Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.
Чи перестала війна в Україні цікавити закордонного читача, як трансформувались запити до документалістів та як змінився особистий погляд на фотодокументалістику розповіли Оксана Парафенюк та Саша Маслов.
Як війна вплинула на частоту запрошення фотографів на виставки, та чи пов'язано це з кількістю та емоційною наповненістю знятих кадрів?
Оксана Парафенюк:
"Я до вторгнення працювала кожен день з грудня і дуже багато знімала українців напередодні вторгнення. В основному багато було історій про територіальну оборону. І п'ять хороших відзнятих кадрів тих подій об'їздили дуже багато виставок. Мені це завжди здавалося трошки дивним…Наприклад, мої фото з дерев'яною зброєю, портрети.
Цим прикладом хотіла сказати, що було настільки багато інтересу до України у 2022, що було дуже багато запрошень попри те, що я не мала такого масиву фотографій, як більшість інших фотографів, все одно було дуже багато виставок, відчутно більше ніж зараз. А зараз, принаймні в моєму випадку, їх менше. Можливо їх так само багато, але просто мене вже туди не кличуть, бо фотографів вже все-таки багато."
Оксана Парафенюк:
«Я, мабуть, найдивніший фотограф цього часу вторгнення, тому що я не зняла жодного наслідку прильотів. Мене більше цікавлять інші історії, які відбуваються в Києві, які здаються просто нормальним життям, але воно не нормальне життя. Якісь історії поза Києвом. Це не завжди щось дуже драматичне чи дуже візуальне, і це дуже часто важко зняти.
Наприклад, я знімала історію для The Washington Post про те, як поранені військові знаходять знову інтимні стосунки зі своїми партнерами. Візуально в них вже сталося поранення, але я не знімала їх на полі бою чи в перші дні в лікарні. Я знімала одну родину в Волинській області, де дружина приїхала до чоловіка в лікарню після ампутації його двох ніг. Коли ми робили цю історію, у них вже народилася дитина. Ти приїжджаєш на пів дня, і тобі треба зняти портрет, історію його на фронті, його поранення... І все це треба вмістити в одну фотографію! Я не знаю, що це за фотографія. Це важко, але водночас важливо знімати. Історії звичайного життя здаються... Чи це комусь цікаво буде дивитись? Чи це взагалі вразить людину? Ну, це просто люди вдома. Нас же ж ніхто не приходить знімати."
Такі історії не завжди візуально виразні, але їх важливо знімати, щоб показати людський бік війни. — Оксана Парафенюк
Як зняти повернення українських полонених так, щоб воно не втрачало свого сенсу з часом і говорило не лише до західної аудиторії, але й до людей, які будуть дивитися на ці фотографії через 100 років?
Саша Маслов:
"Будь-яка подія, навіть така драматична, має певні очікувані елементи. Моя задача була зняти історію про те, як це відбувається. Я не можу думати про те, як це було раніше чи буде пізніше, адже моя задача – розповісти історію саме цього дня.
З етичної точки зору це також особлива зйомка, адже люди знаходяться в дуже підвищеному емоційному стані. Був випадок, коли український військовослужбовець не міг повірити, що його обміняли. Можливо, його раніше обманювали, адже росіяни практикують такі операції: говорять, що ведуть на обмін, а потім просто перевозять в іншу колонію. Або кажуть, що ведуть на розстріл, а потім повертають в камеру. Я не знаю, чи сталося це з ним, але він не міг повірити, що його повернули.
Звичайно, тут стає питання: якщо брати інтерв'ю в нього у цей момент, наскільки це травмує його? Як фотограф я намагаюся дуже обережно поводитися з людьми, які знаходяться в стані високої емоційної напруги. Але при цьому нам потрібно розказувати ці історії. Це найдраматичніші історії, які треба показувати. Моя формула роботи в такому випадку – це працювати дуже швидко, і намагатися не порушувати кордонів, коли ти стаєш травмою для людини ще більшою, ніж яку вона проходить."
Чи не здається вам, що іноземці розповідають нашу історію краще, ніж ми?
Оксана Парафенюк:
“На мою думку, у візуальній фотографії це залежить від особистості кожного фотографа. Іноземець може приїхати й помітити те, що ми вже не помічаємо, адже для нас це стало буденністю.
Розповідь історії – це особистий досвід кожного. Він формується під впливом виховання, культури, статі та інших факторів. Не можна стверджувати, що погано, коли нашу історію розповідає хтось з-за кордону”.
Саша Маслов:
“Аналізуючи особисту співпрацю з медіа, я не можу сказати, що іноземцям надають перевагу. Найважливішим фактором залишається професіоналізм. Багато українців володіють ним, що й дає їм можливість працювати з цими медіа, а не етнічна приналежність. Звичайно, українське коріння дає певні переваги, адже воно забезпечує розуміння контексту, глибинне бачення та знання мови. Проте, підкреслюю, ключовим фактором успіху є саме професіоналізм”.
Яку історію про наш досвід можна буде розказати однією серією фотографій, коли ми опинимося в безпеці?
Оксана Парафенюк:
"Сподіваюся, що українські фотографи не покинуть свою справу. Ми маємо продовжувати працювати, адже мільйони маленьких і великих історій про цю війну ще не розказані. Хто зніме сім'ї, які постраждали через рік чи три після війни? Ці події вплинули на все їх життя. Як це знімати? Це складне питання, але ми маємо знайти відповідь."
Саша Маслов:
“Ми будемо говорити та знімати наслідки цієї війни ще багато років, навіть коли вона закінчиться. Адже це частина нашого життя, частина того, ким ми є. Нашим дітям і онукам, можливо, буде набридати слухати про війну, але ми не можемо мовчати. Ми повинні розповідати про те, що бачили й пережили, щоб нічого подібного більше не повторилося."
Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні голосів українських документалістів.
Дякую.
Саша Маслов — український фотограф, портретист та документаліст. Більше 10 років Саша мешкає та працює в Нью-Йорку. Він співпрацює з такими виданнями як The New York Times, Esquire, New York Magazine, є автором численних editorial матеріалів та портретів, які стали знаковими в медіасфері. Його документальні проєкти були відзначені преміями, зокрема Sony World Photo Awards та LensCulture.
Оксана Парафенюк — незалежна документальна фотографка, чиї роботи публікували Washington Post, NBC, Women Photograph, Newsweek та інші.
Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка та модераторка зустрічі. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.
Чи перестала війна в Україні цікавити закордонного читача, як трансформувались запити до документалістів та як змінився особистий погляд на фотодокументалістику розповіли Оксана Парафенюк та Саша Маслов.
Як війна вплинула на частоту запрошення фотографів на виставки, та чи пов'язано це з кількістю та емоційною наповненістю знятих кадрів?
Оксана Парафенюк:
"Я до вторгнення працювала кожен день з грудня і дуже багато знімала українців напередодні вторгнення. В основному багато було історій про територіальну оборону. І п'ять хороших відзнятих кадрів тих подій об'їздили дуже багато виставок. Мені це завжди здавалося трошки дивним…Наприклад, мої фото з дерев'яною зброєю, портрети.
Цим прикладом хотіла сказати, що було настільки багато інтересу до України у 2022, що було дуже багато запрошень попри те, що я не мала такого масиву фотографій, як більшість інших фотографів, все одно було дуже багато виставок, відчутно більше ніж зараз. А зараз, принаймні в моєму випадку, їх менше. Можливо їх так само багато, але просто мене вже туди не кличуть, бо фотографів вже все-таки багато."
Оксана Парафенюк:
«Я, мабуть, найдивніший фотограф цього часу вторгнення, тому що я не зняла жодного наслідку прильотів. Мене більше цікавлять інші історії, які відбуваються в Києві, які здаються просто нормальним життям, але воно не нормальне життя. Якісь історії поза Києвом. Це не завжди щось дуже драматичне чи дуже візуальне, і це дуже часто важко зняти.
Наприклад, я знімала історію для The Washington Post про те, як поранені військові знаходять знову інтимні стосунки зі своїми партнерами. Візуально в них вже сталося поранення, але я не знімала їх на полі бою чи в перші дні в лікарні. Я знімала одну родину в Волинській області, де дружина приїхала до чоловіка в лікарню після ампутації його двох ніг. Коли ми робили цю історію, у них вже народилася дитина. Ти приїжджаєш на пів дня, і тобі треба зняти портрет, історію його на фронті, його поранення... І все це треба вмістити в одну фотографію! Я не знаю, що це за фотографія. Це важко, але водночас важливо знімати. Історії звичайного життя здаються... Чи це комусь цікаво буде дивитись? Чи це взагалі вразить людину? Ну, це просто люди вдома. Нас же ж ніхто не приходить знімати."
Такі історії не завжди візуально виразні, але їх важливо знімати, щоб показати людський бік війни. — Оксана Парафенюк
Як зняти повернення українських полонених так, щоб воно не втрачало свого сенсу з часом і говорило не лише до західної аудиторії, але й до людей, які будуть дивитися на ці фотографії через 100 років?
Саша Маслов:
"Будь-яка подія, навіть така драматична, має певні очікувані елементи. Моя задача була зняти історію про те, як це відбувається. Я не можу думати про те, як це було раніше чи буде пізніше, адже моя задача – розповісти історію саме цього дня.
З етичної точки зору це також особлива зйомка, адже люди знаходяться в дуже підвищеному емоційному стані. Був випадок, коли український військовослужбовець не міг повірити, що його обміняли. Можливо, його раніше обманювали, адже росіяни практикують такі операції: говорять, що ведуть на обмін, а потім просто перевозять в іншу колонію. Або кажуть, що ведуть на розстріл, а потім повертають в камеру. Я не знаю, чи сталося це з ним, але він не міг повірити, що його повернули.
Звичайно, тут стає питання: якщо брати інтерв'ю в нього у цей момент, наскільки це травмує його? Як фотограф я намагаюся дуже обережно поводитися з людьми, які знаходяться в стані високої емоційної напруги. Але при цьому нам потрібно розказувати ці історії. Це найдраматичніші історії, які треба показувати. Моя формула роботи в такому випадку – це працювати дуже швидко, і намагатися не порушувати кордонів, коли ти стаєш травмою для людини ще більшою, ніж яку вона проходить."
Чи не здається вам, що іноземці розповідають нашу історію краще, ніж ми?
Оксана Парафенюк:
“На мою думку, у візуальній фотографії це залежить від особистості кожного фотографа. Іноземець може приїхати й помітити те, що ми вже не помічаємо, адже для нас це стало буденністю.
Розповідь історії – це особистий досвід кожного. Він формується під впливом виховання, культури, статі та інших факторів. Не можна стверджувати, що погано, коли нашу історію розповідає хтось з-за кордону”.
Саша Маслов:
“Аналізуючи особисту співпрацю з медіа, я не можу сказати, що іноземцям надають перевагу. Найважливішим фактором залишається професіоналізм. Багато українців володіють ним, що й дає їм можливість працювати з цими медіа, а не етнічна приналежність. Звичайно, українське коріння дає певні переваги, адже воно забезпечує розуміння контексту, глибинне бачення та знання мови. Проте, підкреслюю, ключовим фактором успіху є саме професіоналізм”.
Яку історію про наш досвід можна буде розказати однією серією фотографій, коли ми опинимося в безпеці?
Оксана Парафенюк:
"Сподіваюся, що українські фотографи не покинуть свою справу. Ми маємо продовжувати працювати, адже мільйони маленьких і великих історій про цю війну ще не розказані. Хто зніме сім'ї, які постраждали через рік чи три після війни? Ці події вплинули на все їх життя. Як це знімати? Це складне питання, але ми маємо знайти відповідь."
Саша Маслов:
“Ми будемо говорити та знімати наслідки цієї війни ще багато років, навіть коли вона закінчиться. Адже це частина нашого життя, частина того, ким ми є. Нашим дітям і онукам, можливо, буде набридати слухати про війну, але ми не можемо мовчати. Ми повинні розповідати про те, що бачили й пережили, щоб нічого подібного більше не повторилося."
Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні голосів українських документалістів.
Дякую.
Саша Маслов — український фотограф, портретист та документаліст. Більше 10 років Саша мешкає та працює в Нью-Йорку. Він співпрацює з такими виданнями як The New York Times, Esquire, New York Magazine, є автором численних editorial матеріалів та портретів, які стали знаковими в медіасфері. Його документальні проєкти були відзначені преміями, зокрема Sony World Photo Awards та LensCulture.
Оксана Парафенюк — незалежна документальна фотографка, чиї роботи публікували Washington Post, NBC, Women Photograph, Newsweek та інші.
Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка та модераторка зустрічі. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
%20(1).jpg)
