українська асоціація професійних фотографів вшановує пам’ять загиблих, оприлюднюючи документальні кадри з місця трагедії. Їх зробили миколаївські фотографи Марія Горшкова та Сергій Мельниченко, які зафіксували в історії черговий російський воєнний злочин.

‍

Ранок, що почався не з кави, а з ракети

Вівторок, 29 березня 2022 року, 8:45 ранку. Місто ще не прокинулося остаточно, вулиці не встигли наповнитися звичним міським шумом, а працівники лише розпочинали свій робочий день. У цей момент російська ракета зруйнувала не лише центральну частину будівлі Миколаївської обласної державної адміністрації, але й десятки життів.

Того дня голова Миколаївської ОВА Віталій Кім повідомив  у своєму відеозверненні:

«Влучили в будівлю облдержадміністрації. Зруйнували пів будівлі. В кабінет до мене влучили, сволота. Щодо жертв... Ходимо під Богом. Більшість врятувалися дивом. Це від 50 до 100 людей».

‍

‍

Проте, як згодом стало відомо, врятуватися встигли не всі. Внаслідок цього прицільного ракетного удару загинули 37 людей, ще 34 отримали поранення різного ступеня тяжкості. У списку загиблих  —  співробітники ОВА, обласної ради, Господарського суду, військовослужбовці різних підрозділів, які охороняли квартал.

Центральна секція будівлі обвалилася з девʼятого до першого поверху. Рятувальники працювали цілодобово протягом тижня, розбираючи завали та шукаючи тіла загиблих і тих, хто, можливо, вижив під уламками.

Ракета влучила в четвертий поверх, але руйнування охопили третину дев’ятиповерхового корпусу. Інша частина адміністративної будівлі залишилася в критичному, аварійному стані. Це був свідомий і цинічний удар по обласному управлінню — удар, який мав паралізувати роботу влади, деморалізувати мешканців, посіяти страх.

‍

«Ми сідали в машину, коли ракета пролетіла просто над головою»

Очільник області згадував той ранок із болем і розгубленістю:

«Я бачив ракету, вона пролетіла над головою. Полетіла в центр. Ми саме сідали в машину. За дві хвилини були на місці, вже бачили, що там відбувається».

‍

‍

Першими до місця влучання прибули рятувальники. Один із них, Андрій Бурлаченко з ДСНС, згадує жах, який побачив на власні очі:

«Після того, як ми прибули до місця призначення, ми побачили жах — будівля була вщент пошкоджена, залишилася одна велика дірка. Навколо валялося каміння, уламки, сміття. Біля будівлі стояли люди, в очах яких був справжній жах. Ми одразу розпочали пошук постраждалих. Нам потрібно було якнайшвидше дістати людей з-під завалів — кожна хвилина могла стати вирішальною».

Командир відділення другої пожежно-рятувальної частини Сергій Коваленко розповідав, як евакуювали поранених:

«Ми з ношами підходили до вікна. Через центральний прохід пройти було неможливо, тому ми передавали поранених через вікна. Хлопці подавали нам людей, клали на ноші, ми виносили до дороги, де вже чекали карети швидкої допомоги. Стояла драбина, ми перелазили через перемичку, іноді просто стрибали вниз — без страху і без вагань».

‍

Атака на цивільний об'єкт — це воєнний злочин

Будівля Миколаївської обласної державної адміністрації — це адміністративний, тобто цивільний об’єкт, який, відповідно до міжнародного гуманітарного права, перебуває під захистом під час збройного конфлікту. Військове право забороняє здійснювати умисні атаки на цивільні цілі, якщо вони не використовуються у військових цілях.

У випадку обстрілу будівлі Миколаївської ОДА Російська Федерація не надала жодного підтвердження, що об’єкт був легітимною військовою ціллю. Атака була здійснена по фактично мирному об’єкту, де перебували службовці обласної адміністрації, цивільні працівники, а також охорона — представники територіальної оборони і військовослужбовці, які не брали участі в бойових діях.

‍

Хто наказав убивати?

Служба безпеки України офіційно повідомила, що відповідальність за цей воєнний злочин несе колишній командувач Південного військового округу збройних сил Російської Федерації генерал Олександр Дворніков. Саме він, за зібраними доказами, віддав наказ про застосування ракетного удару по Миколаївській облдержадміністрації.

«Для здійснення повітряної атаки ворог застосував крилату ракету класу «земля-земля». Її запуск відбувся з оперативно-тактичного ракетного комплексу «Іскандер», який базувався на тимчасово окупованій території АР Крим», — зазначили у СБУ.

Унаслідок цього удару загинули 36 людей (згодом уточнено — 37), ще 38 отримали поранення. Окрім самої будівлі ОДА, постраждали навколишні житлові квартали — було пошкоджено багатоквартирні будинки, центр дитячої творчості, цивільні автомобілі, а також об’єкти малого бізнесу. Дворнікову заочно оголошено підозру за ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 438 Кримінального кодексу України — «порушення законів і звичаїв війни, вчинені за попередньою змовою групою осіб, що спричинили загибель людей». Робота з притягнення його до відповідальності продовжується.

‍

Камера — як свідок і пам’ять

‍Документалістка Марія Горшкова розповідає, що того ранку всі мешканці її кварталу прокинулися від дуже сильного вибуху — тремтіли стіни, дзвеніли вікна. Вона пригадує, що спершу не змогла зрозуміти, куди саме влучила ракета, і зізнається, що усвідомити це було складно. Тяжко було прийняти той факт, що місце, до якого вона звикла, де працювала і знімала багато репортажів, зруйновано.

‍

‍

«Я часто бувала в ОДА — робила репортажі, спілкувалася з працівниками. Поряд був парк — це місце викликало багато спогадів у багатьох людей. І було дуже важко усвідомити, що місто, в якому ти живеш усе життя, місця, де ти гуляв і які викликають теплі спогади, руйнуються. Тоді це був один з перших таких ударів, і люди ще не звикли до цього. Через деякий час реакція на такі трагедії стала іншою — вже не так боляче, бо це стало частиною буденності. Але саме в ті місяці люди ще не могли усвідомити масштабу трагедії. Ще декілька днів я з вікна бачила світло прожекторів ДСНС — рятувальники розбирали завали й шукали людей. Щодня я проходила через це місце дорогою до волонтерського штабу.  Зруйнована будівля, постійні роботи — ти розумієш, що там могли залишитися люди, яких ти знав, навіть якщо це було лише кілька разів спілкування». 

Особливо Марію вразила історія однієї дівчини, яка шукала маму: «Я пам’ятаю історію про одну дівчину, яка шукала маму — працівницю ОДА. Вона просила всіх, хто міг бачити її, повідомити новини, сподівалася, що мама просто десь вийшла й не відповідає на дзвінки. Але через деякий час її знайшли під завалами. Ця історія мене дуже вразила. Я часто думаю про цю дівчину та її родину. Коли я повернулася на це місце пізніше, там вже лежали квіти на знак пам’яті. Згодом меморіал змінився — тепер там квіти на честь загиблих воїнів. На той момент внаслідок удару загинуло 37 людей, багато було травмовано — адже це сталося вранці, коли більшість працівників уже були на роботі». Марія переконана, що росіяни знали, що там будуть люди, і навмисно вдарили по ОДА. «Коли я через пів року побачила цю будівлю зблизька, здавалося, що час там зупинився — всередині залишилися речі, стільці, документи, все, як було в ту мить. Відчуття, що всі, хто загинув, залишилися десь там, у тому часі», — згадує Марія.

‍

‍

Спогади фотографа Сергія Мельниченка: ‍

Сергій Мельниченко говорить, що сприйняв цю трагедію з болем, як і всі інші подібні випадки. За його словами, хоч це і його рідне місто, але коли подібні прильоти були й по Дніпру, Вінниці, Умані — це однаково ранить. Він вважає, що Росія просто вбиває людей, дітей, руйнує міста і знищує цивільне населення.

«Звісно, коли це відбувається у твоєму рідному місті, переживаєш інакше. Це було жахливо. Пам’ятаю історію товариша — його тітка працювала в ОДА і в той момент пішла в інше крило поставити чайник. Це врятувало їй життя, адже удар припав саме на те крило, де вона зазвичай працювала. Коли ми бачили, як розгрібають завали, постійно надходили новини про загиблих — одна жертва, дві, три... і так до 37. Це дійсно страшна подія, яка залишилася в пам'яті».

Сергій каже, коли робив знімки, відчував внутрішній обов’язок зафіксувати цю трагедію правдиво. Фотограф зізнається, що було важко — він ходив по уламках, серед розкиданих паперів і документів. Настінний календар, що висів на своєму місці, символізував момент, коли час зупинився.

‍

‍

Фотограф зізнається, що іноді фокусувався на деталях — залізних балках, що хиталися від вітру та видавали звуки на фоні абсолютної тиші. Лише вітер додавав відчуття хоч якогось життя в цьому застиглому просторі.

‍

‍

«Дуже складно усвідомлювати трагедію, коли знаходишся на такому місці. І неможливо уявити, що переживали люди під завалами, їхні родичі, близькі та друзі. Це відчуття порожнечі й болю залишилося надовго»,  — згадує Сергій.