Іван Антипенко — український журналіст, фотограф та відеограф, який здебільшого висвітлює російсько-українську війну на Півдні України. 24 лютого 2022 року росіяни прийшли в його дім, у рідне місто Херсон. 13 листопада він повернувся додому, проте під обстрілами та у воді продовжує свою роботу. Про улюблені зруйновані місця в Херсоні, про окупацію та звільнення, про підтоплення і обстріли, про заборону й дозволи на зйомки — говоримо з Іваном Антипенком.
— Я знімаю фото і відео, також пишу. Проте останнім часом здебільшого саме фотографія приносить мені найбільше задоволення, якщо можна так сказати, тому що тематика роботи сумна насправді. У фотографії я намагаюся шукати натхнення і хоча б якийсь позитив. Якщо ми говоримо про фото — я працюю з «Радіо Свобода», а також Reuters. Готую тексти, фото і відео для медіа «Ґрунт», іноді для hromadske чи «BBC Україна», співпрацюю з регіональним виданням «МОСТ». Зараз я журналіст-фрілансер. Я народився в Херсоні, виріс в Херсонській області, не в самому місті. Але після закінчення школи я вступив до Херсонського державного університету, і з того часу живу в Херсоні. Я почав працювати у журналістиці десь із 2011 року. З 2019 року встиг попрацювати в національному проєкті з медіаграмотності. Проте під час вторгнення Росії я таки повернувся в медіа, на фріланс. Я не пошкодував жодного разу, що обрав журналістику і такий шлях.
— Перші години мені всі телефонували, і я всім теж. Ми розуміли, що все почалося і дуже швидко розвивається. Значна частина області була окупована у перші години. Проте у той момент я не вірив, що буде настільки великий масштаб війни. Я думав, що, скоріш за все, буде якесь загострення на Донбасі і, можливо, росіяни захочуть вийти на кордони Донецької, Луганської областей. Але я ніяк не міг подумати, що майже вся Херсонщина буде так швидко окупована.
У перший день ми з колегами побачили, як швидко росіяни просуваються до Каховки. Знайомі з правоохоронних органів сказали, що ситуація дуже несприятлива і цілком можливо, що вже 24 лютого російські війська будуть у Херсоні. Нам порекомендували виїхати з міста. Я до останнього думав, що залишатимусь в Херсоні й буду працювати з камерою. Чесно кажучи, я дуже картав себе за рішення не перебувати в окупації. Тому що наші люди, як ви пригадуєте, проявили неймовірний героїзм, безстрашність та спротив, виходячи на мітинги, на ці великі майдани. Ледь не щодня. Мені було дуже прикро, що я був не там і не був з ними, не фіксував це. Потім мого друга журналіста Олега Батуріна з Каховки росіяни тримали в полоні та застосовували до нього фізичну силу.
Все через те, що він продовжував журналістську роботу, він писав про те, що відбувається в окупації. Затим, ми всі дізналися, що на Київщині росіяни вбили медійників. Я зрозумів, що російські війська не дивляться на якісь позначки «ПРЕСА», вони порушують всі правила та звичаї війни. Тоді я робив те, що міг робити: почав співпрацювати з різними медіа та писати про те, що відбувається у Херсоні, отримуючи інформацію від людей, які залишились в окупації. З травня я отримав акредитацію та почав працювати в Миколаєві. Я дуже хотів висвітлювати події саме на півдні. Хотів додому.
— У вересні-жовтні 2022-го ми почали їздити у перші звільнені села, тоді ще тривав наш контрнаступ. Ми одними з перших заїжджали у села, що понад Дніпром: Золота Балка, Михайлівка, Біляївка, Хрещенівка. Якраз перед звільненням Херсона ми здали всі тексти та матеріали. І тут розумію, що наші Сили оборони вже дотискають росіян на лівий берег Дніпра. І десь 9-10 листопада я вже чітко розумів, що завтра-післязавтра вже буде щось таке. Я чітко пам’ятаю 11 листопада — звільнення Музиківки, Чорнобаївки, Херсона. Ці перші кадри! У мене усмішка цілий день не сходила з обличчя. Це було щастя неймовірне. Щастя та сльози. Але найбільша ейфорія була, коли я заїхав у Херсон.
Ми не отримували ніякого спеціального дозволу, ми заїхали як волонтери. Правдами-неправдами через Чорнобаївку, через аеропорт. Але ми насправді везли гуманітарну допомогу від фонду Сергія Притули. Завдяки цьому і завдяки знайомим військовим, які там були, ми змогли проїхати блок-пости, побачити легендарний аеропорт у Чорнобаївці та знищену там російську техніку. У місті ми побачили неймовірну картину: на вулицях люди з українськими прапорами, хлопці здирають російські білборди, на Площі Свободи — свято. Я зустрічаю знайомих і друзів, але ні мобільного зв'язку, ні інтернету не було абсолютно. Люди бігають зі старлінками й генераторами. Опалення у місті теж нема. Було дуже зимно. Ось в такому режимі я ночував першу ніч у друга, а в другу — вже у своєму домі.
— Я зустрівся з другом, який весь час був в окупації. Ми разом зайшли в мій дім, де нема світла, води й опалення. Я привіз пепсі-колу і пляшку Каховського коньяку, а також снікерс. Це була наша скромна трапеза. І це було дуже щемко, тому що я повернувся додому.
Моя квартира. Моє ліжко, яке я застелив 24 числа зранку і поїхав. І там все як було, так і залишилось. Це, мабуть, одне з найяскравіших вражень в моєму житті — повернення додому. І з самого початку, коли я висвітлював тему повномасштабного вторгнення і говорив саме про Південь, це завжди було щось дуже особисте. Ніякими словами не можна описати це відчуття повернення такої великої втрати, як дім. І якщо так подивитись, що я пишу і як я пишу, то, мабуть, і самі фотографії говорять про те, наскільки я скучаю, наскільки мені болить те, що зараз відбувається з Херсоном і областю. З лівим берегом, який в окупації й куди ми не можемо поїхати. Болить за правий, який постійно під вогнем. Болить за людей, які там живуть.
— Таких місць є багато, здебільшого вони біля води. Зараз туди вже лячно і небезпечно ходити, але ми все одно ходили та знімали. Ось, наприклад, міська набережна. Там є кілька виходів до Дніпра. Біля готелю «Фрегат» стоїть розстріляний автобус, який попав під атаку росіян. І це таке дуже болюче місце, яке доводилося знімати. Там раніше проходили різні невеликі фестивалі. Ми завжди гуляли там. Це пам'ятне місце. Коли погано і коли добре — ти їдеш до Дніпра. Просто подивитися на воду, подивитися, які там судна заходять в Херсон, з яких вони країн і що там загалом відбувається.
Ще одне особливе для мене місце, яке постраждало від росіян і мені доводилось його знімати, — це Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара. Вона розташована над самим Дніпром. Буквально на березі. Така велика будівля. Там великі панорамні вікна і неймовірний вид відкривається на лівий берег. Широкий, красивий Дніпро і вид на Олешки. Дніпро тече прямо під тобою. І в серпні минулого року я там знімав після російських ударів по бібліотеці. Там вже було кілька дірок у стінах і, відповідно, ці всі ці величезні скляні вітрини посипалися.
Ця зйомка викликала у мене велику ностальгію, тому що у студентські часи я там часто бував на різних заходах. Бібліотека імені Олесі Гончара — це культове місце, знакове. А я ще з того покоління, коли інтернет був у бібліотеці. Це був такий вихід у світ. Під час зйомки ми ходили з директоркою і на це все дивилися, вона мені показувала, як працівники рятували ці книги. Це ось така щемка історія про бібліотеку. Ми робили фото для проєкту ЮНЕСКО та ІМІ про культурну спадщину, і цей об’єкт у списку, я знімав його. У момент зйомки теж були вибухи, а потім густий стовп диму на тому березі. Через кілька місяців після зйомки росіяни туди завдали ракетного удару і будівля сильно вигоріла.
А нещодавно знімав рідний Херсонський державний університет після чергового російського обстрілу. Цього разу прилетіло по головному корпусу. Зруйновані стіни, вибиті шибки, розтрощені аудиторії та навчальні матеріали. Я вчився тут п’ять років. Бачити це все в руїнах — дуже боляче.
— Традиційно все почалося з дзвінків. О 7-й годині ранку я прокидаюся в Одесі в поїзді й бачу, що мій телефон розривається. Усі щось питають. Я читаю новини: «росіяни підірвали Каховську ГЕС». Я спочатку не уявляв наскільки все серйозно. Ми приїжджаємо і починаємо нон-стоп працювати весь червень і до початку липня. Спочатку ми документували підтоплення, людей на човнах, евакуації, порятунок тварин. А потім знімали наслідки підтоплення.
Коли вже всі поїхали, вода відійшла — і люди сам на сам залишися з цією бідою. Ми побачили реальні масштаби катастрофи. Тисячі сімей лишилися без домівок. Люди казали нам: «Росіяни не добили нас, то затопили». Але у такий важливий момент, часто вони мені казали: «Ми все одно з цим впораємося, якби тільки вони сюди не повернулися. Бо під час окупації було гірше». Люди хотіли жити в Україні, господарювати на своїй землі. Цінність свободи для цих людей, для нас усіх — життєво необхідна.
Знову ж таки, я проживав це все дуже особисто. Також коли всюди вода вже пішла, то у Калинівській громаді на півночі області вода ще була. Там з берегів вийшла річка Інгулець, це теж наслідок підриву ГЕС. І про це майже ніхто не писав і не знімав. Там у людей утворилися штучні великі ставки на городах. Ми їздили й знімали. Бо, зрештою, це одне з моїх завдань: поїхати і показати місця, і людей, де, здається, нічого не відбувається, хоча насправді там заховані сильні історії й важливі події.
— Раніше у Херсоні та області з цивільними темами взагалі ніяких проблем не було, не треба було ніяких погоджень. Потім було введено так зване зонування. Тоді ще Наталія Гуменюк очолювала пресцентр в ОК «Південь». У медійників почали виникати труднощі з висвітленням цивільних та військових тем. Після підриву ГЕС ці всі зони затопило водою з Дніпра. Треба було показати масштаб цієї катастрофи, і тоді якраз пресцентр дійсно не допомагав, а в основному перешкоджав. Коли ми пробували домовлятися просто, щоб працювати в Херсоні, і постійно контактували з пресофіцерами, то пресцентр постійно казав про певні обмеження. «Туди не можна, сюди не можна. Там обстрілюють, а там ще щось», — постійно говорили нам. Ми це розуміємо як журналісти і як професіонали. Ми свідомо йдемо на цей ризик. Але у певні місця я все одно їздив, просто домовившись із місцевими чи з волонтерами, чи з будь-ким.
Ми хотіли поїхати і показати, що там відбувається. Власне, в цьому і є функція медіа: показати дійсність, показати факти. Так що, мабуть, усупереч, а не завдяки роботі офіційних структур вдавалося по шматочках щось десь відзняти й показати. Люди, які відповідають за доступи, мають зрозуміти, що журналісти — не вороги. З нами треба комунікувати, сприяти в роботі. Бо ми фіксували воєнні злочини росіян, масштаби величезної трагедії в центрі Європи.
Якби журналісти Associated Press не залишилися в оточеному Маріуполі в березні 2022-го, ризикуючи своїми життями разом із медиками, військовими, поліцією, іншими людьми, то світ би не отримав достовірних фактів звірства російської армії в цьому місті. Або цих фактів було б значно менше і вони б не пролунали так гучно. Подобається нам це чи ні, але люди й держави, які нас підтримують, довіряють не тільки офіційним повідомленням, але й живим, справжнім історіям, які готують репортери в полях. І останнім все-таки довіряють більше.
Військові говорять, що інколи їм здається, що війни на півдні немає. Усім відомо тільки про бої на сході. Ми бачимо тільки обстріляні міста і села. А хто тут захищає нас, обличчя цих людей, цих справжніх героїв сучасності, які в Кринках працюють і на інших важких напрямках на Херсонщині — нікому не відомо.
Ми з колегами кричали, щоб нам надали дозвіл адекватно працювати на півдні. У кожного адекватного журналіста, який працює не перший рік з військовою тематикою, я гадаю, достатній рівень самоусвідомлення ситуації, ніхто не хоче нашкодити. На мою думку, повністю закривати напрямок це неправильно. До прикладу, про Кринки українці часто чули з кремлівських повідомлень і пропагандистських каналів, а не з українських медіа. Якщо відсутня комунікація, є вакуум, тоді її заповнять вигадки, ворожі ІПСО та вирвані з контексту повідомлення.
25 лютого цього року після пресконференції президента Зеленського я написав допис, який трохи завірусився в мережі, його поширили колеги з різних видань: «Чому ми дізнаємося про Кринки з тіктока і доповідей Шойгу? Чим цей напрямок відрізняється від Авдіївки, Купʼянська, Роботиного в тому сенсі, що нам заборонено навіть згадувати про лівий берег? Чим боротьба морпіхів і ТрО на Херсонщині відрізняються від боротьби інших бригад на інших напрямках?» Мені казали, що цей меседж таки дійшов до Міноборони й були проведені певні розмови з відповідальними особами.
Після того, як медійники закликали військове керівництво країни замінити речницю ОК «Південь» і на її місце призначили Дмитра Плетенчука, ситуація з доступом до Херсонщини дещо покращилась, говорить Іван. Тепер запити для роботи з цивільними розглядатимуть у пришвидшеному режимі.
«У разі потреби створення матеріалу без участі військових запити обробляються за скороченою схемою: лише за погодженням маршруту (та суворим його дотриманням з вашого боку) з відповідним пресофіцером на напрямку», — повідомив начальник Центру стратегічних комунікацій Сил оборони Півдня, капітан 3 рангу Дмитро Плетенчук.
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф та відеограф, який висвітлює російсько-українську війну на Півдні України. Співпрацює з українськими та міжнародними медіа: «Радіо Свобода», «Ґрунт», Reuters, Hromadske, «МОСТ», «BBC Україна» та іншими.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Іван Антипенко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф та відеограф, який здебільшого висвітлює російсько-українську війну на Півдні України. 24 лютого 2022 року росіяни прийшли в його дім, у рідне місто Херсон. 13 листопада він повернувся додому, проте під обстрілами та у воді продовжує свою роботу. Про улюблені зруйновані місця в Херсоні, про окупацію та звільнення, про підтоплення і обстріли, про заборону й дозволи на зйомки — говоримо з Іваном Антипенком.
— Я знімаю фото і відео, також пишу. Проте останнім часом здебільшого саме фотографія приносить мені найбільше задоволення, якщо можна так сказати, тому що тематика роботи сумна насправді. У фотографії я намагаюся шукати натхнення і хоча б якийсь позитив. Якщо ми говоримо про фото — я працюю з «Радіо Свобода», а також Reuters. Готую тексти, фото і відео для медіа «Ґрунт», іноді для hromadske чи «BBC Україна», співпрацюю з регіональним виданням «МОСТ». Зараз я журналіст-фрілансер. Я народився в Херсоні, виріс в Херсонській області, не в самому місті. Але після закінчення школи я вступив до Херсонського державного університету, і з того часу живу в Херсоні. Я почав працювати у журналістиці десь із 2011 року. З 2019 року встиг попрацювати в національному проєкті з медіаграмотності. Проте під час вторгнення Росії я таки повернувся в медіа, на фріланс. Я не пошкодував жодного разу, що обрав журналістику і такий шлях.
— Перші години мені всі телефонували, і я всім теж. Ми розуміли, що все почалося і дуже швидко розвивається. Значна частина області була окупована у перші години. Проте у той момент я не вірив, що буде настільки великий масштаб війни. Я думав, що, скоріш за все, буде якесь загострення на Донбасі і, можливо, росіяни захочуть вийти на кордони Донецької, Луганської областей. Але я ніяк не міг подумати, що майже вся Херсонщина буде так швидко окупована.
У перший день ми з колегами побачили, як швидко росіяни просуваються до Каховки. Знайомі з правоохоронних органів сказали, що ситуація дуже несприятлива і цілком можливо, що вже 24 лютого російські війська будуть у Херсоні. Нам порекомендували виїхати з міста. Я до останнього думав, що залишатимусь в Херсоні й буду працювати з камерою. Чесно кажучи, я дуже картав себе за рішення не перебувати в окупації. Тому що наші люди, як ви пригадуєте, проявили неймовірний героїзм, безстрашність та спротив, виходячи на мітинги, на ці великі майдани. Ледь не щодня. Мені було дуже прикро, що я був не там і не був з ними, не фіксував це. Потім мого друга журналіста Олега Батуріна з Каховки росіяни тримали в полоні та застосовували до нього фізичну силу.
Все через те, що він продовжував журналістську роботу, він писав про те, що відбувається в окупації. Затим, ми всі дізналися, що на Київщині росіяни вбили медійників. Я зрозумів, що російські війська не дивляться на якісь позначки «ПРЕСА», вони порушують всі правила та звичаї війни. Тоді я робив те, що міг робити: почав співпрацювати з різними медіа та писати про те, що відбувається у Херсоні, отримуючи інформацію від людей, які залишились в окупації. З травня я отримав акредитацію та почав працювати в Миколаєві. Я дуже хотів висвітлювати події саме на півдні. Хотів додому.
— У вересні-жовтні 2022-го ми почали їздити у перші звільнені села, тоді ще тривав наш контрнаступ. Ми одними з перших заїжджали у села, що понад Дніпром: Золота Балка, Михайлівка, Біляївка, Хрещенівка. Якраз перед звільненням Херсона ми здали всі тексти та матеріали. І тут розумію, що наші Сили оборони вже дотискають росіян на лівий берег Дніпра. І десь 9-10 листопада я вже чітко розумів, що завтра-післязавтра вже буде щось таке. Я чітко пам’ятаю 11 листопада — звільнення Музиківки, Чорнобаївки, Херсона. Ці перші кадри! У мене усмішка цілий день не сходила з обличчя. Це було щастя неймовірне. Щастя та сльози. Але найбільша ейфорія була, коли я заїхав у Херсон.
Ми не отримували ніякого спеціального дозволу, ми заїхали як волонтери. Правдами-неправдами через Чорнобаївку, через аеропорт. Але ми насправді везли гуманітарну допомогу від фонду Сергія Притули. Завдяки цьому і завдяки знайомим військовим, які там були, ми змогли проїхати блок-пости, побачити легендарний аеропорт у Чорнобаївці та знищену там російську техніку. У місті ми побачили неймовірну картину: на вулицях люди з українськими прапорами, хлопці здирають російські білборди, на Площі Свободи — свято. Я зустрічаю знайомих і друзів, але ні мобільного зв'язку, ні інтернету не було абсолютно. Люди бігають зі старлінками й генераторами. Опалення у місті теж нема. Було дуже зимно. Ось в такому режимі я ночував першу ніч у друга, а в другу — вже у своєму домі.
— Я зустрівся з другом, який весь час був в окупації. Ми разом зайшли в мій дім, де нема світла, води й опалення. Я привіз пепсі-колу і пляшку Каховського коньяку, а також снікерс. Це була наша скромна трапеза. І це було дуже щемко, тому що я повернувся додому.
Моя квартира. Моє ліжко, яке я застелив 24 числа зранку і поїхав. І там все як було, так і залишилось. Це, мабуть, одне з найяскравіших вражень в моєму житті — повернення додому. І з самого початку, коли я висвітлював тему повномасштабного вторгнення і говорив саме про Південь, це завжди було щось дуже особисте. Ніякими словами не можна описати це відчуття повернення такої великої втрати, як дім. І якщо так подивитись, що я пишу і як я пишу, то, мабуть, і самі фотографії говорять про те, наскільки я скучаю, наскільки мені болить те, що зараз відбувається з Херсоном і областю. З лівим берегом, який в окупації й куди ми не можемо поїхати. Болить за правий, який постійно під вогнем. Болить за людей, які там живуть.
— Таких місць є багато, здебільшого вони біля води. Зараз туди вже лячно і небезпечно ходити, але ми все одно ходили та знімали. Ось, наприклад, міська набережна. Там є кілька виходів до Дніпра. Біля готелю «Фрегат» стоїть розстріляний автобус, який попав під атаку росіян. І це таке дуже болюче місце, яке доводилося знімати. Там раніше проходили різні невеликі фестивалі. Ми завжди гуляли там. Це пам'ятне місце. Коли погано і коли добре — ти їдеш до Дніпра. Просто подивитися на воду, подивитися, які там судна заходять в Херсон, з яких вони країн і що там загалом відбувається.
Ще одне особливе для мене місце, яке постраждало від росіян і мені доводилось його знімати, — це Херсонська обласна універсальна наукова бібліотека імені Олеся Гончара. Вона розташована над самим Дніпром. Буквально на березі. Така велика будівля. Там великі панорамні вікна і неймовірний вид відкривається на лівий берег. Широкий, красивий Дніпро і вид на Олешки. Дніпро тече прямо під тобою. І в серпні минулого року я там знімав після російських ударів по бібліотеці. Там вже було кілька дірок у стінах і, відповідно, ці всі ці величезні скляні вітрини посипалися.
Ця зйомка викликала у мене велику ностальгію, тому що у студентські часи я там часто бував на різних заходах. Бібліотека імені Олесі Гончара — це культове місце, знакове. А я ще з того покоління, коли інтернет був у бібліотеці. Це був такий вихід у світ. Під час зйомки ми ходили з директоркою і на це все дивилися, вона мені показувала, як працівники рятували ці книги. Це ось така щемка історія про бібліотеку. Ми робили фото для проєкту ЮНЕСКО та ІМІ про культурну спадщину, і цей об’єкт у списку, я знімав його. У момент зйомки теж були вибухи, а потім густий стовп диму на тому березі. Через кілька місяців після зйомки росіяни туди завдали ракетного удару і будівля сильно вигоріла.
А нещодавно знімав рідний Херсонський державний університет після чергового російського обстрілу. Цього разу прилетіло по головному корпусу. Зруйновані стіни, вибиті шибки, розтрощені аудиторії та навчальні матеріали. Я вчився тут п’ять років. Бачити це все в руїнах — дуже боляче.
— Традиційно все почалося з дзвінків. О 7-й годині ранку я прокидаюся в Одесі в поїзді й бачу, що мій телефон розривається. Усі щось питають. Я читаю новини: «росіяни підірвали Каховську ГЕС». Я спочатку не уявляв наскільки все серйозно. Ми приїжджаємо і починаємо нон-стоп працювати весь червень і до початку липня. Спочатку ми документували підтоплення, людей на човнах, евакуації, порятунок тварин. А потім знімали наслідки підтоплення.
Коли вже всі поїхали, вода відійшла — і люди сам на сам залишися з цією бідою. Ми побачили реальні масштаби катастрофи. Тисячі сімей лишилися без домівок. Люди казали нам: «Росіяни не добили нас, то затопили». Але у такий важливий момент, часто вони мені казали: «Ми все одно з цим впораємося, якби тільки вони сюди не повернулися. Бо під час окупації було гірше». Люди хотіли жити в Україні, господарювати на своїй землі. Цінність свободи для цих людей, для нас усіх — життєво необхідна.
Знову ж таки, я проживав це все дуже особисто. Також коли всюди вода вже пішла, то у Калинівській громаді на півночі області вода ще була. Там з берегів вийшла річка Інгулець, це теж наслідок підриву ГЕС. І про це майже ніхто не писав і не знімав. Там у людей утворилися штучні великі ставки на городах. Ми їздили й знімали. Бо, зрештою, це одне з моїх завдань: поїхати і показати місця, і людей, де, здається, нічого не відбувається, хоча насправді там заховані сильні історії й важливі події.
— Раніше у Херсоні та області з цивільними темами взагалі ніяких проблем не було, не треба було ніяких погоджень. Потім було введено так зване зонування. Тоді ще Наталія Гуменюк очолювала пресцентр в ОК «Південь». У медійників почали виникати труднощі з висвітленням цивільних та військових тем. Після підриву ГЕС ці всі зони затопило водою з Дніпра. Треба було показати масштаб цієї катастрофи, і тоді якраз пресцентр дійсно не допомагав, а в основному перешкоджав. Коли ми пробували домовлятися просто, щоб працювати в Херсоні, і постійно контактували з пресофіцерами, то пресцентр постійно казав про певні обмеження. «Туди не можна, сюди не можна. Там обстрілюють, а там ще щось», — постійно говорили нам. Ми це розуміємо як журналісти і як професіонали. Ми свідомо йдемо на цей ризик. Але у певні місця я все одно їздив, просто домовившись із місцевими чи з волонтерами, чи з будь-ким.
Ми хотіли поїхати і показати, що там відбувається. Власне, в цьому і є функція медіа: показати дійсність, показати факти. Так що, мабуть, усупереч, а не завдяки роботі офіційних структур вдавалося по шматочках щось десь відзняти й показати. Люди, які відповідають за доступи, мають зрозуміти, що журналісти — не вороги. З нами треба комунікувати, сприяти в роботі. Бо ми фіксували воєнні злочини росіян, масштаби величезної трагедії в центрі Європи.
Якби журналісти Associated Press не залишилися в оточеному Маріуполі в березні 2022-го, ризикуючи своїми життями разом із медиками, військовими, поліцією, іншими людьми, то світ би не отримав достовірних фактів звірства російської армії в цьому місті. Або цих фактів було б значно менше і вони б не пролунали так гучно. Подобається нам це чи ні, але люди й держави, які нас підтримують, довіряють не тільки офіційним повідомленням, але й живим, справжнім історіям, які готують репортери в полях. І останнім все-таки довіряють більше.
Військові говорять, що інколи їм здається, що війни на півдні немає. Усім відомо тільки про бої на сході. Ми бачимо тільки обстріляні міста і села. А хто тут захищає нас, обличчя цих людей, цих справжніх героїв сучасності, які в Кринках працюють і на інших важких напрямках на Херсонщині — нікому не відомо.
Ми з колегами кричали, щоб нам надали дозвіл адекватно працювати на півдні. У кожного адекватного журналіста, який працює не перший рік з військовою тематикою, я гадаю, достатній рівень самоусвідомлення ситуації, ніхто не хоче нашкодити. На мою думку, повністю закривати напрямок це неправильно. До прикладу, про Кринки українці часто чули з кремлівських повідомлень і пропагандистських каналів, а не з українських медіа. Якщо відсутня комунікація, є вакуум, тоді її заповнять вигадки, ворожі ІПСО та вирвані з контексту повідомлення.
25 лютого цього року після пресконференції президента Зеленського я написав допис, який трохи завірусився в мережі, його поширили колеги з різних видань: «Чому ми дізнаємося про Кринки з тіктока і доповідей Шойгу? Чим цей напрямок відрізняється від Авдіївки, Купʼянська, Роботиного в тому сенсі, що нам заборонено навіть згадувати про лівий берег? Чим боротьба морпіхів і ТрО на Херсонщині відрізняються від боротьби інших бригад на інших напрямках?» Мені казали, що цей меседж таки дійшов до Міноборони й були проведені певні розмови з відповідальними особами.
Після того, як медійники закликали військове керівництво країни замінити речницю ОК «Південь» і на її місце призначили Дмитра Плетенчука, ситуація з доступом до Херсонщини дещо покращилась, говорить Іван. Тепер запити для роботи з цивільними розглядатимуть у пришвидшеному режимі.
«У разі потреби створення матеріалу без участі військових запити обробляються за скороченою схемою: лише за погодженням маршруту (та суворим його дотриманням з вашого боку) з відповідним пресофіцером на напрямку», — повідомив начальник Центру стратегічних комунікацій Сил оборони Півдня, капітан 3 рангу Дмитро Плетенчук.
Іван Антипенко — український журналіст, фотограф та відеограф, який висвітлює російсько-українську війну на Півдні України. Співпрацює з українськими та міжнародними медіа: «Радіо Свобода», «Ґрунт», Reuters, Hromadske, «МОСТ», «BBC Україна» та іншими.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Іван Антипенко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
