Торецьк — місто Бахмутського району Донецької області, розташоване приблизно за 7 кілометрів від лінії зіткнення. Щоденно окупанти обстрілюють Торецьк, як і кожен український прифронтовий населений пункт.
У 2014-му Дзержинськ, а нині декомунізований Торецьк, був типовим шахтарським містом між териконами. Одна з шахт донедавна називалася «Святої Матрони Московської», зараз же скорочено — «Святої Матрони».
З 2014 року місто перебуває на лінії розмежування та постійно потерпає від російських обстрілів. Проросійські бойовики провели так званий «референдум щодо статусу «ДНР» 11 травня 2014 року. Три місяці Торецьк був окупованим, проте 21 липня 2014 року українські військові розпочали штурм міста. Бої тривали 8 годин. Тоді загиблих серед українських військових не було, четверо отримали поранення. 18 лютого 2016 року Дзержинськ перейменували у Торецьк.
Невеличке шахтарське містечко уникло тривалої окупації у 2014-му, але життя на лінії вогню не могло забезпечити мир та спокій. З 2022-го Торецьк став постійною мішенню для російських обстрілів. Станом на березень 2024-го у місті не лишилося жодної вцілілої будівлі: багатоповерхівки, приватні домогосподарства і цивільна інфраструктура частково пошкоджені або повністю зруйновані. Окупанти б’ють і по шахтах, на яких і тримався бюджет міста. Ті, хто не залишає свій дім, ризикує отримати поранення або втратити життя.
Сьогодні у Торецьку немає газопостачання, не працюють водогін та каналізація, замість технічної води — дощова. У місті працюють рятувальники, які ліквідовують наслідки ворожих атак, а також розвозять разом з волонтерами питну воду.
Ще з 2014 року снаряди та міни постійно потрапляли у водогін Торецьк-Горлівка. Через це місто часто опинялося без питної води. Під час повномасштабного вторгнення ситуація з водою стала критичною: питну воду привозять лише благодійні фонди та організації, а технічну воду можна отримати в резервуарах.
«Які тут в нас проблеми? Ось такі: цей будинок процвітав і ось що зробили. Потім, 26 липня 2022-го прилетіло — і 4-й під’їзд повністю розбило. 12 травня також був приліт. 1 червня он туди прилетіло, і так далі... Можу довго називати дати та показувати місця, — бідкається перехожий місцевий мешканець. — Я думаю, ця війна ніколи не закінчиться. Вона буде до того часу, поки Торецьк не зітруть з лиця землі. Наступним містом буде Костянтинівка, а потім ще щось».
Чоловік не встиг представитися і розповісти більше про життя поряд з лінією зіткнення, розмову перервав обстріл.
До повномасштабного вторгнення у Торецьку мешкало 70 тисяч людей, станом на квітень 2024-го залишилося приблизно 5 відсотків з них. Дитячого сміху на вулицях давно не чутно, у громаді триває примусова евакуація родин з дітьми. Безкоштовний виїзд до безпечних регіонів пропонують практично кожного тижня усім охочим покинути прифронтову територію. Утім, є родини, які категорично відмовляються евакуюватись. Поліцейські об’їжджають вулиці, опитують сусідів і наполегливо нагадують громадянам про можливість порятунку.
«Обстрілів зараз більше, а людей — менше», — розповідає Лілія, яка працює наглядачкою одного з міських укриттів. Жінка каже, що серед місцевих є ті, хто виїжджає, а потім все одно повертається у свої розбиті домівки. «Ми нікому ніде не потрібні», — зітхає вона.
Лілія з собакою Бонею пильнує за теплом у буржуйці в укритті, куди приходять тореччани під час активних російських атак. Справжній ажіотаж тут завжди близько 10 ранку, коли місцеві заряджають телефони. Тут є все необхідне, щоб не тільки перечекати обстріл, а й навіть тимчасово пожити.
«Наразі ніхто не ночує, але все для цього підготовлено. Є ліжка, а головне — є електроенергія», — пояснює жінка.
Лілія показує генератор та чайник, а також руйнування, завдані попереднім обстрілом. Тоді частина, здавалося б, надійного і глибокого радянського укриття зазнала серйозних пошкоджень. Як виявилося, навіть воно не пристосоване до захисту від тієї зброї, якою Росія воює проти України сьогодні.
Кількість російських обстрілів Торецька значно збільшилася з травня 2023 року, після того, як окупаційні війська взяли під контроль ущент знищений ними Бахмут. Відтак лінія зіткнення посунулась і війна до тореччан стала ще ближчою. Усі їхні проблеми з водою, електроенергією та безробіттям так і залишаються нерозв’язаними через активність бойових дій.
Українським військовим важко захищати населені пункти, де досі залишаються цивільні. Проте вони продовжують тримати лінію оборони на цьому напрямку, куди російські сили постійно намагаються просунутися. До всіх проблем додається і відчутний брак боєприпасів.
Така проблема є на всій 1000-кілометровій лінії фронту. Про неї говорять і військовослужбовці артилерійського підрозділу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України. Саме тому підрозділ може вести вогонь лише по точних цілях, аби використати кожен боєприпас максимально ефективно. Водночас військові стикаються з безперервним потоком ударів російської артилерії.
«Складна ситуація на фронті. Нам не вистачає боєприпасів. Піхоті було б набагато легше, якби ми їх мали», — каже командир артилерійського підрозділу Ігор. Він зазначає, що доводиться часто змінювати позиції через активність російських безпілотників у небі.
Військовослужбовець із позивним «Капець» повторює, що зараз воювати дуже важко, але при цьому аж ніяк не можна розслаблятися, адже у росіян імперські амбіції й вони підуть далі на Литву, Латвію та інші європейські країни.
«Це неминуче! Ця червона зараза буде лізти далі, тому краще зупинити їх в Україні на початковому рівні, а не потім — на глобальному».
Військовослужбовець переконаний, що завершення російсько-української війни перемовинами — не найкращий варіант, тому треба воювати до перемоги.
«Я вважаю, якщо ми погодимося на перемовини з росіянами, то через 2-3 роки вони підуть такою навалою, що зупиняться біля кордонів Польщі», — переконаний військовослужбовець.
Поки зброя від західних партнерів не приїхала, забезпечення бригади лягло на плечі військовослужбовців ремонтного підрозділу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України. З кількох знищених одиниць техніки вони по частинах можуть скласти нову. Кожна деталь — на вагу золота. Розбирають на найменші частинки пошкоджену чи трофейну техніку, латають, замальовують російські «Z», інколи чистять усе не тільки від бруду, а й від крові.
З втомленим поглядом і чорними руками у мастилі військовослужбовці продовжують виконувати філігранну роботу: ремонтувати те, що, здавалося б, уже не підлягає відновленню.
Своє озброєння військовослужбовці 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України ремонтують не скаржачись на втому. Те, що вдасться поремонтувати у стінах зброярні — врятує комусь життя на полі бою.
«В інших бригадах зброя ремонтується в армійських майстернях. Це такі військові частини, де працюють 30-50 людей. Ми ремонтуємо все самі — нас двоє. Є також третя людина — токар», — пояснює військовослужбовець, який побажав залишитись анонімним.
У цих стінах говорять не тільки про брак боєприпасів і техніки, а й про нестачу людського ресурсу.
Хоча військовослужбовці сподіваються, що поновлена військова допомога від Сполучених Штатів дозволить стабілізувати ситуацію на фронті, але кожен з них чекає на мобілізацію суспільства, аби не довелося втрачати жодне наступне українське місто. Ставки наразі надто високі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, фотографка, редакторка: Ольга Ковальова
Авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Торецьк — місто Бахмутського району Донецької області, розташоване приблизно за 7 кілометрів від лінії зіткнення. Щоденно окупанти обстрілюють Торецьк, як і кожен український прифронтовий населений пункт.
У 2014-му Дзержинськ, а нині декомунізований Торецьк, був типовим шахтарським містом між териконами. Одна з шахт донедавна називалася «Святої Матрони Московської», зараз же скорочено — «Святої Матрони».
З 2014 року місто перебуває на лінії розмежування та постійно потерпає від російських обстрілів. Проросійські бойовики провели так званий «референдум щодо статусу «ДНР» 11 травня 2014 року. Три місяці Торецьк був окупованим, проте 21 липня 2014 року українські військові розпочали штурм міста. Бої тривали 8 годин. Тоді загиблих серед українських військових не було, четверо отримали поранення. 18 лютого 2016 року Дзержинськ перейменували у Торецьк.
Невеличке шахтарське містечко уникло тривалої окупації у 2014-му, але життя на лінії вогню не могло забезпечити мир та спокій. З 2022-го Торецьк став постійною мішенню для російських обстрілів. Станом на березень 2024-го у місті не лишилося жодної вцілілої будівлі: багатоповерхівки, приватні домогосподарства і цивільна інфраструктура частково пошкоджені або повністю зруйновані. Окупанти б’ють і по шахтах, на яких і тримався бюджет міста. Ті, хто не залишає свій дім, ризикує отримати поранення або втратити життя.
Сьогодні у Торецьку немає газопостачання, не працюють водогін та каналізація, замість технічної води — дощова. У місті працюють рятувальники, які ліквідовують наслідки ворожих атак, а також розвозять разом з волонтерами питну воду.
Ще з 2014 року снаряди та міни постійно потрапляли у водогін Торецьк-Горлівка. Через це місто часто опинялося без питної води. Під час повномасштабного вторгнення ситуація з водою стала критичною: питну воду привозять лише благодійні фонди та організації, а технічну воду можна отримати в резервуарах.
«Які тут в нас проблеми? Ось такі: цей будинок процвітав і ось що зробили. Потім, 26 липня 2022-го прилетіло — і 4-й під’їзд повністю розбило. 12 травня також був приліт. 1 червня он туди прилетіло, і так далі... Можу довго називати дати та показувати місця, — бідкається перехожий місцевий мешканець. — Я думаю, ця війна ніколи не закінчиться. Вона буде до того часу, поки Торецьк не зітруть з лиця землі. Наступним містом буде Костянтинівка, а потім ще щось».
Чоловік не встиг представитися і розповісти більше про життя поряд з лінією зіткнення, розмову перервав обстріл.
До повномасштабного вторгнення у Торецьку мешкало 70 тисяч людей, станом на квітень 2024-го залишилося приблизно 5 відсотків з них. Дитячого сміху на вулицях давно не чутно, у громаді триває примусова евакуація родин з дітьми. Безкоштовний виїзд до безпечних регіонів пропонують практично кожного тижня усім охочим покинути прифронтову територію. Утім, є родини, які категорично відмовляються евакуюватись. Поліцейські об’їжджають вулиці, опитують сусідів і наполегливо нагадують громадянам про можливість порятунку.
«Обстрілів зараз більше, а людей — менше», — розповідає Лілія, яка працює наглядачкою одного з міських укриттів. Жінка каже, що серед місцевих є ті, хто виїжджає, а потім все одно повертається у свої розбиті домівки. «Ми нікому ніде не потрібні», — зітхає вона.
Лілія з собакою Бонею пильнує за теплом у буржуйці в укритті, куди приходять тореччани під час активних російських атак. Справжній ажіотаж тут завжди близько 10 ранку, коли місцеві заряджають телефони. Тут є все необхідне, щоб не тільки перечекати обстріл, а й навіть тимчасово пожити.
«Наразі ніхто не ночує, але все для цього підготовлено. Є ліжка, а головне — є електроенергія», — пояснює жінка.
Лілія показує генератор та чайник, а також руйнування, завдані попереднім обстрілом. Тоді частина, здавалося б, надійного і глибокого радянського укриття зазнала серйозних пошкоджень. Як виявилося, навіть воно не пристосоване до захисту від тієї зброї, якою Росія воює проти України сьогодні.
Кількість російських обстрілів Торецька значно збільшилася з травня 2023 року, після того, як окупаційні війська взяли під контроль ущент знищений ними Бахмут. Відтак лінія зіткнення посунулась і війна до тореччан стала ще ближчою. Усі їхні проблеми з водою, електроенергією та безробіттям так і залишаються нерозв’язаними через активність бойових дій.
Українським військовим важко захищати населені пункти, де досі залишаються цивільні. Проте вони продовжують тримати лінію оборони на цьому напрямку, куди російські сили постійно намагаються просунутися. До всіх проблем додається і відчутний брак боєприпасів.
Така проблема є на всій 1000-кілометровій лінії фронту. Про неї говорять і військовослужбовці артилерійського підрозділу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України. Саме тому підрозділ може вести вогонь лише по точних цілях, аби використати кожен боєприпас максимально ефективно. Водночас військові стикаються з безперервним потоком ударів російської артилерії.
«Складна ситуація на фронті. Нам не вистачає боєприпасів. Піхоті було б набагато легше, якби ми їх мали», — каже командир артилерійського підрозділу Ігор. Він зазначає, що доводиться часто змінювати позиції через активність російських безпілотників у небі.
Військовослужбовець із позивним «Капець» повторює, що зараз воювати дуже важко, але при цьому аж ніяк не можна розслаблятися, адже у росіян імперські амбіції й вони підуть далі на Литву, Латвію та інші європейські країни.
«Це неминуче! Ця червона зараза буде лізти далі, тому краще зупинити їх в Україні на початковому рівні, а не потім — на глобальному».
Військовослужбовець переконаний, що завершення російсько-української війни перемовинами — не найкращий варіант, тому треба воювати до перемоги.
«Я вважаю, якщо ми погодимося на перемовини з росіянами, то через 2-3 роки вони підуть такою навалою, що зупиняться біля кордонів Польщі», — переконаний військовослужбовець.
Поки зброя від західних партнерів не приїхала, забезпечення бригади лягло на плечі військовослужбовців ремонтного підрозділу 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України. З кількох знищених одиниць техніки вони по частинах можуть скласти нову. Кожна деталь — на вагу золота. Розбирають на найменші частинки пошкоджену чи трофейну техніку, латають, замальовують російські «Z», інколи чистять усе не тільки від бруду, а й від крові.
З втомленим поглядом і чорними руками у мастилі військовослужбовці продовжують виконувати філігранну роботу: ремонтувати те, що, здавалося б, уже не підлягає відновленню.
Своє озброєння військовослужбовці 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади Збройних сил України ремонтують не скаржачись на втому. Те, що вдасться поремонтувати у стінах зброярні — врятує комусь життя на полі бою.
«В інших бригадах зброя ремонтується в армійських майстернях. Це такі військові частини, де працюють 30-50 людей. Ми ремонтуємо все самі — нас двоє. Є також третя людина — токар», — пояснює військовослужбовець, який побажав залишитись анонімним.
У цих стінах говорять не тільки про брак боєприпасів і техніки, а й про нестачу людського ресурсу.
Хоча військовослужбовці сподіваються, що поновлена військова допомога від Сполучених Штатів дозволить стабілізувати ситуацію на фронті, але кожен з них чекає на мобілізацію суспільства, аби не довелося втрачати жодне наступне українське місто. Ставки наразі надто високі.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, фотографка, редакторка: Ольга Ковальова
Авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
