Фотографка зі Львова Марта Сирко створила серію світлин з українськими ветеранами, які втратили кінцівки на війні. Свій проєкт «Скульптурний» авторка присвятила мистецтву за мотивами давньогрецьких статуй. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує розмову з авторкою та її світлини.
— Марто, ким ви самі себе позиціонуєте? Хто ви?
— По суті, все життя я займаюся фотографією, тому позиціоную себе як фотограф. Також я захоплююсь історією мистецтва, зокрема викладаю історію мистецтва.
— Розкажіть, над якими проєктами ви працювали до повномасштабного російського вторгнення?
— Так склалося, що впродовж десяти років я фотографувала весь час у стилі ню. Я працювала з тілесністю. Але десь із 2019–2020 років до мене прийшло глибше усвідомлення тілесності й прийняття. Тіла́ людей дуже різноманітні. Оце модне слово «diversity» прийшло і до мене, тож я почала вивчати його з допомогою фотографії. Я фотографувала старших людей оголеними, зокрема своїх бабусю з дідусем. Вони не мали вибору і погодилися на зйомку, але тільки через те, що їм подобалося, що я роблю. Мені здається, я естетизую будь-яке тіло, до якого доторкаюся. Можливо, це вплив Ренесансу чи бароко. Я намагаюся будь-яке тіло подати більш живописно й естетично. Навіть якщо це документалістика, я все ж хочу додати якусь ноту арту.
Також я знімала різні проєкти з дітками з синдромом Дауна. Це теж був для мене виклик. Коли я задумувалась про материнство, у мене виникало багато внутрішніх питань, і таким чином утворився проєкт, який називався «Сонце всередині». Зараз, до речі, дійшли до того, що вже не можна називати діток з синдромом Дауна «сонячними». Я з цим погоджуюсь. Мені подобається те, що я зараз бачу в суспільстві стосовно інклюзії: ми вчимося правильно говорити, мислити та співіснувати між собою.
Для себе я відкрила багато моментів. Наприклад, люди не могли прийняти те, що я фотографувала жінку, на їхній погляд, із надлишковою вагою. Вона займалася спортом, їй подобалось її тіло, вона жила щасливо, проте її повнота людям муляла око. Мені було цікаво, чому люди на це так реагують. Потім я знімала жінку, яка мала величезні рубці та розтягнуту шкіру після народження дитини і, наприклад, до неї було значно позитивніше ставлення. У мене виникало багато питань також щодо фемінізму і його розвитку в Україні. А потім сталася велика війна.
— Люди, які приходять до вас на фотосесії, впевнені в собі чи вразливі? Ваші фотографії допомагають їм якось по-іншому подивитися на себе? Можливо, прийняти себе?
— У мене завжди була більша емпатія до жінок, тому що так склалося, що у нашій культурі, все-таки існує певне ставлення до зовнішності. Люди живуть з комплексами. Я не думала, що буду з цим якось пов'язана і працювати ще й психологічно: намагатись розкрити людину під час зйомки й акцентувати на красивих частинах її тіла, естетично привабливих. Ніколи не думала, що буду пояснювати жінці, що вона красива й у неї немає проблем. Мені зустрічались жінки, яких довелось переконувати: «Ти просто зустріла не ту людину. Вона зламала тобі психіку, а ламати було нічого, бо в тебе все добре. З тобою все гаразд! Ти занадто придираєшся!». Під час фотосесій я завжди намагаюся підтримати своїх героїв, пояснити їм, що все гарно. Загалом мені завжди дуже хочеться сказати, що всі люди красиві, щоб вони спокійно жили.
— Можливо, вам згадається якась історія героя чи героїні, коли людина побачила власні фотографії й змінила ставлення до себе?
— Я пам'ятаю, що я знімала старшу жінку, і їй не сподобались фотографії, але вони не сподобалися їй не з технічної точки зору. Вона пояснювала, що дівчата в інстаграмі, яких я фотографую, виглядають не так. Для мене це був переломний момент. Я зрозуміла, що мені потрібно максимально акцентувати на реальності, на тому, якою людина є. Відтоді багато що змінилося. Наприклад, у мене була ситуація, коли дівчина з четвертою стадією сколіозу хотіла влаштувати собі зйомку на пам'ять перед операцією з виправлення хребта. Вона хотіла запам’ятати, як вона виглядала. І їй сподобалися роботи, вона їх публікувала. При тому, що у нас заведено приховувати такі моменти. Мені здається, що це абсолютно нормально. Ми всі різні.
— Як виникла ідея проєкту «Скульптурний»?
— В останні місяці перед вторгненням росіян я співпрацювала з атлетами. Мої роботи були представлені на виставках, і люди питали: «Це справжня людина чи скульптура?». Це відклалося у моїй голові. Тому я можу сказати, що до проєкту «Скульптурний» мене вело багато стежок. Тобто він не з'явився нізвідки.
У проєкті «Скульптурний» беруть участь усі люди, які постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення. Вони проходять реабілітацію та протезування у центрі Superhumans. Більшість із них — ветерани, але є також одна цивільна жінка з Соледару. Вона найстарша серед цих моїх героїв. Проєкт ще не завершено, але я на цьому не акцентую уваги. Я не шукаю героїв сама, особисто. Проте зараз, наприклад, ми знімаємо документальне кіно про героїв. І через те, що проєкт, по суті, переріс у нову форму, потрібно працювати з новими історіями. Все більше людей отримують поранення, і не всім вдається адаптуватися. Їм у центрі дуже допомагають психологічно. Це неймовірна робота лікарів, які там працюють. Чесно зізнаюся, я не хочу завершувати цей проєкт лише через те, що я в кожну історію занурююся, і кожна історія унікальна, кожна людина розповідає її по-різному, сприймає поранення інакше, і це впливає на її подальше життя.
— Розкажіть про вашого першого героя, який погодився на зйомку. Якими були ваші очікування щодо цієї зйомки і як потім все повернулося?
— Мій перший герой — це теперішній «Холостяк» Олександр Будько. У нього життя гарно понеслось і закрутилось! Він, до речі, один з меншої кількості хлопців, які повністю роздягнулися. Багато хто, наприклад, не хоче знімати білизну, тому ми це прикриваємо тканиною. Тобто ідея полягає в ототожненні з грецько-римськими скульптурами, які в більшості своїй, не всі звичайно, але мали драперію. І драперія була основним елементом будь-якої мармурової чи ще якоїсь скульптури.
Сашка ми знімали всього 15 хвилин, бо це було у період блекаутів. Попри це, наша коротка співпраця переросла у довготривалу дружбу та підтримку. З багатьма зі своїх героїв я далі спілкуюсь, дізнаюся як справи. Хтось уже понароджував дітей, хтось одружився, і так далі. Хтось швидше це зробив, навіть, ніж я. Сашко неймовірно талановитий хлопець, який просто рве всіх навколо і будує собі неймовірно гарну кар'єру. Йому і нам, як суспільству, це потрібно, тому що він якраз і доносить людям: «Алло! Інклюзивність! Добрий день!». Своїм прикладом він робить більше, ніж я це робила своєю нішевістю лише у колах, які цікавились мистецтвом. Це все-таки була невелика частина людей.
— Чи трансформується сприйняття своєї травми у ваших героїв після фотосесії? Про що вони говорять?
— Захар, втратив дві руки, око і ногу. І це він мені розказує про прийняття та стоїцизм, позитивне мислення і взагалі про життя. Це останній герой, якого я знімала. Захар лікувався у Німеччині. Він розповідає, що не всюди комфортно було на кріслі колісному їздити. Хоча там є комфортні міста і місця. А у нашій країні… Так, я розумію, що це все питання фінансування. Доступність — це дуже важлива річ, тому що неймовірна кількість людей отримала поранення за два з половиною роки.
Можливо, я це так гостро сприймаю, тому що ця проблема була близька моїй сім’ї. Мій дідусь, бувши сліпим, не міг нікуди вийти. При тому, що ми жили в будинку для сліпих. Зараз кажуть у будинку із людьми з порушеннями зору. І він не міг вийти без супроводу іншої людини. Особливо старіючи, він взагалі не міг виходити. Я пам'ятаю його стан, коли ти відчуваєш себе немічним і тягарем для когось. Тому що ти не можеш це сам зробити і тобі треба весь час просити когось допомогти. Це дуже складний момент — пересилити себе і попросити про допомогу. Мій дідусь дуже нервувався через це. Хоч ми були його сім'єю, ми його любили, але він почувався винним, бо йому доводилось постійно про щось когось просити. Тому тут ще стоїть питання, як сім'я все сприймає і реагує. Членам сім'ї теж зараз важко, тому що на них дійсно більше обов'язків припадає. Це величезна проблема, про яку мало говорять. Мені закидають, що я познімала гарні фоточки і поїхала. Так, я познімала, але я хоча б своїми роботами нагадала про це.
— Марто, що далі? Чи можете ви говорити вже, що плануєте робити з цим проєктом «Скульптурний»?
— Проєкт розширюється теж природним шляхом. Я знаходжу через реабілітологів цивільних людей, яких я фотографую. Ми говоримо про різні види ушкодження, травми, втрати. Також ми знімаємо документальне кіно з режисером Сашком Брамою. Ми хочемо розказати історії героїв. Цей фільм буде перекладений на англійську мову. Я вважаю, що його дуже треба бачити міжнародній аудиторії. Ну і на фініші, хотілося б, щоб вийшла книга або виставка, але в якомусь прийнятному просторі. На мій погляд, те, як люди дивляться на роботи, роздруковані в правильному приміщенні, більше впливає на їхній емоційний ряд і на те, як вони запам'ятають ці роботи. Це навіть з дипломатичної точки зору дуже важливо.
— Яку фотографію ви ще мрієте зробити? Або, можливо, яких героїв ви ще хотіли б відзняти?
— У мене бажання просто далі робити фотографію. Я дуже часто розчаровуюся в тому, що зараз швидкоплинний контент і багато хто не цінує фотографію. У мене мета — просто її робити, щоб надалі в мене була аудиторія, яка б дійсно зупинялася і мала час на те, щоб поглянути на роботу й замислитись. Зараз дуже важко втримати погляд. Насправді в нас інформаційне поле настільки насичене та засмічене, що, буває, щось дуже цінне просто губиться в цьому потоці. Так, ти губишся і ти мусиш грати за тими ж правилами, бо інакше не виходить. Ти теж маєш створювати відосики, планувати контент, щоб хоча б якось докричатись до аудиторії роботами, на які потрібно трішки більше часу.
Марта Сирко — 29-річна фотографка зі Львова, мистецтвознавиця за освітою. Вона займається концептуальною фотографією, своїми фотопроєктами досліджує тілесність.
Інстаграм Марти.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Фотографка зі Львова Марта Сирко створила серію світлин з українськими ветеранами, які втратили кінцівки на війні. Свій проєкт «Скульптурний» авторка присвятила мистецтву за мотивами давньогрецьких статуй. Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує розмову з авторкою та її світлини.
— Марто, ким ви самі себе позиціонуєте? Хто ви?
— По суті, все життя я займаюся фотографією, тому позиціоную себе як фотограф. Також я захоплююсь історією мистецтва, зокрема викладаю історію мистецтва.
— Розкажіть, над якими проєктами ви працювали до повномасштабного російського вторгнення?
— Так склалося, що впродовж десяти років я фотографувала весь час у стилі ню. Я працювала з тілесністю. Але десь із 2019–2020 років до мене прийшло глибше усвідомлення тілесності й прийняття. Тіла́ людей дуже різноманітні. Оце модне слово «diversity» прийшло і до мене, тож я почала вивчати його з допомогою фотографії. Я фотографувала старших людей оголеними, зокрема своїх бабусю з дідусем. Вони не мали вибору і погодилися на зйомку, але тільки через те, що їм подобалося, що я роблю. Мені здається, я естетизую будь-яке тіло, до якого доторкаюся. Можливо, це вплив Ренесансу чи бароко. Я намагаюся будь-яке тіло подати більш живописно й естетично. Навіть якщо це документалістика, я все ж хочу додати якусь ноту арту.
Також я знімала різні проєкти з дітками з синдромом Дауна. Це теж був для мене виклик. Коли я задумувалась про материнство, у мене виникало багато внутрішніх питань, і таким чином утворився проєкт, який називався «Сонце всередині». Зараз, до речі, дійшли до того, що вже не можна називати діток з синдромом Дауна «сонячними». Я з цим погоджуюсь. Мені подобається те, що я зараз бачу в суспільстві стосовно інклюзії: ми вчимося правильно говорити, мислити та співіснувати між собою.
Для себе я відкрила багато моментів. Наприклад, люди не могли прийняти те, що я фотографувала жінку, на їхній погляд, із надлишковою вагою. Вона займалася спортом, їй подобалось її тіло, вона жила щасливо, проте її повнота людям муляла око. Мені було цікаво, чому люди на це так реагують. Потім я знімала жінку, яка мала величезні рубці та розтягнуту шкіру після народження дитини і, наприклад, до неї було значно позитивніше ставлення. У мене виникало багато питань також щодо фемінізму і його розвитку в Україні. А потім сталася велика війна.
— Люди, які приходять до вас на фотосесії, впевнені в собі чи вразливі? Ваші фотографії допомагають їм якось по-іншому подивитися на себе? Можливо, прийняти себе?
— У мене завжди була більша емпатія до жінок, тому що так склалося, що у нашій культурі, все-таки існує певне ставлення до зовнішності. Люди живуть з комплексами. Я не думала, що буду з цим якось пов'язана і працювати ще й психологічно: намагатись розкрити людину під час зйомки й акцентувати на красивих частинах її тіла, естетично привабливих. Ніколи не думала, що буду пояснювати жінці, що вона красива й у неї немає проблем. Мені зустрічались жінки, яких довелось переконувати: «Ти просто зустріла не ту людину. Вона зламала тобі психіку, а ламати було нічого, бо в тебе все добре. З тобою все гаразд! Ти занадто придираєшся!». Під час фотосесій я завжди намагаюся підтримати своїх героїв, пояснити їм, що все гарно. Загалом мені завжди дуже хочеться сказати, що всі люди красиві, щоб вони спокійно жили.
— Можливо, вам згадається якась історія героя чи героїні, коли людина побачила власні фотографії й змінила ставлення до себе?
— Я пам'ятаю, що я знімала старшу жінку, і їй не сподобались фотографії, але вони не сподобалися їй не з технічної точки зору. Вона пояснювала, що дівчата в інстаграмі, яких я фотографую, виглядають не так. Для мене це був переломний момент. Я зрозуміла, що мені потрібно максимально акцентувати на реальності, на тому, якою людина є. Відтоді багато що змінилося. Наприклад, у мене була ситуація, коли дівчина з четвертою стадією сколіозу хотіла влаштувати собі зйомку на пам'ять перед операцією з виправлення хребта. Вона хотіла запам’ятати, як вона виглядала. І їй сподобалися роботи, вона їх публікувала. При тому, що у нас заведено приховувати такі моменти. Мені здається, що це абсолютно нормально. Ми всі різні.
— Як виникла ідея проєкту «Скульптурний»?
— В останні місяці перед вторгненням росіян я співпрацювала з атлетами. Мої роботи були представлені на виставках, і люди питали: «Це справжня людина чи скульптура?». Це відклалося у моїй голові. Тому я можу сказати, що до проєкту «Скульптурний» мене вело багато стежок. Тобто він не з'явився нізвідки.
У проєкті «Скульптурний» беруть участь усі люди, які постраждали внаслідок повномасштабного вторгнення. Вони проходять реабілітацію та протезування у центрі Superhumans. Більшість із них — ветерани, але є також одна цивільна жінка з Соледару. Вона найстарша серед цих моїх героїв. Проєкт ще не завершено, але я на цьому не акцентую уваги. Я не шукаю героїв сама, особисто. Проте зараз, наприклад, ми знімаємо документальне кіно про героїв. І через те, що проєкт, по суті, переріс у нову форму, потрібно працювати з новими історіями. Все більше людей отримують поранення, і не всім вдається адаптуватися. Їм у центрі дуже допомагають психологічно. Це неймовірна робота лікарів, які там працюють. Чесно зізнаюся, я не хочу завершувати цей проєкт лише через те, що я в кожну історію занурююся, і кожна історія унікальна, кожна людина розповідає її по-різному, сприймає поранення інакше, і це впливає на її подальше життя.
— Розкажіть про вашого першого героя, який погодився на зйомку. Якими були ваші очікування щодо цієї зйомки і як потім все повернулося?
— Мій перший герой — це теперішній «Холостяк» Олександр Будько. У нього життя гарно понеслось і закрутилось! Він, до речі, один з меншої кількості хлопців, які повністю роздягнулися. Багато хто, наприклад, не хоче знімати білизну, тому ми це прикриваємо тканиною. Тобто ідея полягає в ототожненні з грецько-римськими скульптурами, які в більшості своїй, не всі звичайно, але мали драперію. І драперія була основним елементом будь-якої мармурової чи ще якоїсь скульптури.
Сашка ми знімали всього 15 хвилин, бо це було у період блекаутів. Попри це, наша коротка співпраця переросла у довготривалу дружбу та підтримку. З багатьма зі своїх героїв я далі спілкуюсь, дізнаюся як справи. Хтось уже понароджував дітей, хтось одружився, і так далі. Хтось швидше це зробив, навіть, ніж я. Сашко неймовірно талановитий хлопець, який просто рве всіх навколо і будує собі неймовірно гарну кар'єру. Йому і нам, як суспільству, це потрібно, тому що він якраз і доносить людям: «Алло! Інклюзивність! Добрий день!». Своїм прикладом він робить більше, ніж я це робила своєю нішевістю лише у колах, які цікавились мистецтвом. Це все-таки була невелика частина людей.
— Чи трансформується сприйняття своєї травми у ваших героїв після фотосесії? Про що вони говорять?
— Захар, втратив дві руки, око і ногу. І це він мені розказує про прийняття та стоїцизм, позитивне мислення і взагалі про життя. Це останній герой, якого я знімала. Захар лікувався у Німеччині. Він розповідає, що не всюди комфортно було на кріслі колісному їздити. Хоча там є комфортні міста і місця. А у нашій країні… Так, я розумію, що це все питання фінансування. Доступність — це дуже важлива річ, тому що неймовірна кількість людей отримала поранення за два з половиною роки.
Можливо, я це так гостро сприймаю, тому що ця проблема була близька моїй сім’ї. Мій дідусь, бувши сліпим, не міг нікуди вийти. При тому, що ми жили в будинку для сліпих. Зараз кажуть у будинку із людьми з порушеннями зору. І він не міг вийти без супроводу іншої людини. Особливо старіючи, він взагалі не міг виходити. Я пам'ятаю його стан, коли ти відчуваєш себе немічним і тягарем для когось. Тому що ти не можеш це сам зробити і тобі треба весь час просити когось допомогти. Це дуже складний момент — пересилити себе і попросити про допомогу. Мій дідусь дуже нервувався через це. Хоч ми були його сім'єю, ми його любили, але він почувався винним, бо йому доводилось постійно про щось когось просити. Тому тут ще стоїть питання, як сім'я все сприймає і реагує. Членам сім'ї теж зараз важко, тому що на них дійсно більше обов'язків припадає. Це величезна проблема, про яку мало говорять. Мені закидають, що я познімала гарні фоточки і поїхала. Так, я познімала, але я хоча б своїми роботами нагадала про це.
— Марто, що далі? Чи можете ви говорити вже, що плануєте робити з цим проєктом «Скульптурний»?
— Проєкт розширюється теж природним шляхом. Я знаходжу через реабілітологів цивільних людей, яких я фотографую. Ми говоримо про різні види ушкодження, травми, втрати. Також ми знімаємо документальне кіно з режисером Сашком Брамою. Ми хочемо розказати історії героїв. Цей фільм буде перекладений на англійську мову. Я вважаю, що його дуже треба бачити міжнародній аудиторії. Ну і на фініші, хотілося б, щоб вийшла книга або виставка, але в якомусь прийнятному просторі. На мій погляд, те, як люди дивляться на роботи, роздруковані в правильному приміщенні, більше впливає на їхній емоційний ряд і на те, як вони запам'ятають ці роботи. Це навіть з дипломатичної точки зору дуже важливо.
— Яку фотографію ви ще мрієте зробити? Або, можливо, яких героїв ви ще хотіли б відзняти?
— У мене бажання просто далі робити фотографію. Я дуже часто розчаровуюся в тому, що зараз швидкоплинний контент і багато хто не цінує фотографію. У мене мета — просто її робити, щоб надалі в мене була аудиторія, яка б дійсно зупинялася і мала час на те, щоб поглянути на роботу й замислитись. Зараз дуже важко втримати погляд. Насправді в нас інформаційне поле настільки насичене та засмічене, що, буває, щось дуже цінне просто губиться в цьому потоці. Так, ти губишся і ти мусиш грати за тими ж правилами, бо інакше не виходить. Ти теж маєш створювати відосики, планувати контент, щоб хоча б якось докричатись до аудиторії роботами, на які потрібно трішки більше часу.
Марта Сирко — 29-річна фотографка зі Львова, мистецтвознавиця за освітою. Вона займається концептуальною фотографією, своїми фотопроєктами досліджує тілесність.
Інстаграм Марти.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
