Марися М’яновська — нова учасниця УАПФ, документальна та концептуальна фотографиня. Вона пройшла шлях від фешн-фотографії до документальних проєктів, що висвітлюють зміни в українському суспільстві. Зараз вона досліджує виклики, з якими стикаються жінки-військові, підкреслюючи їхню боротьбу за право воювати, беручи участь у захисті своєї країни. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує розмову з Марисею та її світлини.
— Чому документальні фото? Ким ви самі себе визначаєте?
— Я себе визначаю як документальна концептуальна фотографка. У фотографії я років, мабуть, 10. Але документальну фотографію я почала знімати з 2019 року. Це був 2018 або 2019 рік, коли я вирішила піти навчатися до школи сучасної фотографії Марущенка. У мене була творча криза, і я шукала вищий сенс у фотографії. До цього я працювала у фешн-фотографії, але не могла знайти для себе інших сенсів, окрім грошей та комерційного успіху. Я була виснажена й відчувала потребу в чомусь більшому, у вищій меті.
Мені порадили звернутися до Віктора Марущенка. Це рішення стало фундаментальним у моєму житті й повністю змінило його напрямок, суттєво вплинувши на подальший розвиток моєї долі. Я пішла на два курси: «Історія фотографії» та «Створення фотопроєкту», який вів Валерій Мілосердов. Саме там я почала працювати над власним проєктом про мого старшого брата, який на той час помер, і про молодь 90-х років, тобто сучасників мого брата, а також сучасну молодь, яка живе на Троєщині.
Це був кульмінаційний момент, коли я знайшла підхід, що дозволяє розповідати власну історію не через себе, а через світ і події, які відбуваються навколо. Так почався мій перший проєкт, який зародився у школі Марущенка, а згодом перетворився на мій перший довгостроковий проєкт. Він отримав нагороди, був опублікований та виставлений у багатьох місцях. Проєкт називається «О де ж ти, брате».
— Як ваші фото доповнили книжку письменника Сергія Жадана?
— Перші фотографії для «О де ж ти, брате» були зроблені ще до того, як цей проєкт оформився, і потрапив до книги. Ми з Сергієм Жаданом давно працювали над книгою «Псалом авіації». Я знімала для цієї збірки, яка поєднує поетичну й візуальну історії. Саме ця серія про підлітків із Троєщини стала візуальним початком для проєкту. Спочатку світлини були чорно-білими, але коли я почала розвивати це як повноцінний проєкт, вони вже стали кольоровими.
— Як і коли ви почали документувати війну?
— Мій успіх із першим проєктом значно допоміг мені. Я зрозуміла, що можна жити не лише з комерційної, але й документальної фотографії. Раніше я навіть не уявляла, що можна займатися тільки документальною фотографією і так жити. Це був великий плюс, тому що я не прагнула, і досі не прагну займатися репортажною фотографією — я не репортерка. Це не критика, просто це не мій підхід. Я також не беру комісійні завдання від видань для зйомки. Зазвичай якщо щось публікується, це вже мій власний матеріал, який хтось захотів опублікувати.
Так я почала активніше просувати свої роботи, шукати можливості отримання стипендій та грантів. Я також поїхала навчатися в Дюссельдорф, де отримала стипендію для фотожурналістів. Це було у 2022 році, і мені дуже пощастило, що три мої викладачки були воєнними фотографками.
У травні 2022 року я повернулася до Києва, тоді росіяни якраз вже відійшли від міста, але навколо ще було багато слідів вторгнення. Я продовжила знімати свій район Троєщину і тих самих молодих людей, яких фотографувала раніше. Ми зібралися разом, і я зрозуміла, що проєкт про мого брата й молодь трансформувався в історію цілого покоління. Війна стала новим фокусом для цього проєкту і додала нового розвитку.
Таким чином, не я обрала тему війни — війна увійшла в моє життя й професію. І саме тоді я почала фіксувати ці зміни, які війна принесла в життя молоді та мого району.
— Про що ваш проєкт «Як глибоко куля лежить»?
— Протягом року я працювала над проєктом, який отримав назву «Як глибоко куля лежить». Я отримала грант на проєкт про підлітків у Чернігові, які залишилися в місті під час окупації області. Вони пережили руйнування, коли їхні школи були знищені ракетами. У тій групі було 6–7 підлітків, яких об’єднали в один новий клас, щоб вони могли завершити навчання. Моє завдання полягало в тому, щоб задокументувати їхню історію — як вони це переживають. Крім того, я проводила для них воркшоп із фотографії.
Це був надзвичайно цікавий досвід, адже мене вразило, наскільки глибоко діти відчувають і виражають внутрішні переживання через зовнішній світ. Вони ніколи не вивчали історію мистецтва чи роботи інших фотографів, але їхні емоції були настільки сильними, що вони чудово відрефлексували їх у своїх фотографіях.
Згодом цей проєкт був виставлений у Лондоні, а я повернулася до Чернігова і продовжила знімати їхнє життя та зміни в місті.
— Чому ви взялись за проєкт про жінок-військовослужбовиць?
— У листопаді 2023-го я вперше поїхала в зону бойових дій із волонтерською місією. Там я почала трохи знімати свою подругу, яка працює бойовою медикинею на харківському напрямку. Я залишилася в неї на ніч і трохи знімала. Цей матеріал довго лежав, і я не знала, варто продовжувати, чи ні.
У травні цього року я подалася на грант від Projector Foundation із проєктом про жінок-військових, які виконують бойові завдання. І коли виграла цей грант, зрозуміла, що цю тему варто досліджувати. Тому продовжую працювати над проєктом зараз.
На мій погляд, існує конфлікт між реальністю та соціальними установками. Проблема з мобілізацією в країні серйозна, і вирішується вона недостатньо якісно — людей не вистачає, а проблема лише зростає. Жінок можна було б мобілізувати, і багато хто з них добровільно готові, але система створює для них перешкоди. Суспільство важко приймає той факт, що жінки теж можуть воювати. Ті, кому вдається мобілізуватися, змушені боротися не лише з ворогом, а й за своє місце в колективі, право виконувати бойові завдання й отримувати належну підготовку.
Жінки-доброволиці, як і будь-які добровольці, дуже вмотивовані, навіть більше, ніж контрактні військові, оскільки свідомо обирають цей шлях, розуміючи всі труднощі. Однак цей цінний ресурс залишається недооціненим. Ведуться розмови про мобілізацію чоловіків з 18 років, а питання мобілізації жінок ігнорується, хоча це було б логічним кроком. Не всі повинні йти на передову, але варто підготувати громадян, які зможуть захищатися і бути корисними юнітами у разі необхідності.
Під час роботи над проєктом я постійно стикаюся з упередженнями. Чоловіки-військові часто недооцінюють жінок на бойових посадах. Навіть коли жінка займає важливу посаду, наприклад, штурмовички або командирки артилерійського зв’язку, це сприймається з недовірою. Недавно я шукала дівчину-пілотесу МІ-8, і спочатку мені у командуванні Повітряних сил сказали, що таких немає. Але потім пошукали і знайшли. Ось такий стан речей у нас. Жінки мусять воювати за право воювати.
— Яка назва цього проєкту?
— Поки що немає остаточної назви для проєкту. Раніше була формальна, але вона не підходить, тому я її не озвучую. Я ще в пошуку. У мене завжди так: мій куратор, Валерій Мілосердов, завжди наголошує, що потрібно спочатку вигадати назву, описати проєкт, а потім починати знімати. Але я завжди роблю навпаки. Назва з’являється в процесі роботи, коли вже зібрано достатньо інформації, знайдено цікавих героїв. Тоді може змінитися і композиція, і сама ідея проєкту. Хай простить мені Валерій.
Проєкт, над яким я працюю, хоча й формувався як збірка історій окремих дівчат, трансформувався у проєкт, який використовує історії як інструмент для висвітлення важливих суспільних процесів. Я поступово відходжу від суто особистих моментів і використовую індивідуальні досвіди, щоб показати зміни, які вже відбулися, але які суспільство ще не осмислило і не пережило. Кожна історія дівчат у цьому проєкті — це відображення процесів, що тривають у суспільстві, і служать засобом для порушення важливих питань.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Марися М’яновська — концептуальна фотографка, волонтерка та маркетологиня жіночого ветеранського руху VETERANKA. Вона закінчила Київський національний торгово-економічний університет і Школу сучасної фотографії Віктора Марущенка, курс фотожурналістики агенції NOOR в Дюссельдорфі. Народилася й живе в Києві, а останніми роками жила між Польщею та Україною, але з 2023 року повернулася в Україну. Марися через свої фотопроєкти досліджує зміни поколінь. Її перший проєкт розповідає про її брата Валерія, який загинув, і підлітків з Троєщини. Наразі вона зосереджена на зображеннях молоді, яка бореться за Україну. Інстаграм Марисі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Марися М’яновська — нова учасниця УАПФ, документальна та концептуальна фотографиня. Вона пройшла шлях від фешн-фотографії до документальних проєктів, що висвітлюють зміни в українському суспільстві. Зараз вона досліджує виклики, з якими стикаються жінки-військові, підкреслюючи їхню боротьбу за право воювати, беручи участь у захисті своєї країни. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує розмову з Марисею та її світлини.
— Чому документальні фото? Ким ви самі себе визначаєте?
— Я себе визначаю як документальна концептуальна фотографка. У фотографії я років, мабуть, 10. Але документальну фотографію я почала знімати з 2019 року. Це був 2018 або 2019 рік, коли я вирішила піти навчатися до школи сучасної фотографії Марущенка. У мене була творча криза, і я шукала вищий сенс у фотографії. До цього я працювала у фешн-фотографії, але не могла знайти для себе інших сенсів, окрім грошей та комерційного успіху. Я була виснажена й відчувала потребу в чомусь більшому, у вищій меті.
Мені порадили звернутися до Віктора Марущенка. Це рішення стало фундаментальним у моєму житті й повністю змінило його напрямок, суттєво вплинувши на подальший розвиток моєї долі. Я пішла на два курси: «Історія фотографії» та «Створення фотопроєкту», який вів Валерій Мілосердов. Саме там я почала працювати над власним проєктом про мого старшого брата, який на той час помер, і про молодь 90-х років, тобто сучасників мого брата, а також сучасну молодь, яка живе на Троєщині.
Це був кульмінаційний момент, коли я знайшла підхід, що дозволяє розповідати власну історію не через себе, а через світ і події, які відбуваються навколо. Так почався мій перший проєкт, який зародився у школі Марущенка, а згодом перетворився на мій перший довгостроковий проєкт. Він отримав нагороди, був опублікований та виставлений у багатьох місцях. Проєкт називається «О де ж ти, брате».
— Як ваші фото доповнили книжку письменника Сергія Жадана?
— Перші фотографії для «О де ж ти, брате» були зроблені ще до того, як цей проєкт оформився, і потрапив до книги. Ми з Сергієм Жаданом давно працювали над книгою «Псалом авіації». Я знімала для цієї збірки, яка поєднує поетичну й візуальну історії. Саме ця серія про підлітків із Троєщини стала візуальним початком для проєкту. Спочатку світлини були чорно-білими, але коли я почала розвивати це як повноцінний проєкт, вони вже стали кольоровими.
— Як і коли ви почали документувати війну?
— Мій успіх із першим проєктом значно допоміг мені. Я зрозуміла, що можна жити не лише з комерційної, але й документальної фотографії. Раніше я навіть не уявляла, що можна займатися тільки документальною фотографією і так жити. Це був великий плюс, тому що я не прагнула, і досі не прагну займатися репортажною фотографією — я не репортерка. Це не критика, просто це не мій підхід. Я також не беру комісійні завдання від видань для зйомки. Зазвичай якщо щось публікується, це вже мій власний матеріал, який хтось захотів опублікувати.
Так я почала активніше просувати свої роботи, шукати можливості отримання стипендій та грантів. Я також поїхала навчатися в Дюссельдорф, де отримала стипендію для фотожурналістів. Це було у 2022 році, і мені дуже пощастило, що три мої викладачки були воєнними фотографками.
У травні 2022 року я повернулася до Києва, тоді росіяни якраз вже відійшли від міста, але навколо ще було багато слідів вторгнення. Я продовжила знімати свій район Троєщину і тих самих молодих людей, яких фотографувала раніше. Ми зібралися разом, і я зрозуміла, що проєкт про мого брата й молодь трансформувався в історію цілого покоління. Війна стала новим фокусом для цього проєкту і додала нового розвитку.
Таким чином, не я обрала тему війни — війна увійшла в моє життя й професію. І саме тоді я почала фіксувати ці зміни, які війна принесла в життя молоді та мого району.
— Про що ваш проєкт «Як глибоко куля лежить»?
— Протягом року я працювала над проєктом, який отримав назву «Як глибоко куля лежить». Я отримала грант на проєкт про підлітків у Чернігові, які залишилися в місті під час окупації області. Вони пережили руйнування, коли їхні школи були знищені ракетами. У тій групі було 6–7 підлітків, яких об’єднали в один новий клас, щоб вони могли завершити навчання. Моє завдання полягало в тому, щоб задокументувати їхню історію — як вони це переживають. Крім того, я проводила для них воркшоп із фотографії.
Це був надзвичайно цікавий досвід, адже мене вразило, наскільки глибоко діти відчувають і виражають внутрішні переживання через зовнішній світ. Вони ніколи не вивчали історію мистецтва чи роботи інших фотографів, але їхні емоції були настільки сильними, що вони чудово відрефлексували їх у своїх фотографіях.
Згодом цей проєкт був виставлений у Лондоні, а я повернулася до Чернігова і продовжила знімати їхнє життя та зміни в місті.
— Чому ви взялись за проєкт про жінок-військовослужбовиць?
— У листопаді 2023-го я вперше поїхала в зону бойових дій із волонтерською місією. Там я почала трохи знімати свою подругу, яка працює бойовою медикинею на харківському напрямку. Я залишилася в неї на ніч і трохи знімала. Цей матеріал довго лежав, і я не знала, варто продовжувати, чи ні.
У травні цього року я подалася на грант від Projector Foundation із проєктом про жінок-військових, які виконують бойові завдання. І коли виграла цей грант, зрозуміла, що цю тему варто досліджувати. Тому продовжую працювати над проєктом зараз.
На мій погляд, існує конфлікт між реальністю та соціальними установками. Проблема з мобілізацією в країні серйозна, і вирішується вона недостатньо якісно — людей не вистачає, а проблема лише зростає. Жінок можна було б мобілізувати, і багато хто з них добровільно готові, але система створює для них перешкоди. Суспільство важко приймає той факт, що жінки теж можуть воювати. Ті, кому вдається мобілізуватися, змушені боротися не лише з ворогом, а й за своє місце в колективі, право виконувати бойові завдання й отримувати належну підготовку.
Жінки-доброволиці, як і будь-які добровольці, дуже вмотивовані, навіть більше, ніж контрактні військові, оскільки свідомо обирають цей шлях, розуміючи всі труднощі. Однак цей цінний ресурс залишається недооціненим. Ведуться розмови про мобілізацію чоловіків з 18 років, а питання мобілізації жінок ігнорується, хоча це було б логічним кроком. Не всі повинні йти на передову, але варто підготувати громадян, які зможуть захищатися і бути корисними юнітами у разі необхідності.
Під час роботи над проєктом я постійно стикаюся з упередженнями. Чоловіки-військові часто недооцінюють жінок на бойових посадах. Навіть коли жінка займає важливу посаду, наприклад, штурмовички або командирки артилерійського зв’язку, це сприймається з недовірою. Недавно я шукала дівчину-пілотесу МІ-8, і спочатку мені у командуванні Повітряних сил сказали, що таких немає. Але потім пошукали і знайшли. Ось такий стан речей у нас. Жінки мусять воювати за право воювати.
— Яка назва цього проєкту?
— Поки що немає остаточної назви для проєкту. Раніше була формальна, але вона не підходить, тому я її не озвучую. Я ще в пошуку. У мене завжди так: мій куратор, Валерій Мілосердов, завжди наголошує, що потрібно спочатку вигадати назву, описати проєкт, а потім починати знімати. Але я завжди роблю навпаки. Назва з’являється в процесі роботи, коли вже зібрано достатньо інформації, знайдено цікавих героїв. Тоді може змінитися і композиція, і сама ідея проєкту. Хай простить мені Валерій.
Проєкт, над яким я працюю, хоча й формувався як збірка історій окремих дівчат, трансформувався у проєкт, який використовує історії як інструмент для висвітлення важливих суспільних процесів. Я поступово відходжу від суто особистих моментів і використовую індивідуальні досвіди, щоб показати зміни, які вже відбулися, але які суспільство ще не осмислило і не пережило. Кожна історія дівчат у цьому проєкті — це відображення процесів, що тривають у суспільстві, і служать засобом для порушення важливих питань.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Марися М’яновська — концептуальна фотографка, волонтерка та маркетологиня жіночого ветеранського руху VETERANKA. Вона закінчила Київський національний торгово-економічний університет і Школу сучасної фотографії Віктора Марущенка, курс фотожурналістики агенції NOOR в Дюссельдорфі. Народилася й живе в Києві, а останніми роками жила між Польщею та Україною, але з 2023 року повернулася в Україну. Марися через свої фотопроєкти досліджує зміни поколінь. Її перший проєкт розповідає про її брата Валерія, який загинув, і підлітків з Троєщини. Наразі вона зосереджена на зображеннях молоді, яка бореться за Україну. Інстаграм Марисі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
