Документаліст — спостерігач, який, не втручаючись, фіксує події, що залишаться в історії. Про те, як вмикати камеру, коли над головою свистять ворожі кулі, а тіло здригається від звуків артилерії чи снарядів, що, наче дощ, падають поруч? Про роботу фотографа на передовій, під час штурмів, в окопах та загалом у гарячих точках говоримо з воєнним кореспондентом Мар’яном Кушніром.
Мар’ян Кушнір — журналіст «Радіо Свобода», який документує війну з 2015 року. Він відомий тим, що безпосередньо бере участь у штурмах з військовими. Журналіст отримав контузію під час боїв за Київщину.
«Можливо, за матеріалами, які ми готуємо, у майбутньому будуть писати підручники», — так Мар’ян пояснює, що саме мотивує його продовжувати свою роботу.
Він працює здебільшого поруч із лінією фронту, зокрема на передовій з піхотинцями. Мар’ян брав участь у п’яти прямих штурмових діях. Зокрема у штурмах в районі Хромового під Бахмутом, знімав вуличні бої у самому Бахмуті та захід Інтернаціонального легіону під час битви за Сєвєродонецьк.
Під час боїв за Київщину разом із Максом Левіним (українським фотокореспондентом, якого вбили росіяни — ред.) він їздив у Бородянку. Це село у Бучанському районі вже було окуповане, тільки хлопці про це дізналися надто пізно. «Ми заїхали за 30 хвилин після того, як літак уже розбив Бородянку, — Мар’ян додає, що доводилось працювати у різних умовах. — Завжди ставимо на терези — повернемося ми чи ні, й чи вартує ця вся «двіжуха» того матеріалу, який ми отримаємо».
Мар’ян каже, що за 9 років висвітлення війни навчився керувати страхом, а не боротися з ним. «Я усвідомлюю всі можливі ризики, які є на сьогоднішній день на війні. Я їду туди не для того, щоб загинути чи отримати поранення, а для того, щоб зробити свою роботу якісно та фахово». Щоб показати світові, що відбувається на війні, він готується і морально, і фізично, зокрема проходить різні безпекові тренінги.
Якщо перестати документувати війну, каже він, то цю інформаційну тишу хтось заповнить. Мар’ян вважає, що інколи такий ризик виправданий, бо, по-перше, він живий, усміхається: «Ну звичайно, будь-яка картинка, відзнята там, де не ступає нога журналіста, вартує того!»
Мар’ян розповідає, що завжди важко спрогнозувати, як довго він перебуватиме на передньому краю з військовими. Буває, і 15 хвилин дозволено знімати, і далі його забирають, інколи доводиться чекати разом з військовими півтори доби, поки їх поміняють інші військові. Подекуди він може і тиждень жити разом з ними на певних позиціях.
Одного разу йому довелося перебувати разом з військовим в укритті, яке було ямою, півтори доби. Фото було знято на Куп’янському напрямку в лісі на передових позиціях, приблизно за 300 метрів від росіян.
«Туди я заходив у темряві й уявлення не мав, коли звідтам виберусь. От мені довелося чекати півтори доби на цій позиції, не виходячи з цієї нори. Бути в таких самих умовах, як і бійці, відчути на собі той холод і ту спрагу. Відчути на собі цю тонну металу, яка сиплеться кожні 15 хвилин по цьому лісу. Слухати, як скриплять та валяться дерева. Через 36 годин командир операції повідомив про організацію виїзду з позицій. Так само вночі вдалося повернутися вже на більш безпечну ділянку», — говорить Мар’ян.
Під час роботи у зоні бойових дій стає відразу зрозуміло, що публікувати можна далеко не все. Фотограф вважає, що найцінніше зараз на фронті — це історія людей і те, про що вони говорять, настільки різноманітні їхні думки. Мар’ян переконаний, що важливо показувати світові цих простих людей, які протистоять агресору: «Бо це доволі сюрреалістично, коли у XXI ст. люди літають у Космос, а на Землі відбуваються події, що нагадують I ст. Коли звичайні люди зі зброєю під артобстрілами, які в ямах з дерев'яним укриттям, сидять в холоді й голоді при свічках, відбивають атаки. Ну це абсурд! Такого не повинно бути у XXI ст. Ось це моя мета — відзняти цей абсурд і сказати світові: «Люди, схаменіться!»
Мар’ян зауважує, що військові не несуть жодної відповідальності чи зобов'язання за життя та здоров'я журналіста. «Це все моя відповідальність і моєї редакції. Військові лише можуть сприяти й допомагати, чим вони і займаються. Тобто, я звертаюся до них — вони допомагають в організації. Ми разом думаємо, як це зробити так, аби не наразити на небезпеку не лише мене, але й особовий склад, — підкреслює Мар’ян. — Військові розуміють, як важливо показати їхнє перебування на нулі».
Журналіст рекомендує під час роботи у зоні бойових дій найперше оцінити ситуацію й обдумати, як діяти у разі найгіршого сценарію, врахувати свої дії та маршрут евакуації, а також розглянути найближчі безпечні зони, де можна буде зловити зв’язок.
Мар’ян працює як із фото-, так і з відеоформатом. Проте інколи віддає перевагу саме світлинам. «Фотографія — це те, що буде жити вічно! — підкреслює Мар’ян. — Ти один раз це відзняв і більше нікого не буде. Я обираю той кадр, який вже, мабуть, я більше ніколи не зніму. Інколи це буває просто постріл гармат. Але в основному я фотографую очі людей». Він переконаний, що фотографія простіша у сприйнятті та легша у розповсюдженні.
У разі загострення ситуації є ряд дій, які робитимуть військові: будуть вести вогонь, доповідати ситуацію, спостерігати чи підносити боєкомплект. У цей момент хтось може отримати поранення. Мар’ян наголошує, що у такі моменти медійник має усвідомлювати, як важливо залишати простір для військових, аби вони могли правильно діяти.
«Уявіть, що ви збоку спостерігаєте, як арбітр на футбольному полі. Коли м'яч летить на нього, він має відхилитися від нього, не заважати цьому м'ячу. Так само і вам не варто заважати летіти по траєкторії тій історії, яка твориться у вашому кадрі. Ви можете стежити, і треба розуміти, що ви можете бути там зайвим».
За 9 років війни, з яких 2 роки повномасштабного вторгнення, Мар’яну складно обрати власні фото, які запам’ятались чи вразили найбільше. Найперше, що спадає йому на думку, це фотографія дівчинки Софійки, якій довелося покидати рідне село на Луганщині після деокупації восени 2022-го. «Вразив той страх в очах дитини, яка їде геть зі свого рідного дому під обстрілом, вирушає на мирну територію. Вона не розуміє, що відбувається зараз навколо неї».
Він із сумом зауважує, що зробив багато знімків військових після штурмових дій, які, на жаль, уже загинули або зникли безвісти. Мар’ян Кушнір каже, що люди мало говорять про ціну фотографії й ті жертви, на які довелося піти, аби їх зробити, і йдеться не про гроші.
«Ціна фотографії — це втрачена молодість і втрачений час, аби залишити в майбутньому відбиток і більше не допустити його повторення. Ціна фотографії може вартувати цілого життя».
Мар’ян Кушнір (30 років) — український журналіст, відеооператор, фотограф, з 2015 року працює в українській редакції «Радіо Свобода». Відтоді їздить на фронт і висвітлює бойові дії на території України, готує репортажі з масових акцій. Після відкритого воєнного нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року висвітлює події із гарячих точок, де точаться активні бойові дії. 11 березня 2022 року отримав контузію на Київщині, у селищі Баришівка.
Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2022).
Соціальні мережі фотографа:
Facebook
Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
.avif)
Документаліст — спостерігач, який, не втручаючись, фіксує події, що залишаться в історії. Про те, як вмикати камеру, коли над головою свистять ворожі кулі, а тіло здригається від звуків артилерії чи снарядів, що, наче дощ, падають поруч? Про роботу фотографа на передовій, під час штурмів, в окопах та загалом у гарячих точках говоримо з воєнним кореспондентом Мар’яном Кушніром.
Мар’ян Кушнір — журналіст «Радіо Свобода», який документує війну з 2015 року. Він відомий тим, що безпосередньо бере участь у штурмах з військовими. Журналіст отримав контузію під час боїв за Київщину.
«Можливо, за матеріалами, які ми готуємо, у майбутньому будуть писати підручники», — так Мар’ян пояснює, що саме мотивує його продовжувати свою роботу.
Він працює здебільшого поруч із лінією фронту, зокрема на передовій з піхотинцями. Мар’ян брав участь у п’яти прямих штурмових діях. Зокрема у штурмах в районі Хромового під Бахмутом, знімав вуличні бої у самому Бахмуті та захід Інтернаціонального легіону під час битви за Сєвєродонецьк.
Під час боїв за Київщину разом із Максом Левіним (українським фотокореспондентом, якого вбили росіяни — ред.) він їздив у Бородянку. Це село у Бучанському районі вже було окуповане, тільки хлопці про це дізналися надто пізно. «Ми заїхали за 30 хвилин після того, як літак уже розбив Бородянку, — Мар’ян додає, що доводилось працювати у різних умовах. — Завжди ставимо на терези — повернемося ми чи ні, й чи вартує ця вся «двіжуха» того матеріалу, який ми отримаємо».
Мар’ян каже, що за 9 років висвітлення війни навчився керувати страхом, а не боротися з ним. «Я усвідомлюю всі можливі ризики, які є на сьогоднішній день на війні. Я їду туди не для того, щоб загинути чи отримати поранення, а для того, щоб зробити свою роботу якісно та фахово». Щоб показати світові, що відбувається на війні, він готується і морально, і фізично, зокрема проходить різні безпекові тренінги.
Якщо перестати документувати війну, каже він, то цю інформаційну тишу хтось заповнить. Мар’ян вважає, що інколи такий ризик виправданий, бо, по-перше, він живий, усміхається: «Ну звичайно, будь-яка картинка, відзнята там, де не ступає нога журналіста, вартує того!»
Мар’ян розповідає, що завжди важко спрогнозувати, як довго він перебуватиме на передньому краю з військовими. Буває, і 15 хвилин дозволено знімати, і далі його забирають, інколи доводиться чекати разом з військовими півтори доби, поки їх поміняють інші військові. Подекуди він може і тиждень жити разом з ними на певних позиціях.
Одного разу йому довелося перебувати разом з військовим в укритті, яке було ямою, півтори доби. Фото було знято на Куп’янському напрямку в лісі на передових позиціях, приблизно за 300 метрів від росіян.
«Туди я заходив у темряві й уявлення не мав, коли звідтам виберусь. От мені довелося чекати півтори доби на цій позиції, не виходячи з цієї нори. Бути в таких самих умовах, як і бійці, відчути на собі той холод і ту спрагу. Відчути на собі цю тонну металу, яка сиплеться кожні 15 хвилин по цьому лісу. Слухати, як скриплять та валяться дерева. Через 36 годин командир операції повідомив про організацію виїзду з позицій. Так само вночі вдалося повернутися вже на більш безпечну ділянку», — говорить Мар’ян.
Під час роботи у зоні бойових дій стає відразу зрозуміло, що публікувати можна далеко не все. Фотограф вважає, що найцінніше зараз на фронті — це історія людей і те, про що вони говорять, настільки різноманітні їхні думки. Мар’ян переконаний, що важливо показувати світові цих простих людей, які протистоять агресору: «Бо це доволі сюрреалістично, коли у XXI ст. люди літають у Космос, а на Землі відбуваються події, що нагадують I ст. Коли звичайні люди зі зброєю під артобстрілами, які в ямах з дерев'яним укриттям, сидять в холоді й голоді при свічках, відбивають атаки. Ну це абсурд! Такого не повинно бути у XXI ст. Ось це моя мета — відзняти цей абсурд і сказати світові: «Люди, схаменіться!»
Мар’ян зауважує, що військові не несуть жодної відповідальності чи зобов'язання за життя та здоров'я журналіста. «Це все моя відповідальність і моєї редакції. Військові лише можуть сприяти й допомагати, чим вони і займаються. Тобто, я звертаюся до них — вони допомагають в організації. Ми разом думаємо, як це зробити так, аби не наразити на небезпеку не лише мене, але й особовий склад, — підкреслює Мар’ян. — Військові розуміють, як важливо показати їхнє перебування на нулі».
Журналіст рекомендує під час роботи у зоні бойових дій найперше оцінити ситуацію й обдумати, як діяти у разі найгіршого сценарію, врахувати свої дії та маршрут евакуації, а також розглянути найближчі безпечні зони, де можна буде зловити зв’язок.
Мар’ян працює як із фото-, так і з відеоформатом. Проте інколи віддає перевагу саме світлинам. «Фотографія — це те, що буде жити вічно! — підкреслює Мар’ян. — Ти один раз це відзняв і більше нікого не буде. Я обираю той кадр, який вже, мабуть, я більше ніколи не зніму. Інколи це буває просто постріл гармат. Але в основному я фотографую очі людей». Він переконаний, що фотографія простіша у сприйнятті та легша у розповсюдженні.
У разі загострення ситуації є ряд дій, які робитимуть військові: будуть вести вогонь, доповідати ситуацію, спостерігати чи підносити боєкомплект. У цей момент хтось може отримати поранення. Мар’ян наголошує, що у такі моменти медійник має усвідомлювати, як важливо залишати простір для військових, аби вони могли правильно діяти.
«Уявіть, що ви збоку спостерігаєте, як арбітр на футбольному полі. Коли м'яч летить на нього, він має відхилитися від нього, не заважати цьому м'ячу. Так само і вам не варто заважати летіти по траєкторії тій історії, яка твориться у вашому кадрі. Ви можете стежити, і треба розуміти, що ви можете бути там зайвим».
За 9 років війни, з яких 2 роки повномасштабного вторгнення, Мар’яну складно обрати власні фото, які запам’ятались чи вразили найбільше. Найперше, що спадає йому на думку, це фотографія дівчинки Софійки, якій довелося покидати рідне село на Луганщині після деокупації восени 2022-го. «Вразив той страх в очах дитини, яка їде геть зі свого рідного дому під обстрілом, вирушає на мирну територію. Вона не розуміє, що відбувається зараз навколо неї».
Він із сумом зауважує, що зробив багато знімків військових після штурмових дій, які, на жаль, уже загинули або зникли безвісти. Мар’ян Кушнір каже, що люди мало говорять про ціну фотографії й ті жертви, на які довелося піти, аби їх зробити, і йдеться не про гроші.
«Ціна фотографії — це втрачена молодість і втрачений час, аби залишити в майбутньому відбиток і більше не допустити його повторення. Ціна фотографії може вартувати цілого життя».
Мар’ян Кушнір (30 років) — український журналіст, відеооператор, фотограф, з 2015 року працює в українській редакції «Радіо Свобода». Відтоді їздить на фронт і висвітлює бойові дії на території України, готує репортажі з масових акцій. Після відкритого воєнного нападу Росії на Україну 24 лютого 2022 року висвітлює події із гарячих точок, де точаться активні бойові дії. 11 березня 2022 року отримав контузію на Київщині, у селищі Баришівка.
Кавалер ордена «За заслуги» III ступеня (2022).
Соціальні мережі фотографа:
Facebook
Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
