Олександр Клименко — фотокореспондент, який ще до початку незалежності почав знімати головні події в Україні. Крім того, він неодноразово висвітлював збройні конфлікти у різних країнах світу. Проте у 2014-му йому довелося одягати бронежилет і їхати з камерою на війну у своїй державі. Навесні 2024 року виповнюється 10 років відтоді, як росіяни намагаються знищити Україну. Головні події і постаті цієї декади національних визвольних змагань — в документальних світлинах воєнного кореспондента Олександра Клименка.
1992–2012 рр. — два десятиліття у зонах військових конфліктів у Боснії, Косові, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Кувейті, Конго, Південному Судані, Нагірному Карабаху та Придністров’ї.
Так ведеться, що журналістів, які знімають на війні, називають воєнкорами. Але, відверто кажучи, мені це не подобається. Ми, цивільні журналісти, документуємо не тільки війну. А воєнкори — це ті, хто завжди на війні: пресофіцери підрозділів, журналісти військових ЗМІ. Але нехай буде. Перше моє відрядження в зону військового конфлікту сталося 12 квітня 1992 року в Придністров’я. Потім їздив у країни колишньої Югославії з 1994 до 2008-го, потім Африка… Висвітлював там події. Звісно, наші революції 2004-го та 2014-го.
В якийсь момент здавалося, що на Майдані уже не було що знімати, аж допоки не почалась гаряча фаза. 19 січня 2014 року — перші бої на Грушевського.
Там я був поранений: хтось із міліції кинув світлошумову гранату, вона впала чітко впритул біля ноги, вибухнула та пробила мені литку, пошкодила «камбалоподібний» м’яз. На цьому Майдан для мене майже закінчився. Госпіталізацією і хірургічною операцією. Ну і потім російсько-українська війна.
Я закінчив факультет журналістики Шевченкового університету, отже я завжди був і є фотожурналіст. Відразу після університету, з 1986-го, працював чотири з половиною роки у найтиражнішій тоді газеті «Сільські вісті». А потім у газеті «Голос України», з 1991 року, з першого і до останнього дня існування видання — 33 роки і 3 місяці. Ця парламентська газета 1 квітня 2024 року припинила існувати як загальнополітичне медіа. Нині друкують тільки офіційну інформацію і закони. Це була одна з останніх щоденних всеукраїнських газет, яка ще виходила друком. У 1991 році «Голос України» на тлі одноманітних комуністичних газет мав щоденний наклад до мільйона примірників. Вважаю, що моя газета є найточнішим підручником новітньої історії України. Гордий своєю працею у цьому виданні. Також на початку 90-х я був позаштатним фотокореспондентом в Україні авторитетного німецького журналу «Дер Шпіґель». Друкувався в інших зарубіжних виданнях.
Мені досі не віриться, що в моїй країні війна. Це дуже гірко. Гине цвіт нації. Гинуть мої товариші, яких я знав з миротворчих місій.
2014–2015 рр. — Олександр щомісяця знімав військовиків у зоні АТО
Усвідомлення війни прийшло 19 січня 2014 року на вулиці Грушевського під час Революції Гідності, коли я побачив, як воно все там літає, стріляє, палає. Це вже були міські бої… Я кілька разів висвітлював українські миротворчі місії в Африці. Там я познайомився з великою кількістю наших вертолітників.
Отже, у 2014 році, звісно, я захотів поїхати до вертолітників. Поки я готував необхідні дозволи від Генерального штабу, щоб потрапити до них, вони з Конотопу вже перелетіли на чернігівський аеродром. Я приїхав у Чернігів 30 квітня, ми поговорили, я познімав. Домовились, що приїду ще 1 травня і познімаю їх під час польотів. Проте не вдалося в той день поїхати. А 2 травня росіяни під Слов'янськом збили два гелікоптери МІ-24. В кожній машині по 3 чоловіки. У складі екіпажу: командир, льотчик-оператор та борттехнік. Тобто у двох МІ-24 було 6 людей: п’ятеро загинули, лише один врятувався. Усіх цих п’ятьох хлопців я знав. Ми зустрічалися в Африці. Ось так.
Тепер історія друга. Я знову хотів побувати з військовими, знову довго добував необхідні дозволи, знову подався до вертолітників. Це було 4 червня. Льотчики 16-ї окремої бригади армійської авіації «Броди» тоді базувалися на цивільному аеродромі в Дніпрі. Ранком ми прийшли до КПП аеродрому, розмовляли з командиром, і ось по його рації повідомили про збиття ще двох наших МІ-24. Ось таке у мене усвідомлення війни було. Зрештою, у другій половині дня я таки полетів на МІ-8. Ми були на горі Карачун, що поблизу Слов’янська. Там якраз йшли бої. Загалом вертолітники — мій біль. Можливо тому, що багато з ними спілкувався, з багатьма знайомий. Це мужні воїни. Думаю, що на вертольоті воювати небезпечніше, ніж на винищувачах, ближче до землі. Але вони воюють. Ти чуєш, що збили там чи там, дізнаєшся хто. Чи читаєш, як посмертно присвоюють звання Героя України, а чи нагороджують посмертно орденами вертолітників — льотчиків Армійської Авіації Сухопутних військ… Інколи ловлю себе на думці, що не хочу знати про їхні смерті, хай вони в моїй пам’яті залишаться живими.
Я намагався хоча б раз на місяць їздити на Донбас. З 95-ю бригадою у червні знову їздив на Карачун, але вже по землі. Пізніше з ними ж я був біля села Крива Лука. Там тривали гарячі бої на зайнятому плацдармі, 25 червня 2014-го ми заїжджали туди конвоєм разом з десантниками. Командував там командир бригади, один з перших Героїв України, Михайло Забродський. Це було ніби якесь кіно періоду Другої світової. Всі кудись бігають, хтось несе кулемет, снаряди, десь там далі на вогні хлопці варять їсти. Пізніше почали працювати артилеристи 95-ї. Тільки командир арти був кадровий, всі інші — мобілізовані.
Потім ми були у Щасті, біля селища Металіст на початку липня. Там познайомився з (тоді) полковником 30-ї бригади, пізніше командиром 58-ї бригади, а нині генералом Сергієм Заболотним. Нині він начальник штабу — заступник начальника Національного університету оборони України. Завжди згадую, як я йому тоді телефонував ще з Києва, домовлявся. У слухавці було чути вибухи, і він мені спокійним інтелігентним голосом відповідав: «Вибачте, будь ласка, я якраз керую боєм. Чи не могли б ви зателефонувати мені трохи пізніше». Ми з цим достойним чоловіком товаришуємо дотепер.
Коли 8 липня ми дістались на позиції «тридцятки», з яких вже видно околиці Луганська, була сильна злива. БМП стояло в капонірі як в озері. Артилеристи готувались до бою, розвантажували щойно привезені снаряди. Танк стояв на краю поля пшениці, яку вже ніхто не міг зібрати. Полем серед дощу з розвідки повертались бійці «Айдару», виглядали як примари. Артилерійським порохом (бо мокро) бійці розпалювали багаття, щоб зварити їсти. Теж картина з кіно. Але вона справжня.
24 серпня 2014 року в Києві відбувався військовий парад. Колону десантників вів Михайло Забродський. Мені для продовження історії просто необхідно було це сфотографувати. Макс Левін напередодні каже мені, що він автомобілем їде в Іловайськ і запрошує мене. Розповідаю йому про свій план зйомки параду й кажу, що виїду поїздом увечері 24 серпня до Дніпра, а потім якимось чином приєднаюсь до них. 25 серпня я вже був на польовому КП поблизу Курахового. 26 серпня прибула колона з Іловайська. Втомлений закіптявілий полковник на моє прохання потрапити в те місто каже: «Ви куди? Ми ледве вирвались звідти. Поранених вивезли. Туди заїхати вже неможливо». Так я в Іловайськ не потрапив. (Ну, ви знаєте, як Макс із товаришами дивом вирвалися з Іловайська). І в продовження цього: ти прикладаєш купу зусиль, щоб кудись потрапити, нервуєшся, просиш — а воно ніяк. Один мудрий чоловік мені сказав: значить Бог (чи Ангел) не хоче тебе туди пускати, щось він знає, тому розслабся і пливи хвилею…
Ще така пам’ятна подія — звільнення 24 липня 2014 року селища Піски під Донецьком. Ми потрапили туди випадково саме в цей час. Журналістське везіння. Ранок почався о 5 годині наступом з артилерійською підготовкою. Далі піхота на танках і БМП почала заходити в населений пункт. Все за військовими підручниками. Не кожного дня тоді так щастило, щоб ти був свідком звільнення села. Там я, до речі, познайомився з військовиками 93-ї бригади і потім здружився з багатьма з них: снайпером Олександром Мамалуєм (зараз виконує обов’язки Голови Верховного суду України), танкістом Євгеном Межевікіним (Герой України, командир тактичної групи «Адам»), іншими. Навіть у далекому Конго 2018 року один військовик дізнався моє прізвище, підійшов і сказав, що він є на моєму фото при взятті Пісок.
Окрім газети, я зробив публікацію в фейсбуці про ту подію. Згадав, що там, у Первомайському, поруч з Пісками, на дорозі лежав наш розбитий танк. І мені написав один чоловік, що може багато розповісти саме про цей танк. Це був полковник (тоді підполковник, командир танкового батальйону 93-ї) Дмитро Кащенко. Ми з ним зустрілись, він розповів про тяжкий бій, у якому дістав вісім поранень 21 липня 2014 року. Я написав великий текст для газети, який мав багато реакцій. Дмитро Кащенко у вересні 2019 року був призначений командиром 58-ї бригади. З початку російського вторгнення 2022 року бригада воювала на чернігівському напрямі, як бачимо, успішно, бо Чернігів ворог не захопив. 15 квітня 2022 Дмитро Кащенко відзначений званням Героя України. Бачимося з ним не дуже часто. Крайній раз на похоронах «Да Вінчі».
Новий 2015 рік я зустрічав разом із «Правим сектором» у Пісках. Я чітко пам'ятаю своє відчуття, що у 2015 році війна точно закінчиться. Здавалося, що ось-ось буде перемога. Але бачите…
Потім був вихід із Дебальцева 18 лютого 2015 року. Я був у той момент у Бахмуті й ранком побачив, як містом їдуть танки та інша військова техніка, на яких сиділи втомлені чоловіки. Я це знімав.
Потім поїхав у лікарню. Туди привозили поранених. Запитав у одного нацгвардійця, а де ж загиблі? «Як де? В морзі». І я поїхав туди. На вулиці лежали дерев'яні гроби з необтесаних дощок. У них були солдати. Крізь щілини визирали їхні руки та ноги. Крім гробів, там ще лежали чорні пластикові мішки з тілами. Це була жахлива картина і дуже гіркі емоції.
Цей знімок на World Press Photo дійшов до етапу верифікації. Членкиня журі написала Олександру: «Чувак, ти не засмучуйся, твоє фото круте, воно вже пройшло великий відбір і купу фільтрів, і я голосувала за нього. Але… Ну ти продовжуй працювати і колись ти станеш переможцем».
На війні завжди небезпечно. Ти не знаєш, що тебе очікує через секунду. Може прилетіти міна, снаряд, може поцілити снайпер, можна потрапити в аварію… Багато чого ще. Це може вам сказати кожен журналіст, який там буває. Коли ти туди заїхав — ти вже у небезпеці. У кінці лютого 2015 року Сергій Ніколаєв став першим українським фотографом, який загинув на війні під час виконання професійних завдань. Вони з бійцем, який супроводжував Сергія ПС «Танчиком» (якого я теж знав і знімав), йшли Пісками — і раптом прилетіла міна. Та коли ти в запалі роботи, то якось втрачається це відчуття небезпеки, твій інстинкт самозбереження. Ти хочеш зробити свою роботу добре. Це теж скаже кожен журналіст. Інакше нащо туди їхати. Сиди в Києві й знімай рефлексії на війну. Ми говоримо про фронт. А зараз де ти в безпеці? В Києві, Харкові, Одесі, врешті в Україні?
Ну не тільки у 2021-му. Журналісти на війні зазвичай шукають війну. Постріли й обстріли, атаки й бої. Але людям хочеться бачити щось світле. І вони відзначають чоловіка з двома песиками. В інстаграмі Reuters це фото відразу набрало 30 тисяч лайків. Фото ввійшло в три розділи найкращих фото Рейтера 2021 року. А також це єдине фото з російсько-української війни у всій вибірці Рейтера за 2021 рік.
Я це розумію, звісно, але я не хочу це розуміти. Війна — це жах, і це треба показувати. Тоді, у 2019, 2020 та 2021-му, мало людей знімали війну, а іноземці майже не приїжджали. Мені здається, тоді не більше 10 фотографів знімали війну систематично і регулярно. Я люблю репортерські фотографії, я люблю, коли фотографія відразу б’є по очах, по душі. Коли ти дивишся і «падаєш від цього пострілу» репортера.
Хіба можна було кілька років тому уявити собі, що українські репортери Євген Малолєтка і Мстислав Чернов здобудуть всі найпрестижніші світові нагороди в галузі журналістики? Я дуже поважаю їх, це дуже круто, вони це зробили. Їх робота, якщо й не зупинила війну, то показала світові на самому початку російської агресії, який жах насправді відбувається. Ще хотів би згадати Дмитра Козацького. Світ побачив його фото бійців «Азову» з оточеної Азовсталі. Це диво: людина в оточенні, але завдяки інтернету зуміла передати ті фото.
Поважаю всіх українських фоторепортерів, які знімають війну, очима яких світ бачить те, що відбувається в Україні. Які часто з ризиком для життя чесно роблять свою роботу. Їх не так уже й багато. Є відео, газетна журналістика, але зараз бачимо, наскільки важливою є фотографія, найефективніший і найдієвіший засіб комунікації зі світом.
З 24 лютого 2022-го і дотепер Олександр документує повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У квітні 2023 року фотограф отримав контузію.
Я вже трохи розповідав про тих достойних людей, з ким звела робота на війні. Продовжу цю тему. З Дмитром Коцюбайлом, відомим як «Да Вінчі», я був добре знайомий. Ми вперше зустрілись у червні 2015 року на шахті «Бутовка». Тоді він, як і завжди, виглядав молодим хлопцем. Але водночас був упевненим у собі воїном: «Пішли! Я вам покажу і те, і те, і те!», а ввечері чітко командував боєм. У мене був якийсь дивний шолом сербської армії чи страйкболу, «Да Вінчі» каже: «Зніми його, він слабенький» і дав мені на той вечір вже міцний, але не менш дивний, пісочного кольору (скоріше кольору дитячого …, ну ви зрозуміли).
Потім й у 2016, і в 2017 році ми бачились, останній раз у 2021 році на базі його підрозділу в Авдіївці. Він показував нам відео про те, як вони воюють, не зважаючи на так зване «перемир’я». Я йому подарував свою книгу, в якій він також є. «Да Вінчі» воював постійно, у його хлопців своя зброярня, свої міномети. Він сідав на танк 24-ї бригади і їхав стріляти. Його дуже поважали командири бригад, були його друзями і довіряли. Після вторгнення, коли він став командиром бригади, побачитися з ним не довелось.
Також з 2017 року я знайомий з Олександром Вдовиченком, Повним лицарем Ордену Богдана Хмельницького. Його позивний «Слов'ян», на момент нашого знайомства він був командиром батальйону. А коли почалось повномасштабне вторгнення, під його командуванням 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців захищала Київ.
Також я вже називав Дмитра Кащенка, його позивний «Кащей». У 2019 році «Кащея» призначили командиром 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Ми з ним навесні 2021 року зустрічались біля того місця у Пісках, завдяки якому познайомились. Це був ще один матеріал для моєї газети.
У січні 2022 року я був в Авдіївці на Промзоні й там познайомився з молодим командиром роти 72-ї бригади Ярославом. Дуже професійний командир, хоч і не кадровий офіцер. Якось ми відразу порозумілись.
Вже під час повномасштабного вторгнення 31 березня 2022 року я з журналістами був у Гостомелі. Росіяни в цей день почали втікати. Ми довго чекали, щоб прийшов якийсь військовий і все нам розповів. І тут приходить мій знайомий Ярослав. Це була така супер-супер тепла зустріч. Ми були раді цій випадковості! Ярослав був поранений, трохи полікувався і втік з госпіталю до своєї роти. Я вже говорив про те, що інколи боюся дізнаватись про долю людей, з якими знайомий.
Перша моя книга побачила світ у 2001 році, вона присвячена Незалежності. У 2004 році я видав книгу про миротворців. У 2009 році вийшла книга з промовистою назвою «Крізь вогонь і сльози»: це огляд всього того, що я знімав і де був. Там і Африка, і Югославія. У 2014 році я почав думати про те, щоб підготувати книгу про російсько-українську війну. Вона побачила світ у 2016 році. Правду кажучи, було важко обрати тільки 150-200 головних фото. У мене не було редакторів. Та навіть якщо вони є, то все ж таки ти автор.
Ну, їх багато. Постійно дивишся інтернет, найкращі фото найкращих репортерів. Але все ж окремо хочу згадати Джеймса Нахтвея — це дуже крутий фоторепортер. Він знімав війну у Югославії. Він документував геноцид у Руанді. Я назвав його, тому що в 1995 році в містечку Аквіла біля Риму я випадково у книгарні серед завалів натрапив на його книжку «Мир 80-х. (La pace degli anni `80)». У ній фото з Північної Ірландії, Лівану, Сальвадору, Нікарагуа, інших країн. Ці фото, якісно надруковані, зібрані комплексно в книзі, мене вразили. Потім Нахтвей видав фотокнигу «Inferno». Вважаю її шедевром поза часом. Він теж приїздив документувати війну в Україні. Йому зараз 76 років. Ми навіть з ним познайомилися у Бучі й сфотографувалися. Я підійшов до нього і сказав: «Я Вам дякую! Ви мене надихнули займатись саме такою фотожурналістикою!» Але тоді було не до довгих розмов, бо всі були зосереджені на зйомці ексгумації масового поховання. Та все ж я радий, що довелось його побачити й сказати слова вдячності!
Мені завжди хотілося знімати щось дуже важливе. Цього навчив факультет журналістики Київського університету. Коли в 1991 році Україна стала незалежною, я це знімав.
Тоді я був упевнений, що я живу в такий щасливий для фотожурналіста час, і процеси в Україні кінця 80-х – початку 90-х, врешті здобуття Незалежності — це найголовніша історична подія. І я це зняв, я був свідком історії. Мені колись здавалося, що знімати війну це дуже круто. Це драйв, адреналін, важкий рок! Насправді з роками розумієш, що війна — це суцільний біль та смерть, навіть якщо це і не візуально зображено. Коли ти молодий, то для тебе все вперше, і тому так емоційно ти знімаєш. Я вже багато бачив за свою професійну діяльність, здається, що все йде по колу. Можливо, у мене вже не така сильна мотивація, як у молодших фотографів.
Я пам’ятаю ранок початку вторгнення. Здавалось, що в один момент, о 5-й ранку 2022 року, на мене звалилось все, що довелося побачити за своє життя у конфліктах і війнах: розруху, голодних дітей, смерть… Навіть зважаючи на те, що війна у нас триває з 2014-го, я відчув (більше, ніж інші) в один момент з першими вибухами в Києві о 5-й ранку вселенський жах, апокаліпсис, що насувається на Україну.
Більш як два роки ми звикаємо до цього і сприймаємо подеколи це як буденність. І я звикаю. Це погано.
Певний період часу було відчуття, що ця війна відбувається десь невідомо де, але не в нашій країні. Тоді мені не хотілося знімати, не хотілось брати в руки фотокамеру. Знімав скоріше за інерцією, за звичкою.
Все життя — дедлайн. В університеті ти повинен здавати курсові, іспити, дипломну роботу. В газеті і взагалі в журналістиці — суцільний дедлайн. В номер, в номер… З книгами теж — так тяжко вибирати свої фото, і знову — скоріше, скоріше…
І ось, здавалось, — можна заспокоїтись і писати книжки, тихо згадувати своє життя. Але у нашому випадку — знову ні.
У квітні 2023 року я отримав контузію, але буду працювати стільки, скільки доведеться. Та знімати якісь музичні фестивалі (хоча це важливо) і фотомоделей я вже не зможу. Хочеться бути в гущі подій, разом з людьми, які творять історію, роблять важливі справи. Мені з ними добре. Моя душа там. І найтепліші зустрічі саме зі старими знайомими. Я завдячую людям, які зустрілись на моєму життєвому шляху. Їх багато.
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Над матеріалом працювали:
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Над текстом працювали: Віра Лабич, Олександр Клименко
Олександр Клименко — фотокореспондент, який ще до початку незалежності почав знімати головні події в Україні. Крім того, він неодноразово висвітлював збройні конфлікти у різних країнах світу. Проте у 2014-му йому довелося одягати бронежилет і їхати з камерою на війну у своїй державі. Навесні 2024 року виповнюється 10 років відтоді, як росіяни намагаються знищити Україну. Головні події і постаті цієї декади національних визвольних змагань — в документальних світлинах воєнного кореспондента Олександра Клименка.
1992–2012 рр. — два десятиліття у зонах військових конфліктів у Боснії, Косові, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Кувейті, Конго, Південному Судані, Нагірному Карабаху та Придністров’ї.
Так ведеться, що журналістів, які знімають на війні, називають воєнкорами. Але, відверто кажучи, мені це не подобається. Ми, цивільні журналісти, документуємо не тільки війну. А воєнкори — це ті, хто завжди на війні: пресофіцери підрозділів, журналісти військових ЗМІ. Але нехай буде. Перше моє відрядження в зону військового конфлікту сталося 12 квітня 1992 року в Придністров’я. Потім їздив у країни колишньої Югославії з 1994 до 2008-го, потім Африка… Висвітлював там події. Звісно, наші революції 2004-го та 2014-го.
В якийсь момент здавалося, що на Майдані уже не було що знімати, аж допоки не почалась гаряча фаза. 19 січня 2014 року — перші бої на Грушевського.
Там я був поранений: хтось із міліції кинув світлошумову гранату, вона впала чітко впритул біля ноги, вибухнула та пробила мені литку, пошкодила «камбалоподібний» м’яз. На цьому Майдан для мене майже закінчився. Госпіталізацією і хірургічною операцією. Ну і потім російсько-українська війна.
Я закінчив факультет журналістики Шевченкового університету, отже я завжди був і є фотожурналіст. Відразу після університету, з 1986-го, працював чотири з половиною роки у найтиражнішій тоді газеті «Сільські вісті». А потім у газеті «Голос України», з 1991 року, з першого і до останнього дня існування видання — 33 роки і 3 місяці. Ця парламентська газета 1 квітня 2024 року припинила існувати як загальнополітичне медіа. Нині друкують тільки офіційну інформацію і закони. Це була одна з останніх щоденних всеукраїнських газет, яка ще виходила друком. У 1991 році «Голос України» на тлі одноманітних комуністичних газет мав щоденний наклад до мільйона примірників. Вважаю, що моя газета є найточнішим підручником новітньої історії України. Гордий своєю працею у цьому виданні. Також на початку 90-х я був позаштатним фотокореспондентом в Україні авторитетного німецького журналу «Дер Шпіґель». Друкувався в інших зарубіжних виданнях.
Мені досі не віриться, що в моїй країні війна. Це дуже гірко. Гине цвіт нації. Гинуть мої товариші, яких я знав з миротворчих місій.
2014–2015 рр. — Олександр щомісяця знімав військовиків у зоні АТО
Усвідомлення війни прийшло 19 січня 2014 року на вулиці Грушевського під час Революції Гідності, коли я побачив, як воно все там літає, стріляє, палає. Це вже були міські бої… Я кілька разів висвітлював українські миротворчі місії в Африці. Там я познайомився з великою кількістю наших вертолітників.
Отже, у 2014 році, звісно, я захотів поїхати до вертолітників. Поки я готував необхідні дозволи від Генерального штабу, щоб потрапити до них, вони з Конотопу вже перелетіли на чернігівський аеродром. Я приїхав у Чернігів 30 квітня, ми поговорили, я познімав. Домовились, що приїду ще 1 травня і познімаю їх під час польотів. Проте не вдалося в той день поїхати. А 2 травня росіяни під Слов'янськом збили два гелікоптери МІ-24. В кожній машині по 3 чоловіки. У складі екіпажу: командир, льотчик-оператор та борттехнік. Тобто у двох МІ-24 було 6 людей: п’ятеро загинули, лише один врятувався. Усіх цих п’ятьох хлопців я знав. Ми зустрічалися в Африці. Ось так.
Тепер історія друга. Я знову хотів побувати з військовими, знову довго добував необхідні дозволи, знову подався до вертолітників. Це було 4 червня. Льотчики 16-ї окремої бригади армійської авіації «Броди» тоді базувалися на цивільному аеродромі в Дніпрі. Ранком ми прийшли до КПП аеродрому, розмовляли з командиром, і ось по його рації повідомили про збиття ще двох наших МІ-24. Ось таке у мене усвідомлення війни було. Зрештою, у другій половині дня я таки полетів на МІ-8. Ми були на горі Карачун, що поблизу Слов’янська. Там якраз йшли бої. Загалом вертолітники — мій біль. Можливо тому, що багато з ними спілкувався, з багатьма знайомий. Це мужні воїни. Думаю, що на вертольоті воювати небезпечніше, ніж на винищувачах, ближче до землі. Але вони воюють. Ти чуєш, що збили там чи там, дізнаєшся хто. Чи читаєш, як посмертно присвоюють звання Героя України, а чи нагороджують посмертно орденами вертолітників — льотчиків Армійської Авіації Сухопутних військ… Інколи ловлю себе на думці, що не хочу знати про їхні смерті, хай вони в моїй пам’яті залишаться живими.
Я намагався хоча б раз на місяць їздити на Донбас. З 95-ю бригадою у червні знову їздив на Карачун, але вже по землі. Пізніше з ними ж я був біля села Крива Лука. Там тривали гарячі бої на зайнятому плацдармі, 25 червня 2014-го ми заїжджали туди конвоєм разом з десантниками. Командував там командир бригади, один з перших Героїв України, Михайло Забродський. Це було ніби якесь кіно періоду Другої світової. Всі кудись бігають, хтось несе кулемет, снаряди, десь там далі на вогні хлопці варять їсти. Пізніше почали працювати артилеристи 95-ї. Тільки командир арти був кадровий, всі інші — мобілізовані.
Потім ми були у Щасті, біля селища Металіст на початку липня. Там познайомився з (тоді) полковником 30-ї бригади, пізніше командиром 58-ї бригади, а нині генералом Сергієм Заболотним. Нині він начальник штабу — заступник начальника Національного університету оборони України. Завжди згадую, як я йому тоді телефонував ще з Києва, домовлявся. У слухавці було чути вибухи, і він мені спокійним інтелігентним голосом відповідав: «Вибачте, будь ласка, я якраз керую боєм. Чи не могли б ви зателефонувати мені трохи пізніше». Ми з цим достойним чоловіком товаришуємо дотепер.
Коли 8 липня ми дістались на позиції «тридцятки», з яких вже видно околиці Луганська, була сильна злива. БМП стояло в капонірі як в озері. Артилеристи готувались до бою, розвантажували щойно привезені снаряди. Танк стояв на краю поля пшениці, яку вже ніхто не міг зібрати. Полем серед дощу з розвідки повертались бійці «Айдару», виглядали як примари. Артилерійським порохом (бо мокро) бійці розпалювали багаття, щоб зварити їсти. Теж картина з кіно. Але вона справжня.
24 серпня 2014 року в Києві відбувався військовий парад. Колону десантників вів Михайло Забродський. Мені для продовження історії просто необхідно було це сфотографувати. Макс Левін напередодні каже мені, що він автомобілем їде в Іловайськ і запрошує мене. Розповідаю йому про свій план зйомки параду й кажу, що виїду поїздом увечері 24 серпня до Дніпра, а потім якимось чином приєднаюсь до них. 25 серпня я вже був на польовому КП поблизу Курахового. 26 серпня прибула колона з Іловайська. Втомлений закіптявілий полковник на моє прохання потрапити в те місто каже: «Ви куди? Ми ледве вирвались звідти. Поранених вивезли. Туди заїхати вже неможливо». Так я в Іловайськ не потрапив. (Ну, ви знаєте, як Макс із товаришами дивом вирвалися з Іловайська). І в продовження цього: ти прикладаєш купу зусиль, щоб кудись потрапити, нервуєшся, просиш — а воно ніяк. Один мудрий чоловік мені сказав: значить Бог (чи Ангел) не хоче тебе туди пускати, щось він знає, тому розслабся і пливи хвилею…
Ще така пам’ятна подія — звільнення 24 липня 2014 року селища Піски під Донецьком. Ми потрапили туди випадково саме в цей час. Журналістське везіння. Ранок почався о 5 годині наступом з артилерійською підготовкою. Далі піхота на танках і БМП почала заходити в населений пункт. Все за військовими підручниками. Не кожного дня тоді так щастило, щоб ти був свідком звільнення села. Там я, до речі, познайомився з військовиками 93-ї бригади і потім здружився з багатьма з них: снайпером Олександром Мамалуєм (зараз виконує обов’язки Голови Верховного суду України), танкістом Євгеном Межевікіним (Герой України, командир тактичної групи «Адам»), іншими. Навіть у далекому Конго 2018 року один військовик дізнався моє прізвище, підійшов і сказав, що він є на моєму фото при взятті Пісок.
Окрім газети, я зробив публікацію в фейсбуці про ту подію. Згадав, що там, у Первомайському, поруч з Пісками, на дорозі лежав наш розбитий танк. І мені написав один чоловік, що може багато розповісти саме про цей танк. Це був полковник (тоді підполковник, командир танкового батальйону 93-ї) Дмитро Кащенко. Ми з ним зустрілись, він розповів про тяжкий бій, у якому дістав вісім поранень 21 липня 2014 року. Я написав великий текст для газети, який мав багато реакцій. Дмитро Кащенко у вересні 2019 року був призначений командиром 58-ї бригади. З початку російського вторгнення 2022 року бригада воювала на чернігівському напрямі, як бачимо, успішно, бо Чернігів ворог не захопив. 15 квітня 2022 Дмитро Кащенко відзначений званням Героя України. Бачимося з ним не дуже часто. Крайній раз на похоронах «Да Вінчі».
Новий 2015 рік я зустрічав разом із «Правим сектором» у Пісках. Я чітко пам'ятаю своє відчуття, що у 2015 році війна точно закінчиться. Здавалося, що ось-ось буде перемога. Але бачите…
Потім був вихід із Дебальцева 18 лютого 2015 року. Я був у той момент у Бахмуті й ранком побачив, як містом їдуть танки та інша військова техніка, на яких сиділи втомлені чоловіки. Я це знімав.
Потім поїхав у лікарню. Туди привозили поранених. Запитав у одного нацгвардійця, а де ж загиблі? «Як де? В морзі». І я поїхав туди. На вулиці лежали дерев'яні гроби з необтесаних дощок. У них були солдати. Крізь щілини визирали їхні руки та ноги. Крім гробів, там ще лежали чорні пластикові мішки з тілами. Це була жахлива картина і дуже гіркі емоції.
Цей знімок на World Press Photo дійшов до етапу верифікації. Членкиня журі написала Олександру: «Чувак, ти не засмучуйся, твоє фото круте, воно вже пройшло великий відбір і купу фільтрів, і я голосувала за нього. Але… Ну ти продовжуй працювати і колись ти станеш переможцем».
На війні завжди небезпечно. Ти не знаєш, що тебе очікує через секунду. Може прилетіти міна, снаряд, може поцілити снайпер, можна потрапити в аварію… Багато чого ще. Це може вам сказати кожен журналіст, який там буває. Коли ти туди заїхав — ти вже у небезпеці. У кінці лютого 2015 року Сергій Ніколаєв став першим українським фотографом, який загинув на війні під час виконання професійних завдань. Вони з бійцем, який супроводжував Сергія ПС «Танчиком» (якого я теж знав і знімав), йшли Пісками — і раптом прилетіла міна. Та коли ти в запалі роботи, то якось втрачається це відчуття небезпеки, твій інстинкт самозбереження. Ти хочеш зробити свою роботу добре. Це теж скаже кожен журналіст. Інакше нащо туди їхати. Сиди в Києві й знімай рефлексії на війну. Ми говоримо про фронт. А зараз де ти в безпеці? В Києві, Харкові, Одесі, врешті в Україні?
Ну не тільки у 2021-му. Журналісти на війні зазвичай шукають війну. Постріли й обстріли, атаки й бої. Але людям хочеться бачити щось світле. І вони відзначають чоловіка з двома песиками. В інстаграмі Reuters це фото відразу набрало 30 тисяч лайків. Фото ввійшло в три розділи найкращих фото Рейтера 2021 року. А також це єдине фото з російсько-української війни у всій вибірці Рейтера за 2021 рік.
Я це розумію, звісно, але я не хочу це розуміти. Війна — це жах, і це треба показувати. Тоді, у 2019, 2020 та 2021-му, мало людей знімали війну, а іноземці майже не приїжджали. Мені здається, тоді не більше 10 фотографів знімали війну систематично і регулярно. Я люблю репортерські фотографії, я люблю, коли фотографія відразу б’є по очах, по душі. Коли ти дивишся і «падаєш від цього пострілу» репортера.
Хіба можна було кілька років тому уявити собі, що українські репортери Євген Малолєтка і Мстислав Чернов здобудуть всі найпрестижніші світові нагороди в галузі журналістики? Я дуже поважаю їх, це дуже круто, вони це зробили. Їх робота, якщо й не зупинила війну, то показала світові на самому початку російської агресії, який жах насправді відбувається. Ще хотів би згадати Дмитра Козацького. Світ побачив його фото бійців «Азову» з оточеної Азовсталі. Це диво: людина в оточенні, але завдяки інтернету зуміла передати ті фото.
Поважаю всіх українських фоторепортерів, які знімають війну, очима яких світ бачить те, що відбувається в Україні. Які часто з ризиком для життя чесно роблять свою роботу. Їх не так уже й багато. Є відео, газетна журналістика, але зараз бачимо, наскільки важливою є фотографія, найефективніший і найдієвіший засіб комунікації зі світом.
З 24 лютого 2022-го і дотепер Олександр документує повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У квітні 2023 року фотограф отримав контузію.
Я вже трохи розповідав про тих достойних людей, з ким звела робота на війні. Продовжу цю тему. З Дмитром Коцюбайлом, відомим як «Да Вінчі», я був добре знайомий. Ми вперше зустрілись у червні 2015 року на шахті «Бутовка». Тоді він, як і завжди, виглядав молодим хлопцем. Але водночас був упевненим у собі воїном: «Пішли! Я вам покажу і те, і те, і те!», а ввечері чітко командував боєм. У мене був якийсь дивний шолом сербської армії чи страйкболу, «Да Вінчі» каже: «Зніми його, він слабенький» і дав мені на той вечір вже міцний, але не менш дивний, пісочного кольору (скоріше кольору дитячого …, ну ви зрозуміли).
Потім й у 2016, і в 2017 році ми бачились, останній раз у 2021 році на базі його підрозділу в Авдіївці. Він показував нам відео про те, як вони воюють, не зважаючи на так зване «перемир’я». Я йому подарував свою книгу, в якій він також є. «Да Вінчі» воював постійно, у його хлопців своя зброярня, свої міномети. Він сідав на танк 24-ї бригади і їхав стріляти. Його дуже поважали командири бригад, були його друзями і довіряли. Після вторгнення, коли він став командиром бригади, побачитися з ним не довелось.
Також з 2017 року я знайомий з Олександром Вдовиченком, Повним лицарем Ордену Богдана Хмельницького. Його позивний «Слов'ян», на момент нашого знайомства він був командиром батальйону. А коли почалось повномасштабне вторгнення, під його командуванням 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців захищала Київ.
Також я вже називав Дмитра Кащенка, його позивний «Кащей». У 2019 році «Кащея» призначили командиром 58-ї окремої мотопіхотної бригади. Ми з ним навесні 2021 року зустрічались біля того місця у Пісках, завдяки якому познайомились. Це був ще один матеріал для моєї газети.
У січні 2022 року я був в Авдіївці на Промзоні й там познайомився з молодим командиром роти 72-ї бригади Ярославом. Дуже професійний командир, хоч і не кадровий офіцер. Якось ми відразу порозумілись.
Вже під час повномасштабного вторгнення 31 березня 2022 року я з журналістами був у Гостомелі. Росіяни в цей день почали втікати. Ми довго чекали, щоб прийшов якийсь військовий і все нам розповів. І тут приходить мій знайомий Ярослав. Це була така супер-супер тепла зустріч. Ми були раді цій випадковості! Ярослав був поранений, трохи полікувався і втік з госпіталю до своєї роти. Я вже говорив про те, що інколи боюся дізнаватись про долю людей, з якими знайомий.
Перша моя книга побачила світ у 2001 році, вона присвячена Незалежності. У 2004 році я видав книгу про миротворців. У 2009 році вийшла книга з промовистою назвою «Крізь вогонь і сльози»: це огляд всього того, що я знімав і де був. Там і Африка, і Югославія. У 2014 році я почав думати про те, щоб підготувати книгу про російсько-українську війну. Вона побачила світ у 2016 році. Правду кажучи, було важко обрати тільки 150-200 головних фото. У мене не було редакторів. Та навіть якщо вони є, то все ж таки ти автор.
Ну, їх багато. Постійно дивишся інтернет, найкращі фото найкращих репортерів. Але все ж окремо хочу згадати Джеймса Нахтвея — це дуже крутий фоторепортер. Він знімав війну у Югославії. Він документував геноцид у Руанді. Я назвав його, тому що в 1995 році в містечку Аквіла біля Риму я випадково у книгарні серед завалів натрапив на його книжку «Мир 80-х. (La pace degli anni `80)». У ній фото з Північної Ірландії, Лівану, Сальвадору, Нікарагуа, інших країн. Ці фото, якісно надруковані, зібрані комплексно в книзі, мене вразили. Потім Нахтвей видав фотокнигу «Inferno». Вважаю її шедевром поза часом. Він теж приїздив документувати війну в Україні. Йому зараз 76 років. Ми навіть з ним познайомилися у Бучі й сфотографувалися. Я підійшов до нього і сказав: «Я Вам дякую! Ви мене надихнули займатись саме такою фотожурналістикою!» Але тоді було не до довгих розмов, бо всі були зосереджені на зйомці ексгумації масового поховання. Та все ж я радий, що довелось його побачити й сказати слова вдячності!
Мені завжди хотілося знімати щось дуже важливе. Цього навчив факультет журналістики Київського університету. Коли в 1991 році Україна стала незалежною, я це знімав.
Тоді я був упевнений, що я живу в такий щасливий для фотожурналіста час, і процеси в Україні кінця 80-х – початку 90-х, врешті здобуття Незалежності — це найголовніша історична подія. І я це зняв, я був свідком історії. Мені колись здавалося, що знімати війну це дуже круто. Це драйв, адреналін, важкий рок! Насправді з роками розумієш, що війна — це суцільний біль та смерть, навіть якщо це і не візуально зображено. Коли ти молодий, то для тебе все вперше, і тому так емоційно ти знімаєш. Я вже багато бачив за свою професійну діяльність, здається, що все йде по колу. Можливо, у мене вже не така сильна мотивація, як у молодших фотографів.
Я пам’ятаю ранок початку вторгнення. Здавалось, що в один момент, о 5-й ранку 2022 року, на мене звалилось все, що довелося побачити за своє життя у конфліктах і війнах: розруху, голодних дітей, смерть… Навіть зважаючи на те, що війна у нас триває з 2014-го, я відчув (більше, ніж інші) в один момент з першими вибухами в Києві о 5-й ранку вселенський жах, апокаліпсис, що насувається на Україну.
Більш як два роки ми звикаємо до цього і сприймаємо подеколи це як буденність. І я звикаю. Це погано.
Певний період часу було відчуття, що ця війна відбувається десь невідомо де, але не в нашій країні. Тоді мені не хотілося знімати, не хотілось брати в руки фотокамеру. Знімав скоріше за інерцією, за звичкою.
Все життя — дедлайн. В університеті ти повинен здавати курсові, іспити, дипломну роботу. В газеті і взагалі в журналістиці — суцільний дедлайн. В номер, в номер… З книгами теж — так тяжко вибирати свої фото, і знову — скоріше, скоріше…
І ось, здавалось, — можна заспокоїтись і писати книжки, тихо згадувати своє життя. Але у нашому випадку — знову ні.
У квітні 2023 року я отримав контузію, але буду працювати стільки, скільки доведеться. Та знімати якісь музичні фестивалі (хоча це важливо) і фотомоделей я вже не зможу. Хочеться бути в гущі подій, разом з людьми, які творять історію, роблять важливі справи. Мені з ними добре. Моя душа там. І найтепліші зустрічі саме зі старими знайомими. Я завдячую людям, які зустрілись на моєму життєвому шляху. Їх багато.
Олександр Клименко народився на Чернігівщині. Випускник факультету журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З 1991 до 2024 року — фотокореспондент газети «Голос України». У 1992 році документував події у Придністров’ї, потім у країнах колишньої Югославії, а ще у Лівані, Кувейті, Сьєрра-Леоне, Ліберії, Кот-д’Івуарі, Південному Судані й Демократичній Республіці Конго. Під час Революції Гідності, перебуваючи в самому епіцентрі подій, Олександр отримав поранення. Від початку російської військової агресії 2014 року на Сході знімає події на фронті. Олександр є автором кількох фотоальбомів, серед яких: «Україна. 10 років поступу» (2001), «Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття» (2004), «Крізь вогонь і сльози» (2009), «Фронтовий альбом» (2016). «Новітня історія української журналістики. Від Майдану до Майдану» у співавторстві з Юрієм Нестеряком, Юлією Нестеряк (2022). Мав персональні фотовиставки у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку (2012), у штаб-квартирі НАТО у Брюсселі (2012, 2013, 2014), у Литві (2015), Польщі (2015, 2016, 2023), Люксембурзі (2015), Норвегії (2023), Латвії (2022), був учасником колективних виставок про війну в Україні в парламентах Великої Британії (2015) та Данії (2014).
Над матеріалом працювали:
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Над текстом працювали: Віра Лабич, Олександр Клименко
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
