Часів Яр — місто, яке місяцями штурмують і обстрілюють окупаційні війська. Загарбники продовжують інтенсивно випалювати Часів Яр, утілюючи тактику випаленої землі. Понад два з половиною роки війська РФ прагнуть за будь-яку ціну захопити місто Часів Яр Донецької області, яке стало лінією фронту після захоплення Бахмута.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Костянтина і Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Георгія Іванченка та Якова Ляшенка. Документалісти фіксували війну у Часовому Яру та життя на лінії вогню його мешканців у різні періоди від початку повномасштабного вторгнення росіян. Кожен з фотографів зумів зберегти на своїх світлинах різний стан міста: у когось воно тільки поранене, хтось уже застав його зруйнованим.
У червні британська розвідка повідомила, що Часів Яр є цінним для Росії через його стратегічне розташування на височині, а також через його використання як логістичного вузла ЗСУ. Часів Яр стоїть на пагорбах, що, наче оборонні мури, захищають його зі сходу і півдня. Найвища точка — 247 метрів, а, до прикладу, в сусідніх Костянтинівці, Дружківці, Слов'янську і Краматорську — середні висоти від 100 до 125 метрів. Часів Яр став «воротами» до цієї агломерації через близькість до Костянтинівки (7 км на захід) і Краматорська (25 км на північний захід).
«Часів Яр — це українське місто, і є всі шанси, що ворога звідти відсунемо та знищимо його на тому напрямку, як вже було раніше», — запевнив речник ОСУВ «Хортиця» Назар Волошин в ефірі національного телемарафону 14 липня. Волошин пояснив, що «цієї доби ворог також не полишав спроб штурмувати та показувати свою присутність в районі Часового Яру», однак наголосив, що «сили оборони відбиваються та тримаються».
Нагадаємо, останніми днями до Часового Яру активно прикута увага медіа, адже у ніч проти 3 липня проєкт DeepState повідомив, що армії Росії вдалося захопити мікрорайон «Канал» у місті. Цей район відокремлений від більшої частини міста каналом «Сіверський Донець — Донбас». Бої за мікрорайон почалися ще на початку квітня 2024 року, коли агресор пішов уперед на захід від Бахмуту.
Зараз там немає жодної вцілілої будівлі. Через дії РФ місто, в якому колись проживало 12 000 людей, стало практично безлюдне. Станом на початок липня 2024 року у Часовому Яру залишаються 635 жителів.
До прикладу, цього тижня ніхто з місцевих жителів не виявив бажання виїздити з міста. Про це розповів начальник міської військової адміністрації Часового Яру Сергій Чаус. «Люди просто не їдуть з міста. Евакуювати людей стало небезпечніше, ніж було до цього, бо активність дронів не знижується. Лінія проведення бойових дій безпосередньо дуже близька до міста. В цих умовах приїхати у місто, щоб забрати людину, важко. В місті, окрім людей пенсійного віку, залишається і молодь, їх приблизно декілька десятків. Загалом людей евакуюємо до Краматорська, більша частина їдуть до родичів», — уточнив Сергій Чаус.
Документальні знімки з Часового Яру подружжя фотографів Кості та Влади Ліберових днями розлетілись мережею. Кадри з цього міста зараз нагадують розвалини окупованих і знищених Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки.
«Часів Яр. Росія наблизилась до міста та перетворила його на руїни, як і все, до чого торкається. Відповідно до карт DeepState, ще 27 червня ми вибили ворога з міста, а вже зараз росіяни повністю зайняли мікрорайон «Канал». І стерли з лиця землі. Не дивлячись на те, що військові, що боронять Часів Яр, готові стояти до кінця, сьогодні є реальна загроза, що ми втратимо місто», — поділились тривожними думками Костя та Влада стосовно ситуації у місті на початку липня 2024.
«Це був приємний і затишний населений пункт. Невисокі будівлі. Звичайне донбаське місто і навіть чимось нагадувало Бахмут. Часік — так ми його називали», — таким запам’ятав Часів Яр фотограф Яків Ляшенко.
У квітні 2023 року він став свідком медичної евакуації бійців із Бахмута. Через багнюку й калюжі БМП з пораненими військовослужбовцями під’їхала до Часового Яру. Побачене там його вразило.
«Це була точка евакуації: привозили поранених з Бахмута. Там була одна медикиня. Коли вивантажили другого військового, то ця жінка почала кричати «Саша!». Це виявився її чоловік. Вона починає його цілувати та плакати. Цей момент мене дуже вразив і закарбувався у пам’яті. Я потім запитував у пресофіцера про його долю. На щастя, цей чоловік вижив, хоч отримав важке поранення», — згадує Яків Ляшенко.
«Вулиці Часового Яру — це скупа весняна зелень дерев та перші квіти, які змішуються зі зруйнованими радянськими будинками з дірками від обстрілів», — таким Часів Яр зустрів фотожурналіста Георгія Іванченка навесні 2023 року. Готуючи репортаж для Reporters, його авто постраждало від обстрілу.
У Часовому Яру Георгій зустрів 55-річну Світлану та її сина, 28-річного Ігоря, які залишилися жити вдома, за три кілометри від фронту. Всі разом вони спустились на цокольний поверх будинку, в гараж, з якого сім’я майже не виходила через постійні «приходи». У Світлани ще є 34-річна дочка, яка до вторгнення захворіла на лімфому, але через тривале перебування в укриттях онкологія ускладнилась, зараз дочка лікується в Донецьку.
«Я слухаю її і думаю про цю війну і мир у всьому світі. Війна — це завжди дуже погано. Це завжди жертви та розруха. Обіцяємо повернутися до Світлани з Ігорем із водою, їжею, батарейками та ліками. Та, дійшовши до автівки, яку лишили в гаражі, бачимо, що в ньому немає даху, а металеві конструкції впали на авто. Гараж обстріляли. На щастя, машина завелася, довезла нас до більш-менш безпечної зони, де ми побачили, що маємо ще й пробитий паливний бак. Військові допомогли дотягнути нас до наступного міста. Ми так і не змогли повернутися до Світлани й Ігоря, як обіцяли», — розповів Георгій Іванченко.
Фотограф Сергій Коровайний бував у місті чимало разів: «Дуже сумне місце, абсолютно розбите. Дуже мало там цивільних. Ми заїжджали у Пункти Незламності і зустрічали там здебільшого тільки стареньких людей.
Одного разу ми евакуювали 80-річну пані Марію в Київ. Там була драматична сцена, яка мене дуже вразила. Жінка прощалась з онуком, який вирішив залишитись у місті. Я носив її сумки і думав собі, скільки горя росіяни принесли на цю землю. Вона ридає і він ридає. На фоні чутно вибухи».
За словами Сергія, серед головних небезпек у Часовому Яру — постійні удари FPV-дронів. «Тому що будь-яка автівка, а особливо преса, — це ціль», — каже фотограф.
Сергій Коровайний з 2017 року бував у Часовому Яру, адже там раніше преса отримувала акредитацію для роботи в зоні АТО/ООС. Він встиг побачити це місто ще відносно мирним. «Це було невеличке тихе місто, там були гарні вечори улітку. Контраст між Часовим Яром тоді і зараз — це два різні світи, як життя і смерть. Тоді була зовсім інша лінія фронту, і ніхто не думав, що війна прийде, попри те, що вона вже тривала. Мені боляче про це казати. Багато міст можуть стати такими, як Часів Яр, або вже стали такими».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення, працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Наразі фотожурналіст-фрілансер в EPA Agency. Instagram фотографа.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжив подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною; зараз його увага сконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії став майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями. У квітні, під час роботи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва). Instagram фотографа.
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопосадовці. Instagram подружжя.
Сергій Коровайний — фотожурналіст і портретний фотограф. Співпрацює з міжнародними виданнями, зокрема Wall Street Journal, Washington Post, The Guardian, Financaial Times та іншими. Знімає свої документальні проєкти, де фокусується на темах російсько-української війни, екології та різних аспектах української сучасності. Здобув освіту у США на магістерській програмі з Visual Storytelling як стипендіат Програми імені Фулбрайта. У 2018 році приєднався до The Gate, провідного українського фотоагентства. Роботи Сергія експонувалися на численних персональних і колективних виставках в Україні, США та ЄС. Instagram фотографа.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Часів Яр — місто, яке місяцями штурмують і обстрілюють окупаційні війська. Загарбники продовжують інтенсивно випалювати Часів Яр, утілюючи тактику випаленої землі. Понад два з половиною роки війська РФ прагнуть за будь-яку ціну захопити місто Часів Яр Донецької області, яке стало лінією фронту після захоплення Бахмута.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує знімки Костянтина і Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Георгія Іванченка та Якова Ляшенка. Документалісти фіксували війну у Часовому Яру та життя на лінії вогню його мешканців у різні періоди від початку повномасштабного вторгнення росіян. Кожен з фотографів зумів зберегти на своїх світлинах різний стан міста: у когось воно тільки поранене, хтось уже застав його зруйнованим.
У червні британська розвідка повідомила, що Часів Яр є цінним для Росії через його стратегічне розташування на височині, а також через його використання як логістичного вузла ЗСУ. Часів Яр стоїть на пагорбах, що, наче оборонні мури, захищають його зі сходу і півдня. Найвища точка — 247 метрів, а, до прикладу, в сусідніх Костянтинівці, Дружківці, Слов'янську і Краматорську — середні висоти від 100 до 125 метрів. Часів Яр став «воротами» до цієї агломерації через близькість до Костянтинівки (7 км на захід) і Краматорська (25 км на північний захід).
«Часів Яр — це українське місто, і є всі шанси, що ворога звідти відсунемо та знищимо його на тому напрямку, як вже було раніше», — запевнив речник ОСУВ «Хортиця» Назар Волошин в ефірі національного телемарафону 14 липня. Волошин пояснив, що «цієї доби ворог також не полишав спроб штурмувати та показувати свою присутність в районі Часового Яру», однак наголосив, що «сили оборони відбиваються та тримаються».
Нагадаємо, останніми днями до Часового Яру активно прикута увага медіа, адже у ніч проти 3 липня проєкт DeepState повідомив, що армії Росії вдалося захопити мікрорайон «Канал» у місті. Цей район відокремлений від більшої частини міста каналом «Сіверський Донець — Донбас». Бої за мікрорайон почалися ще на початку квітня 2024 року, коли агресор пішов уперед на захід від Бахмуту.
Зараз там немає жодної вцілілої будівлі. Через дії РФ місто, в якому колись проживало 12 000 людей, стало практично безлюдне. Станом на початок липня 2024 року у Часовому Яру залишаються 635 жителів.
До прикладу, цього тижня ніхто з місцевих жителів не виявив бажання виїздити з міста. Про це розповів начальник міської військової адміністрації Часового Яру Сергій Чаус. «Люди просто не їдуть з міста. Евакуювати людей стало небезпечніше, ніж було до цього, бо активність дронів не знижується. Лінія проведення бойових дій безпосередньо дуже близька до міста. В цих умовах приїхати у місто, щоб забрати людину, важко. В місті, окрім людей пенсійного віку, залишається і молодь, їх приблизно декілька десятків. Загалом людей евакуюємо до Краматорська, більша частина їдуть до родичів», — уточнив Сергій Чаус.
Документальні знімки з Часового Яру подружжя фотографів Кості та Влади Ліберових днями розлетілись мережею. Кадри з цього міста зараз нагадують розвалини окупованих і знищених Бахмута, Авдіївки, Мар’їнки.
«Часів Яр. Росія наблизилась до міста та перетворила його на руїни, як і все, до чого торкається. Відповідно до карт DeepState, ще 27 червня ми вибили ворога з міста, а вже зараз росіяни повністю зайняли мікрорайон «Канал». І стерли з лиця землі. Не дивлячись на те, що військові, що боронять Часів Яр, готові стояти до кінця, сьогодні є реальна загроза, що ми втратимо місто», — поділились тривожними думками Костя та Влада стосовно ситуації у місті на початку липня 2024.
«Це був приємний і затишний населений пункт. Невисокі будівлі. Звичайне донбаське місто і навіть чимось нагадувало Бахмут. Часік — так ми його називали», — таким запам’ятав Часів Яр фотограф Яків Ляшенко.
У квітні 2023 року він став свідком медичної евакуації бійців із Бахмута. Через багнюку й калюжі БМП з пораненими військовослужбовцями під’їхала до Часового Яру. Побачене там його вразило.
«Це була точка евакуації: привозили поранених з Бахмута. Там була одна медикиня. Коли вивантажили другого військового, то ця жінка почала кричати «Саша!». Це виявився її чоловік. Вона починає його цілувати та плакати. Цей момент мене дуже вразив і закарбувався у пам’яті. Я потім запитував у пресофіцера про його долю. На щастя, цей чоловік вижив, хоч отримав важке поранення», — згадує Яків Ляшенко.
«Вулиці Часового Яру — це скупа весняна зелень дерев та перші квіти, які змішуються зі зруйнованими радянськими будинками з дірками від обстрілів», — таким Часів Яр зустрів фотожурналіста Георгія Іванченка навесні 2023 року. Готуючи репортаж для Reporters, його авто постраждало від обстрілу.
У Часовому Яру Георгій зустрів 55-річну Світлану та її сина, 28-річного Ігоря, які залишилися жити вдома, за три кілометри від фронту. Всі разом вони спустились на цокольний поверх будинку, в гараж, з якого сім’я майже не виходила через постійні «приходи». У Світлани ще є 34-річна дочка, яка до вторгнення захворіла на лімфому, але через тривале перебування в укриттях онкологія ускладнилась, зараз дочка лікується в Донецьку.
«Я слухаю її і думаю про цю війну і мир у всьому світі. Війна — це завжди дуже погано. Це завжди жертви та розруха. Обіцяємо повернутися до Світлани з Ігорем із водою, їжею, батарейками та ліками. Та, дійшовши до автівки, яку лишили в гаражі, бачимо, що в ньому немає даху, а металеві конструкції впали на авто. Гараж обстріляли. На щастя, машина завелася, довезла нас до більш-менш безпечної зони, де ми побачили, що маємо ще й пробитий паливний бак. Військові допомогли дотягнути нас до наступного міста. Ми так і не змогли повернутися до Світлани й Ігоря, як обіцяли», — розповів Георгій Іванченко.
Фотограф Сергій Коровайний бував у місті чимало разів: «Дуже сумне місце, абсолютно розбите. Дуже мало там цивільних. Ми заїжджали у Пункти Незламності і зустрічали там здебільшого тільки стареньких людей.
Одного разу ми евакуювали 80-річну пані Марію в Київ. Там була драматична сцена, яка мене дуже вразила. Жінка прощалась з онуком, який вирішив залишитись у місті. Я носив її сумки і думав собі, скільки горя росіяни принесли на цю землю. Вона ридає і він ридає. На фоні чутно вибухи».
За словами Сергія, серед головних небезпек у Часовому Яру — постійні удари FPV-дронів. «Тому що будь-яка автівка, а особливо преса, — це ціль», — каже фотограф.
Сергій Коровайний з 2017 року бував у Часовому Яру, адже там раніше преса отримувала акредитацію для роботи в зоні АТО/ООС. Він встиг побачити це місто ще відносно мирним. «Це було невеличке тихе місто, там були гарні вечори улітку. Контраст між Часовим Яром тоді і зараз — це два різні світи, як життя і смерть. Тоді була зовсім інша лінія фронту, і ніхто не думав, що війна прийде, попри те, що вона вже тривала. Мені боляче про це казати. Багато міст можуть стати такими, як Часів Яр, або вже стали такими».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення, працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Наразі фотожурналіст-фрілансер в EPA Agency. Instagram фотографа.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжив подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною; зараз його увага сконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії став майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями. У квітні, під час роботи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва). Instagram фотографа.
Костянтин і Влада Ліберови — подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчих та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваних фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу. На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їхні фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопосадовці. Instagram подружжя.
Сергій Коровайний — фотожурналіст і портретний фотограф. Співпрацює з міжнародними виданнями, зокрема Wall Street Journal, Washington Post, The Guardian, Financaial Times та іншими. Знімає свої документальні проєкти, де фокусується на темах російсько-української війни, екології та різних аспектах української сучасності. Здобув освіту у США на магістерській програмі з Visual Storytelling як стипендіат Програми імені Фулбрайта. У 2018 році приєднався до The Gate, провідного українського фотоагентства. Роботи Сергія експонувалися на численних персональних і колективних виставках в Україні, США та ЄС. Instagram фотографа.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
