Стрічка харківського режисера Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" здобула премію "Оскар" у номінації Найкращий повнометражний документальний фільм. Ми поговорили з автором фільму у перші години після церемонії. Фрагменти аудіоверсії ексклюзивного інтерв’ю Олени Гусейнової з Мстиславом Черновим слухайте на Радіо Культура.
– В одному з інтерв'ю ви сказали, що вам з командою довелося працювати кожен день. Що “20 днів у Маріуполі” – це фільм, за яким не стояли глобальні стрімінгові платформи рівня Netflix чи корпорації з грошима. Що означає для вас тримати весь цей час “20 днів у Маріуполі” в полі видимості?
– "20 днів у Маріуполі" – це спільний проєкт міжнародної агенції новин Associated Press, мене, як українського режисера та студії PBS Frontline.
Для суспільного мовника завжди складніше знайти бюджет на промо-кампанію, ніж для таких компаній, як Apple TV, Netflix чи National Geographic. Тому фільмам, як "20 днів у Маріуполі", доводиться докладати трішки більше зусиль, щоб змагатися за увагу глядачів.
Наша задача була і залишається незмінною – постійно тримати увагу до фільму, його теми та подій в Україні.
Цей фільм – результат титанічної роботи великої команди: волонтерів, українців за кордоном, іноземців, які поділяють цю важливу тему, та членів команди, які невтомно їздили та розповідали про нього.
Це надзвичайна складна робота, адже ми говоримо про страшні трагедії, які не можна забувати. Але ми знаємо, що це важливо, тому продовжуємо свою роботу.
Ми повинні продовжувати інформаційну роботу. Світу треба знати, що війна в Україні – це не лише наша проблема, а й загроза для демократії та безпеки всіх.
Після "Оскара" ми їздили по штатам США з показом фільму. Зустрічались з американцями в Нью-Йорку, Вашингтоні, штатах Монтана, Оклахома та Техас, де панує дуже сильне антиукраїнське лобі. Спілкувались з аудиторією і пояснювали політичну ситуацію в Україні, розповідаючи про те, що відбувається з українцями з часу, коли Маріуполь був окупований.
Ця подорож багато мені дала. Я краще зрозумів американців, їхню думку про Україну та війну. Виявилося, що багато людей, які нас підтримують, не розуміють контексту та глобальних наслідків цієї війни.
Російська пропаганда роз'єднує людей, веде інформаційну війну проти США та Європи, і багато людей досі цього не усвідомлюють.
– Ви зараз знаходитесь в найважливішій точці для стратегічної підтримки України – в США. Що стається після вручення “Оскара”? Яка реакція американських медіа після церемонії?
– Важливо пам'ятати, що тон, який ми обрали, коли говоримо про Україну і про фільм, це тон об'єктивності й людяності. Фокус не на політиці, а на житті українців, на злочинах, вчинених Російською Федерацією. Ми ніколи нікого ні в чому не намагалися переконати. У цьому сила фільму, сила сприйняття правди. І насправді це працює. Тому що сучасне суспільство, особливо в США є дуже чутливим до спроби їх в чомусь переконати. Політичний стейтмент насправді заважає кіно. Будь-які судді чи експерти дуже чутливі до політики і не люблять такого тиску, тож я намагався привернути увагу до гуманітарних проблем, які спричинила Російська Федерація.
– З міжнародної телеверсії “Оскар” вирізали перемогу “20 днів у Маріуполі”. Яка у вас була реакція на це і чи можливе російське лобі “Оскара”?
– Я досі розбираюся з цією темою: чи ця категорія була присутня у телеверсіях у попередні роки. Тому я не готовий наразі сказати, чи ми можемо взагалі щось із цим зробити, чи це систематична проблема, чи проблема цього року. Мені потрібен час, щоб з’ясувати, що саме сталося. Якщо українське суспільство приверне до цього увагу закордонних медіа, це матиме свій вплив і, можливо, навіть надасть більшої ваги моїм словам. Якщо ми справді побачимо, що є проблема, тоді будемо думати, як це виправити.
– Як виглядає невидима частина церемонії і що це означає для вас?
– «Оскар» – це дійсно грандіозна подія, що вражає своїми масштабами та чіткою організацією. Наче дивишся постановку блокбастера, яку знімає велика студія, де все сплановано до дрібниць. Ми бачимо лише шоу на екрані, але за лаштунками кипить життя, схоже на синхронний балет. Більше 1000 людей – учасників та глядачів – роблять все, щоб церемонія пройшла бездоганно.
Це величезна присутність преси. У окремій кімнаті сотні журналістів постійно пишуть та стежать за трансляцією. Сюди приходять номінанти й переможці, щоб поспілкуватися з пресою.
Цього року багато питали про політику, про Трампа, про Папу Римського, про те, чи може фільм вплинути на рішення американських політиків щодо надання допомоги Україні. Це складні запитання, адже я відповідаю на них як режисер, документаліст і журналіст, а не політик. Мій обов'язок – триматися стандартів журналістики, бути максимально об'єктивним, висвітлюючи думку українців, але при цьому залишатися нейтральним. Міжнародна преса чітко відчуває грань між між пропагандистами й режисерами, що займаються мистецтвом, і це правильно.
– Що відбувалось далі на самій церемонії, з ким вам вдалось поспілкуватись та хто вас привітав?
– «20 днів у Маріуполі» подивились майже всі номінанти на “Оскар”: і Мартін Скорсезе, і Крістофер Нолан, і Грета Гервіґ, і Кілліан Мерфі. Це значить, що вони почули голос українців і будуть про нас пам’ятати.
Фільм розповідає про важкі події, але при цьому все ж таки є мистецтвом. Нам було важливо донести до голлівудської індустрії, що Україна – це не лише війна. Це країна з глибоким культурним корінням, де живуть талановиті митці, які мають, що сказати світу. Я вважаю, що нас цінують, нас чують і нас бачать.
– Фільм «20 днів у Маріуполі» не лише показує трагедію міста, а й досліджує, як вона впливає на людей. Ви не стаєте спостерігачами, а ділитесь своїми емоціями та переживаннями з глядачами. Це робить фільм не просто документальним свідченням, а й глибоким емоційним досвідом. Як ви до цього прийшли?
– Не можна сказати, що суб'єктивний погляд, який є у сучасному кінематографі, це тренд, але він цінується. Навіть якщо ми говоримо про документальне та ігрове кіно. Подивіться на фільм, який переміг на «Оскарі» цьогоріч – «Оппенгеймер». Це не просто байопік, а фільм, який перш за все показує історію крізь суб'єктивний погляд однієї людини.
Зараз, коли нас завалюють новинами та створюють постійний медіа шум — такі історії насправді цінуються. Цінується персональний погляд на події, але суб'єктивність теж може бути справедливою. І це те, що я, як режисер, намагався досягнути в «20 днів у Маріуполі». Так, це суб'єктивна картина, моя персональна точка зору, але не моя історія. Головний герой фільму — місто Маріуполь.
Навіть якщо ми бачимо щось, що мені не подобається, з чим я не згоден
— ми все одно це бачимо. Тобто ми зберігаємо персональну перспективу, але все ж таки розповідаємо чесно. Це і цінується в сучасному мистецтві: можливість та вміння сфокусуватися на чомусь і розповідати історії, зберігаючи фокус.
– Як було прийнято рішення про те, що ця історія буде розказана вашим голосом?
– Першим задумом було використовувати мої щоденники, і хтось інший читав би текст. Таким чином глядач не знав би про мою долю, як автора. Але, оскільки я є невід'ємною частиною історії, а мова йде про журналістику, було прийнято рішення, що я буду начитувати текст сам.
Знайти правильний тон для оповіді було нелегко. Спочатку текст був занадто емоційним, адже я щиро співпереживаю героям фільму, багато з яких стали для мене близькими. Згодом ми спробували більш відсторонений варіант, але він не передавав глибини переживань.
Ми хотіли, щоб фільм був максимально правдивим, але й розуміли, що для успіху йому не вистачить лише документальності. Він має бути й мистецтвом, справжнім кіно з чіткою структурою, трьома актами, зрозумілими темами та цікавими персонажами.
Це було нелегко, але, на мою думку, нам вдалося знайти баланс між реалізмом і мистецтвом. "20 днів у Маріуполі" – це не просто документальний фільм про трагедію, а й глибокий емоційний досвід, який змусить глядачів співпереживати героям і задуматися про важливе.
– Для митців важливо знайти баланс між шоком і намаганням викликати співчуття у глядача. Як вам вдалось впоратись із цим тягарем?
– Це не тягар, я називаю це an artistic challenge. При правильному балансі мистецтво залишається в серці глядача. Але це тонка грань, по якій треба йти майстерно. Та якби в мене не було прекрасної монтажерки Мішель Мізнер, якби не булоредакторів, шеф-продюсерів я б самотужки цей шлях не пройшов. Усі вони багато працювали над тим, щоб зберегти правильний тон фільму і залишити у ньому рівно стільки кадрів, скільки потрібно, щоб показати весь жах війни, але при цьому не втратити глядача, його емпатію й увагу.
– Ви згадували про поліцейського Володимира і про це дуже багато зараз говорять в Україні. Говорять про те, що в фільмі люди починають впізнавати своїх знайомих.
– Нещодавно Володимир сказав мені: «Будь ласка, передайте Кілліану Мерфі, що я подивився його фільм і мені дуже сподобалась його роль та те, як він зіграв». А я йому відповів: «Володимире, ви знаєте, Кілліан Мерфі теж подивився ваш фільм і ви йому теж дуже сподобались. Він вам передає вітання!».
На жаль, кілька місяців тому у Покровську Володимир отримав серйозне поранення. Він допомагав пораненим цивільним евакуюватися після російського обстрілу, але прилетіла друга ракета і влучила в те саме місце, вбивши кількох рятувальників. У легені Володимира увійшли осколки, і ми дуже боялися за його життя, але зараз йому вже краще.
– Є відчуття, що віра в те, що показ правди може змінити ситуацію, втрачається. Як же зберегти цю віру? Адже без неї жити в нашій реальності стає дуже важко.
– Я сумніваюся, що свідчення можуть щось змінити, тому що я пам'ятаю перших вісім років цієї війни. Попри всі жахливі події і кадри, які ми знімали, нічого не змінилося, все стало тільки гірше…
Так, світ побачив те, що сталося в Маріуполі. Світ побачив трагедії, які сталися з Бахмутом, Мар’їнкою, Авдіївкою. Так само, коли ми розмовляли з людьми з Маріуполя, коли вони перебігали дорогу під бомбами, бо побачили на наших шоломах напис PRESS, вони казали: «Будь ласка, зніміть все, що тут відбувається. Покажіть це світові». Вони це робили, мабуть, тому, що хотіли бути почутими.
На мою думку, це бажання бути почутими і знання, що тебе не ігнорують — допомагає вижити. Мені здається, нашою місією, як журналістів чи документалістів, є не тільки розповідати світові про трагедії, а й давати людям надію на те, що вони будуть почутими.
Все менше людей вірить у силу журналістики, на жаль. Але ми не можемо зупинятися, і я сподіваюсь, що «20 днів у Маріуполі» зробить свій внесок у цю надію.
– Оскар це точка, після якої можна відпочити, чи точка нової роботи?
– Однозначно це три крапки. Маю ще два незакінчених фільми та планую їх доробити в Україні. Сподіваюся, один з них закінчу до кінця літа.
Хочу написати другий роман. Це буде і роман, і сценарій для фільму про Маріуполь.
Нагадаємо, після отримання «Оскара» фільм «20 днів у Маріуполі» повернули у національний прокат. Повний перелік, де і коли можна переглянути стрічку в Україні офлайн читайте за посиланням. Також проєкт Мстислава Чернова є у відкритому доступі американського YouTube за посиланням. На українських стримінгових платформах з 21 березня фільм буде доступний на Takflix. Але можна придбати перегляд на таких платформах як: Amazon, Apple TV, Google Play Movies, Vudu, Microsoft.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Маруся Маруженко
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Стрічка харківського режисера Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" здобула премію "Оскар" у номінації Найкращий повнометражний документальний фільм. Ми поговорили з автором фільму у перші години після церемонії. Фрагменти аудіоверсії ексклюзивного інтерв’ю Олени Гусейнової з Мстиславом Черновим слухайте на Радіо Культура.
– В одному з інтерв'ю ви сказали, що вам з командою довелося працювати кожен день. Що “20 днів у Маріуполі” – це фільм, за яким не стояли глобальні стрімінгові платформи рівня Netflix чи корпорації з грошима. Що означає для вас тримати весь цей час “20 днів у Маріуполі” в полі видимості?
– "20 днів у Маріуполі" – це спільний проєкт міжнародної агенції новин Associated Press, мене, як українського режисера та студії PBS Frontline.
Для суспільного мовника завжди складніше знайти бюджет на промо-кампанію, ніж для таких компаній, як Apple TV, Netflix чи National Geographic. Тому фільмам, як "20 днів у Маріуполі", доводиться докладати трішки більше зусиль, щоб змагатися за увагу глядачів.
Наша задача була і залишається незмінною – постійно тримати увагу до фільму, його теми та подій в Україні.
Цей фільм – результат титанічної роботи великої команди: волонтерів, українців за кордоном, іноземців, які поділяють цю важливу тему, та членів команди, які невтомно їздили та розповідали про нього.
Це надзвичайна складна робота, адже ми говоримо про страшні трагедії, які не можна забувати. Але ми знаємо, що це важливо, тому продовжуємо свою роботу.
Ми повинні продовжувати інформаційну роботу. Світу треба знати, що війна в Україні – це не лише наша проблема, а й загроза для демократії та безпеки всіх.
Після "Оскара" ми їздили по штатам США з показом фільму. Зустрічались з американцями в Нью-Йорку, Вашингтоні, штатах Монтана, Оклахома та Техас, де панує дуже сильне антиукраїнське лобі. Спілкувались з аудиторією і пояснювали політичну ситуацію в Україні, розповідаючи про те, що відбувається з українцями з часу, коли Маріуполь був окупований.
Ця подорож багато мені дала. Я краще зрозумів американців, їхню думку про Україну та війну. Виявилося, що багато людей, які нас підтримують, не розуміють контексту та глобальних наслідків цієї війни.
Російська пропаганда роз'єднує людей, веде інформаційну війну проти США та Європи, і багато людей досі цього не усвідомлюють.
– Ви зараз знаходитесь в найважливішій точці для стратегічної підтримки України – в США. Що стається після вручення “Оскара”? Яка реакція американських медіа після церемонії?
– Важливо пам'ятати, що тон, який ми обрали, коли говоримо про Україну і про фільм, це тон об'єктивності й людяності. Фокус не на політиці, а на житті українців, на злочинах, вчинених Російською Федерацією. Ми ніколи нікого ні в чому не намагалися переконати. У цьому сила фільму, сила сприйняття правди. І насправді це працює. Тому що сучасне суспільство, особливо в США є дуже чутливим до спроби їх в чомусь переконати. Політичний стейтмент насправді заважає кіно. Будь-які судді чи експерти дуже чутливі до політики і не люблять такого тиску, тож я намагався привернути увагу до гуманітарних проблем, які спричинила Російська Федерація.
– З міжнародної телеверсії “Оскар” вирізали перемогу “20 днів у Маріуполі”. Яка у вас була реакція на це і чи можливе російське лобі “Оскара”?
– Я досі розбираюся з цією темою: чи ця категорія була присутня у телеверсіях у попередні роки. Тому я не готовий наразі сказати, чи ми можемо взагалі щось із цим зробити, чи це систематична проблема, чи проблема цього року. Мені потрібен час, щоб з’ясувати, що саме сталося. Якщо українське суспільство приверне до цього увагу закордонних медіа, це матиме свій вплив і, можливо, навіть надасть більшої ваги моїм словам. Якщо ми справді побачимо, що є проблема, тоді будемо думати, як це виправити.
– Як виглядає невидима частина церемонії і що це означає для вас?
– «Оскар» – це дійсно грандіозна подія, що вражає своїми масштабами та чіткою організацією. Наче дивишся постановку блокбастера, яку знімає велика студія, де все сплановано до дрібниць. Ми бачимо лише шоу на екрані, але за лаштунками кипить життя, схоже на синхронний балет. Більше 1000 людей – учасників та глядачів – роблять все, щоб церемонія пройшла бездоганно.
Це величезна присутність преси. У окремій кімнаті сотні журналістів постійно пишуть та стежать за трансляцією. Сюди приходять номінанти й переможці, щоб поспілкуватися з пресою.
Цього року багато питали про політику, про Трампа, про Папу Римського, про те, чи може фільм вплинути на рішення американських політиків щодо надання допомоги Україні. Це складні запитання, адже я відповідаю на них як режисер, документаліст і журналіст, а не політик. Мій обов'язок – триматися стандартів журналістики, бути максимально об'єктивним, висвітлюючи думку українців, але при цьому залишатися нейтральним. Міжнародна преса чітко відчуває грань між між пропагандистами й режисерами, що займаються мистецтвом, і це правильно.
– Що відбувалось далі на самій церемонії, з ким вам вдалось поспілкуватись та хто вас привітав?
– «20 днів у Маріуполі» подивились майже всі номінанти на “Оскар”: і Мартін Скорсезе, і Крістофер Нолан, і Грета Гервіґ, і Кілліан Мерфі. Це значить, що вони почули голос українців і будуть про нас пам’ятати.
Фільм розповідає про важкі події, але при цьому все ж таки є мистецтвом. Нам було важливо донести до голлівудської індустрії, що Україна – це не лише війна. Це країна з глибоким культурним корінням, де живуть талановиті митці, які мають, що сказати світу. Я вважаю, що нас цінують, нас чують і нас бачать.
– Фільм «20 днів у Маріуполі» не лише показує трагедію міста, а й досліджує, як вона впливає на людей. Ви не стаєте спостерігачами, а ділитесь своїми емоціями та переживаннями з глядачами. Це робить фільм не просто документальним свідченням, а й глибоким емоційним досвідом. Як ви до цього прийшли?
– Не можна сказати, що суб'єктивний погляд, який є у сучасному кінематографі, це тренд, але він цінується. Навіть якщо ми говоримо про документальне та ігрове кіно. Подивіться на фільм, який переміг на «Оскарі» цьогоріч – «Оппенгеймер». Це не просто байопік, а фільм, який перш за все показує історію крізь суб'єктивний погляд однієї людини.
Зараз, коли нас завалюють новинами та створюють постійний медіа шум — такі історії насправді цінуються. Цінується персональний погляд на події, але суб'єктивність теж може бути справедливою. І це те, що я, як режисер, намагався досягнути в «20 днів у Маріуполі». Так, це суб'єктивна картина, моя персональна точка зору, але не моя історія. Головний герой фільму — місто Маріуполь.
Навіть якщо ми бачимо щось, що мені не подобається, з чим я не згоден
— ми все одно це бачимо. Тобто ми зберігаємо персональну перспективу, але все ж таки розповідаємо чесно. Це і цінується в сучасному мистецтві: можливість та вміння сфокусуватися на чомусь і розповідати історії, зберігаючи фокус.
– Як було прийнято рішення про те, що ця історія буде розказана вашим голосом?
– Першим задумом було використовувати мої щоденники, і хтось інший читав би текст. Таким чином глядач не знав би про мою долю, як автора. Але, оскільки я є невід'ємною частиною історії, а мова йде про журналістику, було прийнято рішення, що я буду начитувати текст сам.
Знайти правильний тон для оповіді було нелегко. Спочатку текст був занадто емоційним, адже я щиро співпереживаю героям фільму, багато з яких стали для мене близькими. Згодом ми спробували більш відсторонений варіант, але він не передавав глибини переживань.
Ми хотіли, щоб фільм був максимально правдивим, але й розуміли, що для успіху йому не вистачить лише документальності. Він має бути й мистецтвом, справжнім кіно з чіткою структурою, трьома актами, зрозумілими темами та цікавими персонажами.
Це було нелегко, але, на мою думку, нам вдалося знайти баланс між реалізмом і мистецтвом. "20 днів у Маріуполі" – це не просто документальний фільм про трагедію, а й глибокий емоційний досвід, який змусить глядачів співпереживати героям і задуматися про важливе.
– Для митців важливо знайти баланс між шоком і намаганням викликати співчуття у глядача. Як вам вдалось впоратись із цим тягарем?
– Це не тягар, я називаю це an artistic challenge. При правильному балансі мистецтво залишається в серці глядача. Але це тонка грань, по якій треба йти майстерно. Та якби в мене не було прекрасної монтажерки Мішель Мізнер, якби не булоредакторів, шеф-продюсерів я б самотужки цей шлях не пройшов. Усі вони багато працювали над тим, щоб зберегти правильний тон фільму і залишити у ньому рівно стільки кадрів, скільки потрібно, щоб показати весь жах війни, але при цьому не втратити глядача, його емпатію й увагу.
– Ви згадували про поліцейського Володимира і про це дуже багато зараз говорять в Україні. Говорять про те, що в фільмі люди починають впізнавати своїх знайомих.
– Нещодавно Володимир сказав мені: «Будь ласка, передайте Кілліану Мерфі, що я подивився його фільм і мені дуже сподобалась його роль та те, як він зіграв». А я йому відповів: «Володимире, ви знаєте, Кілліан Мерфі теж подивився ваш фільм і ви йому теж дуже сподобались. Він вам передає вітання!».
На жаль, кілька місяців тому у Покровську Володимир отримав серйозне поранення. Він допомагав пораненим цивільним евакуюватися після російського обстрілу, але прилетіла друга ракета і влучила в те саме місце, вбивши кількох рятувальників. У легені Володимира увійшли осколки, і ми дуже боялися за його життя, але зараз йому вже краще.
– Є відчуття, що віра в те, що показ правди може змінити ситуацію, втрачається. Як же зберегти цю віру? Адже без неї жити в нашій реальності стає дуже важко.
– Я сумніваюся, що свідчення можуть щось змінити, тому що я пам'ятаю перших вісім років цієї війни. Попри всі жахливі події і кадри, які ми знімали, нічого не змінилося, все стало тільки гірше…
Так, світ побачив те, що сталося в Маріуполі. Світ побачив трагедії, які сталися з Бахмутом, Мар’їнкою, Авдіївкою. Так само, коли ми розмовляли з людьми з Маріуполя, коли вони перебігали дорогу під бомбами, бо побачили на наших шоломах напис PRESS, вони казали: «Будь ласка, зніміть все, що тут відбувається. Покажіть це світові». Вони це робили, мабуть, тому, що хотіли бути почутими.
На мою думку, це бажання бути почутими і знання, що тебе не ігнорують — допомагає вижити. Мені здається, нашою місією, як журналістів чи документалістів, є не тільки розповідати світові про трагедії, а й давати людям надію на те, що вони будуть почутими.
Все менше людей вірить у силу журналістики, на жаль. Але ми не можемо зупинятися, і я сподіваюсь, що «20 днів у Маріуполі» зробить свій внесок у цю надію.
– Оскар це точка, після якої можна відпочити, чи точка нової роботи?
– Однозначно це три крапки. Маю ще два незакінчених фільми та планую їх доробити в Україні. Сподіваюся, один з них закінчу до кінця літа.
Хочу написати другий роман. Це буде і роман, і сценарій для фільму про Маріуполь.
Нагадаємо, після отримання «Оскара» фільм «20 днів у Маріуполі» повернули у національний прокат. Повний перелік, де і коли можна переглянути стрічку в Україні офлайн читайте за посиланням. Також проєкт Мстислава Чернова є у відкритому доступі американського YouTube за посиланням. На українських стримінгових платформах з 21 березня фільм буде доступний на Takflix. Але можна придбати перегляд на таких платформах як: Amazon, Apple TV, Google Play Movies, Vudu, Microsoft.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Маруся Маруженко
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
