Відзняти, проявити, надрукувати й відсканувати — такий процес проходять плівкові знімки харківського художника, фотографа, лікаря Владислава Краснощока. Він фіксує російсько-українську війну, її наслідки, її трагедії і її героїв на чорно-білих знімках. Про світлини, їхнє значення та підхід до роботи — говоримо з Владиславом.
Я взагалі лікар. Я працював раніше щелепно-лицевим хірургом у лікарні швидкої допомоги, а зараз працюю як лікар — стоматолог — хірург — імплантолог у приватній клініці. Фотографія завжди була моїм хобі, але я себе позиціоную як художник, який ще працює з фотографією.
Ні, взагалі в мене нема в голові таких штук, як проєкти. Зараз я знімаю війну.
Десь 15 років тому я почав фотографувати спочатку на цифровий фотоапарат, а потім вже перейшов на плівку. Обрав для себе таки чорно-білу плівку, тому що я повністю можу контролювати весь процес — від зйомки до друку. Тобто всі ці речі я сам контролюю: фотографую, проявляю, друкую — потім вже отримую той результат, який мені потрібен.
Тут нічого складного нема. Просто це займає якийсь час.
Я думаю, що в роботі з «цифрою» це також багато часу займає, бо ти знімаєш, потім скидаєш це на комп'ютер, потім якось обробляєш. У моєму випадку я сфотографував, проявив плівки, потім відсканував ці плівки, аби відібрати ті фотографії, котрі я хочу надрукувати. Надрукував. Тобто вони в мене є на папері, і далі, щоб можна було їх десь виставити в електронному вигляді, я їх сканую.
Знову ж таки, у випадку чорно-білої фотографії, я повністю контролюю процес зйомки до друку. Але якщо мені потрібно знімати на колір, то вже кольорову плівку мені потрібно комусь віддавати у якусь лабораторію. Буває, що там можуть зробити щось не так. Проте нещодавно я таки почав знімати ще й на кольорову плівку. Мені цікаво це.
Чорно-біла фотографія, на мій погляд, є більш олдскульною, де працює саме форма. А кольорова фотографія, на мій погляд, є складнішою. Бо потрібно працювати з кольором, і тому композиція працює вже по-іншому.
Для мене якість — це не та якість, яку можна виміряти в пікселях, чи в чомусь іще. Для мене якість — це коли картинка працює для глядача. З моєї точки зору, це повинна бути ідеальна композиція. Тобто формально фотографія повинна працювати, і якщо формально вона працює, то вона може народити якийсь образ глядачу при перегляді.
Війна — це дуже багато різних тем, і тому для себе я її умовно розділив. Моя мета — зробити книгу про цю війну. Коли я вже десь на 70% закрию ті теми, над якими працюю, то я зможу зробити цю книгу. Це не тільки наслідки «прильотів», це і зруйновані будівлі, знищені мости, праця ДСНС, робота військових і медиків, діяльність нашої техніки, полонені чи якісь мародери тощо. І потім усе це окремо складається разом, і з цього ти зможеш зробити якийсь такий образ, який би зміг передати, що в нас в ці часи коїлось.
Я завжди казав, що у мене спортивний підхід до зйомки на плівку, бо не знімаю все підряд, а думаю коли і що знімаю. Проте я ніколи не жалкую кадрів, якщо є якась цікава ситуація. Але бувають такі зйомки, коли робиш один-два кадри — і це вже добре.
Коли я знімав на середній формат Mamiya, то 10 кадрів на плівці. Якщо це вузький формат — це 36 кадрів. Якщо панорамна камера — десь 20 кадрів. У мене завжди вистачає з собою плівки. В мене зазвичай 10 плівок з собою є. Хоча краще, щоб завжди з собою був запас, бо ти ніколи не знаєш, що побачиш.
І до війни, і під час — мої світлини можна було побачити на виставках, зокрема за кордоном. До війни я фотографував Харків, Майдан, а також лікарню, де тоді працював. Також займався вуличною фотографією. У 2012 році якийсь х’юстонський музей фотографії купив мої ручні розмальовані світлини. Потім я на ці гроші придбав собі плівковий фотоапарат Leica.
Це паперовий відбиток твоїх фотографій. Це взагалі така традиція у Харківській школі фотографії. Ти береш якісь фарби, наприклад, ми брали ті, якими можна було малювати по тканинах, і розмалювати ці фотографії.
Зараз дуже багато фотографів гарно знімають, тому виділити когось чи чиїсь роботи — не можу. Мені дуже подобається, як в кольорі знімає Максим Дондюк. Але загалом усі фотографи, і я також, роблять повтори. Тому зараз відзняти щось нове справді дуже важко.
Я не черпаю натхнення, я його сам створюю. Тобто коли мені щось набридає, я просто починаю займатися чимось іншим у творчості. Потім знов повертаюся до фотографії. До російського вторгнення у мене була перерва у фотографії. Коли повномасштабка почалася, я зрозумів, що мені потрібно знімати війну. Знову фотографія зацікавила. Тому зараз я цим живу.
Так, звісно. Я ж не фотограф новин, тобто мені не потрібно щодня висвітлювати усі прильоти. У мене немає цієї рутини. Моя мета інша: зібрати якусь загальну картину війни і зробити книгу.
Я хочу зробити книгу. Це моя мета. Можливо, це буде декілька книг. Оскільки я ще окремо працюю з хлопцями з армійської авіації. Постійно до них їжджу і знімаю. Вони потребують окремого видання.
Є такі фотографії. Є світлини, на яких хлопці ще живі, а потім я уже знімаю їхнє поховання. Навіть є такі фотографії, де я знімаю поховання одних хлопців, несуть труну інші, і вони теж вже загинули. Таких ситуацій, на жаль, стає все більше. Я вважаю, що знімки є цінними з історичної точки зору. Ти ніби пишеш цю історію. Багато хлопців гине, але вони залишаються на світлинах. Ці знімки виконують свою функцію — берегти пам'ять. Хочу додати, що плівкові фотографії — це фізична річ, і у разі мегамегаблекаутів, коли усі електронні засоби не працюватимуть, у тебе буде фізична фотографія. Це перевага.
Нагадаємо, вранці 19 травня війська РФ завдали подвійних ударів по зоні відпочинку у передмісті Харкова ракетами «Іскандер-М», де перебувало близько пів сотні людей. Трагедія знищеної бази відпочинку з передмістя Харкова на плівкових світлинах Владислава Краснощока
Владислав Краснощок — харківський художник. 1997–2002 навчався на стоматологічному факультеті Харківського державного медичного університету. У 2004–2018 роках працював в Харківській державній клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. О. І. Мещанінова. Фотографією займається з 2008-го. Займається документальною фотографією, стріт-артом, а також станковою і друкованою графікою. Інстаграм фотографа.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Відзняти, проявити, надрукувати й відсканувати — такий процес проходять плівкові знімки харківського художника, фотографа, лікаря Владислава Краснощока. Він фіксує російсько-українську війну, її наслідки, її трагедії і її героїв на чорно-білих знімках. Про світлини, їхнє значення та підхід до роботи — говоримо з Владиславом.
Я взагалі лікар. Я працював раніше щелепно-лицевим хірургом у лікарні швидкої допомоги, а зараз працюю як лікар — стоматолог — хірург — імплантолог у приватній клініці. Фотографія завжди була моїм хобі, але я себе позиціоную як художник, який ще працює з фотографією.
Ні, взагалі в мене нема в голові таких штук, як проєкти. Зараз я знімаю війну.
Десь 15 років тому я почав фотографувати спочатку на цифровий фотоапарат, а потім вже перейшов на плівку. Обрав для себе таки чорно-білу плівку, тому що я повністю можу контролювати весь процес — від зйомки до друку. Тобто всі ці речі я сам контролюю: фотографую, проявляю, друкую — потім вже отримую той результат, який мені потрібен.
Тут нічого складного нема. Просто це займає якийсь час.
Я думаю, що в роботі з «цифрою» це також багато часу займає, бо ти знімаєш, потім скидаєш це на комп'ютер, потім якось обробляєш. У моєму випадку я сфотографував, проявив плівки, потім відсканував ці плівки, аби відібрати ті фотографії, котрі я хочу надрукувати. Надрукував. Тобто вони в мене є на папері, і далі, щоб можна було їх десь виставити в електронному вигляді, я їх сканую.
Знову ж таки, у випадку чорно-білої фотографії, я повністю контролюю процес зйомки до друку. Але якщо мені потрібно знімати на колір, то вже кольорову плівку мені потрібно комусь віддавати у якусь лабораторію. Буває, що там можуть зробити щось не так. Проте нещодавно я таки почав знімати ще й на кольорову плівку. Мені цікаво це.
Чорно-біла фотографія, на мій погляд, є більш олдскульною, де працює саме форма. А кольорова фотографія, на мій погляд, є складнішою. Бо потрібно працювати з кольором, і тому композиція працює вже по-іншому.
Для мене якість — це не та якість, яку можна виміряти в пікселях, чи в чомусь іще. Для мене якість — це коли картинка працює для глядача. З моєї точки зору, це повинна бути ідеальна композиція. Тобто формально фотографія повинна працювати, і якщо формально вона працює, то вона може народити якийсь образ глядачу при перегляді.
Війна — це дуже багато різних тем, і тому для себе я її умовно розділив. Моя мета — зробити книгу про цю війну. Коли я вже десь на 70% закрию ті теми, над якими працюю, то я зможу зробити цю книгу. Це не тільки наслідки «прильотів», це і зруйновані будівлі, знищені мости, праця ДСНС, робота військових і медиків, діяльність нашої техніки, полонені чи якісь мародери тощо. І потім усе це окремо складається разом, і з цього ти зможеш зробити якийсь такий образ, який би зміг передати, що в нас в ці часи коїлось.
Я завжди казав, що у мене спортивний підхід до зйомки на плівку, бо не знімаю все підряд, а думаю коли і що знімаю. Проте я ніколи не жалкую кадрів, якщо є якась цікава ситуація. Але бувають такі зйомки, коли робиш один-два кадри — і це вже добре.
Коли я знімав на середній формат Mamiya, то 10 кадрів на плівці. Якщо це вузький формат — це 36 кадрів. Якщо панорамна камера — десь 20 кадрів. У мене завжди вистачає з собою плівки. В мене зазвичай 10 плівок з собою є. Хоча краще, щоб завжди з собою був запас, бо ти ніколи не знаєш, що побачиш.
І до війни, і під час — мої світлини можна було побачити на виставках, зокрема за кордоном. До війни я фотографував Харків, Майдан, а також лікарню, де тоді працював. Також займався вуличною фотографією. У 2012 році якийсь х’юстонський музей фотографії купив мої ручні розмальовані світлини. Потім я на ці гроші придбав собі плівковий фотоапарат Leica.
Це паперовий відбиток твоїх фотографій. Це взагалі така традиція у Харківській школі фотографії. Ти береш якісь фарби, наприклад, ми брали ті, якими можна було малювати по тканинах, і розмалювати ці фотографії.
Зараз дуже багато фотографів гарно знімають, тому виділити когось чи чиїсь роботи — не можу. Мені дуже подобається, як в кольорі знімає Максим Дондюк. Але загалом усі фотографи, і я також, роблять повтори. Тому зараз відзняти щось нове справді дуже важко.
Я не черпаю натхнення, я його сам створюю. Тобто коли мені щось набридає, я просто починаю займатися чимось іншим у творчості. Потім знов повертаюся до фотографії. До російського вторгнення у мене була перерва у фотографії. Коли повномасштабка почалася, я зрозумів, що мені потрібно знімати війну. Знову фотографія зацікавила. Тому зараз я цим живу.
Так, звісно. Я ж не фотограф новин, тобто мені не потрібно щодня висвітлювати усі прильоти. У мене немає цієї рутини. Моя мета інша: зібрати якусь загальну картину війни і зробити книгу.
Я хочу зробити книгу. Це моя мета. Можливо, це буде декілька книг. Оскільки я ще окремо працюю з хлопцями з армійської авіації. Постійно до них їжджу і знімаю. Вони потребують окремого видання.
Є такі фотографії. Є світлини, на яких хлопці ще живі, а потім я уже знімаю їхнє поховання. Навіть є такі фотографії, де я знімаю поховання одних хлопців, несуть труну інші, і вони теж вже загинули. Таких ситуацій, на жаль, стає все більше. Я вважаю, що знімки є цінними з історичної точки зору. Ти ніби пишеш цю історію. Багато хлопців гине, але вони залишаються на світлинах. Ці знімки виконують свою функцію — берегти пам'ять. Хочу додати, що плівкові фотографії — це фізична річ, і у разі мегамегаблекаутів, коли усі електронні засоби не працюватимуть, у тебе буде фізична фотографія. Це перевага.
Нагадаємо, вранці 19 травня війська РФ завдали подвійних ударів по зоні відпочинку у передмісті Харкова ракетами «Іскандер-М», де перебувало близько пів сотні людей. Трагедія знищеної бази відпочинку з передмістя Харкова на плівкових світлинах Владислава Краснощока
Владислав Краснощок — харківський художник. 1997–2002 навчався на стоматологічному факультеті Харківського державного медичного університету. У 2004–2018 роках працював в Харківській державній клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. О. І. Мещанінова. Фотографією займається з 2008-го. Займається документальною фотографією, стріт-артом, а також станковою і друкованою графікою. Інстаграм фотографа.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
