Цю фотографію Павла Дорогого перепостили всі. Чи мені просто так здавалося. Я бачила її і в знайомого воєнного журналіста, і у незнайомої бровістки з Миргорода, і навіть київський айтішник, якому ще весною 2022-го вдалося втекти в Берлін, залишив цю фотографію на 24 години в каруселі своїх сторіз. Холодна харківська блакитна димка. Голе дерево, на гілках якого повисли речі, викинуті з сусідніх будинків вибуховою хвилею російського ракетного удару.
Росіяни обстріляли Харків ввечері 23 січня. 10 людей загинуло, 75 отримали поранення. Я відганяю від себе образ із “На Західному фронті без змін” Ремарка, де Пауль Боймер дорогою на передову проїжджає повз миршавий лісок і бачить дерева з повислими на них голими тілами солдатів, яких викинуло вибуховою хвилею з окопів і з одягу. Але згадую, що з київським айтішником ми посварилися задовго до його втечі в Берлін якраз через Ремарка. “Не думаю, що нам зараз потрібен такий антивоєнний роман”, — сказала я на його “коли вже діждемося нашого Ремарка”. Здається, він ще говорив щось про те, що тільки так нас і зрозуміють у світі, але я вже не слухала.
Я вглядаюсь пильніше в дерево на фотографії Дорогого і впізнаю в речах на гілках червоний, жовтий і блакитний новорічний дощик. Точно такий я все ще не прибрала вдома. Декорації свята, яке ми так дбайливо облаштували у власних оселях. Свято, про яке ніхто, крім нас, не мав дізнатися. Добре сховане за закритими дверима і заштореними вікнами. Свято, виставлене на огляд вибуховою хвилею російської ракети. Свято, яке закінчилось. Просто тут, у холодній блакитній димці харківської вулиці, на гіллі голого дерева, підступно схожого на новорічну ялинку. Втім, свято закінчилося давно. Закінчилося скрізь. І в мене вдома. І у машині з наліпкою “Press”, яка проїжджає останній блокпост в Кураховому. І в салоні краси у Миргороді. І навіть десь у Берліні, куди по-ремарківськи вдається втекти від себе і власного життя. Навіть там, складаючи дощик у коробку з-під взуття, не можна бути певним, де йому випаде висіти за рік.
Ми вдячні work.ua за підтримку фотографічної спільноти та допомогу в підсиленні українських голосів.
Олена Гусейнова — українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм. З 26 лютого 2022 року Олена працювала ведучою у прямому ефірі цілодобового інформаційного радіомарафону на Українське радіо (Суспільне). Авторка двох поетичних книжок "ВІдкритий райдер" (2012), "Супергерої" (2016). Пише есеїстику та малу прозу.
Павло Дорогой — фотограф документаліст, режисер документального кіно з Харкова. Почавши зі зйомок у школах та весіль, Паша перейшов на документалістику та репортажі, працював з архівами. А потім в нашу країну прийшла війна — і він став фіксером для іноземних ЗМІ, щоб мати можливість побачити все на власні очі.
Читайте також: Зима на фронті. Олена Гусейнова аналізує фото тижня
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
