Фотожурналіст і документаліст Георгій Іванченко переміг у фотоконкурсі «MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE 2024» із серією знімків під назвою «Warhole». Ця серія створена через дверне вічко і пропонує інший погляд на війну, залишаючи простір для уяви й акцентуючи на деталях. У ній Іванченко поєднав документалістику з мистецькими елементами, щоб через обмежений ракурс передати глобальний контекст війни.
Георгій Іванченко зізнається, що поштовхом до створення фотосерії «Warhole» стали розмови про розчарування у класичній фотографії, які йому довелось підслухати. «Часто чуєш, як люди кажуть про виставки фотографій з війни: «Знову одне й те саме, це нецікаво!». Це боляче, але, правду кажучи, багато виставок справді стали одноманітними, сповненими сирої, інформативної фотографії, яка не завжди чіпляє глядача на емоційному рівні. А фотографія має говорити не лише фактами, а й викликати відчуття, концептуальне осмислення», — каже Іванченко.
Натхнення для свого технічного рішення Георгій знайшов у вуличній культурі та хіп-хоп тусовках 80-х і 90-х років. «Я бачив фотографії з тих тусовок, зняті через «Fish Eye» — ширококутний об'єктив. Вони передавали особливий ефект присутності, і я задумався: а чому б не зняти війну так само? Чому б не використати цей стиль, але в іншому контексті?»
Рішення знайшлося несподівано. «Мій друг із Кишинева надіслав мені фотографії, де американець прикріпив дверне вічко до об'єктива камери. Я подивився на це й сказав: «Це саме те, що я шукав!». Я просто пішов у магазин і купив дверне вічко. Це була не ідеальна схема — зображення трохи хиталося, але результат того вартий».
Фотосерія «Warhole» створювалася паралельно з репортерською роботою Іванченка. «Я працював над репортажем під Торецьком, на дорозі, яка проходить від Костянтинівки до Покровська, — каже він. — Це був важливий шлях для нашого війська, який інтенсивно обстрілюють щодня. Паралельно я знімав на іншу камеру, використовуючи дверне вічко».
Ідея серії виникла спонтанно, але набула концептуального змісту вже під час процесу реалізації. «Я почав знімати наприкінці липня і завершив у серпні 2024 року. Це був пошук нових художніх засобів для передачі війни. Я бачу у цьому сенс, є візуальна краса, і найголовніше, є смислове навантаження».
Процес відбору світлин для серії «Warhole» був одночасно технічним і інтуїтивним, розповідає Георгій Іванченко. «Під час зйомки я починав розуміти технічні нюанси: зменшуючи діафрагму, можна збільшити простір на знімку, а при її збільшенні кадр стає меншим. Але світла завжди не вистачало — доводилося або підвищувати ISO, або зменшувати витримку, а іноді й додавати спалах для деяких кадрів», — ділиться фотограф.
Особливою складністю, за його словами, була робота з експозицією в умовах недостатнього освітлення. «На двох чи трьох фотографіях із серії точно використовується додатковий спалах, щоб висвітлити деталі».
Одна з найважливіших фотографій у серії — знімок «Соняхи». «Я зробив його на дорозі під обстрілами. Ця дорога тоді використовувалася десятками машин, хоча зараз нею майже не користуються. Мені було цікаво зняти щось концептуальне, в дусі попарту. Це інша картинка, яка по-іншому передає реальність, і мені це подобається».
Процес відбору світлин відбувся швидко і природно: «Я не знав точно, скільки кадрів має бути в серії, але кілька з них відразу здалися очевидними. Я відібрав ті, що були найближчі по духу, найсильніші, і ті, які разом створюють цілісну картину. В результаті вийшло десять, і я подумав: «Клас, більше й не треба».
Один із кадрів став для Іванченка несподіванкою — це знімок з виходом артилерії під Покровськом. «Я, як зазвичай, знімав на основну камеру, сподіваючись вловити момент вибуху. Але коли подивився на знімки, на основній камері цей кадр не вдався. Проте він вдався на другій камері з дверним вічком». Фотограф каже, цей кадр став для нього особливим саме тому, що був випадковим, він не сподівався його зловити.
Одним із найбільш емоційних знімків у серії Георгія Іванченка є фото чоловіка, який гасить пожежу в полі. «Це село Нова Полтавка, приблизно за п'ять чи шість кілометрів від лінії фронту. Поле пшениці загорілося, ймовірно, від дрона. Я не можу цього підтвердити як журналіст, оскільки не бачив уламків, але місцеві так сказали. Ми з колегою побігли туди — три кілометри через поле, — бо побачили трактор і фермерів, які намагалися погасити вогонь. Це були звичайні робітники, які рятували своє поле».
Працюючи над цією серією фотожурналіст іншим поглядом глянув на природні деталі.
«Я помітив, що мені подобається знімати рослини через дверне вічко. Це надає їм нового значення, показує їх інакше. Наприклад, у мене є знімок трьох дерев. На перший погляд — звичайні дерева, але коли на них дивишся, вони викликають якусь особливу приємність. Я не можу це пояснити, але це так, — пояснює він. — Фотографія з деревом і палаючим полем — це одне з моїх улюблених фото. Дим від пожежі піднявся так високо, що трохи перекрив сонце, і це створило неймовірний ефект через дверне вічко. Світло відблискує, і зображення виглядає майже божественним. Я навіть роздрукував цю фотографію і подарував батькові».
Фотографія з ромашками — ще один важливий символ у серії. На знімку видно ангар без даху, і на його тлі розквітають ромашки. «Це могли б бути просто квіти під небом, якби не війна. Війна залишає свій слід навіть у найпростіших речах».
Іванченко також поділився особистою історією про фото «Соняхи». «У мого батька день народження 1 жовтня, а у мами — 3 жовтня. Я вирішив роздрукувати фотографію для них і сказав: «Дарую квіти!».
Георгій Іванченко несподівано обрав назву для своєї серії, надихнувшись випадковою зустріччю. «Я сидів у кав'ярні й думав, як назвати свою роботу. Мені здається, що знімати через дверне вічко — це, скоріше, фанова штука, яку не варто сприймати надто серйозно. Я не сприймав це серйозно і досі не сприймаю. Та ось, поки я сидів, у кав'ярню зайшов хлопець у футболці, на якій було написано «Warhole». Я подумав, що це гра слів:«war» — війна, і «hole» — отвір, через який ми дивимося на війну. Але на футболці було ще й ім'я «Енді», що одразу змусило мене згадати про Енді Воргола».
Таким чином Воргол, відомий тим, що популяризував прості речі й зробив із них культ у мистецтві, став для фотографа ідеальним натхненням для назви серії. «Енді зробив мистецтво з банальних речей, перетворивши їх на щось культове. Я подумав, що це ідеальна назва для серії, яка використовує попарт-підхід для висвітлення війни». Іванченко, незважаючи на самоіронію, усвідомлює неоднозначність цього підходу. «Я можу засуджувати такий підхід, але він дозволяє по-іншому подати меседж про війну, не бездумно, а з новою перспективою. Це був експеримент, і я не знаю, як точно до цього ставлюся, але я знаю одне: візуально мені це подобається. Ця серія виникла паралельно з моєю основною роботою як фотожурналіста, і мені було цікаво, як на неї відреагують».
«Чи це моя перша робота в попарті? Так, абсолютно перша», — каже Іванченко. Щодо планів на майбутнє він говорить, що поки не має чіткого бачення: «Можливо, я продовжу знімати з дверним вічком і розвину серію в проєкт або навіть зроблю мінікнижку. Але я не певен, чи варто йти цим шляхом. Мене вабить досліджувати нові підходи».
Фотограф підкреслює, що для нього важливіша спонтанність, ніж концептуальна робота. «Я не планую заздалегідь, що буду знімати. Реагую на те, що бачу в моменті, так само як і в репортажній фотографії. Артисти втручаються в кадр, створюють концепцію, але мені це не близько. Я репортажник, я їжджу і знімаю війну».
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він почав знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжував лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною. Зараз його увага зосереджена на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії став майже місяць, прожитий у Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими волонтерами, медиками, військовими, та вогнеборцями у підвалах. У квітні 2023-го, під час роботи над матеріалом про Часів Яр, його машину розстріляв та знищив російський снаряд. Не дивлячись на це, автор продовжує рефлексувати на численні ситуації, що траплялись на його шляху, і працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва). Інстаграм фотографа.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Фотожурналіст і документаліст Георгій Іванченко переміг у фотоконкурсі «MYPH PHOTOGRAPHY PRIZE 2024» із серією знімків під назвою «Warhole». Ця серія створена через дверне вічко і пропонує інший погляд на війну, залишаючи простір для уяви й акцентуючи на деталях. У ній Іванченко поєднав документалістику з мистецькими елементами, щоб через обмежений ракурс передати глобальний контекст війни.
Георгій Іванченко зізнається, що поштовхом до створення фотосерії «Warhole» стали розмови про розчарування у класичній фотографії, які йому довелось підслухати. «Часто чуєш, як люди кажуть про виставки фотографій з війни: «Знову одне й те саме, це нецікаво!». Це боляче, але, правду кажучи, багато виставок справді стали одноманітними, сповненими сирої, інформативної фотографії, яка не завжди чіпляє глядача на емоційному рівні. А фотографія має говорити не лише фактами, а й викликати відчуття, концептуальне осмислення», — каже Іванченко.
Натхнення для свого технічного рішення Георгій знайшов у вуличній культурі та хіп-хоп тусовках 80-х і 90-х років. «Я бачив фотографії з тих тусовок, зняті через «Fish Eye» — ширококутний об'єктив. Вони передавали особливий ефект присутності, і я задумався: а чому б не зняти війну так само? Чому б не використати цей стиль, але в іншому контексті?»
Рішення знайшлося несподівано. «Мій друг із Кишинева надіслав мені фотографії, де американець прикріпив дверне вічко до об'єктива камери. Я подивився на це й сказав: «Це саме те, що я шукав!». Я просто пішов у магазин і купив дверне вічко. Це була не ідеальна схема — зображення трохи хиталося, але результат того вартий».
Фотосерія «Warhole» створювалася паралельно з репортерською роботою Іванченка. «Я працював над репортажем під Торецьком, на дорозі, яка проходить від Костянтинівки до Покровська, — каже він. — Це був важливий шлях для нашого війська, який інтенсивно обстрілюють щодня. Паралельно я знімав на іншу камеру, використовуючи дверне вічко».
Ідея серії виникла спонтанно, але набула концептуального змісту вже під час процесу реалізації. «Я почав знімати наприкінці липня і завершив у серпні 2024 року. Це був пошук нових художніх засобів для передачі війни. Я бачу у цьому сенс, є візуальна краса, і найголовніше, є смислове навантаження».
Процес відбору світлин для серії «Warhole» був одночасно технічним і інтуїтивним, розповідає Георгій Іванченко. «Під час зйомки я починав розуміти технічні нюанси: зменшуючи діафрагму, можна збільшити простір на знімку, а при її збільшенні кадр стає меншим. Але світла завжди не вистачало — доводилося або підвищувати ISO, або зменшувати витримку, а іноді й додавати спалах для деяких кадрів», — ділиться фотограф.
Особливою складністю, за його словами, була робота з експозицією в умовах недостатнього освітлення. «На двох чи трьох фотографіях із серії точно використовується додатковий спалах, щоб висвітлити деталі».
Одна з найважливіших фотографій у серії — знімок «Соняхи». «Я зробив його на дорозі під обстрілами. Ця дорога тоді використовувалася десятками машин, хоча зараз нею майже не користуються. Мені було цікаво зняти щось концептуальне, в дусі попарту. Це інша картинка, яка по-іншому передає реальність, і мені це подобається».
Процес відбору світлин відбувся швидко і природно: «Я не знав точно, скільки кадрів має бути в серії, але кілька з них відразу здалися очевидними. Я відібрав ті, що були найближчі по духу, найсильніші, і ті, які разом створюють цілісну картину. В результаті вийшло десять, і я подумав: «Клас, більше й не треба».
Один із кадрів став для Іванченка несподіванкою — це знімок з виходом артилерії під Покровськом. «Я, як зазвичай, знімав на основну камеру, сподіваючись вловити момент вибуху. Але коли подивився на знімки, на основній камері цей кадр не вдався. Проте він вдався на другій камері з дверним вічком». Фотограф каже, цей кадр став для нього особливим саме тому, що був випадковим, він не сподівався його зловити.
Одним із найбільш емоційних знімків у серії Георгія Іванченка є фото чоловіка, який гасить пожежу в полі. «Це село Нова Полтавка, приблизно за п'ять чи шість кілометрів від лінії фронту. Поле пшениці загорілося, ймовірно, від дрона. Я не можу цього підтвердити як журналіст, оскільки не бачив уламків, але місцеві так сказали. Ми з колегою побігли туди — три кілометри через поле, — бо побачили трактор і фермерів, які намагалися погасити вогонь. Це були звичайні робітники, які рятували своє поле».
Працюючи над цією серією фотожурналіст іншим поглядом глянув на природні деталі.
«Я помітив, що мені подобається знімати рослини через дверне вічко. Це надає їм нового значення, показує їх інакше. Наприклад, у мене є знімок трьох дерев. На перший погляд — звичайні дерева, але коли на них дивишся, вони викликають якусь особливу приємність. Я не можу це пояснити, але це так, — пояснює він. — Фотографія з деревом і палаючим полем — це одне з моїх улюблених фото. Дим від пожежі піднявся так високо, що трохи перекрив сонце, і це створило неймовірний ефект через дверне вічко. Світло відблискує, і зображення виглядає майже божественним. Я навіть роздрукував цю фотографію і подарував батькові».
Фотографія з ромашками — ще один важливий символ у серії. На знімку видно ангар без даху, і на його тлі розквітають ромашки. «Це могли б бути просто квіти під небом, якби не війна. Війна залишає свій слід навіть у найпростіших речах».
Іванченко також поділився особистою історією про фото «Соняхи». «У мого батька день народження 1 жовтня, а у мами — 3 жовтня. Я вирішив роздрукувати фотографію для них і сказав: «Дарую квіти!».
Георгій Іванченко несподівано обрав назву для своєї серії, надихнувшись випадковою зустріччю. «Я сидів у кав'ярні й думав, як назвати свою роботу. Мені здається, що знімати через дверне вічко — це, скоріше, фанова штука, яку не варто сприймати надто серйозно. Я не сприймав це серйозно і досі не сприймаю. Та ось, поки я сидів, у кав'ярню зайшов хлопець у футболці, на якій було написано «Warhole». Я подумав, що це гра слів:«war» — війна, і «hole» — отвір, через який ми дивимося на війну. Але на футболці було ще й ім'я «Енді», що одразу змусило мене згадати про Енді Воргола».
Таким чином Воргол, відомий тим, що популяризував прості речі й зробив із них культ у мистецтві, став для фотографа ідеальним натхненням для назви серії. «Енді зробив мистецтво з банальних речей, перетворивши їх на щось культове. Я подумав, що це ідеальна назва для серії, яка використовує попарт-підхід для висвітлення війни». Іванченко, незважаючи на самоіронію, усвідомлює неоднозначність цього підходу. «Я можу засуджувати такий підхід, але він дозволяє по-іншому подати меседж про війну, не бездумно, а з новою перспективою. Це був експеримент, і я не знаю, як точно до цього ставлюся, але я знаю одне: візуально мені це подобається. Ця серія виникла паралельно з моєю основною роботою як фотожурналіста, і мені було цікаво, як на неї відреагують».
«Чи це моя перша робота в попарті? Так, абсолютно перша», — каже Іванченко. Щодо планів на майбутнє він говорить, що поки не має чіткого бачення: «Можливо, я продовжу знімати з дверним вічком і розвину серію в проєкт або навіть зроблю мінікнижку. Але я не певен, чи варто йти цим шляхом. Мене вабить досліджувати нові підходи».
Фотограф підкреслює, що для нього важливіша спонтанність, ніж концептуальна робота. «Я не планую заздалегідь, що буду знімати. Реагую на те, що бачу в моменті, так само як і в репортажній фотографії. Артисти втручаються в кадр, створюють концепцію, але мені це не близько. Я репортажник, я їжджу і знімаю війну».
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії. З перших місяців вторгнення він почав знімати для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжував лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною. Зараз його увага зосереджена на Донецькій області. Переломним моментом у його фотографії став майже місяць, прожитий у Бахмуті. Впродовж грудня-січня він документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими волонтерами, медиками, військовими, та вогнеборцями у підвалах. У квітні 2023-го, під час роботи над матеріалом про Часів Яр, його машину розстріляв та знищив російський снаряд. Не дивлячись на це, автор продовжує рефлексувати на численні ситуації, що траплялись на його шляху, і працює над створенням свого першого проєкту «Way of War» (робоча назва). Інстаграм фотографа.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
