Повне відео дивіться на YouTube:
Мар'ян Кушнір:
Коли дивишся з тієї висоти, яка є зараз, на період 2020-2021 років, або згадуєш разом з військовими: «Пам'ятаєш, ми там сиділи, по нам міна прилетіла, чи СПГ?». І ви сидите і смієтеся разом, бо ну що таке міна, що таке СПГ в порівнянні з ракетою, авіацією, касетними авіабомбами.
Ризики зараз і ризики тоді — це небо і земля. Це зовсім інша війна. Якби я з цим досвідом повернувся на кілька років назад, мені б було просто смішно і нудно там.
Це інша війна, інший темп, інша динаміка розвитку подій, коли в один момент ти можеш бути в оточенні, як на початку повномасштабного вторгнення, і не знати де російська армія, як вона себе поведе. Коли я їхав в ту ж саму умовну Бородянку після її розбомблення, і не знав, чи є там хтось, чи ні. Приїжджаю, мені на місці кажуть: «Ой, тут щойно колони росіян проїхали». А як діяти?
Андрій Дубчак:
У 2015-2017 ти приїжджав в один і той самий окоп, бліндаж, здебільшого до одних і тих самих військових. Картинка в тебе не змінювалася, подекуди окопи поросли травою вище голови, і в принципі, все було зрозуміло. І ти на місці ж шукав якусь тему для того, щоб це якось більш ретельно розповісти. А в моменті на сьогодні ми тільки йдемо до цього.
Сергій Нужненко:
Суспільство втомилося від війни. Більшість військових, на моє банальне питання чи забуло цивільне суспільство про війну, кажуть, що так, забуло. І одна з основних причин, яку мені озвучують: у людей немає страху, того страху, що був у березні-лютому 2022 року. І він був рушійною силою.
Мар'ян Кушнір:
Додам, що у цивільних немає цього розуміння, що відбувається в Донецькій, Луганській областях, що відбувається в Запорізькій, Дніпропетровській, чи Херсонській областях, чи Харківщині. Інтенсивність війни там — це не ракети в Києві.
Це щоденно загиблі, щоденно поранені, щоденно зруйнована інфраструктура, сморід, бруд, холод, болото, окопи, автомат, миші. Це все там є. Цього цивільне населення в Києві не зрозуміє.
Андрій Дубчак:
Проблема того, що люди втомились, є. Але українці всередині країни та навіть за кордоном, ті, хто виїхали, вони в будь-якому випадку знають хоча б поверхово, що відбувається, вони отримують цю інформацію, за власним бажанням чи ні.
Та ми маємо більшу проблему – на світовому рівні про Україну забувають. І це призводить до того, що керівництво інших країн не має стимулу потужніше допомагати Україні, давати більше зброї, більше грошей. Отут ми маємо дуже сильно працювати.
Мар’ян Кушнір:
Один з потужних продюсерів іноземного медіа на державній зустрічі з чиновниками, коли обговорювали чому падає інтерес світу до української війни, назвав одну просту причину: у міжнародних ЗМІ немає доступу. Банальний приклад: в Україну приїжджають дві знімальні групи, на них витрачається колосальний бюджет. Ці дві знімальні групи сидять по два-три тижні в умовному Краматорську, оскільки їх нікуди не допускають. Шеф-редактор дивиться на це все, розуміє, що витрачаються гроші в нікуди, і каже: «Давайте перемістимося туди, де пускають». І їдуть в Газу, чи в Сирію, чи ще кудись.
Мар’ян Кушнір:
Для мене обличчя війни — це жінка, яка в ніч з 24 до 25 лютого в Харкові вийшла на окружну дорогу, і солдатам принесла їжу теплу. Це жіночки в селі Ясногородка під Києвом, які швиденько бутерброди і каву зробили хлопцям, які чекали російські колони. Це лікарі, це працівники ДСНС, це... Україна.
Це немає якогось конкретного обличчя, що це жінка, чи це чоловік. Війна — це процес, який візуально виглядає настільки страшно і моторошно, що фотографією ти його не передаси. Ти не передаси запах гнилої крові, сморід мишей. Ти не передаси цей противний запах пороху, який в повітрі стоїть щоразу після атаки. Ти не передаси цей запах страху, який панує у всіх, у всіх до одного. Навіть у найкращого військового є страх, зізнається він в цьому чи ні.
І цей страх, мабуть, це і є обличчя війни. Страх позбутися державності. Страх позбутися близьких, рідних. Це десь про війну. Чи треба це показувати? Треба. Чи треба це... Шукати шляхи, як довести людям, що це страшно і цього не повинно бути? Треба. Чи треба шукати нові шляхи? Як показала практика, останнім часом треба. Дайте нам можливість, ми зробимо. Як казав один прекрасний філософ, дайте мені точку опори, я зсуну світ. Так само ми, дайте нам доступ, ми покажемо.
Сергій Нужненко:
Іноді я запитую у цивільних в барі чи таксі: «А ким ви себе бачите на війні?». Бо розумію, що рано чи пізно всім прийдеться брати участь, або штурмувати посадки, або, вибачте, на дроні літати. І частина людей починає віднікуватись, а частина починає: «Я міг би там бути тим, і тим, і тим». І от цікаво, чи люди там справді це усвідомлюють, чи це вони просто намагаються відговоритися?
Андрій Дубчак:
Найбільш ефективна річ, яка протистоїть Росії, це громадянське суспільство. Це Майдан. Це добровольці. Це армія. Тому що для мене армія, якщо раніше це були професійні військові, які вчилися, проходили військову підготовку, то сьогодні армія — це Коля з барбершопа, дядя Вася, який тролейбус водив, і Сєрьожа, тракторист з якогось села, тобто це звичайні люди. Це громадянське суспільство.
Мар’ян Кушнір:
У мене це історії, не кадри. Одна з таких це Софійка.
Я завжди боявся зняти смерть дитини. Для мене це був би дуже сильний удар. Я не бачив смертей дітей і це свідомо уникаю. Але я не думав, що для мене буде настільки страшно побачити страх дитини перед війною. Ці очі, які дивляться не на тебе, а крізь тебе. Софійку ми вивезли на нашому автомобілі разом з мамою. І оця картинка, коли дитина чекає евакуації зі своєю свинкою Пепою, важлива для мене історія.
Якщо говорити про пам'ятні кадри з військовими, то це деокупація. Це напевно найкраще, що можна знімати: коли техніка з купою військових йде вперед. Це цінно.
Фото Мар’яна Кушніра
Життя важливіше за будь-яку сукупність усіх цінностей світу, і фотокарточок в тому числі.
Андрій Дубчак:
Все ж таки війна — це страшна річ, але вона і про те, аби вижити. Я недавно відбирав фотографії, які хотів би показати і подарувати одній людині. І все це світлини багатьох облич, які вижили, врятувались. І на них є надія на те, що буде все добре.
Фото Андрія Дубчака
Сергій Нужненко:
Мої пам’ятні миті в фотографічному плані нічого не значать. Та запамятались мені два епізоди: ексгумація в Ізюмі та штурм під Хромовим.
Коли проводили ексгумацію військових в Ізюмі, в них не вистачало людей, щоб просто виносити тіла наверх. Тобто я спочатку знімав цю ексгумацію, як викопують тіло з котлована, потім перекидав камеру і виносив цей білий пакет наверх.
Ще одну мить пам’ятаю, коли ми з Мар'яном ходили в штурмові дії під Хромовим, там був один наш загиблий. Я зняв, як його виносять і потім з військовими виносив це тіло десь може кілометр з поля бою до місця евакуації. Як би руки не пекло, ти людину доставляєш додому.
А все інше — вибачте, це звучить цинічно, але це звичайна робота.
Фото Сергія Нужненка
Сергій Нужненко:
Ми, як воєнні журналісти, фотографи, ми не маємо права одягати піксель, як роблять, на жаль, дуже багато наших колег. І я не розумію, для чого.
Андрій Дубчак:
Треба фільмувати і фіксувати навіть те, що тобі здається неважливим. Сьогодні мені подзвонив військовий і спитав, чи лишилось у мене відео 4-річної давнини з кулеметником. «А давай зробимо про нього відео, тому що він загинув тоді ще в перші дні.».
Сергій Нужненко:
Попри те, що ми знімаємо багато страждань, вбитих, крові, ми повинні залишатися людьми. І так само ми повинні бути людяними до того, що ми знімаємо, особливо до вбитих людей.
Мар’ян Кушнір:
Справжню війну ти не зможеш перезняти. Другого дубля не існує.
Андрій Дубчак:
Коли був Майдан, була популярна кричалка «герої не вмирають».
Але герої вмирають. Я бачив трупи. Я був в морзі. Бачив, як ридають їх родини.
Ми продовжуватимемо запрошувати професійних українських фотографів, для яких звичними стали зйомки просто неба, під час вибухів. Але ми віримо, що вони прийдуть сюди до нас під софіти і розкажуть, як все насправді. Тож, до зустрічі.
Учасники дискусії:
Мар'ян Кушнір — воєнний кореспондент «Радіо Свобода».
Андрій Дубчак — фотожурналіст, воєнний репортер, перший стрімер «Євромайдану». Засновник та керівник незалежного репортерського медіа Donbas Frontliner.
Сергій Нужненко — воєнний кореспондент «Радіо Свобода».
Ліна Зеленська — журналістка, телеведуча та модераторка зустрічі.
Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні українських голосів.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
