Через фотографію, інсталяції та поезію канадська мисткиня Леся Марущак прагне розповісти історії, що досліджують травму, колективну пам'ять та людяність, створюючи простір для глибокого емоційного зв’язку з глядачем.
15 серпня в Інституті проблем сучасного мистецтва у Києві відкрили виставку Лесі Марущак «Поезія наших дітей», присвячену неповнолітнім українцям, які стали жертвами переміщення, викрадення та геноциду. В центрі експозиції — 12 дитячих портретів і текстильна інсталяція, що переосмислює ці події. Також представлені відеороботи, що відображають колективний біль і трансгенераційну травму. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду і має на меті привернути увагу до теми геноциду та пам’яті.
Підготовка виставки Лесі Марущак у Києві, що отримала назву «Поезія наших дітей», тривала з 2022 року. Проєкт був підтриманий канадським фондом Canada Council for the Arts, і спочатку мав іншу мету — створення фільму та вебсайту. Однак, коли до мисткині звернулася Яна Гринько з Музею Голодомору, з'явилася можливість представити цей проєкт в Україні. Завдяки підтримці Українського культурного фонду виставку вдалося організувати за місяць.
Основний меседж експозиції полягає в дослідженні колективної та індивідуальної травми, зокрема через досвід дітей. Марущак акцентує на тому, що її мета — створити простір, де люди можуть зібратися, навчитися чогось нового про свою історію і разом прожити травму та зцілення, які часто важко висловити словами.
Мисткиня підкреслює важливість колективної участі у перформансах: «Я завжди була заангажована темою дітей і травм, які вони переживають під час війни. У кожного є своя травма — чи це солдати на фронті, чи їхні родини. Я не можу повністю зрозуміти цей досвід, але як фотографка й авторка, я відчуваю свій обов’язок створити простір, де люди можуть зібратися, згадати свою історію і разом працювати над майбутнім. Це місце для навчання, спогадів і, зрештою, для зцілення. Моя мрія — привезти виставку в зруйновані війною місця в Україні, щоб люди могли разом зібратися, висловити свої переживання, навіть якщо це через рух, жести чи танець. Участь може взяти кожен, хто відчуває біль і хоче його виразити».
У центрі виставки Марущак розміщено 12 великих портретів дітей. Вони символізують три історичні трагедії: інтернування українців у Канаді під час Першої світової війни, Голодомор та викрадення українських дітей Росією під час війни сьогодні. Леся прагнула, щоб кожен, хто дивиться на ці зображення, міг зустрітися поглядом з дітьми, відчути й зрозуміти, що вони пережили.
«Я хотіла, щоб люди могли заглянути в очі цим дітям, відчути їхній біль і переживання. Фотографії створені за допомогою архівних зображень і старих аналогових технік, щоб додати їм додаткової глибини», — зазначає мисткиня.
Крім фотографій, виставка пропонує глядачам зануритися в особливий простір, де можна подумати над трагедіями, з якими зіткнулися діти. За словами фотографки, цей простір — не просто місце для перегляду робіт, він побудований у формі символічного кола:
«Це не просто фотографії на стінах. Це місце, де люди можуть зануритися в атмосферу, подумати над трагедіями, які пережили ці діти. Простір побудований у вигляді священного кола, яке символічно охороняє біль цих історій», — підкреслює Марущак.
У центрі цього простору розміщено ритуальні елементи: мотанки, коровай та свічки, що символізують життя, смерть і незагоєні травми, які ці діти несуть у своїй пам'яті. Глядачі можуть пройти між цими елементами, торкнутись їх, задуматися про минуле і навіть отримати скибку хліба як символ єднання з історією.
Важливим джерелом натхнення для Лесі Марущак стала поема Сергія Жадана «Як ми будували свої доми…». У ній автор досліджує питання побудови власного дому, країни та самопожертви заради цих цінностей. Ця тема особливо актуальна в контексті війни, коли люди втрачають свої домівки й готові віддати життя, захищаючи свою землю.
«Ці жертви формують нашу пам'ять. Саме тому поема Сергія Жадана стала великою інспірацією для мене. Цей досвід, коли люди не просто дивляться на фотографії, а переживають їх, — це головне на виставці», — розповідає Леся.
Виставка Марущак не просто демонструє фотографії, вона створює емоційний досвід, який допомагає глибоко зрозуміти теми війни, травми та колективної пам'яті. Це місце, де люди можуть зібратися, згадати історію та рефлексувати над тим, що означає жити, боротися і втрачати заради майбутнього.
Леся Марущак прагне, щоб її мистецтво було інтерактивним. Вона хоче, щоб глядачі могли торкатися її робіт і взаємодіяти з ними. В одному з її перформансів у канадських преріях вона використала велике полотно, яке змінювалося під впливом дощу і вітру. Після цього вона додавала різні елементи, включаючи пігменти та віск, щоб перетворити його на завершену роботу. Для мисткині глядач відіграє ключову роль:
«Моє мистецтво не під склом, бо я хочу, щоб люди могли його торкатися, відчувати на дотик. Коли глядач взаємодіє з роботою, ефект стає сильнішим, пам'ять про пережите залишається. Для мене мистецтво оживає лише тоді, коли людина входить у простір і стає частиною цього діалогу», — каже авторка.
Леся Марущак, відома своїм проєктом, присвяченим Голодомору, розповіла про те, як її досвід роботи з цією темою вплинув на сприйняття сучасної війни. Вона наголошує, що бачить чіткі паралелі між тими трагічними подіями та нинішнім вторгненням Росії в Україну: «Працюючи над темою Голодомору, я намагалася дати голос тим, хто помер. У мене завжди виникало питання про індивідуальну та колективну відповідальність. Я довго роздумувала: що б я зробила на їхньому місці? Чому світ не реагував на ці злочини? І коли почалася повномасштабна війна у 2022 році, для мене стало очевидним — Росія не завершила свої наміри щодо України. Вони повернулися, продовжуючи геноцид, що був започаткований у XX столітті».
Війна, на думку Марущак, є продовженням тих самих процесів, що були під час Голодомору, коли український народ знищували цілеспрямовано. «Для мене ця війна — не просто боротьба за території чи кордони. Це геноцид. Голодомор був лише початком, і зараз ми бачимо продовження цієї стратегії знищення українського народу. Те, що пережили люди під час Голодомору, є відображенням сьогоднішніх подій, коли Росія знову намагається зруйнувати українську націю», — говорить мисткиня.
Леся Марущак — відома мисткиня, для якої фотографія не просто засіб фіксації моменту, а потужний інструмент для вираження емоцій та розповідання складних історій. Її підхід до фотографії відрізняється глибиною і творчою свободою, де традиційні правила часто порушуються заради глибшого сенсу.
«Фотографувати для мене — спосіб фіксувати те, що я відчуваю, і висловлювати історії. Я не прив'язуюся до традиційних правил — для мене фотографія виходить за межі класичних канонів. Я люблю порушувати правила, використовуючи різні техніки, включно з аналоговими процесами. Камера для мене — це лише інструмент, головне — історія, яку вона допомагає розповісти, — каже Леся. — Нещодавно я працювала з технікою ціанотипії, друкуючи імена 20 тисяч дітей, яких викрала Росія, на англомовних словниках 1932–1933 року, коли був Голодомор. Це своєрідний протест проти того, що слово «Голодомор» досі не визнане у словниках жодної англомовної країни. Для мене фотографія не обмежується лише технічним процесом — це можливість показати те, що має значення».
Для Лесі Марущак фотографія — це мистецтво, що живе через взаємодію з емоціями, історіями та культурними впливами. Вона використовує цей медіум, щоб не просто зберегти момент, а передати наратив, який виходить за межі часу: «Моя любов до візантійських ікон впливає на мої роботи. Іконописець, з яким я працювала, питав мене, чому я малюю поверх фотографій. Для мене фотографія — це статичний об'єкт, майже мертвий. Я намагаюся «розбудити» її, змінити стосунки між глядачем і зображенням, щоб вона стала не просто моментом, а розповіддю».
Леся Марущак, мисткиня з українським корінням, прийшла до фотографії не відразу, хоча це завжди було частиною її сімейної історії. Її дідусь колекціонував фотокамери, тато знімав сімейні фільми, а мама була фотографкою. Зараз мисткиня працює над новим проєктом, заснованим на колекції фільмів свого батька.
У дитинстві хрещений батько подарував їй перший фотоапарат, але Леся протягом багатьох років не зверталася до фотографії, бажаючи «жити моментами», а не документувати їх.
Лише коли з’явився важливий наратив, який вона хотіла висловити, Марущак повернулась до камери та живопису, почавши працювати як фотографка: «Фотографія стала для мене способом висловлювати наративи — історії моїх людей і моєї особистої історії. Це не просто знімки, це спосіб зберегти важливі моменти в колективній пам'яті, щоб вони не зникли. А також допомогти іншим сформувати спогади про події та історії, про які вони, можливо, чують уперше. Це особливо важливо для таких звірств, як Голодомор, яке досі не відоме у багатьох місцях і серед багатьох народів».
Її мета — через фотографію розповідати історії своєї спільноти, які залишалися незнаними, і зберегти їх у колекціях музеїв та бібліотек.
Леся Марущак продовжує працювати над розвитком свого мистецького проєкту, представленого в Києві, а також розробляє нові ідеї. Її творчість виходить за межі фотографії, об’єднуючи інсталяції, поезію та глибокі соціальні посили. Марущак прагне створювати мистецтво, яке не лише показує, але й викликає емоції та діє на глядачів через сильний емоційний зв’язок.
«Проєкт у Києві продовжуватиме розвиватися, набираючи своє життя, як і кожна робота. Я також почала новий проєкт «The Gathering», присвячений двом рокам війни. У ньому я використовую техніку ціанотипії, щоб створити 730 сторінок словників з іменами 20 тисяч дітей, викрадених Росією. Там, де немає імені, залишається пустий блок, а деякі імена повторюються, щоб показати їхню кількість. Це величезний килим на підлозі. Крім цього, я створюю інсталяцію у вигляді столу з традиційними українськими рушниками, символізуючи дітей, яких немає за цим столом».
Марущак підкреслює важливість створення емоційного зв'язку між глядачем і мистецтвом. Вона зауважує, що, на жаль, на сьогодні глядачі можуть «втомитися» або бути психологічно перевантаженими всіма фотографіями війни, які вони бачать, тому її мета — продовжувати працювати, аби втримати їхню увагу та залучити їх емоційно. Також авторка прагне занурити глядачів у простір, де вони можуть відчути щось глибше, торкнутися болю і втрат: «Люди стали нечутливими до фото з війни — вони вже не зупиняються, щоб дивитися на розбомблені будинки. Але якщо людина може доторкнутися до чогось, відчути зв’язок і емоції, це змінює її ставлення. Моя фотографія працює тоді, коли вона викликає сльози, зворушує, залишає слід у пам’яті та підкреслює людяність».
Леся Марущак ділиться, як важливо для неї бути частиною спільноти професійних фотографів. Її підхід до мистецтва — це більше ніж просто естетика; це соціальна дія та політичне висловлювання. Проте вона бачить себе як частину колективу, де кожен має свою мету.
«Для мене велика честь бути членкинею Української асоціації професійних фотографів. Хоча я на периферії в деяких аспектах, і моя робота більше політична, важливо знати, що я належу до групи людей, які мають ту саму мету, хоч і підходять до неї по-різному».
Мистецтво Лесі Марущак живе через емоційний зв'язок з глядачем, занурюючи його у світ пам’яті, болю та надії. Її роботи створюють простір для рефлексії та зцілення, де глядачі можуть не лише побачити трагедії, а й відчути їх на глибинному рівні, беручи участь у діалозі між минулим і майбутнім.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Леся Марущак — художниця та кураторка, яка через фотографію, архівні матеріали й інсталяції досліджує історії колонізованих народів та їхні трансформації під впливом геополітичних чинників, а також індивідуальні й колективні культурні наслідки вигнань. Її наративні експозиції зі статичними та динамічними зображеннями і грубими й делікатними скульптурними елементами були представлені у понад 65 музеях, галереях і мистецьких просторах по всьому світу. Найвідоміший її проєкт в Україні присвячений Голодомору 1932–1933 років та має назву «Проєкт МАРІЯ».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Через фотографію, інсталяції та поезію канадська мисткиня Леся Марущак прагне розповісти історії, що досліджують травму, колективну пам'ять та людяність, створюючи простір для глибокого емоційного зв’язку з глядачем.
15 серпня в Інституті проблем сучасного мистецтва у Києві відкрили виставку Лесі Марущак «Поезія наших дітей», присвячену неповнолітнім українцям, які стали жертвами переміщення, викрадення та геноциду. В центрі експозиції — 12 дитячих портретів і текстильна інсталяція, що переосмислює ці події. Також представлені відеороботи, що відображають колективний біль і трансгенераційну травму. Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду і має на меті привернути увагу до теми геноциду та пам’яті.
Підготовка виставки Лесі Марущак у Києві, що отримала назву «Поезія наших дітей», тривала з 2022 року. Проєкт був підтриманий канадським фондом Canada Council for the Arts, і спочатку мав іншу мету — створення фільму та вебсайту. Однак, коли до мисткині звернулася Яна Гринько з Музею Голодомору, з'явилася можливість представити цей проєкт в Україні. Завдяки підтримці Українського культурного фонду виставку вдалося організувати за місяць.
Основний меседж експозиції полягає в дослідженні колективної та індивідуальної травми, зокрема через досвід дітей. Марущак акцентує на тому, що її мета — створити простір, де люди можуть зібратися, навчитися чогось нового про свою історію і разом прожити травму та зцілення, які часто важко висловити словами.
Мисткиня підкреслює важливість колективної участі у перформансах: «Я завжди була заангажована темою дітей і травм, які вони переживають під час війни. У кожного є своя травма — чи це солдати на фронті, чи їхні родини. Я не можу повністю зрозуміти цей досвід, але як фотографка й авторка, я відчуваю свій обов’язок створити простір, де люди можуть зібратися, згадати свою історію і разом працювати над майбутнім. Це місце для навчання, спогадів і, зрештою, для зцілення. Моя мрія — привезти виставку в зруйновані війною місця в Україні, щоб люди могли разом зібратися, висловити свої переживання, навіть якщо це через рух, жести чи танець. Участь може взяти кожен, хто відчуває біль і хоче його виразити».
У центрі виставки Марущак розміщено 12 великих портретів дітей. Вони символізують три історичні трагедії: інтернування українців у Канаді під час Першої світової війни, Голодомор та викрадення українських дітей Росією під час війни сьогодні. Леся прагнула, щоб кожен, хто дивиться на ці зображення, міг зустрітися поглядом з дітьми, відчути й зрозуміти, що вони пережили.
«Я хотіла, щоб люди могли заглянути в очі цим дітям, відчути їхній біль і переживання. Фотографії створені за допомогою архівних зображень і старих аналогових технік, щоб додати їм додаткової глибини», — зазначає мисткиня.
Крім фотографій, виставка пропонує глядачам зануритися в особливий простір, де можна подумати над трагедіями, з якими зіткнулися діти. За словами фотографки, цей простір — не просто місце для перегляду робіт, він побудований у формі символічного кола:
«Це не просто фотографії на стінах. Це місце, де люди можуть зануритися в атмосферу, подумати над трагедіями, які пережили ці діти. Простір побудований у вигляді священного кола, яке символічно охороняє біль цих історій», — підкреслює Марущак.
У центрі цього простору розміщено ритуальні елементи: мотанки, коровай та свічки, що символізують життя, смерть і незагоєні травми, які ці діти несуть у своїй пам'яті. Глядачі можуть пройти між цими елементами, торкнутись їх, задуматися про минуле і навіть отримати скибку хліба як символ єднання з історією.
Важливим джерелом натхнення для Лесі Марущак стала поема Сергія Жадана «Як ми будували свої доми…». У ній автор досліджує питання побудови власного дому, країни та самопожертви заради цих цінностей. Ця тема особливо актуальна в контексті війни, коли люди втрачають свої домівки й готові віддати життя, захищаючи свою землю.
«Ці жертви формують нашу пам'ять. Саме тому поема Сергія Жадана стала великою інспірацією для мене. Цей досвід, коли люди не просто дивляться на фотографії, а переживають їх, — це головне на виставці», — розповідає Леся.
Виставка Марущак не просто демонструє фотографії, вона створює емоційний досвід, який допомагає глибоко зрозуміти теми війни, травми та колективної пам'яті. Це місце, де люди можуть зібратися, згадати історію та рефлексувати над тим, що означає жити, боротися і втрачати заради майбутнього.
Леся Марущак прагне, щоб її мистецтво було інтерактивним. Вона хоче, щоб глядачі могли торкатися її робіт і взаємодіяти з ними. В одному з її перформансів у канадських преріях вона використала велике полотно, яке змінювалося під впливом дощу і вітру. Після цього вона додавала різні елементи, включаючи пігменти та віск, щоб перетворити його на завершену роботу. Для мисткині глядач відіграє ключову роль:
«Моє мистецтво не під склом, бо я хочу, щоб люди могли його торкатися, відчувати на дотик. Коли глядач взаємодіє з роботою, ефект стає сильнішим, пам'ять про пережите залишається. Для мене мистецтво оживає лише тоді, коли людина входить у простір і стає частиною цього діалогу», — каже авторка.
Леся Марущак, відома своїм проєктом, присвяченим Голодомору, розповіла про те, як її досвід роботи з цією темою вплинув на сприйняття сучасної війни. Вона наголошує, що бачить чіткі паралелі між тими трагічними подіями та нинішнім вторгненням Росії в Україну: «Працюючи над темою Голодомору, я намагалася дати голос тим, хто помер. У мене завжди виникало питання про індивідуальну та колективну відповідальність. Я довго роздумувала: що б я зробила на їхньому місці? Чому світ не реагував на ці злочини? І коли почалася повномасштабна війна у 2022 році, для мене стало очевидним — Росія не завершила свої наміри щодо України. Вони повернулися, продовжуючи геноцид, що був започаткований у XX столітті».
Війна, на думку Марущак, є продовженням тих самих процесів, що були під час Голодомору, коли український народ знищували цілеспрямовано. «Для мене ця війна — не просто боротьба за території чи кордони. Це геноцид. Голодомор був лише початком, і зараз ми бачимо продовження цієї стратегії знищення українського народу. Те, що пережили люди під час Голодомору, є відображенням сьогоднішніх подій, коли Росія знову намагається зруйнувати українську націю», — говорить мисткиня.
Леся Марущак — відома мисткиня, для якої фотографія не просто засіб фіксації моменту, а потужний інструмент для вираження емоцій та розповідання складних історій. Її підхід до фотографії відрізняється глибиною і творчою свободою, де традиційні правила часто порушуються заради глибшого сенсу.
«Фотографувати для мене — спосіб фіксувати те, що я відчуваю, і висловлювати історії. Я не прив'язуюся до традиційних правил — для мене фотографія виходить за межі класичних канонів. Я люблю порушувати правила, використовуючи різні техніки, включно з аналоговими процесами. Камера для мене — це лише інструмент, головне — історія, яку вона допомагає розповісти, — каже Леся. — Нещодавно я працювала з технікою ціанотипії, друкуючи імена 20 тисяч дітей, яких викрала Росія, на англомовних словниках 1932–1933 року, коли був Голодомор. Це своєрідний протест проти того, що слово «Голодомор» досі не визнане у словниках жодної англомовної країни. Для мене фотографія не обмежується лише технічним процесом — це можливість показати те, що має значення».
Для Лесі Марущак фотографія — це мистецтво, що живе через взаємодію з емоціями, історіями та культурними впливами. Вона використовує цей медіум, щоб не просто зберегти момент, а передати наратив, який виходить за межі часу: «Моя любов до візантійських ікон впливає на мої роботи. Іконописець, з яким я працювала, питав мене, чому я малюю поверх фотографій. Для мене фотографія — це статичний об'єкт, майже мертвий. Я намагаюся «розбудити» її, змінити стосунки між глядачем і зображенням, щоб вона стала не просто моментом, а розповіддю».
Леся Марущак, мисткиня з українським корінням, прийшла до фотографії не відразу, хоча це завжди було частиною її сімейної історії. Її дідусь колекціонував фотокамери, тато знімав сімейні фільми, а мама була фотографкою. Зараз мисткиня працює над новим проєктом, заснованим на колекції фільмів свого батька.
У дитинстві хрещений батько подарував їй перший фотоапарат, але Леся протягом багатьох років не зверталася до фотографії, бажаючи «жити моментами», а не документувати їх.
Лише коли з’явився важливий наратив, який вона хотіла висловити, Марущак повернулась до камери та живопису, почавши працювати як фотографка: «Фотографія стала для мене способом висловлювати наративи — історії моїх людей і моєї особистої історії. Це не просто знімки, це спосіб зберегти важливі моменти в колективній пам'яті, щоб вони не зникли. А також допомогти іншим сформувати спогади про події та історії, про які вони, можливо, чують уперше. Це особливо важливо для таких звірств, як Голодомор, яке досі не відоме у багатьох місцях і серед багатьох народів».
Її мета — через фотографію розповідати історії своєї спільноти, які залишалися незнаними, і зберегти їх у колекціях музеїв та бібліотек.
Леся Марущак продовжує працювати над розвитком свого мистецького проєкту, представленого в Києві, а також розробляє нові ідеї. Її творчість виходить за межі фотографії, об’єднуючи інсталяції, поезію та глибокі соціальні посили. Марущак прагне створювати мистецтво, яке не лише показує, але й викликає емоції та діє на глядачів через сильний емоційний зв’язок.
«Проєкт у Києві продовжуватиме розвиватися, набираючи своє життя, як і кожна робота. Я також почала новий проєкт «The Gathering», присвячений двом рокам війни. У ньому я використовую техніку ціанотипії, щоб створити 730 сторінок словників з іменами 20 тисяч дітей, викрадених Росією. Там, де немає імені, залишається пустий блок, а деякі імена повторюються, щоб показати їхню кількість. Це величезний килим на підлозі. Крім цього, я створюю інсталяцію у вигляді столу з традиційними українськими рушниками, символізуючи дітей, яких немає за цим столом».
Марущак підкреслює важливість створення емоційного зв'язку між глядачем і мистецтвом. Вона зауважує, що, на жаль, на сьогодні глядачі можуть «втомитися» або бути психологічно перевантаженими всіма фотографіями війни, які вони бачать, тому її мета — продовжувати працювати, аби втримати їхню увагу та залучити їх емоційно. Також авторка прагне занурити глядачів у простір, де вони можуть відчути щось глибше, торкнутися болю і втрат: «Люди стали нечутливими до фото з війни — вони вже не зупиняються, щоб дивитися на розбомблені будинки. Але якщо людина може доторкнутися до чогось, відчути зв’язок і емоції, це змінює її ставлення. Моя фотографія працює тоді, коли вона викликає сльози, зворушує, залишає слід у пам’яті та підкреслює людяність».
Леся Марущак ділиться, як важливо для неї бути частиною спільноти професійних фотографів. Її підхід до мистецтва — це більше ніж просто естетика; це соціальна дія та політичне висловлювання. Проте вона бачить себе як частину колективу, де кожен має свою мету.
«Для мене велика честь бути членкинею Української асоціації професійних фотографів. Хоча я на периферії в деяких аспектах, і моя робота більше політична, важливо знати, що я належу до групи людей, які мають ту саму мету, хоч і підходять до неї по-різному».
Мистецтво Лесі Марущак живе через емоційний зв'язок з глядачем, занурюючи його у світ пам’яті, болю та надії. Її роботи створюють простір для рефлексії та зцілення, де глядачі можуть не лише побачити трагедії, а й відчути їх на глибинному рівні, беручи участь у діалозі між минулим і майбутнім.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Леся Марущак — художниця та кураторка, яка через фотографію, архівні матеріали й інсталяції досліджує історії колонізованих народів та їхні трансформації під впливом геополітичних чинників, а також індивідуальні й колективні культурні наслідки вигнань. Її наративні експозиції зі статичними та динамічними зображеннями і грубими й делікатними скульптурними елементами були представлені у понад 65 музеях, галереях і мистецьких просторах по всьому світу. Найвідоміший її проєкт в Україні присвячений Голодомору 1932–1933 років та має назву «Проєкт МАРІЯ».
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
