Місто Бахмут тримало оборону з початку липня 2022 року до кінця травня 2023 року. Після десяти місяців протистояння, українські військові вийшли з Бахмута.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини Данила Павлова, Георгія Іванченка, Костянтина та Влади Ліберових, які були поруч з українськими артилеристами і піхотинцями, рятувальниками і медиками, капеланами і місцевими мешканцями, та задокументували їхнє життя та побут у місті Бахмут.
Боротьба за місто Бахмут тривала майже десять місяців – із липня 2022 року до кінця травня 2023 року. У листопаді російська армія та ПВК «Вагнер» почали активно штурмувати та обстрілювати місто. Армія РФ наступала та перерізала майже усі шляхи постачання. До останнього залишалась дорога через село Хромове. Проте і вона активно обстрілювалась російськими військовими. Збройні сили України стримували наступ та проводили поступову ротацію і відведення окремих підрозділів. У останні тижні російська армія масово скидала на місто авіабомби та використовувала артилерію великих калібрів. Зрештою, українські військові вийшли з Бахмута.
Напередодні Нового 2023 року у місті ще теплилось життя, а на околиці Бахмута навіть працював імпровізований ринок. Місцеві мешканці перебували у підвалах без світла та опалення. Фотографи Костянтин та Влада Ліберові приїхали до Бахмута напередодні Новорічних свят. Вони зафіксували приготування до нового року у єдиний на той час діючій частині ДСНС міста Бахмут. «Сьогодні в усьому світі прийнято святкувати Різдво. Запах ялинки. Атмосфера чуда. До цього свята готуються і на передовій лінії фронту», – пригадують фотографи Костянтин та Влада Ліберові. «Щоденні обстріли, що не стихають ані на секунду. Зруйновані заводи, пам’ятки архітектури, людські долі, – говорить Влада Ліберова. – Зруйноване все, окрім того, що нікому не зрушити з місця: міць наших людей. Сила волі наших ЗСУ. Бахмут стоїть. Бахмут – це Україна».
Протягом грудня 2022 року та січня 2023 року життя у Бахмуті документував Георгій Іванченко. «Я знімав напівзруйноване місто, у якому залишилось багато цивільних. Побут людей складався із пошуку дерев та води, приготування їжі та походу під обстрілами до волонтерського центру, де можна було вийти на зв’язок із рідними», – розповідає Георгій Іванченко.
До Бахмута фотограф поїхав із друзями-волонтерами. Пригадує, що дорогою увесь час уявляв свою загибель чи поранення у деталях. «Я ніколи раніше не був у Бахмуті. У перший день у місті були лише зима, холод, сірість, зруйновані чи пошкоджені будівлі довкола, запах горілого металу та вибухи без антрактів під час прогулянки», – каже Іванченко. Спочатку він жив у одному із трьох діючих на той момент волонтерських пунктів міста, у підвалі дитячого садочка біля річки Бахмутовки. Позиції армії РФ були лише за півтора кілометри від річки. Коли Георгій вперше спустився до підвалу, побачив літнього чоловіка із родинним альбомом в руках. Той щойно прийшов із протилежного боку річки. «Я тільки фотографії взяв. А із речей тільки те, в чому я, бо речі – це ніщо, їх можна купити, а це (фотографії) ти не купиш», – пояснив дідусь.
У підвалі дитячого садочку Георгій Іванченко жив декілька діб. Там була «буржуйка», гарячі обіди та вечері, дитячий куточок з шкільними матами, навіть інтернет та телевізор, по якому постійно передавали новини. У прихистку фотограф познайомився із семирічним Стасом та дев’ятирічною Вікою. На даний момент діти евакуйовані до центральної України. «Якось до нашого підвалу приїхали медики – волонтери з Харкова, евакуювати жінку, яка мала проблеми з серцем. Вона не хотіла їхати, проте сусіди вмовили її: «Люся, ти тут помреш! Якщо ти не вийдеш, ти помреш!». Ось така реальність», – каже Іванченко.
Фотограф, завдяки медикам та волонтерам, журналістам та військовим, зміг побачити як живе місто Бахмут. Він побував у прихистку, який самостійно організували мешканці Бахмута. Там жило близько двадцяти людей, шестеро з яких – діти. «Мій друг-волонтер Дмитро привіз модульний пластилін для дітей, щоб вони могли трішки відволіктись. Ми ліпили свою планету Чудіків, пили чай, грали у Монополію та «Відгадай хто?», згадували своє дитинство, – усміхається Георгій. – Діти Мілана та Аліна мріють бути волонтерами, одягати шолом та бронежилет, допомагати людям і тваринам. Я з приємністю згадую нашу гру в шахи з Міланою, а також трирічного Іллю, який пильно вглядався у святково прикрашену ялинку. Я полюбив цих дітей та людей, які турбуються про них». Попри складну ситуацію, дорослі займались із дітьми – дідусь вчив грати в шахи, молода жінка читала вголос книги, приходили сусіди-вчителі, щоб проводити уроки з фізики та малювання.
«У цьому підвалі я зустрів Різдво. Мешканці організували святковий стіл: перша страва, салати та закрутки, гострий перець з гуманітарної допомоги і, звісно ж, кутя. Я став частиною цієї родини на декілька днів, отримав стільки тепла, що навіть забув про війну на дворі», – пригадує фотограф. Додає, що зранку побачив тіло військового біля будинку. Він замерз, спершись на стіну із написом «З Різдвом Пригожина». Мертвий чоловік був у військовому однострої, проте неможливо були визначити, якої армії. 23 лютого Іванченко дізнався від свого друга волонтера, що у будинок із прихистком потрапив снаряд. Дітей забрали дорослі і більше фотограф їх не бачив. «Діти, які бачили війну, – інші. Вони можуть розпалити пічку, приготувати їжу, зібрати дрова. Вони звикають до обстрілів, беруть на себе відповідальність за молодших братів та сестер, а інколи – і за батьків. Війна – каталізатор усіх процесів, утому числі і дорослішання», – розмірковує фотограф.
У січні 2023 року в Бахмуті ще працювала частина ДСНС. Георгій Іванченко прожив у них тиждень, з ними зустрів Новий рік. Частину кілька разів обстріляли, проте її «захищав» багатоповерховий будинок поруч, який приймав на себе всі удари. У місті часто траплялись пожежі, переважно у пустих будинках. «Ризикувати життям заради бетону – безглуздо. За час оборони Бахмута кілька рятівників загинули – їх обстріляли під час розбору завалів», – каже Георгій Іванченко.
«На Новий рік ми накрили стіл, готували шашлик та відкоркували пляшку «Артемівського шампанського», яке до війни виготовляли у Бахмуті. Проте ніч була не такою тихою, як хотілось, і довелось перенести святкування до підвалу», – пригадує Іванченко.
Новий рік у Бахмуті також зустрів український документальний фотограф Данило Павлов. «Ми з журналістом Мирославом Лаюком приїхали в Бахмут 31 грудня 2022 року. Ми були в частині ДСНС і смажили новорічний шашлик. Навіть прикрасили ялинку», – розповідає Данило Павлов.
У переддень Нового року у місті діяли Пункти незламності, працівники ДСНС розвозили людям воду. Данило познайомився із двома старшими жінками, які прийшли набрати води. Одна із них – 86-річна Олександра Михайлівна, одягнена у яскраву червону хустину. Вона не спілкувалась із рідними півтора місяці і попросила, щоб журналісти подзвонили її синові та сказали, що вона жива. У неї є ще дві доньки, проте вони закордоном.
У перший день 2023 року Данило Павлов пройшовся містом. У Бахмуті, де жили понад 70 000 людей, тоді залишалось ще дуже багато цивільних – біля 10 000. «Звісно, по місту особливо не погуляєш – постійні обстріли, «прильоти» в центрі, літають дрони, – пригадує Данило Павлов. – Місто ще не було повністю зруйнованим. Працівники ДСНС розповідали, що у жовтні в Бахмуті навіть була електрика і вмикали світло».
Данило Павлов пригадує, що напередодні Нового року на околиці міста ще працював імпровізований ринок. В’їзд в Бахмут у напрямку села Хромове ще довго залишався під контролем українських військ. «Люди метушилися біля прилавків, щось вибирали, купували ковбасу», – каже Павлов. Мешканці Бахмута жили у холодних підвалах чи хатах, а грітись та зарядити телефони приходили в Пункти незламності. Подекуди у місті ще можна було «спіймати» мережу.
Данило Павлов разом з колегами хотів приїхати в Бахмут після новорічних свят. «У Костянтинівці дізнався, що нашу знайому пані Олександру везуть поранену з Бахмута. Везуть із стабілізаційного пункту в Костянтинівку. Ми одразу її відвідали у лікарні. Почекали тиждень, щоб вона трішки відновила сили, і привезли в Київ до родичів», – розповідає фотограф. Працівники ДСНС через декілька тижнів написали, що в їхню частину потрапив снаряд і їм довелось евакуюватись. Це була остання частина ДСНС, яка ще працювала у місті: вони за можливості розбирали завали, гасили пожежі. Оскільки у місті вже були проблеми з водою, рятувальники їздили набирати воду в ставок. Після їхньої евакуації гасити полум’я стало просто нікому. Другий раз приїхати у місто Данилові з колегами не вдалось – посилились обстріли і ситуація стала вкрай небезпечною.
«Уявіть, скільки всього бачать польові медики. 59-річний анестезіолог з позивним Капля говорить, що найважче, коли не вистачає кілька хвилин, щоб врятувати життя», – розповідає Георгій Іванченко. У січні 2023 року кількість поранених, які прибували до лікарні, значно збільшилася: у середньому 10 – 15 поранених вдень. Хоча більшість поранень пов’язані із артилерійськими обстрілами, Капля відзначив збільшення кількості кульових поранень порівняно з літом 2022 року. Ворог активно наступав.
Востаннє Георгій Іванченко був у Бахмуті 24 лютого, на річницю повномасштабного російського вторгнення. «Ми з волонтером евакуювали бабусю та молоду пару з морськими свинками. На останньому безпечному виїзді з Бахмута, біля розстріляної російською артилерією медичної карети, вже другий день лежало два вкритих ковдрою тіла. Через підвищену небезпеку ніхто не міг їх забрати. Як виявилось пізніше, у машині за кермом був медик, який евакуйовував пораненого солдата», – говорить Георгій Іванченко. Додає, що у квітні 2023 року Бахмут закрили для волонтерів та журналістів. Місто поступово спорожніло.
Через декілька місяців місто Бахмут було майже повністю зруйнованим. «В Бахмуті сьогодні немає жодного придатного для життя району: обстріли не стихають ні на хвилину, просто є більш інтенсивні і менш інтенсивні часи. Однак, в місті все ще залишаються люди та навіть діти, а питання їх евакуації стає все більш складним, – написала у соцмережах Влада Ліберова. – Майже щодня там гинуть люди, а кількість свіжих могил на місцевому кладовищі з грудня виросла майже вдвоє: і це ті, кого змогли поховати. А скільки таких, кого не змогли? Кожного дня наші захисники гинуть, намагаючись утримати місто, і ми віримо, що нам вдасться вистояти, що їх велика жертва не буде даремною».
Костянтин Ліберов — український фотограф, фотожурналіст. Кавалер ордену «За заслуги» III ступеня (2023). Одна з його фотографій була обрана журналом Time серед 100 найкращих фотографій 2022 року. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну разом з дружиною Владою Ліберовою знімали наслідки війни в Харкові, Сєверодонецьку, Лисичанську, Святогірську, Миколаєві, Бучі, Ірпені, Києві та інших містах. Фотографії Костянтина публікували The Kyiv Independent, The New York Times, Los Angeles Times, The Wall Street Journa, The Insider, The Independent.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжуючи подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною, зараз його увага зконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії виступив майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, розділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими, та вогнеборцями. У квітні, працюючи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва).
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Данило Павлов — фотожурналіст з 2009 року, працював у регіональних ЗМІ Донецька, а згодом у медіа-холдингу "Сегодня" та агентстві УНІАН. Також працював комерційним фотографом для кількох українських компаній. У фотожурналістиці зосереджується на створенні соціальних фотоісторій та ілюструванні репортажів-довгочитів. Окрім роботи в традиційних ЗМІ, Данило також дописував до онлайн-журналу The Ukrainians, а згодом став відповідальним за візуальний напрямок окремого видання Reporters, яке зараз існує як онлайн, так і в друкованому вигляді. Данило продовжує фотографувати та висвітлювати події після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Він робить репортажі з деокупованих територій та військових позицій, а зараз працює над тривалим фотопроєктом, який документує вплив війни на військовослужбовців та цивільних, які потребують пластичної хірургії. Він також співпрацює з Державною службою з надзвичайних ситуацій, за що минулого року був нагороджений державним знаком пошани.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Проєкт реалізовується завдяки підтримці IWM Documenting Ukraine.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Місто Бахмут тримало оборону з початку липня 2022 року до кінця травня 2023 року. Після десяти місяців протистояння, українські військові вийшли з Бахмута.
Українська асоціація професійних фотографів публікує світлини Данила Павлова, Георгія Іванченка, Костянтина та Влади Ліберових, які були поруч з українськими артилеристами і піхотинцями, рятувальниками і медиками, капеланами і місцевими мешканцями, та задокументували їхнє життя та побут у місті Бахмут.
Боротьба за місто Бахмут тривала майже десять місяців – із липня 2022 року до кінця травня 2023 року. У листопаді російська армія та ПВК «Вагнер» почали активно штурмувати та обстрілювати місто. Армія РФ наступала та перерізала майже усі шляхи постачання. До останнього залишалась дорога через село Хромове. Проте і вона активно обстрілювалась російськими військовими. Збройні сили України стримували наступ та проводили поступову ротацію і відведення окремих підрозділів. У останні тижні російська армія масово скидала на місто авіабомби та використовувала артилерію великих калібрів. Зрештою, українські військові вийшли з Бахмута.
Напередодні Нового 2023 року у місті ще теплилось життя, а на околиці Бахмута навіть працював імпровізований ринок. Місцеві мешканці перебували у підвалах без світла та опалення. Фотографи Костянтин та Влада Ліберові приїхали до Бахмута напередодні Новорічних свят. Вони зафіксували приготування до нового року у єдиний на той час діючій частині ДСНС міста Бахмут. «Сьогодні в усьому світі прийнято святкувати Різдво. Запах ялинки. Атмосфера чуда. До цього свята готуються і на передовій лінії фронту», – пригадують фотографи Костянтин та Влада Ліберові. «Щоденні обстріли, що не стихають ані на секунду. Зруйновані заводи, пам’ятки архітектури, людські долі, – говорить Влада Ліберова. – Зруйноване все, окрім того, що нікому не зрушити з місця: міць наших людей. Сила волі наших ЗСУ. Бахмут стоїть. Бахмут – це Україна».
Протягом грудня 2022 року та січня 2023 року життя у Бахмуті документував Георгій Іванченко. «Я знімав напівзруйноване місто, у якому залишилось багато цивільних. Побут людей складався із пошуку дерев та води, приготування їжі та походу під обстрілами до волонтерського центру, де можна було вийти на зв’язок із рідними», – розповідає Георгій Іванченко.
До Бахмута фотограф поїхав із друзями-волонтерами. Пригадує, що дорогою увесь час уявляв свою загибель чи поранення у деталях. «Я ніколи раніше не був у Бахмуті. У перший день у місті були лише зима, холод, сірість, зруйновані чи пошкоджені будівлі довкола, запах горілого металу та вибухи без антрактів під час прогулянки», – каже Іванченко. Спочатку він жив у одному із трьох діючих на той момент волонтерських пунктів міста, у підвалі дитячого садочка біля річки Бахмутовки. Позиції армії РФ були лише за півтора кілометри від річки. Коли Георгій вперше спустився до підвалу, побачив літнього чоловіка із родинним альбомом в руках. Той щойно прийшов із протилежного боку річки. «Я тільки фотографії взяв. А із речей тільки те, в чому я, бо речі – це ніщо, їх можна купити, а це (фотографії) ти не купиш», – пояснив дідусь.
У підвалі дитячого садочку Георгій Іванченко жив декілька діб. Там була «буржуйка», гарячі обіди та вечері, дитячий куточок з шкільними матами, навіть інтернет та телевізор, по якому постійно передавали новини. У прихистку фотограф познайомився із семирічним Стасом та дев’ятирічною Вікою. На даний момент діти евакуйовані до центральної України. «Якось до нашого підвалу приїхали медики – волонтери з Харкова, евакуювати жінку, яка мала проблеми з серцем. Вона не хотіла їхати, проте сусіди вмовили її: «Люся, ти тут помреш! Якщо ти не вийдеш, ти помреш!». Ось така реальність», – каже Іванченко.
Фотограф, завдяки медикам та волонтерам, журналістам та військовим, зміг побачити як живе місто Бахмут. Він побував у прихистку, який самостійно організували мешканці Бахмута. Там жило близько двадцяти людей, шестеро з яких – діти. «Мій друг-волонтер Дмитро привіз модульний пластилін для дітей, щоб вони могли трішки відволіктись. Ми ліпили свою планету Чудіків, пили чай, грали у Монополію та «Відгадай хто?», згадували своє дитинство, – усміхається Георгій. – Діти Мілана та Аліна мріють бути волонтерами, одягати шолом та бронежилет, допомагати людям і тваринам. Я з приємністю згадую нашу гру в шахи з Міланою, а також трирічного Іллю, який пильно вглядався у святково прикрашену ялинку. Я полюбив цих дітей та людей, які турбуються про них». Попри складну ситуацію, дорослі займались із дітьми – дідусь вчив грати в шахи, молода жінка читала вголос книги, приходили сусіди-вчителі, щоб проводити уроки з фізики та малювання.
«У цьому підвалі я зустрів Різдво. Мешканці організували святковий стіл: перша страва, салати та закрутки, гострий перець з гуманітарної допомоги і, звісно ж, кутя. Я став частиною цієї родини на декілька днів, отримав стільки тепла, що навіть забув про війну на дворі», – пригадує фотограф. Додає, що зранку побачив тіло військового біля будинку. Він замерз, спершись на стіну із написом «З Різдвом Пригожина». Мертвий чоловік був у військовому однострої, проте неможливо були визначити, якої армії. 23 лютого Іванченко дізнався від свого друга волонтера, що у будинок із прихистком потрапив снаряд. Дітей забрали дорослі і більше фотограф їх не бачив. «Діти, які бачили війну, – інші. Вони можуть розпалити пічку, приготувати їжу, зібрати дрова. Вони звикають до обстрілів, беруть на себе відповідальність за молодших братів та сестер, а інколи – і за батьків. Війна – каталізатор усіх процесів, утому числі і дорослішання», – розмірковує фотограф.
У січні 2023 року в Бахмуті ще працювала частина ДСНС. Георгій Іванченко прожив у них тиждень, з ними зустрів Новий рік. Частину кілька разів обстріляли, проте її «захищав» багатоповерховий будинок поруч, який приймав на себе всі удари. У місті часто траплялись пожежі, переважно у пустих будинках. «Ризикувати життям заради бетону – безглуздо. За час оборони Бахмута кілька рятівників загинули – їх обстріляли під час розбору завалів», – каже Георгій Іванченко.
«На Новий рік ми накрили стіл, готували шашлик та відкоркували пляшку «Артемівського шампанського», яке до війни виготовляли у Бахмуті. Проте ніч була не такою тихою, як хотілось, і довелось перенести святкування до підвалу», – пригадує Іванченко.
Новий рік у Бахмуті також зустрів український документальний фотограф Данило Павлов. «Ми з журналістом Мирославом Лаюком приїхали в Бахмут 31 грудня 2022 року. Ми були в частині ДСНС і смажили новорічний шашлик. Навіть прикрасили ялинку», – розповідає Данило Павлов.
У переддень Нового року у місті діяли Пункти незламності, працівники ДСНС розвозили людям воду. Данило познайомився із двома старшими жінками, які прийшли набрати води. Одна із них – 86-річна Олександра Михайлівна, одягнена у яскраву червону хустину. Вона не спілкувалась із рідними півтора місяці і попросила, щоб журналісти подзвонили її синові та сказали, що вона жива. У неї є ще дві доньки, проте вони закордоном.
У перший день 2023 року Данило Павлов пройшовся містом. У Бахмуті, де жили понад 70 000 людей, тоді залишалось ще дуже багато цивільних – біля 10 000. «Звісно, по місту особливо не погуляєш – постійні обстріли, «прильоти» в центрі, літають дрони, – пригадує Данило Павлов. – Місто ще не було повністю зруйнованим. Працівники ДСНС розповідали, що у жовтні в Бахмуті навіть була електрика і вмикали світло».
Данило Павлов пригадує, що напередодні Нового року на околиці міста ще працював імпровізований ринок. В’їзд в Бахмут у напрямку села Хромове ще довго залишався під контролем українських військ. «Люди метушилися біля прилавків, щось вибирали, купували ковбасу», – каже Павлов. Мешканці Бахмута жили у холодних підвалах чи хатах, а грітись та зарядити телефони приходили в Пункти незламності. Подекуди у місті ще можна було «спіймати» мережу.
Данило Павлов разом з колегами хотів приїхати в Бахмут після новорічних свят. «У Костянтинівці дізнався, що нашу знайому пані Олександру везуть поранену з Бахмута. Везуть із стабілізаційного пункту в Костянтинівку. Ми одразу її відвідали у лікарні. Почекали тиждень, щоб вона трішки відновила сили, і привезли в Київ до родичів», – розповідає фотограф. Працівники ДСНС через декілька тижнів написали, що в їхню частину потрапив снаряд і їм довелось евакуюватись. Це була остання частина ДСНС, яка ще працювала у місті: вони за можливості розбирали завали, гасили пожежі. Оскільки у місті вже були проблеми з водою, рятувальники їздили набирати воду в ставок. Після їхньої евакуації гасити полум’я стало просто нікому. Другий раз приїхати у місто Данилові з колегами не вдалось – посилились обстріли і ситуація стала вкрай небезпечною.
«Уявіть, скільки всього бачать польові медики. 59-річний анестезіолог з позивним Капля говорить, що найважче, коли не вистачає кілька хвилин, щоб врятувати життя», – розповідає Георгій Іванченко. У січні 2023 року кількість поранених, які прибували до лікарні, значно збільшилася: у середньому 10 – 15 поранених вдень. Хоча більшість поранень пов’язані із артилерійськими обстрілами, Капля відзначив збільшення кількості кульових поранень порівняно з літом 2022 року. Ворог активно наступав.
Востаннє Георгій Іванченко був у Бахмуті 24 лютого, на річницю повномасштабного російського вторгнення. «Ми з волонтером евакуювали бабусю та молоду пару з морськими свинками. На останньому безпечному виїзді з Бахмута, біля розстріляної російською артилерією медичної карети, вже другий день лежало два вкритих ковдрою тіла. Через підвищену небезпеку ніхто не міг їх забрати. Як виявилось пізніше, у машині за кермом був медик, який евакуйовував пораненого солдата», – говорить Георгій Іванченко. Додає, що у квітні 2023 року Бахмут закрили для волонтерів та журналістів. Місто поступово спорожніло.
Через декілька місяців місто Бахмут було майже повністю зруйнованим. «В Бахмуті сьогодні немає жодного придатного для життя району: обстріли не стихають ні на хвилину, просто є більш інтенсивні і менш інтенсивні часи. Однак, в місті все ще залишаються люди та навіть діти, а питання їх евакуації стає все більш складним, – написала у соцмережах Влада Ліберова. – Майже щодня там гинуть люди, а кількість свіжих могил на місцевому кладовищі з грудня виросла майже вдвоє: і це ті, кого змогли поховати. А скільки таких, кого не змогли? Кожного дня наші захисники гинуть, намагаючись утримати місто, і ми віримо, що нам вдасться вистояти, що їх велика жертва не буде даремною».
Костянтин Ліберов — український фотограф, фотожурналіст. Кавалер ордену «За заслуги» III ступеня (2023). Одна з його фотографій була обрана журналом Time серед 100 найкращих фотографій 2022 року. Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну разом з дружиною Владою Ліберовою знімали наслідки війни в Харкові, Сєверодонецьку, Лисичанську, Святогірську, Миколаєві, Бучі, Ірпені, Києві та інших містах. Фотографії Костянтина публікували The Kyiv Independent, The New York Times, Los Angeles Times, The Wall Street Journa, The Insider, The Independent.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він став знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжуючи подорожжю лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною, зараз його увага зконцентрувалась на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії виступив майже місяць прожитий в Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, розділяючи побут з місцевими у підвалах, волонтерами, медиками, військовими, та вогнеборцями. У квітні, працюючи над матеріалом про Часів Яр, що на Донбасі, його машина була розстріляна та знищена російським снарядом. Зараз автор продовжує свою рефлексію про численні ситуації, що траплялись на його шляху та працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва).
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Данило Павлов — фотожурналіст з 2009 року, працював у регіональних ЗМІ Донецька, а згодом у медіа-холдингу "Сегодня" та агентстві УНІАН. Також працював комерційним фотографом для кількох українських компаній. У фотожурналістиці зосереджується на створенні соціальних фотоісторій та ілюструванні репортажів-довгочитів. Окрім роботи в традиційних ЗМІ, Данило також дописував до онлайн-журналу The Ukrainians, а згодом став відповідальним за візуальний напрямок окремого видання Reporters, яке зараз існує як онлайн, так і в друкованому вигляді. Данило продовжує фотографувати та висвітлювати події після повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Він робить репортажі з деокупованих територій та військових позицій, а зараз працює над тривалим фотопроєктом, який документує вплив війни на військовослужбовців та цивільних, які потребують пластичної хірургії. Він також співпрацює з Державною службою з надзвичайних ситуацій, за що минулого року був нагороджений державним знаком пошани.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Проєкт реалізовується завдяки підтримці IWM Documenting Ukraine.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
