Думається і не про колір навіть (тільки от чи білий буває таким білим), а і про те, чи пристойно йти таким чистим опівдні 8 липня, коли росіяни ось-ось обстріляли дитячу лікарню «Охматдит» і район біля метро Лук’янівська в Києві. І йдеться лише про декілька ракет із тридцяти восьми, які полетіли на різні українські міста.
Думається, звідки й куди прямує чоловік. Лише цей, хоч на знімку їх чимало. Один говорить телефоном, притулившись до металевої огорожі на бордюрі, інший йде тротуаром, порівнюючись із побитим мерседесом, ліворуч ще один стоїть під вивіскою, у якій розпізнаю тільки Euro. Устеленою уламками дорогою простує чоловік у піксельних штанях — військовий. Чоловік у білій кепці. Чоловік у чорних окулярах. Ще один спирається на вкриту пилом автівку, мабуть, його. Усі, окрім останнього, видається, не прямі свідки.
Отой перший, що говорив телефоном, бачила його пізніше в центрі інших фото, свідомо шукаючи чоловіка в білому, аби вирішити всі свої питання до нього. Лишень погляд ніяк не хапається за чоловіка з мобільним. Ні про кого не думаю, лише про того, який майже в центрі, який зацікавив автора знімка — фотографа В’ячеслава Ратинського.
Замість думати про те, що ж лишається поза кадром (жінка плаче, двоє на тротуарі, різкий поліцейський у помаранчевому жилеті, подруга, яка виводить двох малих із рюкзаками з дому, показуючи, аби ті не ступали на скло — тобто все таке притаманне людям, на яких скинули ракети), думаю про чоловіка, що мені його показали.
Замість думати, що стається далі, думаю про білість. І не тільки про те, чи пристойно бути такому білому й чистому опівдні, коли на тебе скинули ракети, а і про те, чи пристойно так дивитися й думати, як я дивлюся і думаю.
Думається про іншого чоловіка за п’ятнадцять хвилин швидкого ходу звідси, того, що ходить руїнами відділення дитячої лікарні. Він теж у білому, але його білий — кривавий. І викликає повагу — як білий лікаря. У такому білому є щось від всепрощаючого почуття. Лікарі й самі це знають, можливо, через це лікарка психіатрії в окупації під Черніговом через день виходила до російських солдатів саме в білому халаті, аби ті пропустили до них авто з водою, їжею та ліками. Вона не прала халат уже два тижні (не мала як), тож він радше сірий, а все ж лишається пристойним лікарським білим, яким, видається, можна захиститися навіть від кулі (не можна ні від чого).
Думається про янголів, звісно, бо як можна бути такому білому в тій металевій сірості, яка западає навіть на сонячні вулиці щойно після обстрілу.
Думається про чоловіка та жінку, повз яких ішла по сорока хвилинах після удару, а вони сиділи за столиком на терасі й пили каву, роздивляючись одне одного. Скатертина на столику — біла. Жінчині туфлі на маленькому широкому каблуку — білі. Увечері несвідомо відміряла відстань від них до умовного місця чоловіка в білому — 850 метрів від металевої сірості, що не спускається, а падає на вулицю, а звалюється слідом за бомбою чи ракетою.
Думається і про їхній білий, і як їм отут сидиться, чи не заважають сирени швидких, сигнали авто, що не можуть роз’їхатися в довжелезному тісному заторі, усі ці люди, які сунуть до місця обстрілу чи від нього, і я, що так непристойно спиняє на них погляд.
Думається, чи вони прийшли до удару чи після. Думається, що я робила в ту мить, але тут не треба надто напружуватися, я знаю, що робила — непристойно гучно сміялася.
Думається про двох чоловіків. Про чоловіка в чистому білому на знімку, і про чоловіка в закривавленому білому в «Охматдиті» на інших знімках. Щось таке різне думається, так ніби хтось довгим нігтем шкребе по шкільній дошці. Можливо, це лише припущення, що із чоловіком у білому сьогодні непристойно нічого не сталося, а із чоловіком у пристойно білому — сталося забагато. Але є ще завтра. І, як писала моя подруга, письменниця Вікторія Амеліна, у своїх перших і останніх віршах, перш ніж її убила ракета: «Сьогодні не ти. Відбій».
Думаючи про білість, думаю про таку близькість слова до болісності, і про те, що чую себе непристойно сьогодні саме я, бо зі мною сьогодні непристойно нічого не сталося.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Текст Віри Курико
Фото В'ячеслава Ратинського
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
