Євромайдан, або Революція Гідності — це передісторія великої війни. Громадянські протести під прапорами України та ЄС перетворились на боротьбу за демократію й можливість обирати із запальними сумішами та бруківкою в руках. Загиблі протестувальники Небесної сотні стали першими жертвами російсько-української війни. Відтоді минуло 10 років, а Україна досі продовжує платити високу ціну за європейські цінності.
На початку революційних подій Кремль був зацікавлений у загостренні внутрішнього протистояння, щоб відновити свій вплив в Україні. Під час Революції Гідності російська пропаганда поширювала наратив: в Україні «громадянська війна», шляхом заколоту правих радикалів відбувся державний переворот і до влади прийшли прозахідні політики.
Фотодокументаліст Роман Пилипій, який знімав події Євромайдану, тоді зафіксував у своєму інстаграмі:
«Українці, тримаючи мобільні телефони з увімкненими ліхтарями, співають Державний гімн під час святкування нового 2014 року у наметовому таборі проєвропейських прихильників на Майдані Незалежності у Києві».
Однак прокремлівські сили влаштовували провокації на Майдані, щоб дискредитувати протестувальників. Пропагандистські медіа висвітлювали Євромайдан, спотворюючи контекст подій, перекручуючи факти, видаючи мітингарів за злочинців. Росія поширювала фейкові матеріали про Євромайдан, ілюструючи їх світлинами українських фотодокументалістів, які фіксували протистояння у самому епіцентрі подій.
Як заявляла російська пропаганда, першочерговою помилкою, яка «призвела до політичної кризи та громадянської війни», було «бажання українців вступити до ЄС». Українській «безнадійно корумпованій» владі не вдалося згуртувати суспільство за допомогою технологій Євромайдану, які використовувались і «західними структурами» в тому числі. «Саме тому країна не пішла мирним шляхом розвитку». Найбільшими помилками нової влади, на думку пропагандистів, було ігнорувати інтереси ядерної Росії та скасувати закон про регіональні мови.
«Якби постмайданна влада спробувала об’єднати країну, а не розділяти та владарювати, цілком можливо, Україна не розвалювалась би, як зараз, і не загрожувала б Росії». Олексій Токарев, провідний співробітник ІМД МДІМВ. («Лента.ру»)
Революцію Гідності російські пропагандисти називають «революцією брехливих надій». Вступ до ЄС подається лише «як спосіб підвищити рівень життя українців», у реальності ж євроінтеграція потрібна була тільки олігархату. Через розрив економічних зв'язків з Росією була знищена промисловість, європейські ринки так і не відкрились, — продовжує інсинуації «Лента.ру».
Пропаганда переконує, що Янукович не був проросійським політиком, а виступав за вступ до ЄС і хотів балансувати між Європою та Росією, таким чином отримуючи вигоди. Як пише та ж «Лента.ру», Янукович був «недалекоглядним політиком», бо занадто пізно зрозумів, що вступ в ЄС загрожує Україні крахом економіки та знищенням промисловості. До того ж він не зміг «придушити протестну активність, підбурену ззовні».
«Європейська мрія» стала рамкою суспільно-політичної свідомості України, жорстко закріпивши для країни виключно один шлях — розрив з Росією. За 10 років він дав країні лише море крові та сліз». («Лента.ру»)
Росія віддзеркалювала власні плани розпочати військову агресію проти України, приписуючи Заходу бажання створювати напругу на кордонах Росії. Україні, мовляв, все прощають, бо головна ціль Заходу — це підготовка до конфлікту з Росією. Що б українська влада не робила, в Європейському Союзі країну завжди називали «демократичною та європейською» («Лента.ру»).
А ось як описує свою діяльність під час Євромайдану радіожурналістка Наталія Соколенко у статті «Радіо Свобода». В перші дні революції вона була голосом Євромайдану і займалась просуванням вступу до ЄС:
«[...] Мені було дуже легко, бо в «Центрі UA» я була залучена до промоції угоди про асоціацію між Україною і ЄС. І я не просто говорила, що нам треба в Європу! Ні, я розповідала і показувала інфографіку про наші перспективи від підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС, і про перспективи Митного союзу. Тоді ж Медведчук і комуністи пхали нас у Митний союз. І я порівнювала, наводила аргументи, як зміниться митна політика, як зміняться ціни на продукти, який доступ наші підприємці отримають на європейський ринок і так далі.
А потім, коли Майдан розрісся, то я собі ще одну функцію придумала: збирала газети, які роздавали медведчуківці та інші проросійські діячі, зачитувала та спростовувала їхні тези, пояснювала, де вони набрехали. Ось так працювала голосом на Майдані».
Євромайдан — це перш за все про людей — головних героїв тих історичних подій, і тих, хто бачив революцію крізь об’єктив.
Через провокаторів, які, ймовірно, діяли на Майдані, пропаганда сподівалася знецінити боротьбу українців.
Про один з епізодів за участі провокаторів виданню «LB.ua» розповів військовий фотограф Анатолій Степанов. 18 лютого 2014 року він знімав революційні події на даху будинку на перетині вулиць Інститутської та Садової в Києві:
«Трохи пофотографував, але мене потім спєци звідти зірвали. Хтось по спині «хлоп», я обертаюсь — хлопці в чорних комбінезонах без знаків. Я вже думав, що мене скинуть згори, але обійшлось — глянули моє посвідчення і ми разом спустились. До того моменту встиг зафіксувати, як чоловік, нібито протестувальник, кидав у ВВ-шників пляшки з сумішшю. Одна з тих пляшок розбилася на щитах ВВ-шників. Почалась бійня, через деякий час побачив, як міліціонери того ж протестувальника забрали до себе і дали йому вмитись. Коли цей чоловік побачив, що його знімають, закричав: «Камера! Камера!» і одягнув маску. Потім ті ж міліціонери відвели цього чоловіка вбік, поки інших протестувальників «Беркут» бив до крові й садив у заґратований автобус [...]».
Побиття студентів, спроба придушити протести, диктаторські закони, викрадення активістів, репресії та масові розстріли людей на вулиці Інститутській посилювали протестний гнів мітингувальників.
Російські пропагандисти подавали розстріли мирних протестувальників на Євромайдані як сутички озброєних бандитів-радикалів з органами правопорядку. «Лента.ру» переконує, «колони протестувальників неочікувано відправились на захоплення урядових будівель, звідки, згідно з домовленостями, були відведені силовики». Експерти «Ленти.ру», російські та українські політологи-пропагандисти, вказують на проплаченість Майдану, за участь в якому Янукович мав би карати.
«Ніхто цього джина загнати назад не зможе. Всю цю банду ми самі привели до влади й своїми ж руками розвалили країну». («Лента.ру»)
Не встановлені слідством факти, викрадення доказів, відсутність винних у злочинах сприяли виникненню теорій змов, що тільки підкріплювали проросійські наративи. Водночас ворожа пропаганда намагалася створити «правильну картинку про страшних бандерівців» для залякування українців на півдні та сході.
Як розповідає Суспільне Новини, професор Євген Бистрицький в ефірі Українського Радіо зазначив, що Майдан від початку був заявлений як позаполітична громадська акція проєвропейського та проукраїнського спрямування.
«Водночас Бистрицький зазначив, що на Майдані не було радикального націоналізму. Із посиланням на опитування фонду «Демократичні ініціативи» він сказав, що на Майдані говорили переважно українською мовою, «хоча очевидно, що там звучала і російська мова, і ніхто тоді на це не звертав увагу, тому що всі боролися за свободу». «Ця свобода була спрямована не лише на сучасні демократичні цінності та становлення таких інституцій в Україні, вона була спрямована на те, що ми маємо відстоювати себе як Україну», — пише Суспільне Новини.
Український фотодокументаліст, автор проєкту Aftermath VR: Euromaidan Олексій Фурман так підписав свою світлину в інстаграмі:
«18 лютого спецпризначенці зіштовхнули мітингувальників з Інститутської та побігли за ними вулицею, підпаливши Будинок профспілок, який був штабом мітингувальників, та кілька їхніх наметів. Це фото з 11:30 19 лютого, дня найнапруженішого протистояння за тримісячну революцію, оскільки «Беркут» був настільки близько, що багато хто вірив, що це кінець».
Представники силових відомств переконують, що їхнім завданням було знищити снайперів, які нібито стріляли у мітингарів і міліцію. Треба сказати, що керівниками силових відомств при Януковичі були призначені громадяни Російської Федерації.
«Американські спеціалісти зі студії SITU Research та наукового центру з прав людини Університету Карнегі-Меллон створили віртуальну реконструкцію розстрілів на Майдані 20 лютого 2014 року, використавши технологію трипросторових візуальних ефектів. Дослідження дозволило встановити сектор, з якого здійснювали обстріли у бік мітингувальників, — вбивці з «Беркута» сиділи за барикадою на вулиці Інститутській, як і встановило офіційне слідство», — розповідає видання «Збруч».
За свободу України під час Революції Гідності загинули 107 її учасників, серед них — три жінки, а наймолодшому загиблому учаснику було 17 років. Більшість людей загинули від вогнепальних поранень у голову, шию, груди та від умисних тілесних ушкоджень, несумісних з життям.
Олексій Фурман спеціально для «УП.Життя» розповів про своє 20 лютого 2014 року:
«[...] Вибігаємо з «України». Починаємо знімати з оглядового майданчика над «Глобусом» якраз тоді, коли з-під Жовтневого відходить «Чорна рота».
Якщо щось і було зрозуміло, так це те, що силовики почали використовувати бойові набої — був зовсім інший звук пострілів.
Знімаємо біля скляного конуса.
Когось несуть вниз Інститутською — тепер знаю, що це був смертельно поранений Андрій Дигдалович.
Під кулями перебігаємо пішохідний міст. Стежками і сходами поранених несуть вниз на Майдан.
Заходимо в Жовтневий разом з першими майданівцями. Ще якийсь час знімаємо біля Жовтневого, і тоді повертаємось до готелю.
За ту годину чи трохи більше, що нас не було, лобі готелю перетворилося на польовий госпіталь — тут надавали допомогу пораненим. Те, що сталося на Інститутській того ранку, — безпрецедентна трагедія незалежної України. По людях, в руках яких були дерев’яні палиці і тонкі металеві щити, стріляли з автоматів Калашникова. Сталося це в центрі Києва. Є десятки тисяч фотографій і тисячі гігабайтів відео [...]».
Фотограф В’ячеслав Ратинський щодня з 21 листопада 2013 року протягом трьох місяців знімав Революцію Гідності. Він бачив багато прикладів людської стійкості й мужності в екстремальних обставинах:
«Я не спав тоді доби дві чи три. Але все одно швидко підвівся й поїхав назад на Майдан. Бачив, як спускають тіла загиблих. Крім самої трагедії, був вражений діями мітингувальників. Вони не розбігалися — навпаки: вибудовували нові барикади, ще більше гуртувалися. Всі мали якусь роботу. У мене, наприклад, є кадр з чоловіком, який просто з асфальту забирає попіл — підмітає Майдан, бо не може стояти без діла», — розповів Ратинський про перший день розстрілу Небесної сотні для UAPP.
Силовики вчиняли насильство й щодо працівників медіа, які не були безпосередніми учасниками протестів. «Беркут» жорстко перешкоджав висвітленню подій революції попри розпізнавальні знаки працівників ЗМІ.
«[...] До Майдану ми фактично ніколи не бачили, щоб «Беркут» бив пресу, ми не мали страху. Фоторепортер повинен знімати завжди. Він не має права стояти осторонь, коли в його країні таке відбувається. Я не вірив спочатку, що цю «ригівську» систему можна поламати, але те об’єднання людей надихало. Це як спалити за собою всі мости та почати будувати заново», — поділився Анатолій Степанов з «LB.ua».
У сутичках з правоохоронцями був двічі поранений і В’ячеслав Ратинський. Він розповів UAPP про цей досвід:
«Якось у мене в ногах вибухнула світло-шумова граната, а трохи пізніше посікло носа шматком гумової кулі. Тоді були зіткнення на розі Шовковичної та Інститутської, і я виліз на балкон житлової будівлі, щоби бачити повну картину та знімати згори. Коли по носі лупонуло, пам’ятаю, що нормально так перелякався. Все-таки це було зовсім поруч з очима. Хоча, звісно, у порівнянні з травмами, які у той же день отримали активісти, мої подряпини — просто ніщо».
Інститут масової інформації публікував тоді список постраждалих на Євромайдані працівників медіа, згідно з яким 206 медійників постраждали, а двоє загинули.
Серед згаданих фотодокументалістів у цьому списку: Роман Пилипій — постраждав під час сутичок від цеглини, кинутої з боку мітингувальників; Олександр Ратушняк — куля пробила йому ногу навиліт; Анатолій Степанов — беркутівці кийком розбили голову та зламали руку. Від вибуху світло-шумової гранати отримали поранення Максим Дондюк та Мстислав Чернов. На Чернова декілька разів нападали силовики, завдаючи тілесних ушкоджень.
«Грузинські снайпери» на Майдані
14 лютого пропагандистська агенція «РИА Новости» опублікувала інтерв'ю з громадянами Грузії, які нібито зізнались, що саме вони стріляли в протестувальників на Майдані у лютому 2014 року. Мовляв, «грузинських снайперів» завезли зусиллями ексрадника колишнього президента Грузії Михайла Саакашвілі Мамуки Мамулашвілі, котрий зараз очолює Грузинський нацлегіон, що воює на Донецькому напрямку.
Приїхавши до Києва ще до нового 2014 року, грузини кажуть, спершу виконували функції поліціянтів: стежили за порядком, виявляли провокаторів.
Як писало пропагандистське видання «Лента.ру», «особливим завданням» «грузинських снайперів» було «створити хаос на Майдані, застосувавши зброю по всіх цілях, протестувальниках та поліціянтах — без різниці». В Україні вони нібито співпрацювали з опозиційними силами, які «разом з найманцями вели вогонь» по протестувальниках. При цьому інструктаж проводив колишній американський військовий. Стріляли з музичної академії «Чайковського» та готелю «Україна». («Лента.ру»)
«В той день Ревазішвілі пішов на Майдан і побачив, що люди дуже злі. Дехто вважав, що стріляв «Беркут». Інші, навпаки, думали, що вогонь відкрили свої — протестувальники, — каже він». («Лента.ру»)
«Лента.ру» стверджує, що це не єдина версія про «грузинський слід» на Майдані.
У 2017 році вийшов фейковий італійський фільм «Україна. Приховані істини» про події на Майдані та «грузинських снайперів». За цю версію багато років тримались адвокати Януковича та беркутівців.
Своєю чергою видання «Бабель» повідомляє, що в розповідях «грузинських снайперів» італійському режисеру багато розбіжностей. Прикордонна служба України звітувала, що у січні 2014 року згадані грузини не перетинали кордон. Мамука Мамулашвілі заперечував знайомство з «грузинськими снайперами», які називали його куратором. Результати слідства не підтвердили існування цих «снайперів». Немає жодного убитого чи пораненого протестувальника з готелю «Україна» й з будівлі консерваторії.
Протестний дух революції тієї історичної зими охопив усю країну. Попри наявні стереотипи, жителі Донецька та Луганська масово брали участь у протестах, виступаючи за євроінтеграцію. Коли протести в Києві пішли на спад, у Донецьку все тільки починалося.
Попри це пропаганда називає Євромайдан початком розколу в суспільстві. На сході та півдні України пропагандисти поширювали наративи про те, що Україна тільки для українців і тих, хто спілкується виключно українською.
Мовляв, нова влада наочно показала: якщо нам щось не сподобається, ми захопимо адміністративні будівлі. Якщо це можна у Львові, то чому не можна в Донецьку та Луганську. Погромами адміністративних будівель та захопленням зброї, що відбулись 18–19 лютого на заході України та увійшли в історію як «ніч гніву», маніпулювали для створення ще більшого напруження на майданах та залякування протестувальників зі сходу бандерівцями.
«Зрозуміло, люди в південно-східних областях теж бачили, що країна поступово скочується у махновщину. Що Віктор Янукович втік, а владу в країні захоплюють люди, які хочуть позбавити їх мови». («Лента.ру»)
Завдяки таким повідомленням створювався образ «українців, які хочуть відокремитися від України». Проплачені антимайдани пропаганда подавала як «боротьбу російського населення південного сходу України та півострова Крим за свої права», яку нелегітимна влада намагається придушити військовим шляхом. Так Росія маскувала військову агресію під громадянську війну.
«Це велика громадянська війна з участю зовнішніх гравців. Але я точно не можу сказати, що це конфлікт двох націй. Тому що по обидва боки говорять однією, російською мовою». («Лента.ру»)
Євромайданівці у Донецьку відразу зіткнулися з утисками з боку проросійських політичних сил. А чинити опір самостійно, без підтримки влади, донеччани довго не змогли.
Віктор Янукович, який 21 лютого втік з Києва через Крим до Росії, попросив Путіна ввести війська РФ в Україну задля «відновлення миру».
«— Чому ці люди на підконтрольних Україні територіях не боролись за право говорити російською мовою?
Знаєте, томиком Олександра Пушкіна та словником Дітмара Розенталя дуже складно боротись з «Точкою-У».
Це вже не питання, якою мовою жити, це питання, якою мовою помирати». («Лента.ру»)
Протягом Антитерористичної операції на сході України Кремль створював фальшиву картинку про те, що ЗСУ обстрілюють мирне населення Донеччини та Луганщини. Мовляв, тільки Росія може забезпечити мирне життя.
«Ностальгія за миром була дуже важлива». («Лента.ру»)
Голова Держдуми Володін вже під час повномасштабного вторгнення російських військ виклав свій аналіз політичного курсу, який обрав Київ 10 років тому: «Як результат — втрата Україною населення та територій, крах економіки та традиційних цінностей». Тут же Володін натякнув на можливий, такий бажаний для Кремля новий Майдан.
«Красиві лозунги «майдану» та печивко Держдепу США виявились обманом українського народу», — підкреслив Володін. Влада країни завела її в глухий кут і, заявивши про загрозу нового перевороту, Володимир Зеленський зосередив зусилля на збереженні особистої влади, додав він. «Тим самим наближаючи неминучість нового «майдану»», — підсумував Володін». («Лента.ру»)
Росія тоді так і не осягнула — звичайні люди готові заплатити високу ціну за гідність та свободу.
За словами Мстислава Чернова, українська традиція протестної боротьби формує відповідальність суспільства за майбутнє своєї країни:
«Майдан — це не лише протест. Це символ змін, на які готове суспільство. Зміни, які дорого коштують, але вони варті того, щоб за них боротися. Я бачив, як люди з відчаєм і вірою одночасно стояли на Інститутській. Війна, Революція Гідності, анексія Криму і вторгнення РФ на Донбас та повномасштабне вторгнення — все це кроки побудови єдності й побудови цілого покоління людей, які розуміють, що саме від них залежить доля їхньої країни», — говорить Мстислав Чернов в одному зі своїх інтерв’ю.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Євромайдан, або Революція Гідності — це передісторія великої війни. Громадянські протести під прапорами України та ЄС перетворились на боротьбу за демократію й можливість обирати із запальними сумішами та бруківкою в руках. Загиблі протестувальники Небесної сотні стали першими жертвами російсько-української війни. Відтоді минуло 10 років, а Україна досі продовжує платити високу ціну за європейські цінності.
На початку революційних подій Кремль був зацікавлений у загостренні внутрішнього протистояння, щоб відновити свій вплив в Україні. Під час Революції Гідності російська пропаганда поширювала наратив: в Україні «громадянська війна», шляхом заколоту правих радикалів відбувся державний переворот і до влади прийшли прозахідні політики.
Фотодокументаліст Роман Пилипій, який знімав події Євромайдану, тоді зафіксував у своєму інстаграмі:
«Українці, тримаючи мобільні телефони з увімкненими ліхтарями, співають Державний гімн під час святкування нового 2014 року у наметовому таборі проєвропейських прихильників на Майдані Незалежності у Києві».
Однак прокремлівські сили влаштовували провокації на Майдані, щоб дискредитувати протестувальників. Пропагандистські медіа висвітлювали Євромайдан, спотворюючи контекст подій, перекручуючи факти, видаючи мітингарів за злочинців. Росія поширювала фейкові матеріали про Євромайдан, ілюструючи їх світлинами українських фотодокументалістів, які фіксували протистояння у самому епіцентрі подій.
Як заявляла російська пропаганда, першочерговою помилкою, яка «призвела до політичної кризи та громадянської війни», було «бажання українців вступити до ЄС». Українській «безнадійно корумпованій» владі не вдалося згуртувати суспільство за допомогою технологій Євромайдану, які використовувались і «західними структурами» в тому числі. «Саме тому країна не пішла мирним шляхом розвитку». Найбільшими помилками нової влади, на думку пропагандистів, було ігнорувати інтереси ядерної Росії та скасувати закон про регіональні мови.
«Якби постмайданна влада спробувала об’єднати країну, а не розділяти та владарювати, цілком можливо, Україна не розвалювалась би, як зараз, і не загрожувала б Росії». Олексій Токарев, провідний співробітник ІМД МДІМВ. («Лента.ру»)
Революцію Гідності російські пропагандисти називають «революцією брехливих надій». Вступ до ЄС подається лише «як спосіб підвищити рівень життя українців», у реальності ж євроінтеграція потрібна була тільки олігархату. Через розрив економічних зв'язків з Росією була знищена промисловість, європейські ринки так і не відкрились, — продовжує інсинуації «Лента.ру».
Пропаганда переконує, що Янукович не був проросійським політиком, а виступав за вступ до ЄС і хотів балансувати між Європою та Росією, таким чином отримуючи вигоди. Як пише та ж «Лента.ру», Янукович був «недалекоглядним політиком», бо занадто пізно зрозумів, що вступ в ЄС загрожує Україні крахом економіки та знищенням промисловості. До того ж він не зміг «придушити протестну активність, підбурену ззовні».
«Європейська мрія» стала рамкою суспільно-політичної свідомості України, жорстко закріпивши для країни виключно один шлях — розрив з Росією. За 10 років він дав країні лише море крові та сліз». («Лента.ру»)
Росія віддзеркалювала власні плани розпочати військову агресію проти України, приписуючи Заходу бажання створювати напругу на кордонах Росії. Україні, мовляв, все прощають, бо головна ціль Заходу — це підготовка до конфлікту з Росією. Що б українська влада не робила, в Європейському Союзі країну завжди називали «демократичною та європейською» («Лента.ру»).
А ось як описує свою діяльність під час Євромайдану радіожурналістка Наталія Соколенко у статті «Радіо Свобода». В перші дні революції вона була голосом Євромайдану і займалась просуванням вступу до ЄС:
«[...] Мені було дуже легко, бо в «Центрі UA» я була залучена до промоції угоди про асоціацію між Україною і ЄС. І я не просто говорила, що нам треба в Європу! Ні, я розповідала і показувала інфографіку про наші перспективи від підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС, і про перспективи Митного союзу. Тоді ж Медведчук і комуністи пхали нас у Митний союз. І я порівнювала, наводила аргументи, як зміниться митна політика, як зміняться ціни на продукти, який доступ наші підприємці отримають на європейський ринок і так далі.
А потім, коли Майдан розрісся, то я собі ще одну функцію придумала: збирала газети, які роздавали медведчуківці та інші проросійські діячі, зачитувала та спростовувала їхні тези, пояснювала, де вони набрехали. Ось так працювала голосом на Майдані».
Євромайдан — це перш за все про людей — головних героїв тих історичних подій, і тих, хто бачив революцію крізь об’єктив.
Через провокаторів, які, ймовірно, діяли на Майдані, пропаганда сподівалася знецінити боротьбу українців.
Про один з епізодів за участі провокаторів виданню «LB.ua» розповів військовий фотограф Анатолій Степанов. 18 лютого 2014 року він знімав революційні події на даху будинку на перетині вулиць Інститутської та Садової в Києві:
«Трохи пофотографував, але мене потім спєци звідти зірвали. Хтось по спині «хлоп», я обертаюсь — хлопці в чорних комбінезонах без знаків. Я вже думав, що мене скинуть згори, але обійшлось — глянули моє посвідчення і ми разом спустились. До того моменту встиг зафіксувати, як чоловік, нібито протестувальник, кидав у ВВ-шників пляшки з сумішшю. Одна з тих пляшок розбилася на щитах ВВ-шників. Почалась бійня, через деякий час побачив, як міліціонери того ж протестувальника забрали до себе і дали йому вмитись. Коли цей чоловік побачив, що його знімають, закричав: «Камера! Камера!» і одягнув маску. Потім ті ж міліціонери відвели цього чоловіка вбік, поки інших протестувальників «Беркут» бив до крові й садив у заґратований автобус [...]».
Побиття студентів, спроба придушити протести, диктаторські закони, викрадення активістів, репресії та масові розстріли людей на вулиці Інститутській посилювали протестний гнів мітингувальників.
Російські пропагандисти подавали розстріли мирних протестувальників на Євромайдані як сутички озброєних бандитів-радикалів з органами правопорядку. «Лента.ру» переконує, «колони протестувальників неочікувано відправились на захоплення урядових будівель, звідки, згідно з домовленостями, були відведені силовики». Експерти «Ленти.ру», російські та українські політологи-пропагандисти, вказують на проплаченість Майдану, за участь в якому Янукович мав би карати.
«Ніхто цього джина загнати назад не зможе. Всю цю банду ми самі привели до влади й своїми ж руками розвалили країну». («Лента.ру»)
Не встановлені слідством факти, викрадення доказів, відсутність винних у злочинах сприяли виникненню теорій змов, що тільки підкріплювали проросійські наративи. Водночас ворожа пропаганда намагалася створити «правильну картинку про страшних бандерівців» для залякування українців на півдні та сході.
Як розповідає Суспільне Новини, професор Євген Бистрицький в ефірі Українського Радіо зазначив, що Майдан від початку був заявлений як позаполітична громадська акція проєвропейського та проукраїнського спрямування.
«Водночас Бистрицький зазначив, що на Майдані не було радикального націоналізму. Із посиланням на опитування фонду «Демократичні ініціативи» він сказав, що на Майдані говорили переважно українською мовою, «хоча очевидно, що там звучала і російська мова, і ніхто тоді на це не звертав увагу, тому що всі боролися за свободу». «Ця свобода була спрямована не лише на сучасні демократичні цінності та становлення таких інституцій в Україні, вона була спрямована на те, що ми маємо відстоювати себе як Україну», — пише Суспільне Новини.
Український фотодокументаліст, автор проєкту Aftermath VR: Euromaidan Олексій Фурман так підписав свою світлину в інстаграмі:
«18 лютого спецпризначенці зіштовхнули мітингувальників з Інститутської та побігли за ними вулицею, підпаливши Будинок профспілок, який був штабом мітингувальників, та кілька їхніх наметів. Це фото з 11:30 19 лютого, дня найнапруженішого протистояння за тримісячну революцію, оскільки «Беркут» був настільки близько, що багато хто вірив, що це кінець».
Представники силових відомств переконують, що їхнім завданням було знищити снайперів, які нібито стріляли у мітингарів і міліцію. Треба сказати, що керівниками силових відомств при Януковичі були призначені громадяни Російської Федерації.
«Американські спеціалісти зі студії SITU Research та наукового центру з прав людини Університету Карнегі-Меллон створили віртуальну реконструкцію розстрілів на Майдані 20 лютого 2014 року, використавши технологію трипросторових візуальних ефектів. Дослідження дозволило встановити сектор, з якого здійснювали обстріли у бік мітингувальників, — вбивці з «Беркута» сиділи за барикадою на вулиці Інститутській, як і встановило офіційне слідство», — розповідає видання «Збруч».
За свободу України під час Революції Гідності загинули 107 її учасників, серед них — три жінки, а наймолодшому загиблому учаснику було 17 років. Більшість людей загинули від вогнепальних поранень у голову, шию, груди та від умисних тілесних ушкоджень, несумісних з життям.
Олексій Фурман спеціально для «УП.Життя» розповів про своє 20 лютого 2014 року:
«[...] Вибігаємо з «України». Починаємо знімати з оглядового майданчика над «Глобусом» якраз тоді, коли з-під Жовтневого відходить «Чорна рота».
Якщо щось і було зрозуміло, так це те, що силовики почали використовувати бойові набої — був зовсім інший звук пострілів.
Знімаємо біля скляного конуса.
Когось несуть вниз Інститутською — тепер знаю, що це був смертельно поранений Андрій Дигдалович.
Під кулями перебігаємо пішохідний міст. Стежками і сходами поранених несуть вниз на Майдан.
Заходимо в Жовтневий разом з першими майданівцями. Ще якийсь час знімаємо біля Жовтневого, і тоді повертаємось до готелю.
За ту годину чи трохи більше, що нас не було, лобі готелю перетворилося на польовий госпіталь — тут надавали допомогу пораненим. Те, що сталося на Інститутській того ранку, — безпрецедентна трагедія незалежної України. По людях, в руках яких були дерев’яні палиці і тонкі металеві щити, стріляли з автоматів Калашникова. Сталося це в центрі Києва. Є десятки тисяч фотографій і тисячі гігабайтів відео [...]».
Фотограф В’ячеслав Ратинський щодня з 21 листопада 2013 року протягом трьох місяців знімав Революцію Гідності. Він бачив багато прикладів людської стійкості й мужності в екстремальних обставинах:
«Я не спав тоді доби дві чи три. Але все одно швидко підвівся й поїхав назад на Майдан. Бачив, як спускають тіла загиблих. Крім самої трагедії, був вражений діями мітингувальників. Вони не розбігалися — навпаки: вибудовували нові барикади, ще більше гуртувалися. Всі мали якусь роботу. У мене, наприклад, є кадр з чоловіком, який просто з асфальту забирає попіл — підмітає Майдан, бо не може стояти без діла», — розповів Ратинський про перший день розстрілу Небесної сотні для UAPP.
Силовики вчиняли насильство й щодо працівників медіа, які не були безпосередніми учасниками протестів. «Беркут» жорстко перешкоджав висвітленню подій революції попри розпізнавальні знаки працівників ЗМІ.
«[...] До Майдану ми фактично ніколи не бачили, щоб «Беркут» бив пресу, ми не мали страху. Фоторепортер повинен знімати завжди. Він не має права стояти осторонь, коли в його країні таке відбувається. Я не вірив спочатку, що цю «ригівську» систему можна поламати, але те об’єднання людей надихало. Це як спалити за собою всі мости та почати будувати заново», — поділився Анатолій Степанов з «LB.ua».
У сутичках з правоохоронцями був двічі поранений і В’ячеслав Ратинський. Він розповів UAPP про цей досвід:
«Якось у мене в ногах вибухнула світло-шумова граната, а трохи пізніше посікло носа шматком гумової кулі. Тоді були зіткнення на розі Шовковичної та Інститутської, і я виліз на балкон житлової будівлі, щоби бачити повну картину та знімати згори. Коли по носі лупонуло, пам’ятаю, що нормально так перелякався. Все-таки це було зовсім поруч з очима. Хоча, звісно, у порівнянні з травмами, які у той же день отримали активісти, мої подряпини — просто ніщо».
Інститут масової інформації публікував тоді список постраждалих на Євромайдані працівників медіа, згідно з яким 206 медійників постраждали, а двоє загинули.
Серед згаданих фотодокументалістів у цьому списку: Роман Пилипій — постраждав під час сутичок від цеглини, кинутої з боку мітингувальників; Олександр Ратушняк — куля пробила йому ногу навиліт; Анатолій Степанов — беркутівці кийком розбили голову та зламали руку. Від вибуху світло-шумової гранати отримали поранення Максим Дондюк та Мстислав Чернов. На Чернова декілька разів нападали силовики, завдаючи тілесних ушкоджень.
«Грузинські снайпери» на Майдані
14 лютого пропагандистська агенція «РИА Новости» опублікувала інтерв'ю з громадянами Грузії, які нібито зізнались, що саме вони стріляли в протестувальників на Майдані у лютому 2014 року. Мовляв, «грузинських снайперів» завезли зусиллями ексрадника колишнього президента Грузії Михайла Саакашвілі Мамуки Мамулашвілі, котрий зараз очолює Грузинський нацлегіон, що воює на Донецькому напрямку.
Приїхавши до Києва ще до нового 2014 року, грузини кажуть, спершу виконували функції поліціянтів: стежили за порядком, виявляли провокаторів.
Як писало пропагандистське видання «Лента.ру», «особливим завданням» «грузинських снайперів» було «створити хаос на Майдані, застосувавши зброю по всіх цілях, протестувальниках та поліціянтах — без різниці». В Україні вони нібито співпрацювали з опозиційними силами, які «разом з найманцями вели вогонь» по протестувальниках. При цьому інструктаж проводив колишній американський військовий. Стріляли з музичної академії «Чайковського» та готелю «Україна». («Лента.ру»)
«В той день Ревазішвілі пішов на Майдан і побачив, що люди дуже злі. Дехто вважав, що стріляв «Беркут». Інші, навпаки, думали, що вогонь відкрили свої — протестувальники, — каже він». («Лента.ру»)
«Лента.ру» стверджує, що це не єдина версія про «грузинський слід» на Майдані.
У 2017 році вийшов фейковий італійський фільм «Україна. Приховані істини» про події на Майдані та «грузинських снайперів». За цю версію багато років тримались адвокати Януковича та беркутівців.
Своєю чергою видання «Бабель» повідомляє, що в розповідях «грузинських снайперів» італійському режисеру багато розбіжностей. Прикордонна служба України звітувала, що у січні 2014 року згадані грузини не перетинали кордон. Мамука Мамулашвілі заперечував знайомство з «грузинськими снайперами», які називали його куратором. Результати слідства не підтвердили існування цих «снайперів». Немає жодного убитого чи пораненого протестувальника з готелю «Україна» й з будівлі консерваторії.
Протестний дух революції тієї історичної зими охопив усю країну. Попри наявні стереотипи, жителі Донецька та Луганська масово брали участь у протестах, виступаючи за євроінтеграцію. Коли протести в Києві пішли на спад, у Донецьку все тільки починалося.
Попри це пропаганда називає Євромайдан початком розколу в суспільстві. На сході та півдні України пропагандисти поширювали наративи про те, що Україна тільки для українців і тих, хто спілкується виключно українською.
Мовляв, нова влада наочно показала: якщо нам щось не сподобається, ми захопимо адміністративні будівлі. Якщо це можна у Львові, то чому не можна в Донецьку та Луганську. Погромами адміністративних будівель та захопленням зброї, що відбулись 18–19 лютого на заході України та увійшли в історію як «ніч гніву», маніпулювали для створення ще більшого напруження на майданах та залякування протестувальників зі сходу бандерівцями.
«Зрозуміло, люди в південно-східних областях теж бачили, що країна поступово скочується у махновщину. Що Віктор Янукович втік, а владу в країні захоплюють люди, які хочуть позбавити їх мови». («Лента.ру»)
Завдяки таким повідомленням створювався образ «українців, які хочуть відокремитися від України». Проплачені антимайдани пропаганда подавала як «боротьбу російського населення південного сходу України та півострова Крим за свої права», яку нелегітимна влада намагається придушити військовим шляхом. Так Росія маскувала військову агресію під громадянську війну.
«Це велика громадянська війна з участю зовнішніх гравців. Але я точно не можу сказати, що це конфлікт двох націй. Тому що по обидва боки говорять однією, російською мовою». («Лента.ру»)
Євромайданівці у Донецьку відразу зіткнулися з утисками з боку проросійських політичних сил. А чинити опір самостійно, без підтримки влади, донеччани довго не змогли.
Віктор Янукович, який 21 лютого втік з Києва через Крим до Росії, попросив Путіна ввести війська РФ в Україну задля «відновлення миру».
«— Чому ці люди на підконтрольних Україні територіях не боролись за право говорити російською мовою?
Знаєте, томиком Олександра Пушкіна та словником Дітмара Розенталя дуже складно боротись з «Точкою-У».
Це вже не питання, якою мовою жити, це питання, якою мовою помирати». («Лента.ру»)
Протягом Антитерористичної операції на сході України Кремль створював фальшиву картинку про те, що ЗСУ обстрілюють мирне населення Донеччини та Луганщини. Мовляв, тільки Росія може забезпечити мирне життя.
«Ностальгія за миром була дуже важлива». («Лента.ру»)
Голова Держдуми Володін вже під час повномасштабного вторгнення російських військ виклав свій аналіз політичного курсу, який обрав Київ 10 років тому: «Як результат — втрата Україною населення та територій, крах економіки та традиційних цінностей». Тут же Володін натякнув на можливий, такий бажаний для Кремля новий Майдан.
«Красиві лозунги «майдану» та печивко Держдепу США виявились обманом українського народу», — підкреслив Володін. Влада країни завела її в глухий кут і, заявивши про загрозу нового перевороту, Володимир Зеленський зосередив зусилля на збереженні особистої влади, додав він. «Тим самим наближаючи неминучість нового «майдану»», — підсумував Володін». («Лента.ру»)
Росія тоді так і не осягнула — звичайні люди готові заплатити високу ціну за гідність та свободу.
За словами Мстислава Чернова, українська традиція протестної боротьби формує відповідальність суспільства за майбутнє своєї країни:
«Майдан — це не лише протест. Це символ змін, на які готове суспільство. Зміни, які дорого коштують, але вони варті того, щоб за них боротися. Я бачив, як люди з відчаєм і вірою одночасно стояли на Інститутській. Війна, Революція Гідності, анексія Криму і вторгнення РФ на Донбас та повномасштабне вторгнення — все це кроки побудови єдності й побудови цілого покоління людей, які розуміють, що саме від них залежить доля їхньої країни», — говорить Мстислав Чернов в одному зі своїх інтерв’ю.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.png)
