Продовжуємо серію інтерв’ю з професійними українськими документалістами.
Про роботу фотографа у ДСНС, про відсутність рутини під час типових зйомок, про кадри з війни, які поки не можна показувати, а також чому важливо фіксувати на камеру смерть ми поговорили з Павлом Петровим.
Чи відчуваю себе документальним фотографом? Цікаве питання насправді. Про це варто було подумати до ефіру (сміється). Я саме фотограф-документаліст, але дуже вузького профілю. Мою роботу можна так охарактеризувати.
У 2012 році я почав співпрацювати із ДСНС. Я навчався саме на ДСНС-ника, проте трішки фотографував. Моя освіта – це цивільна безпека. Можна сказати, що я випадково потрапив саме в прес-службу.
Я навчався у Харкові, а з 2017 року почав працювати у прес-службі ДСНС. На той момент уже тривала російсько-українська війна і я багато часу проводив на сході України, зокрема у Сєвєродонецьку. Тоді ситуація на фронті була більш-менш стабільною. Коли прийшов у ДСНС, ми вже розуміли наші локації для роботи. Наприклад, контрольно-пропускні пункти на Луганщині, зокрема Станиця Луганська, а також КПВВ «Золоте», яке намагались відкрити п’ять разів. Цей пункт так і не відкрили, якщо не помиляюсь, бо у 2020 році я вже поїхав з Луганщини. Працювали у Попасній та містах біля неї, у Станично-Луганському районі, який був дуже близько до лінії бойових дій; у місті Щастя, яке розташовувалось через міст від окупаційних військ на Луганщині. Бронежилети та каски із написами «МЧС» білою фарбою – це була норма у тих краях. Там були свої правила, яких не було в інших регіонах України.
Я не дивився на свою роботу як на можливість вивчити те, що чекає всю нашу країну у майбутньому. З самого початку війна мені здавалась неминучою. Щось повинно трапитись і вони підуть далі. У 2020 році, коли переводився, у мене було стале відчуття, що війна пошириться далі, проте в яких межах – було незрозуміло. Я пам’ятаю дуже добре, що саме з цією думкою я переїжджав з Луганщини на Київщину. Я пам’ятаю цю думку, хоч вона була і швидкоплинна та виникла у дорозі, десь біля Харкова. Можливо через те, що переїжджав з кішкою на руках, яка була у такій спеціальній переносці. Я постійно про це згадував у 2022 році, тоді я наче у воду дивився.
ДСНС має свою структуру. Є головні управління в регіонах. На Луганщині було одне управління на всю область. У прес-службі там працювали 5 – 6 чоловік. Не факт, що штат був забитий повністю, там могло бути і троє, і четверо людей. Проте вони базувалися у містах, обласних центрах, і у них не було можливості швидко доїхати під час надзвичайної ситуації у регіон, кудись в область за 200 кілометрів. Зазвичай, у кожному районі була людина, до якої можна було звернутися, яка була відповідальна за даний напрямок. Після випуску я пішов працювати в Старобільський район Луганської області, бо я приїхав саме звідти.
Я родом зі Старобільська. Жив на вулиці Андрющенка, яка зараз перейменована у вулицю Миколи Жеребила. Це був дуже молодий хлопець, років на вісім молодший від мене, з мого будинку, який загинув у боях під Лисичанськом. Старобільськ зараз – це тимчасово окупована територія. Там залишився і будинок, і квартира. У 2022 році я забрав звідти маму. Вона зараз живе і працює у Києві.
Пригадую свою першу зйомку для ДСНС. Дуже близько біля села Чмирівка сильно горіла трава, комиші. Це була пожежа в екосистемі яку я відзняв і відправив в Сєвєродонецьк, в головне управління. Ми готували їм матеріали. Після того, мабуть, хтось там побачив, що хлопець робить щось дуже цікаве… Я так думаю.
Після випуску, я хотів піти зі служби. Мабуть, саме робота в прес-службі дала мені змогу займатись тим, що подобається, і я залишився. На початку мене дуже сильно бісило, що фото з роботи ДСНС переважно були ні про що. Дивишся на картинку, а там якийсь незрозумілий чоловік щось незрозуміле робить. Такі фотографії не викликали жодних емоцій, не було відгуку всередині, що це дійсно важлива робота. Мені хотілось просто показати, як я це бачу. На той момент, у порівнянні з теперішнім часом, вага служби була геть інша.
Мій перший виїзд під час війни був у 2018 році у Станично-Луганському районі. Проте не біля окупованої території, а саме біля РФ. Дуже сильно горів замінований ліс. Ми їхали з Сєвєродонецька зі штабом пожежогасіння десь три години полями та по дорозі, розбитій технікою. Поки ми їхали, туди був викликаний розрахунок саперів ДСНС, які робили лінію розмінування, а за ними лісники робили мінполоси. Це звична річ, щоб розділити дві частини лісу між собою, щоб вогонь, наприклад, не перекидався по трав’яному настилу. Тракторист подумав, що вони дуже довго розміновують, вирішив об’їхати і метрів за п’ятдесят підірвався. Добре, що наші сапери його врятували – надали всю необхідну домедичну допомогу та передали лікарям. Приїжджаємо ми – я з фотоапаратом і хлопці, які повинні були очолювати гасіння пожежі в цьому районі. Вибігає з лісу начальник частини, дістає бронежилет з цистерни, каску і каже: «Ти йдеш зі мною, тільки нога в ногу». Я кажу: «Чого?». Він відповідає: «Ну ми отак як рукав кинули, так по ньому і ходимо, бо тут не розміновано». Тоді я зрозумів багато про свою роботу.
Тоді зняв як горить ліс. У мене є ці фотографії. Це була дуже потужна робота піротехніків, оскільки там були і міни-пастки, які підірвали на місці. Працювали ми там щонайменше два дні. Пожежа встигла перекинутися через річку на РФ, то прикольно було.
Вперше сфотографувавши загиблого після пожежі, я сумнівався, чи маю право це робити. Згодом зрозумів: треба показувати такі кадри, щоб люди усвідомили проблему. Це як із вірою: сам вирішуєш, чи варто. Я обрав так, демонструючи це крізь роботу рятувальників.
Дуже дивно себе відчував, коли вперше сфотографував загиблу людину. Вона загинула від пожежі. Тоді у мене виникло запитання, чи маю я право це робити. Зараз таких питань не виникає. Тоді я фотографував загиблого вперше. Я мусив для себе зайти відповідь на запитання, для чого це роблю. Я думаю, це як з релігією. Ти повинен собі відповісти, чи віриш у щось, чи ні. Я вирішив, що потрібно показувати. Це важливо, бо якщо ти порушуєш якісь правила – ти можеш загинути. Для мене це досі працює. Моя пояснення – таке. Можливо якісь люди зможуть побачити проблему саме через смерть іншої людини. Проте я завжди намагаюся це зробити через призму роботи саме рятувальних підрозділів.
24 лютого 2022 року я зустрів на роботі. 23 лютого був запроваджений надзвичайний стан і тоді просто було моє чергування. Ми тоді чергували тижнями і це якраз була моя зміна. Я прокинувся о четвертій ранку від безлічі повідомлень у робочому чаті. Як зараз пам'ятаю – це був один з робочих кабінетів у нас в головному управлінні. Я просто пам'ятаю, як відкрив очі. Я був у теплих шкарпетках, таких в’язаних, дуже-дуже моцних. Я їх зняв, взувся, прийшов у кабінет і просто почав прокидатися з цими всіма думками. Проте не виникло жодного здивування. Пам’ятаю, зранку на роботі був невеликий хаос, а у мене всередині було все на диво спокійно.
Моя перша фотографія після 24 лютого – це приліт. З 25 лютого вже була робота на лівому березі. Також я фотографував колег, їхні емоції, здивування. У мене є кадр, де хтось стоїть та тримається за голову. Можна було просто по обличчям читати – люди не розуміють, що робити.
На щастя, 24 лютого саме в Києві надзвичайних подій не було. Наші рятувальники їздили у Бровари, але прес-службу не взяли, оскільки це була територія Київської області. 25 лютого я поїхав на лівий берег, на вулицю Кошиця. Там впала ракета, проте я можу і помилятись, оскільки це був справді такий перший виїзд. Біля житлового будинку впав кусок ракети, наче збитої. У всьому будинку були вибиті вікна. Через велику ударну хвилю деякі двері не відкривалися. Рятувальники гасили пожежу та евакуювали людей, які не могли самостійно вибратися. Під’їзди були дуже сильно задимлені. Я тоді не зовсім розумів, що відбувається. Просто взяв за основу все, що знімав до цього.
Під час зйомок до повномасштабного вторгнення я знав, що буде далі. У рятувальників є алгоритми, за якими вони працюють, визначають вирішальний напрямок роботи. Коли дуже довго в цьому «варишся», розумієш, що буде далі, що буде через п’ять хвилин. Наприклад, приїхали рятувальники, розгорнули спорядження, частина людей піде гасити пожежу всередину, частина залишиться назовні. Я собі планую зйомку, для мене це вже не непередбачуваність. Мені це дуже сильно допомагає у роботі. Ловлю момент.
Першою зйомкою прильоту я був незадоволений. Мені здається, що можна було набагато краще відпрацювати. Робота рятувальників була дуже хороша насправді, але фото і відеоматеріал, який я тоді зняв, мене не задовольнили. На відміну від 26 лютого. Тоді я зняв пряме влучення ракети в багатоповерхівку на проспекті Лобановського. Ми перші прибули на місце події. Пам’ятаю, що Київ був пустий і ми їхали на великій швидкості по Дружби народів. На місці вже були поліція та деякі пожежно-рятувальні підрозділи. Рятувальники почали підніматись наверх, евакуювати людей, винесли поранену жінку. Усю роботу рятувальників я відзняв на рівні. Паралельно була тривога і я разом з Національною поліцією евакуював людей, які просто стояли на вулиці, до підземного переходу. Люди з дітьми, собаками там перечікували повторну тривогу.
Коли ти не можеш змінити ситуацію, коли ти живеш у певній данності, принаймні можу про це розповісти. Я був задоволений результатом своєї роботи, тому що моя зйомка сильно розлетілася і світ почав бачити. Фотографії були опубліковані в багатьох медіа та добре розійшлися у інстаграмі. Я розумів, що це відбувається по всій країні, але мені було важливо показати, що війна у столиці. Це серце України і війна вже тут.
У рятувальників, мабуть, кожен виклик складний. Ми багато рятувальників записували і досі записуємо під час повномасштабного російського вторгнення. Для всіх важко, коли гинуть люди. Рятувальники повинні були б звикнути до цього, але ніхто не звикає.
1 березня було влучання у телевежу. Там є поруч заправка і навпроти двоповерхова будівля – спортивна зала. Вона горіла. Під саму вежу прибули рятувальники, пожежники – з Шостої державної пожежно-рятувальної частини приїхала цистерна. Ми прибули на дорогу між вежею та спортивним залом. Мені здавалось, що горить навіть земля. Був такий момент, коли ми вилізли з машини, а все було в диму, який годину розсіювався там на дорозі. Коли ми підійшли ближче, побачили чотири тіла. Чотири людини згоріли від температури.
У мене є фотографія, яку мені зробив режисер та відеограф Сергій Михальчук. Він спіймав мене, коли я виходив до журналістів і просив їх відійти подалі. Я був увесь в порошку від вогнегасника. Я потім ще тиждень вичищав свій фотоапарат від цього порошку.
Мені вдалось зробити знімок з деревом без листя та частиною ракети. Мені просто хотілося показати, що, не дивлячись на людські жертви, у РФ нічого не вийшло. Те, що вони хотіли зробити, у них не вийшло.
Відчуття рутини з’являється від того, що робиш те саме. Проте, коли кудись прилітає, цього відчуття немає. Можливо, порятунком займаються люди в однаковій формі, а інколи це можуть бути і ті самі люди. Наприклад, якщо говорити про маленькі підрозділи, як це було в Бахмуті. Туди заїхав один підрозділ і там працював. Проте ситуації і те, як їх вирішують рятувальники – завжди нетипові. Навіть якщо говорити про Каховську ГЕС – ми там були близько 20 днів і кожен день був не схожим на інший.
Зараз я працюю у Києві. До цього я працював у центральному апараті ДСНС і їздив по всій країні. Я фотографував Каховську ГЕС, події у Вінниці, Дніпрі, Умані, Одесі, а також добряче об’їздив Донеччину. Показую роботу рятувальників, рятувальної служби. Я працюю у спеціальному спорядженні, такому, як у рятувальника чи пожежника. У бойовому одязі, який витримує температуру. У мене є звичайна каска, підкасник, щоб нічого не залетіло кудись за комір, вогнестійкі черевики. Це дає мені можливість бути максимально близько до рятувальників, які дістають людей, можу з ними піднятися, наприклад, на дев’ятий поверх на підіймачі, тобто бути поруч з ними. Зрештою, будь який фотограф може бути поруч, головне, щоб він був у безпеці.
До завершення війни я не планую кар’єру незалежного фотографа. Мені хочеться завершити цю історію для себе насамперед. І ще одну фотоісторію мені хочеться завершити, але вона ще буде дуже довго збиратися. Це фотопроєкт про ДСНС. У нас є дуже багато цікавих людей, як і в Збройних Силах України, які вже зробили дуже багато чого крутого і великого для цієї країни.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Маруся Маруженко
Продовжуємо серію інтерв’ю з професійними українськими документалістами.
Про роботу фотографа у ДСНС, про відсутність рутини під час типових зйомок, про кадри з війни, які поки не можна показувати, а також чому важливо фіксувати на камеру смерть ми поговорили з Павлом Петровим.
Чи відчуваю себе документальним фотографом? Цікаве питання насправді. Про це варто було подумати до ефіру (сміється). Я саме фотограф-документаліст, але дуже вузького профілю. Мою роботу можна так охарактеризувати.
У 2012 році я почав співпрацювати із ДСНС. Я навчався саме на ДСНС-ника, проте трішки фотографував. Моя освіта – це цивільна безпека. Можна сказати, що я випадково потрапив саме в прес-службу.
Я навчався у Харкові, а з 2017 року почав працювати у прес-службі ДСНС. На той момент уже тривала російсько-українська війна і я багато часу проводив на сході України, зокрема у Сєвєродонецьку. Тоді ситуація на фронті була більш-менш стабільною. Коли прийшов у ДСНС, ми вже розуміли наші локації для роботи. Наприклад, контрольно-пропускні пункти на Луганщині, зокрема Станиця Луганська, а також КПВВ «Золоте», яке намагались відкрити п’ять разів. Цей пункт так і не відкрили, якщо не помиляюсь, бо у 2020 році я вже поїхав з Луганщини. Працювали у Попасній та містах біля неї, у Станично-Луганському районі, який був дуже близько до лінії бойових дій; у місті Щастя, яке розташовувалось через міст від окупаційних військ на Луганщині. Бронежилети та каски із написами «МЧС» білою фарбою – це була норма у тих краях. Там були свої правила, яких не було в інших регіонах України.
Я не дивився на свою роботу як на можливість вивчити те, що чекає всю нашу країну у майбутньому. З самого початку війна мені здавалась неминучою. Щось повинно трапитись і вони підуть далі. У 2020 році, коли переводився, у мене було стале відчуття, що війна пошириться далі, проте в яких межах – було незрозуміло. Я пам’ятаю дуже добре, що саме з цією думкою я переїжджав з Луганщини на Київщину. Я пам’ятаю цю думку, хоч вона була і швидкоплинна та виникла у дорозі, десь біля Харкова. Можливо через те, що переїжджав з кішкою на руках, яка була у такій спеціальній переносці. Я постійно про це згадував у 2022 році, тоді я наче у воду дивився.
ДСНС має свою структуру. Є головні управління в регіонах. На Луганщині було одне управління на всю область. У прес-службі там працювали 5 – 6 чоловік. Не факт, що штат був забитий повністю, там могло бути і троє, і четверо людей. Проте вони базувалися у містах, обласних центрах, і у них не було можливості швидко доїхати під час надзвичайної ситуації у регіон, кудись в область за 200 кілометрів. Зазвичай, у кожному районі була людина, до якої можна було звернутися, яка була відповідальна за даний напрямок. Після випуску я пішов працювати в Старобільський район Луганської області, бо я приїхав саме звідти.
Я родом зі Старобільська. Жив на вулиці Андрющенка, яка зараз перейменована у вулицю Миколи Жеребила. Це був дуже молодий хлопець, років на вісім молодший від мене, з мого будинку, який загинув у боях під Лисичанськом. Старобільськ зараз – це тимчасово окупована територія. Там залишився і будинок, і квартира. У 2022 році я забрав звідти маму. Вона зараз живе і працює у Києві.
Пригадую свою першу зйомку для ДСНС. Дуже близько біля села Чмирівка сильно горіла трава, комиші. Це була пожежа в екосистемі яку я відзняв і відправив в Сєвєродонецьк, в головне управління. Ми готували їм матеріали. Після того, мабуть, хтось там побачив, що хлопець робить щось дуже цікаве… Я так думаю.
Після випуску, я хотів піти зі служби. Мабуть, саме робота в прес-службі дала мені змогу займатись тим, що подобається, і я залишився. На початку мене дуже сильно бісило, що фото з роботи ДСНС переважно були ні про що. Дивишся на картинку, а там якийсь незрозумілий чоловік щось незрозуміле робить. Такі фотографії не викликали жодних емоцій, не було відгуку всередині, що це дійсно важлива робота. Мені хотілось просто показати, як я це бачу. На той момент, у порівнянні з теперішнім часом, вага служби була геть інша.
Мій перший виїзд під час війни був у 2018 році у Станично-Луганському районі. Проте не біля окупованої території, а саме біля РФ. Дуже сильно горів замінований ліс. Ми їхали з Сєвєродонецька зі штабом пожежогасіння десь три години полями та по дорозі, розбитій технікою. Поки ми їхали, туди був викликаний розрахунок саперів ДСНС, які робили лінію розмінування, а за ними лісники робили мінполоси. Це звична річ, щоб розділити дві частини лісу між собою, щоб вогонь, наприклад, не перекидався по трав’яному настилу. Тракторист подумав, що вони дуже довго розміновують, вирішив об’їхати і метрів за п’ятдесят підірвався. Добре, що наші сапери його врятували – надали всю необхідну домедичну допомогу та передали лікарям. Приїжджаємо ми – я з фотоапаратом і хлопці, які повинні були очолювати гасіння пожежі в цьому районі. Вибігає з лісу начальник частини, дістає бронежилет з цистерни, каску і каже: «Ти йдеш зі мною, тільки нога в ногу». Я кажу: «Чого?». Він відповідає: «Ну ми отак як рукав кинули, так по ньому і ходимо, бо тут не розміновано». Тоді я зрозумів багато про свою роботу.
Тоді зняв як горить ліс. У мене є ці фотографії. Це була дуже потужна робота піротехніків, оскільки там були і міни-пастки, які підірвали на місці. Працювали ми там щонайменше два дні. Пожежа встигла перекинутися через річку на РФ, то прикольно було.
Вперше сфотографувавши загиблого після пожежі, я сумнівався, чи маю право це робити. Згодом зрозумів: треба показувати такі кадри, щоб люди усвідомили проблему. Це як із вірою: сам вирішуєш, чи варто. Я обрав так, демонструючи це крізь роботу рятувальників.
Дуже дивно себе відчував, коли вперше сфотографував загиблу людину. Вона загинула від пожежі. Тоді у мене виникло запитання, чи маю я право це робити. Зараз таких питань не виникає. Тоді я фотографував загиблого вперше. Я мусив для себе зайти відповідь на запитання, для чого це роблю. Я думаю, це як з релігією. Ти повинен собі відповісти, чи віриш у щось, чи ні. Я вирішив, що потрібно показувати. Це важливо, бо якщо ти порушуєш якісь правила – ти можеш загинути. Для мене це досі працює. Моя пояснення – таке. Можливо якісь люди зможуть побачити проблему саме через смерть іншої людини. Проте я завжди намагаюся це зробити через призму роботи саме рятувальних підрозділів.
24 лютого 2022 року я зустрів на роботі. 23 лютого був запроваджений надзвичайний стан і тоді просто було моє чергування. Ми тоді чергували тижнями і це якраз була моя зміна. Я прокинувся о четвертій ранку від безлічі повідомлень у робочому чаті. Як зараз пам'ятаю – це був один з робочих кабінетів у нас в головному управлінні. Я просто пам'ятаю, як відкрив очі. Я був у теплих шкарпетках, таких в’язаних, дуже-дуже моцних. Я їх зняв, взувся, прийшов у кабінет і просто почав прокидатися з цими всіма думками. Проте не виникло жодного здивування. Пам’ятаю, зранку на роботі був невеликий хаос, а у мене всередині було все на диво спокійно.
Моя перша фотографія після 24 лютого – це приліт. З 25 лютого вже була робота на лівому березі. Також я фотографував колег, їхні емоції, здивування. У мене є кадр, де хтось стоїть та тримається за голову. Можна було просто по обличчям читати – люди не розуміють, що робити.
На щастя, 24 лютого саме в Києві надзвичайних подій не було. Наші рятувальники їздили у Бровари, але прес-службу не взяли, оскільки це була територія Київської області. 25 лютого я поїхав на лівий берег, на вулицю Кошиця. Там впала ракета, проте я можу і помилятись, оскільки це був справді такий перший виїзд. Біля житлового будинку впав кусок ракети, наче збитої. У всьому будинку були вибиті вікна. Через велику ударну хвилю деякі двері не відкривалися. Рятувальники гасили пожежу та евакуювали людей, які не могли самостійно вибратися. Під’їзди були дуже сильно задимлені. Я тоді не зовсім розумів, що відбувається. Просто взяв за основу все, що знімав до цього.
Під час зйомок до повномасштабного вторгнення я знав, що буде далі. У рятувальників є алгоритми, за якими вони працюють, визначають вирішальний напрямок роботи. Коли дуже довго в цьому «варишся», розумієш, що буде далі, що буде через п’ять хвилин. Наприклад, приїхали рятувальники, розгорнули спорядження, частина людей піде гасити пожежу всередину, частина залишиться назовні. Я собі планую зйомку, для мене це вже не непередбачуваність. Мені це дуже сильно допомагає у роботі. Ловлю момент.
Першою зйомкою прильоту я був незадоволений. Мені здається, що можна було набагато краще відпрацювати. Робота рятувальників була дуже хороша насправді, але фото і відеоматеріал, який я тоді зняв, мене не задовольнили. На відміну від 26 лютого. Тоді я зняв пряме влучення ракети в багатоповерхівку на проспекті Лобановського. Ми перші прибули на місце події. Пам’ятаю, що Київ був пустий і ми їхали на великій швидкості по Дружби народів. На місці вже були поліція та деякі пожежно-рятувальні підрозділи. Рятувальники почали підніматись наверх, евакуювати людей, винесли поранену жінку. Усю роботу рятувальників я відзняв на рівні. Паралельно була тривога і я разом з Національною поліцією евакуював людей, які просто стояли на вулиці, до підземного переходу. Люди з дітьми, собаками там перечікували повторну тривогу.
Коли ти не можеш змінити ситуацію, коли ти живеш у певній данності, принаймні можу про це розповісти. Я був задоволений результатом своєї роботи, тому що моя зйомка сильно розлетілася і світ почав бачити. Фотографії були опубліковані в багатьох медіа та добре розійшлися у інстаграмі. Я розумів, що це відбувається по всій країні, але мені було важливо показати, що війна у столиці. Це серце України і війна вже тут.
У рятувальників, мабуть, кожен виклик складний. Ми багато рятувальників записували і досі записуємо під час повномасштабного російського вторгнення. Для всіх важко, коли гинуть люди. Рятувальники повинні були б звикнути до цього, але ніхто не звикає.
1 березня було влучання у телевежу. Там є поруч заправка і навпроти двоповерхова будівля – спортивна зала. Вона горіла. Під саму вежу прибули рятувальники, пожежники – з Шостої державної пожежно-рятувальної частини приїхала цистерна. Ми прибули на дорогу між вежею та спортивним залом. Мені здавалось, що горить навіть земля. Був такий момент, коли ми вилізли з машини, а все було в диму, який годину розсіювався там на дорозі. Коли ми підійшли ближче, побачили чотири тіла. Чотири людини згоріли від температури.
У мене є фотографія, яку мені зробив режисер та відеограф Сергій Михальчук. Він спіймав мене, коли я виходив до журналістів і просив їх відійти подалі. Я був увесь в порошку від вогнегасника. Я потім ще тиждень вичищав свій фотоапарат від цього порошку.
Мені вдалось зробити знімок з деревом без листя та частиною ракети. Мені просто хотілося показати, що, не дивлячись на людські жертви, у РФ нічого не вийшло. Те, що вони хотіли зробити, у них не вийшло.
Відчуття рутини з’являється від того, що робиш те саме. Проте, коли кудись прилітає, цього відчуття немає. Можливо, порятунком займаються люди в однаковій формі, а інколи це можуть бути і ті самі люди. Наприклад, якщо говорити про маленькі підрозділи, як це було в Бахмуті. Туди заїхав один підрозділ і там працював. Проте ситуації і те, як їх вирішують рятувальники – завжди нетипові. Навіть якщо говорити про Каховську ГЕС – ми там були близько 20 днів і кожен день був не схожим на інший.
Зараз я працюю у Києві. До цього я працював у центральному апараті ДСНС і їздив по всій країні. Я фотографував Каховську ГЕС, події у Вінниці, Дніпрі, Умані, Одесі, а також добряче об’їздив Донеччину. Показую роботу рятувальників, рятувальної служби. Я працюю у спеціальному спорядженні, такому, як у рятувальника чи пожежника. У бойовому одязі, який витримує температуру. У мене є звичайна каска, підкасник, щоб нічого не залетіло кудись за комір, вогнестійкі черевики. Це дає мені можливість бути максимально близько до рятувальників, які дістають людей, можу з ними піднятися, наприклад, на дев’ятий поверх на підіймачі, тобто бути поруч з ними. Зрештою, будь який фотограф може бути поруч, головне, щоб він був у безпеці.
До завершення війни я не планую кар’єру незалежного фотографа. Мені хочеться завершити цю історію для себе насамперед. І ще одну фотоісторію мені хочеться завершити, але вона ще буде дуже довго збиратися. Це фотопроєкт про ДСНС. У нас є дуже багато цікавих людей, як і в Збройних Силах України, які вже зробили дуже багато чого крутого і великого для цієї країни.
Над матеріалом працювали:
Авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Маруся Маруженко
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
