Якийсь час нашого життя, навіть якщо все воно сталося у війні, однаково збереже відчуття, буцім пейзаж — це про спокій та красу існування. Витягнутий дугою ліс, у який ось-ось упреться курна шелестка дорога під колесами велосипеда, має принести втіху, а не шкоду, якщо діяти на підставі приписів цього місця: не сходити зі стежок, не зривати й не класти до рота того, чого не знаєш, чи не руйнувати пташиний дім.
Це ліс під домом і в цьому лісі я люблю глибочезну яму, оброслу аж занадто зеленою травою і невідомим мені чагарником. Але найважливіше на дні — кущі чорниці. Тож скочуюся униз, мов м’яч, щоби розчавити між вказівного та великого пальця чорницю, яка розміром, здається, не поступається домашній полуниці. Я упевнена, що ліс і його пейзаж безпечний, він мені не загрожує. Я виросла в його захопливих хащах і залишках боліт, цей пейзаж формував мене, зберігав мій світ маленьким, у який ніхто не шукає шлях і з якого я, наврядчи, колись прорубаю дорогу.
Тож я скочуюся у яму, мов м’яч, і тільки тоді бабуся каже, що яма — це вирва від авіабомби 1941 року. Тобто неймовірно великі чорниці ростуть у вирві від бомби, дивуюся я, а баба хвилюється, що там, де трава зеленіша від іншої, там бомби не розірвалися: невже красивий пейзаж здатен заковтнути бомбу?
Я ще не бачу нічого поганого у вирві від бомби, якщо вона така зелена і плекає такі великі чорниці — це ж красиво. Бомби — це некрасиво. Я вважаю так без особливих причин, хоч я ще не прочитала жодної книги про війну, а моя війна ще геть попереду.
Фотограф Роман Закревський завжди видавався мені майстром дрібниць. Він той фотограф, до якого я маю найбільший сентимент. Не мало тому, що нас із ним виховували й багато в чому пов’язують одні й ті ж пейзажі північної України, нашого спільного Чернігова й густих закутків краю. Зрештою, важко не мати сентименту до людини, з якою ви сиділи на тисячолітньому чернігівському кургані, обдумуючи, скільки любові треба щойно пророщеному тут каштанові, аби він став великим деревом.
Цей знімок Роман, нині не лише фотограф, а й військовослужбовець, зробив на сході — неподалік Краматорська. І це вельми дивне відчуття вже зо рік спостерігати за пейзажами на його знімках, які аж ніяк не нагадують звичні йому й мені поліські краї.
Роман зустрів це оголення під час однієї зі зйомок, воно привернуло його увагу і своєю відмінністю від перспективи півночі та чернігівського горизонту. Роману в цій породі бачиться сила. Він міг би порівняти це зі своїм давнішим відчуттям: якось він був у селі і якийсь час сидів, оточений бджолиними вуликами. Спадає вечір, бджоли злітаються і готуються до сну, і їхній гул — точно первісний — здається Романові приємно знайомим, хоч він і чує подібний гул уперше. Дивлячись на цю породу, Роман відчув щось подібне.
Ми воліємо, аби пейзаж залишався безпечним або хоча би таким, що не загрожує нам саме в цю мить. Хвилі полів, порізані кар’єри, потоптані заплави струмків під дорогою. А що, коли б пейзаж міг набути форми наших переживань, які ми прив’язуємо до тонких верхівок ялин, на які із гір спадає туман, чи гранітних оголень над звуженням річки, де річкових мідій можна ловити руками. Чи ми самі не надаємо пейзажу наших болів, страхів і радостей. Хочемо від скелястого виступу під ногами, аби він приніс нам спокій, умиротворення, виваженість і навіть відповіді. Як же це дивно — просити відповіді в краєвидів, але в кого ще їх просити?
Тільки ж пейзаж здебільшого мовчить, позначений, а інколи і приречений нашою присутністю.
Коли ж усілякий пейзаж нами приречений — рано чи пізно він стане полем бою. Думаю про Дніпро на поверхні, але також про кількість людських кісток, які зібралися на його чорному під час боїв за Київ у Другу світову. У полях під Уманню, не здивуюся, нині копаючи окопи, точно викопаємо когось із козаків Богуна, що заснув на сторожі.
Окрім бажаного спокою, пейзажі точно могли би подбати про спокій пам’яті й повільність пригадування. Пейзажі, ніби створені для того, щоби стерти і приховати все, що ми накоїли — доброго чи злого. Будь-яку залізяку здатен проковтнути ліс, будь-який кістяк танку вчеплять пазурі дикого плюща, будь-яку бомбу може ковтнути земля, а ріка позбирає тіла вздовж берегів. Природі й не потрібне наше спрямування, аби все приховати. Навіть не приховати, ні! Радше — огорнути. Огорнути собою всіляке вмирання досвіду, нагадуючи про життя.
Фото: Роман Закревський
Текст: Віра Курико
Якийсь час нашого життя, навіть якщо все воно сталося у війні, однаково збереже відчуття, буцім пейзаж — це про спокій та красу існування. Витягнутий дугою ліс, у який ось-ось упреться курна шелестка дорога під колесами велосипеда, має принести втіху, а не шкоду, якщо діяти на підставі приписів цього місця: не сходити зі стежок, не зривати й не класти до рота того, чого не знаєш, чи не руйнувати пташиний дім.
Це ліс під домом і в цьому лісі я люблю глибочезну яму, оброслу аж занадто зеленою травою і невідомим мені чагарником. Але найважливіше на дні — кущі чорниці. Тож скочуюся униз, мов м’яч, щоби розчавити між вказівного та великого пальця чорницю, яка розміром, здається, не поступається домашній полуниці. Я упевнена, що ліс і його пейзаж безпечний, він мені не загрожує. Я виросла в його захопливих хащах і залишках боліт, цей пейзаж формував мене, зберігав мій світ маленьким, у який ніхто не шукає шлях і з якого я, наврядчи, колись прорубаю дорогу.
Тож я скочуюся у яму, мов м’яч, і тільки тоді бабуся каже, що яма — це вирва від авіабомби 1941 року. Тобто неймовірно великі чорниці ростуть у вирві від бомби, дивуюся я, а баба хвилюється, що там, де трава зеленіша від іншої, там бомби не розірвалися: невже красивий пейзаж здатен заковтнути бомбу?
Я ще не бачу нічого поганого у вирві від бомби, якщо вона така зелена і плекає такі великі чорниці — це ж красиво. Бомби — це некрасиво. Я вважаю так без особливих причин, хоч я ще не прочитала жодної книги про війну, а моя війна ще геть попереду.
Фотограф Роман Закревський завжди видавався мені майстром дрібниць. Він той фотограф, до якого я маю найбільший сентимент. Не мало тому, що нас із ним виховували й багато в чому пов’язують одні й ті ж пейзажі північної України, нашого спільного Чернігова й густих закутків краю. Зрештою, важко не мати сентименту до людини, з якою ви сиділи на тисячолітньому чернігівському кургані, обдумуючи, скільки любові треба щойно пророщеному тут каштанові, аби він став великим деревом.
Цей знімок Роман, нині не лише фотограф, а й військовослужбовець, зробив на сході — неподалік Краматорська. І це вельми дивне відчуття вже зо рік спостерігати за пейзажами на його знімках, які аж ніяк не нагадують звичні йому й мені поліські краї.
Роман зустрів це оголення під час однієї зі зйомок, воно привернуло його увагу і своєю відмінністю від перспективи півночі та чернігівського горизонту. Роману в цій породі бачиться сила. Він міг би порівняти це зі своїм давнішим відчуттям: якось він був у селі і якийсь час сидів, оточений бджолиними вуликами. Спадає вечір, бджоли злітаються і готуються до сну, і їхній гул — точно первісний — здається Романові приємно знайомим, хоч він і чує подібний гул уперше. Дивлячись на цю породу, Роман відчув щось подібне.
Ми воліємо, аби пейзаж залишався безпечним або хоча би таким, що не загрожує нам саме в цю мить. Хвилі полів, порізані кар’єри, потоптані заплави струмків під дорогою. А що, коли б пейзаж міг набути форми наших переживань, які ми прив’язуємо до тонких верхівок ялин, на які із гір спадає туман, чи гранітних оголень над звуженням річки, де річкових мідій можна ловити руками. Чи ми самі не надаємо пейзажу наших болів, страхів і радостей. Хочемо від скелястого виступу під ногами, аби він приніс нам спокій, умиротворення, виваженість і навіть відповіді. Як же це дивно — просити відповіді в краєвидів, але в кого ще їх просити?
Тільки ж пейзаж здебільшого мовчить, позначений, а інколи і приречений нашою присутністю.
Коли ж усілякий пейзаж нами приречений — рано чи пізно він стане полем бою. Думаю про Дніпро на поверхні, але також про кількість людських кісток, які зібралися на його чорному під час боїв за Київ у Другу світову. У полях під Уманню, не здивуюся, нині копаючи окопи, точно викопаємо когось із козаків Богуна, що заснув на сторожі.
Окрім бажаного спокою, пейзажі точно могли би подбати про спокій пам’яті й повільність пригадування. Пейзажі, ніби створені для того, щоби стерти і приховати все, що ми накоїли — доброго чи злого. Будь-яку залізяку здатен проковтнути ліс, будь-який кістяк танку вчеплять пазурі дикого плюща, будь-яку бомбу може ковтнути земля, а ріка позбирає тіла вздовж берегів. Природі й не потрібне наше спрямування, аби все приховати. Навіть не приховати, ні! Радше — огорнути. Огорнути собою всіляке вмирання досвіду, нагадуючи про життя.
Фото: Роман Закревський
Текст: Віра Курико
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
