Фотографи Ольга Ковальова та Владислав Краснощок, які активно документують російсько-українську війну, відвідали табір російських полонених. Вони планували підготувати фоторепортаж, проте працювати серед військовополонених виявилось непросто. Для Владислава й Ольги, які влітку 2024 року потрапили під ворожий артилерійський обстріл на Донеччині, зйомка у таборі стала викликом не лише професійним, а й емоційним. Ольга отримала поранення на фронті, тож відчувала внутрішній конфлікт, а Владислав попри все намагався зберегти відстороненість і дистанцію, знімаючи чорно-білі кадри, які згодом стали частиною його документального проєкту про війну.
Фотографка Ольга Ковальова зізнається, що робота в таборі була для неї емоційно нестерпною. За її словами, зйомка мала бути документальним дослідженням, але перетворилась на емоційний виклик, тому вона так і не змогла взяти до рук камеру.
«Ми намагалися дивитись на все відсторонено, як на частину нашої роботи, але все було надто особистим. Я відчувала поранення дуже гостро, і це впливало на все інше, — говорить вона. — Мені було боляче не лише фізично, але й морально. Ми не змогли абстрагуватися від ситуації повністю. Я не змогла емоційно порушити цей кордон стабільності, щоб зайти далі. Було відчуття якогось бар'єру».
Табір російських військовополонених, де перебували фотографи, розташований глибоко в українському тилу. Це місце викликало у них одночасно розчарування і глибокий внутрішній дисонанс.
«Військовополонені виглядають доглянутими, не такими змученими, як наші солдати, що повертаються з російського полону. Наших людей повертають зламаними й скаліченими, як морально, так і фізично, а ці — як відгодовані каченята, крокують по колу, займаються своїми справами, їдять разом. Це дивний і болісний контраст», — ділиться Ольга.
Фотографка розповіла, що побутові умови табору виявилися несподівано добрими. «Медична частина виглядала так, ніби її щойно відремонтували. Умови були кращими, ніж у двох українських лікарнях, де мене лікували після поранення. Все стерильно чисто. Ми бачили там людей з пораненнями нижніх кінцівок, декого з милицями. Їм надають необхідну медичну допомогу. Є стоматологія і доступ до багатьох спеціалістів».
Крім того, українська мова у стінах табору звучить не тільки від персоналу, з подивом згадує Ольга: «Ми чули, як полонені дякували за їжу українською мовою. Це було настільки несподівано й дивно — чути українську від тих, кого ми називаємо ворогами. Я навіть не знала, як на це реагувати».
Під час роботи у таборі фотограф Владислав Краснощок теж відчув роздвоєння і був пригнічений побаченим, проте знайшов для себе спосіб працювати так, аби кадри, за якими він приїхав, — вдалися.
«Усмішки, розмови — все це виглядало, як якась іронічна вистава. А я намагався не втручатися в їхній простір. Я просто робив свою роботу, намагався залишити емоції за кадром».
Владислав намагався документувати життя полонених у таборі й водночас залишатися непомітним для них: «Я намагався не дивитися їм в очі. Просто робив те, що потрібно, і все. Я не знімав портрети».
Фотограф розповідає, як обирав ракурси, шукав контрасти, які б зобразили дійсність. «Я завжди зосереджуюся на композиції. Це допомагає мені не заглиблюватися в емоційний аспект, інакше я б не зміг працювати. Я дивився на це місце крізь об'єктив, наче на інший світ. Чорно-білі знімки допомагають підкреслити цей контраст», — ділиться він.
Персонал табору запевнив, що це місце не колонія чи в’язниця, а саме табір для військовополонених, і це, на їхню думку, важливо. Відсутність ґрат на вікнах, кімнати зі світлом, упорядкований побут — усе це створювало враження, що полонені живуть у доволі сприятливих умовах. Однак для фотографів ця картина була ще одним нагадуванням про контраст з умовами утримання українців, які переживають жахи російських таборів.
«Це не схоже на полон, — розмірковує Ольга, — у них немає ані відчуття ув'язнення, ані реального усвідомлення того, що вони втратили. Їхня безтурботність контрастує з тим, що відчувають наші військові, коли потрапляють у російські колонії».
Повсякденне життя в таборі виглядало вкрай впорядкованим і навіть рутинним. Владислав і Ольга були вражені тим, як організована буденність полонених. «Вони роблять альтанки у столярній майстерні, виготовляють новорічні ялинки з пластику. Якщо ви побачите їх на базарах у Львові, знайте, хто їх зробив. Вони плетуть меблі для саду. Безневинна робота під сонцем — але цей контраст був болючий і водночас нестерпний», — говорить Владислав Краснощок.
Водночас фотограф зауважив, що атмосфера табору досить доброзичлива — полонені й працівники спілкувалися доволі привітно. Він також звернув увагу на колективні дії полонених: «Що мене вразило, це те, що вони постійно кудись йдуть, щось роблять. Ця маса людей постійно рухається. Це стало головною темою моїх фотографій».
Фотограф детально описує повсякденні сцени: «Коли ми прийшли до їдальні, було 30–50 людей. Всі в робах і кепках, руки за спиною. Вони готують собі їжу, чергуються на кухні. Ми навіть спробували їхній хліб — він був досить смачний. На обід перше, друге і компот. Стандартне меню».
«Коли ми були в укритті під час повітряної тривоги, колеги запитали, чи може російська ракета влучити у табір. Полонені були впевнені, що цього не станеться. Вони не вірять, що росіяни стрілятимуть сюди, безпосередньо по них», — додала Ольга.
Для Владислава Краснощока було важливо побачити, як Україна дотримується міжнародних стандартів поводження з полоненими. «Вони живуть тут майже як у санаторії. Ніхто їх не катує, не принижує. Вони наче коти у маслі. Це було важливо для мене — побачити, що ми залишаємося в межах Женевської конвенції, навіть коли це абсурдно на тлі того, що відбувається з нашими полоненими в Росії».
Владислав розмірковує про неспівставні умови утримання українських і російських військовополонених, важливість дотримання Женевської конвенції і власні суперечливі відчуття щодо цього.
«Наші люди, повертаючись із російського полону, розповідають, що їх починають краще годувати тільки за кілька тижнів до обміну. Це роблять лише для того, щоб вони не виглядали зовсім виснаженими. Усі ці реалії — геополітичний сюрреалізм, де лише одна сторона дотримується правил, — ділиться Владислав. — РФ є підписантом Женевської конвенції, але ніхто не може перевірити умови утримання наших полонених там. Росіяни можуть робити з українцями все, що захочуть, і Женевська конвенція для них не працює. Ми виконуємо всі зобов'язання, утримуючи російських полонених коштом наших податків, а Росія може робити що завгодно».
«Я завжди сподіваюсь зробити принаймні кілька хороших знімків. Коли їду у відрядження, ставлю собі за мету привезти хоча б 2–3 фото, які доповнять загальну історію документування війни. Але, чесно кажучи, я не завжди знаю заздалегідь, що саме буду фотографувати. Я намагаюся вловити хвилю того, що бачу перед собою», — пояснює Краснощок.
Маючи великий досвід документування війни, все ж Владислав каже, що очікування інколи не збігаються з реальністю: «Я завжди думаю, що зняв погано. Але потім, коли роздивляюся фото, розумію, що це хороші знімки. З цієї поїздки я привіз дві-три фотографії, які точно увійдуть до мого проєкту «Документування війни». Можливо, є й більше, але ці два фото я точно використаю».
«Ми дивилися на них і не бачили в них особистостей. Це просто істоти, які рухаються за інерцією, виконують якісь завдання, але не розуміють, за що воюють. Один з них сказав нам, що йому ніколи не пояснювали справжніх цілей так званої “спеціальної воєнної операції”», — підсумовує Ольга.
Обоє фотографів усвідомили, що ця поїздка відкрила перед ними не просто побут військовополонених, а щось глибше — відсутність сенсу, нерозуміння власної участі у війні тих, хто колись узяв до рук зброю.
Ольга Ковальова — головна проєктна менеджерка Української асоціації професійних фотографів, фотографка, координаторка та кураторка мистецьких проєктів та соціальних ініціатив, педагогиня.
Владислав Краснощок — харківський художник. 1997–2002 навчався на стоматологічному факультеті Харківського державного медичного університету. У 2004–2018 роках працював у Харківській державній клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. О. І. Мещанінова. Фотографією займається з 2008-го, а у 2010-му став учасником групи «Шило» разом з Сергієм Лебединським, Вадимом Трикозом та Василісою Незабаром. Окрім документальної фотографії, що естетично трансформується завдяки технічним маніпуляціям, працює з архівами та ручним розфарбуванням — прийомами, що сформувалися в харківській фотографії ще від кінця 1970-х років. Також поєднує кадри з об’ємними скульптурними об’єктами. Займається станковою і друкованою графікою та стріт-артом.
Фотографи Ольга Ковальова та Владислав Краснощок, які активно документують російсько-українську війну, відвідали табір російських полонених. Вони планували підготувати фоторепортаж, проте працювати серед військовополонених виявилось непросто. Для Владислава й Ольги, які влітку 2024 року потрапили під ворожий артилерійський обстріл на Донеччині, зйомка у таборі стала викликом не лише професійним, а й емоційним. Ольга отримала поранення на фронті, тож відчувала внутрішній конфлікт, а Владислав попри все намагався зберегти відстороненість і дистанцію, знімаючи чорно-білі кадри, які згодом стали частиною його документального проєкту про війну.
Фотографка Ольга Ковальова зізнається, що робота в таборі була для неї емоційно нестерпною. За її словами, зйомка мала бути документальним дослідженням, але перетворилась на емоційний виклик, тому вона так і не змогла взяти до рук камеру.
«Ми намагалися дивитись на все відсторонено, як на частину нашої роботи, але все було надто особистим. Я відчувала поранення дуже гостро, і це впливало на все інше, — говорить вона. — Мені було боляче не лише фізично, але й морально. Ми не змогли абстрагуватися від ситуації повністю. Я не змогла емоційно порушити цей кордон стабільності, щоб зайти далі. Було відчуття якогось бар'єру».
Табір російських військовополонених, де перебували фотографи, розташований глибоко в українському тилу. Це місце викликало у них одночасно розчарування і глибокий внутрішній дисонанс.
«Військовополонені виглядають доглянутими, не такими змученими, як наші солдати, що повертаються з російського полону. Наших людей повертають зламаними й скаліченими, як морально, так і фізично, а ці — як відгодовані каченята, крокують по колу, займаються своїми справами, їдять разом. Це дивний і болісний контраст», — ділиться Ольга.
Фотографка розповіла, що побутові умови табору виявилися несподівано добрими. «Медична частина виглядала так, ніби її щойно відремонтували. Умови були кращими, ніж у двох українських лікарнях, де мене лікували після поранення. Все стерильно чисто. Ми бачили там людей з пораненнями нижніх кінцівок, декого з милицями. Їм надають необхідну медичну допомогу. Є стоматологія і доступ до багатьох спеціалістів».
Крім того, українська мова у стінах табору звучить не тільки від персоналу, з подивом згадує Ольга: «Ми чули, як полонені дякували за їжу українською мовою. Це було настільки несподівано й дивно — чути українську від тих, кого ми називаємо ворогами. Я навіть не знала, як на це реагувати».
Під час роботи у таборі фотограф Владислав Краснощок теж відчув роздвоєння і був пригнічений побаченим, проте знайшов для себе спосіб працювати так, аби кадри, за якими він приїхав, — вдалися.
«Усмішки, розмови — все це виглядало, як якась іронічна вистава. А я намагався не втручатися в їхній простір. Я просто робив свою роботу, намагався залишити емоції за кадром».
Владислав намагався документувати життя полонених у таборі й водночас залишатися непомітним для них: «Я намагався не дивитися їм в очі. Просто робив те, що потрібно, і все. Я не знімав портрети».
Фотограф розповідає, як обирав ракурси, шукав контрасти, які б зобразили дійсність. «Я завжди зосереджуюся на композиції. Це допомагає мені не заглиблюватися в емоційний аспект, інакше я б не зміг працювати. Я дивився на це місце крізь об'єктив, наче на інший світ. Чорно-білі знімки допомагають підкреслити цей контраст», — ділиться він.
Персонал табору запевнив, що це місце не колонія чи в’язниця, а саме табір для військовополонених, і це, на їхню думку, важливо. Відсутність ґрат на вікнах, кімнати зі світлом, упорядкований побут — усе це створювало враження, що полонені живуть у доволі сприятливих умовах. Однак для фотографів ця картина була ще одним нагадуванням про контраст з умовами утримання українців, які переживають жахи російських таборів.
«Це не схоже на полон, — розмірковує Ольга, — у них немає ані відчуття ув'язнення, ані реального усвідомлення того, що вони втратили. Їхня безтурботність контрастує з тим, що відчувають наші військові, коли потрапляють у російські колонії».
Повсякденне життя в таборі виглядало вкрай впорядкованим і навіть рутинним. Владислав і Ольга були вражені тим, як організована буденність полонених. «Вони роблять альтанки у столярній майстерні, виготовляють новорічні ялинки з пластику. Якщо ви побачите їх на базарах у Львові, знайте, хто їх зробив. Вони плетуть меблі для саду. Безневинна робота під сонцем — але цей контраст був болючий і водночас нестерпний», — говорить Владислав Краснощок.
Водночас фотограф зауважив, що атмосфера табору досить доброзичлива — полонені й працівники спілкувалися доволі привітно. Він також звернув увагу на колективні дії полонених: «Що мене вразило, це те, що вони постійно кудись йдуть, щось роблять. Ця маса людей постійно рухається. Це стало головною темою моїх фотографій».
Фотограф детально описує повсякденні сцени: «Коли ми прийшли до їдальні, було 30–50 людей. Всі в робах і кепках, руки за спиною. Вони готують собі їжу, чергуються на кухні. Ми навіть спробували їхній хліб — він був досить смачний. На обід перше, друге і компот. Стандартне меню».
«Коли ми були в укритті під час повітряної тривоги, колеги запитали, чи може російська ракета влучити у табір. Полонені були впевнені, що цього не станеться. Вони не вірять, що росіяни стрілятимуть сюди, безпосередньо по них», — додала Ольга.
Для Владислава Краснощока було важливо побачити, як Україна дотримується міжнародних стандартів поводження з полоненими. «Вони живуть тут майже як у санаторії. Ніхто їх не катує, не принижує. Вони наче коти у маслі. Це було важливо для мене — побачити, що ми залишаємося в межах Женевської конвенції, навіть коли це абсурдно на тлі того, що відбувається з нашими полоненими в Росії».
Владислав розмірковує про неспівставні умови утримання українських і російських військовополонених, важливість дотримання Женевської конвенції і власні суперечливі відчуття щодо цього.
«Наші люди, повертаючись із російського полону, розповідають, що їх починають краще годувати тільки за кілька тижнів до обміну. Це роблять лише для того, щоб вони не виглядали зовсім виснаженими. Усі ці реалії — геополітичний сюрреалізм, де лише одна сторона дотримується правил, — ділиться Владислав. — РФ є підписантом Женевської конвенції, але ніхто не може перевірити умови утримання наших полонених там. Росіяни можуть робити з українцями все, що захочуть, і Женевська конвенція для них не працює. Ми виконуємо всі зобов'язання, утримуючи російських полонених коштом наших податків, а Росія може робити що завгодно».
«Я завжди сподіваюсь зробити принаймні кілька хороших знімків. Коли їду у відрядження, ставлю собі за мету привезти хоча б 2–3 фото, які доповнять загальну історію документування війни. Але, чесно кажучи, я не завжди знаю заздалегідь, що саме буду фотографувати. Я намагаюся вловити хвилю того, що бачу перед собою», — пояснює Краснощок.
Маючи великий досвід документування війни, все ж Владислав каже, що очікування інколи не збігаються з реальністю: «Я завжди думаю, що зняв погано. Але потім, коли роздивляюся фото, розумію, що це хороші знімки. З цієї поїздки я привіз дві-три фотографії, які точно увійдуть до мого проєкту «Документування війни». Можливо, є й більше, але ці два фото я точно використаю».
«Ми дивилися на них і не бачили в них особистостей. Це просто істоти, які рухаються за інерцією, виконують якісь завдання, але не розуміють, за що воюють. Один з них сказав нам, що йому ніколи не пояснювали справжніх цілей так званої “спеціальної воєнної операції”», — підсумовує Ольга.
Обоє фотографів усвідомили, що ця поїздка відкрила перед ними не просто побут військовополонених, а щось глибше — відсутність сенсу, нерозуміння власної участі у війні тих, хто колись узяв до рук зброю.
Ольга Ковальова — головна проєктна менеджерка Української асоціації професійних фотографів, фотографка, координаторка та кураторка мистецьких проєктів та соціальних ініціатив, педагогиня.
Владислав Краснощок — харківський художник. 1997–2002 навчався на стоматологічному факультеті Харківського державного медичного університету. У 2004–2018 роках працював у Харківській державній клінічній лікарні швидкої та невідкладної допомоги ім. О. І. Мещанінова. Фотографією займається з 2008-го, а у 2010-му став учасником групи «Шило» разом з Сергієм Лебединським, Вадимом Трикозом та Василісою Незабаром. Окрім документальної фотографії, що естетично трансформується завдяки технічним маніпуляціям, працює з архівами та ручним розфарбуванням — прийомами, що сформувалися в харківській фотографії ще від кінця 1970-х років. Також поєднує кадри з об’ємними скульптурними об’єктами. Займається станковою і друкованою графікою та стріт-артом.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
