Євген Борисовський, новий учасник Української асоціації професійних фотографів, поєднує в собі дві іпостасі: військовослужбовця та фотографа. Призначений на посаду начальника відділення комунікації 148-ї окремої артилерійської Житомирської бригади, він ніколи не планував обирати кар'єру ні військовослужбовця, ні фотографа, однак і життя, і війна розпорядились інакше.
«Свого часу я бажав мати стабільну зарплату та сидіти в офісі, ніж займатися творчістю з нестабільним прибутком. Тому фотографія залишалася хобі, яке час від часу приносило додатковий заробіток. Втім, хобі таки взяло гору майже 10 років тому. Навіть війна замість автомата таки поклала фотоапарат в руки», — каже Євген.
Перша закоханість у фотографію прийшла до Євгена в дитинстві, коли його батько робив аматорські фото їх із сестрою. «Ми з ним проявляли фотографії в червоній кімнаті. Це вже тоді створювало тісні зв'язки, але серйозно я до цього не ставився», — згадує фотограф. Поворотним моментом став 1998 рік, коли батько придбав дзеркальну камеру «Олімпус» на 1,4 мегапікселя. «Ці фотографії у мене досі зберігаються на комп’ютері.Можна вважати мене архіваріусом шкільних спогадів нашого 10-Г та 11-Г класу. Це зараз у нас камера в телефоні і ми робимо багато непотрібних фотографій впродовж дня. Тоді ж треба було носити два окремих девайса», — говорить він про свої перші роботи.
В кінці 2000-х замість так-званої «мильниці» була вже дзеркальна камера, яка час від часу працювала ключем до безкоштовних входів на фестивалі чи дискотеки. «Тоді я зрозумів, що камера відкриває певні двері. Я пам’ятаю, як на фестивалі «Чайка» мене пропустили на сцену, адже я був з камерою. Це було неймовірно стояти там і бачити тисячі людей», – розповідає він.
У 2008 році Євген Борисовський зробив важливий крок у своїй кар'єрі: почав працювати редактором політичного ток-шоу на телеканалі «Інтер». Крім стандартної роботи, він знімав бекстейджі — залаштункові моменти програми. Саме там Євген зустрів свого першого наставника — штатного фотографа з топовим на той час фотоапаратом Nikon з відповідним набором оптики. «Хоч він того не знає, але він фактично став моїм ментором. Бо пояснював, що таке хороше та погане фото», — згадує Євген. Завдяки цій зустрічі та співпраці він осягнув, як можна заробляти на фотографії й перетворити її з хобі на професію. Зйомки бекстейджів політичних ток-шоу привели Євгена до знайомств з пресслужбами гостей і згодом, після закриття проекту на «Інтері», він отримав пропозицію працювати особистим фотографом віцепрем’єр-міністра. «Це був важливий крок, відмовитися від офісу й зробити хобі роботою. Це була гарна школа й досвід. Постійні відрядження й швидкий темп роботи», — каже Євген.
В 2014-му він отримав пропозицію стати телеоператором, що стало для нього новим викликом. «Часто фотографи переходять в оператори. В перші місяці роботодавець був незадоволений, бо я взагалі не шарив, скільки секунд тримати плани на відео. Бо обіцяли навчити, пояснити, почати зі студії, а вийшло так, що мені видали камеру ввечері і сказали, що зранку на зйомку», — розповідає Євген. Для фотографа стало несподіванкою, що на телебаченні не все так просто, як він думав: «Режисери беруть перший-ліпший план, і він виявляється найгіршим. Я мислив, як фотограф, наклацав серії, зробив дублі й з цього можна обирати спокійно. У мене на початках було багато бракованого матеріалу».
У процесі роботи в Верховній Раді Євген познайомився з дівчиною-фотографкою Лерою, а також з хлопцем Григорієм Веприком, який запропонував створити фотоагентство. «Тоді я вже для себе вирішив, що фотографія мені таки ближче, ніж робота оператора новин на телебаченні і я просто шукав можливість змінити фах. Я сказав, що ведення переговорів й пошук клієнтів — це не моя справа, проте я можу знімати», — пояснює він. Вони разом заснували фотоагентство під назвою The Gate Agency, яке згодом розрослось у великий колектив й, по суті, у продакшн з багатим портфолію.
«Я трошечки розчарувався, адже багато моїх друзів не пішли служити в армію, — зізнається Євген, — проте приємною несподіванкою є те, що інколи колишніх колег я зустрічаю на фронті у пікселі».
Останній рік перед початком війни для Євгена Борисовського став періодом змін і нових пошуків. Покинувши агентство, він вирішив зосередитися на зйомках спорту та реалізації особистих проєктів. «Ми трошки розійшлися у поглядах з колегами по агентству, і я більше зосередився на собі та індивідуальній роботі, — згадує він, — Важко було починати все з початку. Тоді прийшло розуміння важливості бренду власного імені, у яке я сильно не вкладався. По суті, взагалі не вкладався. Пошуком клієнтів займалось агентство, я був просто виконавцем».
Такий поворот не був випадковим. Євген завжди шукав нові можливості для саморозвитку. «Мені подобалось знімати спорт, саме через динамічність та емоції, за його віддачу, перемоги та поразки. Тому за рік до війни, я здебільшого знімав спортивні заходи, – ділиться Борисовський, – Там же я знайшов чимало нових друзів, які допомагають мені і зараз».
Євген мобілізувався до Збройних сил України 26 лютого 2022 року, переживши емоційні труднощі на початку війни: «Я просто не міг сидіти на місці. Це був і страх, але і бажання щось робити. Я пішов у найближчий військомат, мені дали півтори години на збори. Перші дні у навчальному центрі реально ходиш і відчуваєш, що настільки емоційно важко, що хочеш не те що розплакатися, а й кричати та вити. Але не можеш». Євген згадав, як, готуючись до мобілізації, просто взяв з дому камеру, яка згодом стала важливим інструментом у його роботі: «Поспіхом збираючи рюкзак, батько сказав мені, аби я взяв з собою маленьку камеру «Фуджі S-10». На 12-й день мого перебування на Яворівському полігоні, нас поспіхом відправили по своїм військовим частинам. Зранку ми дізналися, що по нашим казармам й по полігону був масштабний ракетний обстріл. Доля відвела. Я потрапив в 71-шу окрему єгерську бригаду, де мене призначили командиром взводу БПЛА, неофіційно. Бо чекали на зміни в штат. Мабуть камеру я дістав з баулу лише через кілька місяців, бо керівництву потрібні були фотозвіти з навчань і фотографувати на телефон не хотілось. От і доклацався, що через рік мене перевели в новостворену артилерійську бригаду на посаду начальника пресслужби, хоча я і казав, що не готовий і не хочу. Але ж це армія. Тут нема такого хочу чи не хочу».
Досвіди, накопичені Євгеном, зійшлися в єдине ціле, коли розпочалась війна в Україні. Сьогодні його робота в армії та фотографії це не тільки фіксація моментів, але й передача атмосфери війни. «Мені важливо, щоб фотографії розповідали історії, які я бачу на фронті. Передавала атмосферу. Це не просто знімки, це свідчення. Війна доволі кінематографічна, якщо можна так висловитися. Тут живописні й страшні «декорації» та колоритні й харизматичні «актори». Не думаю, що майбутні екранізації нашої боротьби зможуть все це передати. Але я бачу війну обмежено, лише шматок, у рамках відповідальності своєї бригади», – підкреслює він.
Євген не прихильник фотографії, яка не несе в собі історії. Він робить знімки для себе та для підрозділу: «Ці фотографії — для хлопців, які воюють. Вони радіють, коли бачать свої знімки, бо це підіймає бойовий дух». Багато знімків залишається лише на згадку, а деякі бійці навіть просять зробити портрети в новій формі для особистих цілей, наприклад, для профілю в Tinder.
«Я завжди роблю папочку з фото для хлопців і заливаю їх в чати, адже важливо бути частиною підрозділу, на одній хвилі з ними», — розповідає фотограф. Це дозволяє Євгену зберегти баланс між професійною діяльністю та інтеграцією в життя військових, з якими служить.
Війна вплинула на його стиль: зображення стали більш мінімалістичними. «Тепер у мене мінімальна постобробка. Бо тут кольори самі по собі гарні й самодостатні і їх мало. Трохи помаранчевого і багато сірого, зеленого й чорного», – каже Євген. «Мені завжди здавалося, що мої фотографії не достатньо яскраві по кольорах», – зізнається Євген. Перед початком війни він навіть записався на курси колористики, щоб удосконалити свої навички. Однак війна змінила його плани. «На друге заняття почалася війна, і я залишився в тій тональності, яка була. Доля не тримає мене в моїй палітрі», – згадує він.
Борисовський зізнається, що інколи відчуває «творчу депресію». В ЗСУ пресофіцер має бути універсальним: писати тексти, робити фото й знімати відео. Він служить в артилерії, де кількість можливих об’єктів для зйомки обмежена. «У нас пара різновидів гармат, і вибір, що знімати, не дуже великий», — пояснює Євген.
Він порівнює свою роботу з роботою колег-журналістів, які мають змогу подорожувати по всій лінії фронту. «Відчуваю професійну заздрість», — зізнається Борисовський.
Робота фотографа на війні супроводжується цензурою. Борисовський служить в десантно-штурмових військах, де світлини, що потрапляють на офіційні сторінки бригади, мають проходити перевірку. «Фото, які ви бачите на сторінках бригади, є компромісними: вони одночасно передають атмосферу і задовольняють начальство і, головне, не підставляють хлопців», – пояснює він.
Та разом з тим Євген створює окремі кадри для своїх побратимів, які не публікуються офіційно. Це дозволяє йому зберегти частину власної творчої свободи та водночас задовольнити вимоги військових. «Не можеш зняти одним кадром — йди в оператори», — жартує він, говорячи про власну мотивацію та бажання знімати якнайкраще зокрема в умовах бойових дій.
Євген розмірковує про своє місце під час війни. «На жаль, я недооцінюю свою роль у цій війні, бо відчуваю себе трохи як тікток-офіцер», — говорить він. Борисовський наголошує, що, хоча його професія важлива, він почувається роздвоєним: «Я і не тиловик, але і не бойовий — катаюся між позиціями, знімаю і повертаюся назад. Інколи не бачу сенсу у своїй роботі, бо хлопці роблять значно важливіший внесок у боротьбу. Ти робиш нереально живописне фото, яке передає атмосферу, але потім відкладаєш камеру і йдеш допомагати хлопцям».
.jpeg)
Попри це, Євген Борисовський підкреслює: «Ці фотографії можуть і не змінити погоди, вони можуть ніколи й не публікуватися, але вони важливі для людей, які на них зображені, і для історії», — каже він.
Попри серйозність війни, інколи саме прості моменти знаходять найбільший відгук у суспільстві. Однією з найбільш популярних робіт Борисовського стала серія фото, де військовий годував кота борщем. «Ця фотографія, цей фотосет — попри всі мої старання на війні, був найпопулярніший», — згадує Борисовський. Це підкреслює важливість навіть дрібних моментів людяності, які допомагають створити емоційний зв’язок між військовими та громадськістю.
Для Борисовського фотографія завжди була способом відкривати нові світи й досліджувати різні життєві ситуації. «Фотографії дають тобі змогу потрапляти в такі місця, які простим смертним не доступні», — говорить він, наголошуючи на унікальній можливості опинятися в найрізноманітніших локаціях.
Робота, яку Євген виконував до війни, природно перетекла в ту, що він робить зараз на фронті. Але війна додала нові виклики, зокрема необхідність знімати відео, яке тепер важливе для військового керівництва. «І ти намагаєшся однією булкою на двох стільцях сидіти», — жартує Борисовський, розповідаючи про те, як важко обирати між фотографією та відео в критичні моменти.
Борисовський підкреслює, що хоча відео швидше привертає увагу, фотографія має більше значення у довгостроковій перспективі. «Фотографія — вона одна, ти на неї глянув і її можна ілюструвати багато де, — стверджує він, — Водночас відео швидко забувається. Можна вкласти душу, намонтувати на кілька хвилин відео, а його ніхто не дивиться до кінця і ти не розумієш чому».
Робота пресофіцера Євгена Борисовського полягає у супроводі журналістів, проте це не завжди приносить задоволення. Як він зізнається: «І ти чуєш, які питання вони задають. Тактико-технічні характеристики гармати і т.д. Це реально інколи засмучує. Чому не говорити про життя, про особисте? Про людей? Про щось глибше?»
Євген надає перевагу роботі з західними журналістами, які, на його думку, більше зосереджуються на людських історіях. «Мені подобається працювати із західними журналістами, вони розмовляють реально про життя. Вони ставлять бійцям такі запитання, на які і я б сам відповів: «Як ти реагуєш на те, що твої однокласники не пішли воювати? Про соціум, про майбутнє, переживання, про рідний дім», — говорить він. Ці діалоги допомагають не лише розповісти про війну, але й висвітлити особисті переживання бійців.
Євген описує свій внутрішній конфлікт, коли працює в небезпечних умовах: «Померти за 150 лайків. Ну кому воно треба? Але це частина роботи». Його самоіронія відображає складнощі, з якими інколи стикаються пресофіцери під час виконання своїх обов’язків.
Євген Борисовський продовжує служити у ЗСУ та працювати у сфері візуального мистецтва, незважаючи на виклики, які приносить сучасна ситуація. Війна та соціальні зміни змушують кожного переосмислювати свої пріоритети, але Борисовський залишається вірним своєму покликанню. «В 2022-му році я намагався взяти в руки автомат, але доля все одно підсовує мені фотоапарат. Може досі чинити спротив цьому? Війна, як би це жахливо не звучало, і гарна, і страшна одночасно. Це те, що у мені завжди викликало певні творчі збудження, коли ти бачиш всі ці декорації, розруху. Ти готовий затриматися тут. Ти намагаєшся якомога краще передати цю страшну війну. Навіть у разі демобілізації, певен, мені б хотілося повернутися й знімати історію нашою боротьби, але вже більш вільно, не обмежуючись районом виконання», — говорить він.
Також Євген мріє знімати природні катастрофи, такі як цунамі чи торнадо, відзначаючи, що йому цікаво було б побачити це на власні очі. «Я б хотів зробити такі кадри, перебуваючи всередині стихії. Але з цими бажаннями мені, мабуть, варто звернутися до певних спеціалістів», — жартує Євген.
Євген Борисовський — на даний час начальник відділення комунікацій 148 окремої артилерійської бригади ДШВ ЗСУ. 26 лютого 2022 року пішов добровольцем. У квітні 2023 року переведений в артилерійську бригаду на посаду пресофіцера. До 2016 року фотографію сприймав як хобі та додатковий заробіток, допоки Григорій Веприк не запропонував створити власне фотоагентство The Gate Agency, яке б спеціалізувалось на бізнес-фотографії та зйомках виробництв.
Інстаграм Євгена Борисовського.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Євген Борисовський, новий учасник Української асоціації професійних фотографів, поєднує в собі дві іпостасі: військовослужбовця та фотографа. Призначений на посаду начальника відділення комунікації 148-ї окремої артилерійської Житомирської бригади, він ніколи не планував обирати кар'єру ні військовослужбовця, ні фотографа, однак і життя, і війна розпорядились інакше.
«Свого часу я бажав мати стабільну зарплату та сидіти в офісі, ніж займатися творчістю з нестабільним прибутком. Тому фотографія залишалася хобі, яке час від часу приносило додатковий заробіток. Втім, хобі таки взяло гору майже 10 років тому. Навіть війна замість автомата таки поклала фотоапарат в руки», — каже Євген.
Перша закоханість у фотографію прийшла до Євгена в дитинстві, коли його батько робив аматорські фото їх із сестрою. «Ми з ним проявляли фотографії в червоній кімнаті. Це вже тоді створювало тісні зв'язки, але серйозно я до цього не ставився», — згадує фотограф. Поворотним моментом став 1998 рік, коли батько придбав дзеркальну камеру «Олімпус» на 1,4 мегапікселя. «Ці фотографії у мене досі зберігаються на комп’ютері.Можна вважати мене архіваріусом шкільних спогадів нашого 10-Г та 11-Г класу. Це зараз у нас камера в телефоні і ми робимо багато непотрібних фотографій впродовж дня. Тоді ж треба було носити два окремих девайса», — говорить він про свої перші роботи.
В кінці 2000-х замість так-званої «мильниці» була вже дзеркальна камера, яка час від часу працювала ключем до безкоштовних входів на фестивалі чи дискотеки. «Тоді я зрозумів, що камера відкриває певні двері. Я пам’ятаю, як на фестивалі «Чайка» мене пропустили на сцену, адже я був з камерою. Це було неймовірно стояти там і бачити тисячі людей», – розповідає він.
У 2008 році Євген Борисовський зробив важливий крок у своїй кар'єрі: почав працювати редактором політичного ток-шоу на телеканалі «Інтер». Крім стандартної роботи, він знімав бекстейджі — залаштункові моменти програми. Саме там Євген зустрів свого першого наставника — штатного фотографа з топовим на той час фотоапаратом Nikon з відповідним набором оптики. «Хоч він того не знає, але він фактично став моїм ментором. Бо пояснював, що таке хороше та погане фото», — згадує Євген. Завдяки цій зустрічі та співпраці він осягнув, як можна заробляти на фотографії й перетворити її з хобі на професію. Зйомки бекстейджів політичних ток-шоу привели Євгена до знайомств з пресслужбами гостей і згодом, після закриття проекту на «Інтері», він отримав пропозицію працювати особистим фотографом віцепрем’єр-міністра. «Це був важливий крок, відмовитися від офісу й зробити хобі роботою. Це була гарна школа й досвід. Постійні відрядження й швидкий темп роботи», — каже Євген.
В 2014-му він отримав пропозицію стати телеоператором, що стало для нього новим викликом. «Часто фотографи переходять в оператори. В перші місяці роботодавець був незадоволений, бо я взагалі не шарив, скільки секунд тримати плани на відео. Бо обіцяли навчити, пояснити, почати зі студії, а вийшло так, що мені видали камеру ввечері і сказали, що зранку на зйомку», — розповідає Євген. Для фотографа стало несподіванкою, що на телебаченні не все так просто, як він думав: «Режисери беруть перший-ліпший план, і він виявляється найгіршим. Я мислив, як фотограф, наклацав серії, зробив дублі й з цього можна обирати спокійно. У мене на початках було багато бракованого матеріалу».
У процесі роботи в Верховній Раді Євген познайомився з дівчиною-фотографкою Лерою, а також з хлопцем Григорієм Веприком, який запропонував створити фотоагентство. «Тоді я вже для себе вирішив, що фотографія мені таки ближче, ніж робота оператора новин на телебаченні і я просто шукав можливість змінити фах. Я сказав, що ведення переговорів й пошук клієнтів — це не моя справа, проте я можу знімати», — пояснює він. Вони разом заснували фотоагентство під назвою The Gate Agency, яке згодом розрослось у великий колектив й, по суті, у продакшн з багатим портфолію.
«Я трошечки розчарувався, адже багато моїх друзів не пішли служити в армію, — зізнається Євген, — проте приємною несподіванкою є те, що інколи колишніх колег я зустрічаю на фронті у пікселі».
Останній рік перед початком війни для Євгена Борисовського став періодом змін і нових пошуків. Покинувши агентство, він вирішив зосередитися на зйомках спорту та реалізації особистих проєктів. «Ми трошки розійшлися у поглядах з колегами по агентству, і я більше зосередився на собі та індивідуальній роботі, — згадує він, — Важко було починати все з початку. Тоді прийшло розуміння важливості бренду власного імені, у яке я сильно не вкладався. По суті, взагалі не вкладався. Пошуком клієнтів займалось агентство, я був просто виконавцем».
Такий поворот не був випадковим. Євген завжди шукав нові можливості для саморозвитку. «Мені подобалось знімати спорт, саме через динамічність та емоції, за його віддачу, перемоги та поразки. Тому за рік до війни, я здебільшого знімав спортивні заходи, – ділиться Борисовський, – Там же я знайшов чимало нових друзів, які допомагають мені і зараз».
Євген мобілізувався до Збройних сил України 26 лютого 2022 року, переживши емоційні труднощі на початку війни: «Я просто не міг сидіти на місці. Це був і страх, але і бажання щось робити. Я пішов у найближчий військомат, мені дали півтори години на збори. Перші дні у навчальному центрі реально ходиш і відчуваєш, що настільки емоційно важко, що хочеш не те що розплакатися, а й кричати та вити. Але не можеш». Євген згадав, як, готуючись до мобілізації, просто взяв з дому камеру, яка згодом стала важливим інструментом у його роботі: «Поспіхом збираючи рюкзак, батько сказав мені, аби я взяв з собою маленьку камеру «Фуджі S-10». На 12-й день мого перебування на Яворівському полігоні, нас поспіхом відправили по своїм військовим частинам. Зранку ми дізналися, що по нашим казармам й по полігону був масштабний ракетний обстріл. Доля відвела. Я потрапив в 71-шу окрему єгерську бригаду, де мене призначили командиром взводу БПЛА, неофіційно. Бо чекали на зміни в штат. Мабуть камеру я дістав з баулу лише через кілька місяців, бо керівництву потрібні були фотозвіти з навчань і фотографувати на телефон не хотілось. От і доклацався, що через рік мене перевели в новостворену артилерійську бригаду на посаду начальника пресслужби, хоча я і казав, що не готовий і не хочу. Але ж це армія. Тут нема такого хочу чи не хочу».
Досвіди, накопичені Євгеном, зійшлися в єдине ціле, коли розпочалась війна в Україні. Сьогодні його робота в армії та фотографії це не тільки фіксація моментів, але й передача атмосфери війни. «Мені важливо, щоб фотографії розповідали історії, які я бачу на фронті. Передавала атмосферу. Це не просто знімки, це свідчення. Війна доволі кінематографічна, якщо можна так висловитися. Тут живописні й страшні «декорації» та колоритні й харизматичні «актори». Не думаю, що майбутні екранізації нашої боротьби зможуть все це передати. Але я бачу війну обмежено, лише шматок, у рамках відповідальності своєї бригади», – підкреслює він.
Євген не прихильник фотографії, яка не несе в собі історії. Він робить знімки для себе та для підрозділу: «Ці фотографії — для хлопців, які воюють. Вони радіють, коли бачать свої знімки, бо це підіймає бойовий дух». Багато знімків залишається лише на згадку, а деякі бійці навіть просять зробити портрети в новій формі для особистих цілей, наприклад, для профілю в Tinder.
«Я завжди роблю папочку з фото для хлопців і заливаю їх в чати, адже важливо бути частиною підрозділу, на одній хвилі з ними», — розповідає фотограф. Це дозволяє Євгену зберегти баланс між професійною діяльністю та інтеграцією в життя військових, з якими служить.
Війна вплинула на його стиль: зображення стали більш мінімалістичними. «Тепер у мене мінімальна постобробка. Бо тут кольори самі по собі гарні й самодостатні і їх мало. Трохи помаранчевого і багато сірого, зеленого й чорного», – каже Євген. «Мені завжди здавалося, що мої фотографії не достатньо яскраві по кольорах», – зізнається Євген. Перед початком війни він навіть записався на курси колористики, щоб удосконалити свої навички. Однак війна змінила його плани. «На друге заняття почалася війна, і я залишився в тій тональності, яка була. Доля не тримає мене в моїй палітрі», – згадує він.
Борисовський зізнається, що інколи відчуває «творчу депресію». В ЗСУ пресофіцер має бути універсальним: писати тексти, робити фото й знімати відео. Він служить в артилерії, де кількість можливих об’єктів для зйомки обмежена. «У нас пара різновидів гармат, і вибір, що знімати, не дуже великий», — пояснює Євген.
Він порівнює свою роботу з роботою колег-журналістів, які мають змогу подорожувати по всій лінії фронту. «Відчуваю професійну заздрість», — зізнається Борисовський.
Робота фотографа на війні супроводжується цензурою. Борисовський служить в десантно-штурмових військах, де світлини, що потрапляють на офіційні сторінки бригади, мають проходити перевірку. «Фото, які ви бачите на сторінках бригади, є компромісними: вони одночасно передають атмосферу і задовольняють начальство і, головне, не підставляють хлопців», – пояснює він.
Та разом з тим Євген створює окремі кадри для своїх побратимів, які не публікуються офіційно. Це дозволяє йому зберегти частину власної творчої свободи та водночас задовольнити вимоги військових. «Не можеш зняти одним кадром — йди в оператори», — жартує він, говорячи про власну мотивацію та бажання знімати якнайкраще зокрема в умовах бойових дій.
Євген розмірковує про своє місце під час війни. «На жаль, я недооцінюю свою роль у цій війні, бо відчуваю себе трохи як тікток-офіцер», — говорить він. Борисовський наголошує, що, хоча його професія важлива, він почувається роздвоєним: «Я і не тиловик, але і не бойовий — катаюся між позиціями, знімаю і повертаюся назад. Інколи не бачу сенсу у своїй роботі, бо хлопці роблять значно важливіший внесок у боротьбу. Ти робиш нереально живописне фото, яке передає атмосферу, але потім відкладаєш камеру і йдеш допомагати хлопцям».
Попри це, Євген Борисовський підкреслює: «Ці фотографії можуть і не змінити погоди, вони можуть ніколи й не публікуватися, але вони важливі для людей, які на них зображені, і для історії», — каже він.
Попри серйозність війни, інколи саме прості моменти знаходять найбільший відгук у суспільстві. Однією з найбільш популярних робіт Борисовського стала серія фото, де військовий годував кота борщем. «Ця фотографія, цей фотосет — попри всі мої старання на війні, був найпопулярніший», — згадує Борисовський. Це підкреслює важливість навіть дрібних моментів людяності, які допомагають створити емоційний зв’язок між військовими та громадськістю.
Для Борисовського фотографія завжди була способом відкривати нові світи й досліджувати різні життєві ситуації. «Фотографії дають тобі змогу потрапляти в такі місця, які простим смертним не доступні», — говорить він, наголошуючи на унікальній можливості опинятися в найрізноманітніших локаціях.
Робота, яку Євген виконував до війни, природно перетекла в ту, що він робить зараз на фронті. Але війна додала нові виклики, зокрема необхідність знімати відео, яке тепер важливе для військового керівництва. «І ти намагаєшся однією булкою на двох стільцях сидіти», — жартує Борисовський, розповідаючи про те, як важко обирати між фотографією та відео в критичні моменти.
Борисовський підкреслює, що хоча відео швидше привертає увагу, фотографія має більше значення у довгостроковій перспективі. «Фотографія — вона одна, ти на неї глянув і її можна ілюструвати багато де, — стверджує він, — Водночас відео швидко забувається. Можна вкласти душу, намонтувати на кілька хвилин відео, а його ніхто не дивиться до кінця і ти не розумієш чому».
Робота пресофіцера Євгена Борисовського полягає у супроводі журналістів, проте це не завжди приносить задоволення. Як він зізнається: «І ти чуєш, які питання вони задають. Тактико-технічні характеристики гармати і т.д. Це реально інколи засмучує. Чому не говорити про життя, про особисте? Про людей? Про щось глибше?»
Євген надає перевагу роботі з західними журналістами, які, на його думку, більше зосереджуються на людських історіях. «Мені подобається працювати із західними журналістами, вони розмовляють реально про життя. Вони ставлять бійцям такі запитання, на які і я б сам відповів: «Як ти реагуєш на те, що твої однокласники не пішли воювати? Про соціум, про майбутнє, переживання, про рідний дім», — говорить він. Ці діалоги допомагають не лише розповісти про війну, але й висвітлити особисті переживання бійців.
Євген описує свій внутрішній конфлікт, коли працює в небезпечних умовах: «Померти за 150 лайків. Ну кому воно треба? Але це частина роботи». Його самоіронія відображає складнощі, з якими інколи стикаються пресофіцери під час виконання своїх обов’язків.
Євген Борисовський продовжує служити у ЗСУ та працювати у сфері візуального мистецтва, незважаючи на виклики, які приносить сучасна ситуація. Війна та соціальні зміни змушують кожного переосмислювати свої пріоритети, але Борисовський залишається вірним своєму покликанню. «В 2022-му році я намагався взяти в руки автомат, але доля все одно підсовує мені фотоапарат. Може досі чинити спротив цьому? Війна, як би це жахливо не звучало, і гарна, і страшна одночасно. Це те, що у мені завжди викликало певні творчі збудження, коли ти бачиш всі ці декорації, розруху. Ти готовий затриматися тут. Ти намагаєшся якомога краще передати цю страшну війну. Навіть у разі демобілізації, певен, мені б хотілося повернутися й знімати історію нашою боротьби, але вже більш вільно, не обмежуючись районом виконання», — говорить він.
Також Євген мріє знімати природні катастрофи, такі як цунамі чи торнадо, відзначаючи, що йому цікаво було б побачити це на власні очі. «Я б хотів зробити такі кадри, перебуваючи всередині стихії. Але з цими бажаннями мені, мабуть, варто звернутися до певних спеціалістів», — жартує Євген.
Євген Борисовський — на даний час начальник відділення комунікацій 148 окремої артилерійської бригади ДШВ ЗСУ. 26 лютого 2022 року пішов добровольцем. У квітні 2023 року переведений в артилерійську бригаду на посаду пресофіцера. До 2016 року фотографію сприймав як хобі та додатковий заробіток, допоки Григорій Веприк не запропонував створити власне фотоагентство The Gate Agency, яке б спеціалізувалось на бізнес-фотографії та зйомках виробництв.
Інстаграм Євгена Борисовського.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
