Перше вересня. Вулиця біля станції метро «Академіка Павлова» в Харкові. Понад десять вибухів (точно почнемо рахувати їх замість овець, коли не зможемо заснути) — зо десять хвилин після них. Цей знімок зробив фотограф Георгій Іванченко. Тої миті, коли пролунали вибухи (уже хтось рахує), він сидів у харківській кав’ярні й одразу ж виїхав туди, прямуючи на дим. На місці вже працювали медики, і вони вже потрапили під повторний російський обстріл, коли надавали допомогу потерпілим харків’янам.
Неможливий, аби охопити його вповні, але цілком очевидний день війни, і руйнівні обставини, у яких час не зупиняється, але мить сковує око. Троє медиків. Двоє котять ноші, на яких лежить їхній колега — він чи говорить до одного із них, чи оглядає свою поранену ногу. Чоловік, який тягне ноші попереду, видається, уже готується затягнути їх всередину швидкої, а той, який позаду, можливо, слухає пораненого. Знімок видається спонтанним і стрімким: люди ніби рухаються через увесь кадр прямісінько в розчинені двері швидкої, яка от-от має рушити, і поки дивишся на них, то тільки й чекаєш удару дверей, зачинених у знервованому поспіху.
У той день уламки поранили двох медиків. Медик на ношах — це лікар-анестезіолог Дмитро Піддубний, пізніше його ногу прооперують. Його колегу 21-річного Євгена Юрка, студента п’ятого курсу медичного й фельдшера швидкої, поранило в голову. Харків’яни збирали гроші на лікування хлопця, але за кілька днів Євген помер у лікарні.
Це — перше вересня. День, коли українські діти пішли до школи, зокрема й у Харкові. Бо так є, коли постійно живеш у війні: скільки би не нарахували вибухів, діти підуть до школи чи вчитимуться вдома (багато дітей у Харкові вчиться в метро), дорослі вийдуть на роботу, й усі вони ляжуть спати в себе вдома, хоч ніхто їм тут нічого не гарантує. Тими, цими чи іншими днями діти повертаються до навчання і у різних країнах світу. І на котромусь уроці, наприклад, уроці права, вони дізнаються, що після Другої Світової війни цивілізований світ побудував такий лад, який обов’язково їх захистить.
Перше вересня — День знань. Наприклад, знань про те, що Женевська конвенція передбачає безумовний захист медиків. Чи про те, що держава, яка утримує військовополонених, має заохочувати їх до «інтелектуальних та розважальних занять». Або про те, що обстріли міст, розстріли й позасудові страти можна засудити дуже по-різному: гостро, різко, сміливо, рішуче, категорично, твердо й ще усіляко.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст: Віра Курико
Фото: Георгій Іванченко
Перше вересня. Вулиця біля станції метро «Академіка Павлова» в Харкові. Понад десять вибухів (точно почнемо рахувати їх замість овець, коли не зможемо заснути) — зо десять хвилин після них. Цей знімок зробив фотограф Георгій Іванченко. Тої миті, коли пролунали вибухи (уже хтось рахує), він сидів у харківській кав’ярні й одразу ж виїхав туди, прямуючи на дим. На місці вже працювали медики, і вони вже потрапили під повторний російський обстріл, коли надавали допомогу потерпілим харків’янам.
Неможливий, аби охопити його вповні, але цілком очевидний день війни, і руйнівні обставини, у яких час не зупиняється, але мить сковує око. Троє медиків. Двоє котять ноші, на яких лежить їхній колега — він чи говорить до одного із них, чи оглядає свою поранену ногу. Чоловік, який тягне ноші попереду, видається, уже готується затягнути їх всередину швидкої, а той, який позаду, можливо, слухає пораненого. Знімок видається спонтанним і стрімким: люди ніби рухаються через увесь кадр прямісінько в розчинені двері швидкої, яка от-от має рушити, і поки дивишся на них, то тільки й чекаєш удару дверей, зачинених у знервованому поспіху.
У той день уламки поранили двох медиків. Медик на ношах — це лікар-анестезіолог Дмитро Піддубний, пізніше його ногу прооперують. Його колегу 21-річного Євгена Юрка, студента п’ятого курсу медичного й фельдшера швидкої, поранило в голову. Харків’яни збирали гроші на лікування хлопця, але за кілька днів Євген помер у лікарні.
Це — перше вересня. День, коли українські діти пішли до школи, зокрема й у Харкові. Бо так є, коли постійно живеш у війні: скільки би не нарахували вибухів, діти підуть до школи чи вчитимуться вдома (багато дітей у Харкові вчиться в метро), дорослі вийдуть на роботу, й усі вони ляжуть спати в себе вдома, хоч ніхто їм тут нічого не гарантує. Тими, цими чи іншими днями діти повертаються до навчання і у різних країнах світу. І на котромусь уроці, наприклад, уроці права, вони дізнаються, що після Другої Світової війни цивілізований світ побудував такий лад, який обов’язково їх захистить.
Перше вересня — День знань. Наприклад, знань про те, що Женевська конвенція передбачає безумовний захист медиків. Чи про те, що держава, яка утримує військовополонених, має заохочувати їх до «інтелектуальних та розважальних занять». Або про те, що обстріли міст, розстріли й позасудові страти можна засудити дуже по-різному: гостро, різко, сміливо, рішуче, категорично, твердо й ще усіляко.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст: Віра Курико
Фото: Георгій Іванченко
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
