У подібних фото будь-який пошук метафор видається перебільшенням заради себе самого. Реальність страшніша за вигадку та інтерпретацію.
Так, це одна із таких фотографій, у яких я не маю сміливості навіть на те, аби щось припустити. Висловитися зі свого місця (цілком собі доброго крісла книжкового фестивалю, із якого запитую людей розумних і освічених, як же нам жити одне з одним, коли межі нашого досвіду такі неспівставні навіть в одній родині) здається святотатством. Навіть коли твій фах, справа і навичка — це свідчити, писати й шукати слова, та все ж вони лишають досвіди гранично різними. Дивитися на подібні знімки — відчувати себе неправильно. Чи б пак відчувати правильно — тобто ніякового. З крісла книжкового фестивалю я не думаю про те, що діється під Вугледаром, бо думаю про заготовлений план розмови з людьми, які мають мені щось пояснити чи хоча б підказати, як його жити тепер.
Тож нехай нині жодних метафор — сама лише історія автора фотографії.
Цей знімок зробив фотограф Валентин Кузан, який нині у війську, під час двох ночей на стабілізаційному пункті в Кураховому, куди привозили поранених із Вугледару та околиць. Місто на горі, з найвищих будинків якого так гарно вранці видніються низинні поля, уже стає відомим. Усі, хто погано знав карту України (направду майже всі), тепер доладно вивчають її із кожним зруйнованим містечком. Бачиш карту з віддалі і вкриту димкою, але щойно якесь містечко чи селище спалахує, то ніби стираєш пелену над тим місцем монеткою, як оці старі картки для поповнення мобільного. І от бачиш містечко, тільки вже важко роздивитися, яке воно насправді. У першу ніч на стабпункті Валентин Кузан застав шалений потік поранених, і це саме ті миті, у які всі, хто ще не чув про Вугледар, почують про нього.
Валентин ледь встигав знімати, як надають допомогу військовим, не те щоб поговорити з кимось. У тому стабілізаційному пункті в коридорах медики поставили стіл, де б поранені нарешті змогли попити чаю, з’їсти печива чи навіть бутерброд, поки чекають на евакуацію до шпиталю. Дехто чекав на це добу, адже вивозять переважно тоді, коли спадає чорнота.
І медики, і поранені, хто може йти, виходять курити в ніч під будівлею. Поза знімком лишається страх і розуміння, що будь-якої миті росіяни можуть сюди щось скинути. Фотограф запам’ятовує, не фотографуючи, глупу ніч, синє притлумлене світло медеваків, і спокійні плавні вогники розпечених цигарок, що застигають між пальцями тих, хто чекає нових поранених, і тих, хто чекає, коли їх звідси заберуть.
На цьому знімку — поранений військовий. Він не хотів фотографуватися, але зрештою погодився з фотографом, що у таких бинтах його не впізнають, та й потрібно показувати, що діється. Це друга ніч на стабпункті, трохи спокійніше, ніж попередньої, але всі ліжка зайняті тими, хто чекає на машину до шпиталю. Чоловік сидить на одному з ліжок, позаду в нього така світла блакитна стіна, а за нею та сама глупа непроглядна ніч і цілком керовані авіабомби. У нього на шиї на одному ланцюжку хрестик і, придивімося, сріблястий перстень. Не знаємо, що він означає для нього, але таки щось означає, коли так близько носить при собі.
Цей чоловік ні про що не розповів фотографу. Увесь час він говорив телефоном або набирав когось. Чи телефонував різним людям, чи зв’язок постійно переривався? Валентин Кузан лише уловив і запам’ятав, як той, притуливши телефона до вуха, сказав щось на кшталт «привіт, братику» або ж «здоров, братику».
Таким одним фото важко передати те, що з чоловіком постійно хтось на зв’язку — можна двома. З того вечора у Валентина Кузана є ще один знімок, він зробив його, коли приїхало медичне авто евакуації, і поранених переводили всередину, звідки й виривалося згадане синювате світло.
Усередині медеваку по обидва боки полиці у два ряди, ніби купе у потязі. Хтось сидить, хтось лежить, видно ноги поранених, що звисають із верхніх полиць. Саме там прямісінько по центру фотограф вдруге побачив чоловіка з телефоном, він усе ще розмовляв. Навіть поза його майже не змінилася. Тож Валентин зробив ще один знімок.
А таки ж добре, що маємо нині мобільний зв’язок, а не два тижні порожнечі від листа до листа, у яких немає жодної певності. Колежанка вириває із думок, бо говорить про той самий неспівставний досвід. Сестра пише їй і питає, як ти там, на що подруга каже: нічого, готуюся до весілля, а ти?
Нічого, переїжджаємо, нас переводять під Вугледар.
Текст: Віра Курико
Фото: Валентин Кузан
У подібних фото будь-який пошук метафор видається перебільшенням заради себе самого. Реальність страшніша за вигадку та інтерпретацію.
Так, це одна із таких фотографій, у яких я не маю сміливості навіть на те, аби щось припустити. Висловитися зі свого місця (цілком собі доброго крісла книжкового фестивалю, із якого запитую людей розумних і освічених, як же нам жити одне з одним, коли межі нашого досвіду такі неспівставні навіть в одній родині) здається святотатством. Навіть коли твій фах, справа і навичка — це свідчити, писати й шукати слова, та все ж вони лишають досвіди гранично різними. Дивитися на подібні знімки — відчувати себе неправильно. Чи б пак відчувати правильно — тобто ніякового. З крісла книжкового фестивалю я не думаю про те, що діється під Вугледаром, бо думаю про заготовлений план розмови з людьми, які мають мені щось пояснити чи хоча б підказати, як його жити тепер.
Тож нехай нині жодних метафор — сама лише історія автора фотографії.
Цей знімок зробив фотограф Валентин Кузан, який нині у війську, під час двох ночей на стабілізаційному пункті в Кураховому, куди привозили поранених із Вугледару та околиць. Місто на горі, з найвищих будинків якого так гарно вранці видніються низинні поля, уже стає відомим. Усі, хто погано знав карту України (направду майже всі), тепер доладно вивчають її із кожним зруйнованим містечком. Бачиш карту з віддалі і вкриту димкою, але щойно якесь містечко чи селище спалахує, то ніби стираєш пелену над тим місцем монеткою, як оці старі картки для поповнення мобільного. І от бачиш містечко, тільки вже важко роздивитися, яке воно насправді. У першу ніч на стабпункті Валентин Кузан застав шалений потік поранених, і це саме ті миті, у які всі, хто ще не чув про Вугледар, почують про нього.
Валентин ледь встигав знімати, як надають допомогу військовим, не те щоб поговорити з кимось. У тому стабілізаційному пункті в коридорах медики поставили стіл, де б поранені нарешті змогли попити чаю, з’їсти печива чи навіть бутерброд, поки чекають на евакуацію до шпиталю. Дехто чекав на це добу, адже вивозять переважно тоді, коли спадає чорнота.
І медики, і поранені, хто може йти, виходять курити в ніч під будівлею. Поза знімком лишається страх і розуміння, що будь-якої миті росіяни можуть сюди щось скинути. Фотограф запам’ятовує, не фотографуючи, глупу ніч, синє притлумлене світло медеваків, і спокійні плавні вогники розпечених цигарок, що застигають між пальцями тих, хто чекає нових поранених, і тих, хто чекає, коли їх звідси заберуть.
На цьому знімку — поранений військовий. Він не хотів фотографуватися, але зрештою погодився з фотографом, що у таких бинтах його не впізнають, та й потрібно показувати, що діється. Це друга ніч на стабпункті, трохи спокійніше, ніж попередньої, але всі ліжка зайняті тими, хто чекає на машину до шпиталю. Чоловік сидить на одному з ліжок, позаду в нього така світла блакитна стіна, а за нею та сама глупа непроглядна ніч і цілком керовані авіабомби. У нього на шиї на одному ланцюжку хрестик і, придивімося, сріблястий перстень. Не знаємо, що він означає для нього, але таки щось означає, коли так близько носить при собі.
Цей чоловік ні про що не розповів фотографу. Увесь час він говорив телефоном або набирав когось. Чи телефонував різним людям, чи зв’язок постійно переривався? Валентин Кузан лише уловив і запам’ятав, як той, притуливши телефона до вуха, сказав щось на кшталт «привіт, братику» або ж «здоров, братику».
Таким одним фото важко передати те, що з чоловіком постійно хтось на зв’язку — можна двома. З того вечора у Валентина Кузана є ще один знімок, він зробив його, коли приїхало медичне авто евакуації, і поранених переводили всередину, звідки й виривалося згадане синювате світло.
Усередині медеваку по обидва боки полиці у два ряди, ніби купе у потязі. Хтось сидить, хтось лежить, видно ноги поранених, що звисають із верхніх полиць. Саме там прямісінько по центру фотограф вдруге побачив чоловіка з телефоном, він усе ще розмовляв. Навіть поза його майже не змінилася. Тож Валентин зробив ще один знімок.
А таки ж добре, що маємо нині мобільний зв’язок, а не два тижні порожнечі від листа до листа, у яких немає жодної певності. Колежанка вириває із думок, бо говорить про той самий неспівставний досвід. Сестра пише їй і питає, як ти там, на що подруга каже: нічого, готуюся до весілля, а ти?
Нічого, переїжджаємо, нас переводять під Вугледар.
Текст: Віра Курико
Фото: Валентин Кузан
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
