Про проєкт «Тимчасовий дім» (або «Гуртожиток»), реактивну фотографію під час війни, фотоосвіту у Франції, світлину мрії — про це та інше говоримо з новою учасницею Української асоціації професійних фотографів, одеситкою Дар’єю Свертіловою.
Я себе позиціоную як фотограф, що працює на межі документальної та художньої фотографії.
Це довга історія. Я насправді цікавилась фотографією ще коли була підлітком. Я навчалася в середній школі, мені було 13 років. Тоді стали популярними дзеркальні камери. Хтось із моїх однокласників почав знімати, я подумала, що мені це теж цікаво. Я пішла у фотогурток в Одесі і почала робити портрети своїм однокласникам. Їм це теж подобалось і вони мене заохочували продовжувати далі, кажучи, що в мене добре виходить. І почалося все з цього. Потім у мене сформувалось таке невеличке ком'юніті в Одесі з двох подруг. Ми збиралися разом та говорили про проєкти, дивилися на роботи зарубіжних фотографів. Так тривало протягом навчання в старшій школі та під час студентства. Навчаючись на філології я усвідомила, що хочу надалі сконцентрувати свою увагу на фотографії й тому після навчання в Одесі вступила до Школи декоративних мистецтв у Парижі. Там я навчалася на факультеті «Фото та відео».
Можна і так сказати (сміється).
Я почала знімати серію «Тимчасовий дім» у 2019 році. На той момент я вже два роки навчалась у Франції. Все почалося зі спонтанної ідеї і експерименту. Я не знала, що ця ідея сформується у довготривалу фотосерію.
Перебування за кордоном дало мені розуміння, що може бути й інша фотографія. Тобто, коли я була в Одесі, я не мала такого доступу до певних виставок та книжок. У нас все одно трохи інший контекст. І мені здається, що перебування там дало і дистанцію, і розуміння, що ця тема може бути цікава не тільки мені. Коли я навчалася в Одесі, я не жила в гуртожитку і ніхто з моїх університетських друзів теж там не жив. Мені завжди хотілося туди потрапити, проте не було нагоди. Потім я повернулася з Франції на літні канікули в Одесу і в мене з'явилася така ідея. Я почала шукати когось, хто живе в гуртожитку. На той час я теж навчалася далеко від дому і вперше проживала досвід самостійного життя.
Мені було цікаво, як цей етап дорослішання проживають студенти в Україні. Крім того, мені здається, що цей проєкт частково був рефлексією після подій на Майдані. Я навчалася на першому курсі, коли почалась Революція Гідності, і якраз студенти стали рушійною силою на Майдані. Мене це сильно вразило — як саме молодь відреагувала на те, що відбувалося в країні. І мені дуже хотілося показати молодих українців та українок: які вони різні і як вони живуть.
Насправді гуртожитки є всюди. В Європі вони виглядають однотипно, здебільшого дуже охайні та мінімалістичні. Мені здається, що в українських гуртожитках більше еклектичності і якихось неочікуваних деталей. Ти ніколи не знаєш, на що ти натрапиш, в кімнатах або самих будівлях. І дійсно, що наші гуртожитки — це пережиток радянських часів. Тобто вони не особливо змінилися з тих пір, як їх будували. Зараз деякі гуртожитки оновлюють за європейським зразком, але більшість залишаються такими як були. Дуже помітно, що у студентів багато референсів американської чи європейської культури: музика, постери, написи англійською мовою і т.д. Тобто Радянський Союз вже в минулому, але десь на бекграунді він все одно присутній. Хочемо ми цього чи ні, це все одно частина нашої спадщини.
Для мене проєкт «Гуртожиток» найперше про людей. Він про студентів, про те, як вони обживають ці місця, облаштовують свої кімнати. І відгуки чула різні. Переважно позитивні. Але я спокійно ставлюся до того, що роботи не можуть подобатися всім. Одного разу — це було ще до російського повномасштабного вторгнення — один новинний угорський сайт запостив мою серію робіт. І там хтось написав коментар: «Ну це дуже романтизована картинка. Не вистачає там вбитих туалетів і тарганів». Це говорить про те, що саме таким звикли бачити наш східноєвропейський пострадянський простір. У мене не було мети естетизувати, але не було і бажання спекулювати на тому, як люди з закордону хотіли б бачити ці місця. Для мене гуртожитки про молодість, надії, мрії, романтику, дружбу, емансипацію, пошук себе. Все це важливіше за вбиті туалети.
Місце, де я навчалась, має статус вищої школи, це школа мистецтв (державний заклад). Це не університет у класичному розумінні. Тобто для того, щоб вступити, я проходила конкурс. Вступ до цієї школи став подією, яка дійсно змінила моє життя, мені тоді був 21 рік.
Школа дала багато чого і негативного, і позитивного. Позитивне те, що я навчилася відстоювати свою точку зору. На початку навчання було багато випробувань, наприклад, коли викладач каже тобі, що ідея не працює, все неправильно, а як правильно, він не каже, бо, за його словами, я мала прийти до цього розуміння сама. Звичайно, серед труднощів і різниця у менталітеті. Проте цей складний досвід і багато випробувань там мене сформували. З позитивного: школа дала ком'юніті. Завдяки друзям-французам мені вдалося й інтегруватися, і водночас краще пізнати взагалі культурний контекст і зрозуміти, як влаштоване мистецтво фотографії у Франції.
Так, це дуже класний досвід. Я не шкодую абсолютно. Взагалі навіть про першу освіту в Одесі теж не шкодую, тому що будь-яка освіта щось дає. Перша освіта в мене романо-германська філологія, я мала б бути викладачем або вчителькою англійської мови.
Насправді про те, що відбувається у фотографії в контексті війни, дуже багато всього можна сказати. Це така, мені здається, реактивна фотографія. Є події, а з ними і біль, і травми. Хочеться цим поділитися і хочеться на це відреагувати. Моя фотографія не може бути не про війну, тому що я звідси, це також і моя травма. Навіть якщо я живу частково за кордоном, все одно я себе ідентифікую як українка, все одно це теж моя історія.
Спочатку у мене теж був цей стан, який називають «провина вцілілого», бо я була не в Україні, а у Франції, коли почалася повномасштабна війна. І звісно, що у перші місяці я взагалі не могла знімати. Потім французька преса почала пропонувати мені якісь сюжети, пов'язані з Україною, це допомогло якось пережити той період. Перші пару місяців великої війни я фізично не перебувала в Україні, але спостерігала за діяльністю наших фотографів, як вони фіксували трагічні події. Я не розуміла, де моє місце в цьому контексті. Я поїхала в Україну влітку 2022 року, побачила деокуповану Київську область на власні очі.
Як і будь-яка трагічна подія, війна викликає сплеск у творчих сферах. Зараз дуже багато чого відбувається в мистецтві. Люди намагаються сублімувати трагедію. Те, що я бачу — у нас поки що немає дистанції. Через це поки що важко робити концептуальне мистецтво. Тому що для аналізу і рефлексії має пройти час. А зараз ми просто живемо у цьому всьому: кожен день тривога, і не знаєш, куди може влучити у наступний момент. Це, звісно, все дуже сильні переживання. Тому, на мій погляд, наше мистецтво і наша фотографія — переважно реактивні, вони фіксують реальність тут і зараз.
Насправді я думаю, що це комплексне натхнення. Надихають люди навколо. Перебуваючи в Україні, я бачу на власні очі, що відбувається. Я себе асоціюю повністю з цим контекстом. Коли російська ракета влучила в «Охматдит», я побачила, скільки людей туди приїхало допомогти. Скільки людей долучилось. Це вражає. Всі це роблять, тому що не можна не робити. І насправді іноді дійсно дуже важко ментально. У мене були моменти, коли я думала, що тільки журналістська фотографія зараз має сенс, що все інше має меншу силу. А потім я згадую якісь моменти, коли до мене, наприклад, підходили люди й казали: «Я подивився фотографії студентів і вийшов зі сльозами на очах, тому що ці молоді люди… вони зараз в Україні». Або, наприклад, реакція на фотографію нашої військової Ганни Васик, яка була на афіші виставки в Бельгії. На світлині є маленький український прапор. Тоді люди підходили до мене і казали: «Розкажіть нам історію цієї жінки! Хто вона? Що з нею зараз?». Тоді я зрозуміла що можна говорити про війну «спокійними» фотографіями і це також ефективно.
Перше, що мені спадає на думку: я дуже хочу зробити фотографії в Криму. Немає якоїсь конкретної такої картинки в голові. Про Крим я думала дуже багато разів з початку великої війни. Це місце, яке я асоціюю з дитинством. В моїй уяві воно літнє, сонячне, зелене, блакитне. У моїй голові це місце як Едем. Я розумію, що це не є правдою, тому що, по-перше, це уривки дитячого сприйняття. По-друге, що Крим змінився безумовно за ці роки. І я б дуже хотіла туди поїхати, коли ми повернемо Крим. Хотілося б просто познімати там. У мене немає якоїсь конкретної ідеї поки що, але я відчуваю, що мені б дуже хотілося зробити там фотографії.
Дар'я Свертілова — українська фотографка родом з Одеси, яка живе та працює між Києвом та Парижем. Закінчила магістерську програму з фотографії та відео в École Nationale Supérieure des Arts Décoratifs (Париж, Франція) у 2023 році. Фіналістка Palm Photo Prize 2022. Інстаграм Дар’ї.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Про проєкт «Тимчасовий дім» (або «Гуртожиток»), реактивну фотографію під час війни, фотоосвіту у Франції, світлину мрії — про це та інше говоримо з новою учасницею Української асоціації професійних фотографів, одеситкою Дар’єю Свертіловою.
Я себе позиціоную як фотограф, що працює на межі документальної та художньої фотографії.
Це довга історія. Я насправді цікавилась фотографією ще коли була підлітком. Я навчалася в середній школі, мені було 13 років. Тоді стали популярними дзеркальні камери. Хтось із моїх однокласників почав знімати, я подумала, що мені це теж цікаво. Я пішла у фотогурток в Одесі і почала робити портрети своїм однокласникам. Їм це теж подобалось і вони мене заохочували продовжувати далі, кажучи, що в мене добре виходить. І почалося все з цього. Потім у мене сформувалось таке невеличке ком'юніті в Одесі з двох подруг. Ми збиралися разом та говорили про проєкти, дивилися на роботи зарубіжних фотографів. Так тривало протягом навчання в старшій школі та під час студентства. Навчаючись на філології я усвідомила, що хочу надалі сконцентрувати свою увагу на фотографії й тому після навчання в Одесі вступила до Школи декоративних мистецтв у Парижі. Там я навчалася на факультеті «Фото та відео».
Можна і так сказати (сміється).
Я почала знімати серію «Тимчасовий дім» у 2019 році. На той момент я вже два роки навчалась у Франції. Все почалося зі спонтанної ідеї і експерименту. Я не знала, що ця ідея сформується у довготривалу фотосерію.
Перебування за кордоном дало мені розуміння, що може бути й інша фотографія. Тобто, коли я була в Одесі, я не мала такого доступу до певних виставок та книжок. У нас все одно трохи інший контекст. І мені здається, що перебування там дало і дистанцію, і розуміння, що ця тема може бути цікава не тільки мені. Коли я навчалася в Одесі, я не жила в гуртожитку і ніхто з моїх університетських друзів теж там не жив. Мені завжди хотілося туди потрапити, проте не було нагоди. Потім я повернулася з Франції на літні канікули в Одесу і в мене з'явилася така ідея. Я почала шукати когось, хто живе в гуртожитку. На той час я теж навчалася далеко від дому і вперше проживала досвід самостійного життя.
Мені було цікаво, як цей етап дорослішання проживають студенти в Україні. Крім того, мені здається, що цей проєкт частково був рефлексією після подій на Майдані. Я навчалася на першому курсі, коли почалась Революція Гідності, і якраз студенти стали рушійною силою на Майдані. Мене це сильно вразило — як саме молодь відреагувала на те, що відбувалося в країні. І мені дуже хотілося показати молодих українців та українок: які вони різні і як вони живуть.
Насправді гуртожитки є всюди. В Європі вони виглядають однотипно, здебільшого дуже охайні та мінімалістичні. Мені здається, що в українських гуртожитках більше еклектичності і якихось неочікуваних деталей. Ти ніколи не знаєш, на що ти натрапиш, в кімнатах або самих будівлях. І дійсно, що наші гуртожитки — це пережиток радянських часів. Тобто вони не особливо змінилися з тих пір, як їх будували. Зараз деякі гуртожитки оновлюють за європейським зразком, але більшість залишаються такими як були. Дуже помітно, що у студентів багато референсів американської чи європейської культури: музика, постери, написи англійською мовою і т.д. Тобто Радянський Союз вже в минулому, але десь на бекграунді він все одно присутній. Хочемо ми цього чи ні, це все одно частина нашої спадщини.
Для мене проєкт «Гуртожиток» найперше про людей. Він про студентів, про те, як вони обживають ці місця, облаштовують свої кімнати. І відгуки чула різні. Переважно позитивні. Але я спокійно ставлюся до того, що роботи не можуть подобатися всім. Одного разу — це було ще до російського повномасштабного вторгнення — один новинний угорський сайт запостив мою серію робіт. І там хтось написав коментар: «Ну це дуже романтизована картинка. Не вистачає там вбитих туалетів і тарганів». Це говорить про те, що саме таким звикли бачити наш східноєвропейський пострадянський простір. У мене не було мети естетизувати, але не було і бажання спекулювати на тому, як люди з закордону хотіли б бачити ці місця. Для мене гуртожитки про молодість, надії, мрії, романтику, дружбу, емансипацію, пошук себе. Все це важливіше за вбиті туалети.
Місце, де я навчалась, має статус вищої школи, це школа мистецтв (державний заклад). Це не університет у класичному розумінні. Тобто для того, щоб вступити, я проходила конкурс. Вступ до цієї школи став подією, яка дійсно змінила моє життя, мені тоді був 21 рік.
Школа дала багато чого і негативного, і позитивного. Позитивне те, що я навчилася відстоювати свою точку зору. На початку навчання було багато випробувань, наприклад, коли викладач каже тобі, що ідея не працює, все неправильно, а як правильно, він не каже, бо, за його словами, я мала прийти до цього розуміння сама. Звичайно, серед труднощів і різниця у менталітеті. Проте цей складний досвід і багато випробувань там мене сформували. З позитивного: школа дала ком'юніті. Завдяки друзям-французам мені вдалося й інтегруватися, і водночас краще пізнати взагалі культурний контекст і зрозуміти, як влаштоване мистецтво фотографії у Франції.
Так, це дуже класний досвід. Я не шкодую абсолютно. Взагалі навіть про першу освіту в Одесі теж не шкодую, тому що будь-яка освіта щось дає. Перша освіта в мене романо-германська філологія, я мала б бути викладачем або вчителькою англійської мови.
Насправді про те, що відбувається у фотографії в контексті війни, дуже багато всього можна сказати. Це така, мені здається, реактивна фотографія. Є події, а з ними і біль, і травми. Хочеться цим поділитися і хочеться на це відреагувати. Моя фотографія не може бути не про війну, тому що я звідси, це також і моя травма. Навіть якщо я живу частково за кордоном, все одно я себе ідентифікую як українка, все одно це теж моя історія.
Спочатку у мене теж був цей стан, який називають «провина вцілілого», бо я була не в Україні, а у Франції, коли почалася повномасштабна війна. І звісно, що у перші місяці я взагалі не могла знімати. Потім французька преса почала пропонувати мені якісь сюжети, пов'язані з Україною, це допомогло якось пережити той період. Перші пару місяців великої війни я фізично не перебувала в Україні, але спостерігала за діяльністю наших фотографів, як вони фіксували трагічні події. Я не розуміла, де моє місце в цьому контексті. Я поїхала в Україну влітку 2022 року, побачила деокуповану Київську область на власні очі.
Як і будь-яка трагічна подія, війна викликає сплеск у творчих сферах. Зараз дуже багато чого відбувається в мистецтві. Люди намагаються сублімувати трагедію. Те, що я бачу — у нас поки що немає дистанції. Через це поки що важко робити концептуальне мистецтво. Тому що для аналізу і рефлексії має пройти час. А зараз ми просто живемо у цьому всьому: кожен день тривога, і не знаєш, куди може влучити у наступний момент. Це, звісно, все дуже сильні переживання. Тому, на мій погляд, наше мистецтво і наша фотографія — переважно реактивні, вони фіксують реальність тут і зараз.
Насправді я думаю, що це комплексне натхнення. Надихають люди навколо. Перебуваючи в Україні, я бачу на власні очі, що відбувається. Я себе асоціюю повністю з цим контекстом. Коли російська ракета влучила в «Охматдит», я побачила, скільки людей туди приїхало допомогти. Скільки людей долучилось. Це вражає. Всі це роблять, тому що не можна не робити. І насправді іноді дійсно дуже важко ментально. У мене були моменти, коли я думала, що тільки журналістська фотографія зараз має сенс, що все інше має меншу силу. А потім я згадую якісь моменти, коли до мене, наприклад, підходили люди й казали: «Я подивився фотографії студентів і вийшов зі сльозами на очах, тому що ці молоді люди… вони зараз в Україні». Або, наприклад, реакція на фотографію нашої військової Ганни Васик, яка була на афіші виставки в Бельгії. На світлині є маленький український прапор. Тоді люди підходили до мене і казали: «Розкажіть нам історію цієї жінки! Хто вона? Що з нею зараз?». Тоді я зрозуміла що можна говорити про війну «спокійними» фотографіями і це також ефективно.
Перше, що мені спадає на думку: я дуже хочу зробити фотографії в Криму. Немає якоїсь конкретної такої картинки в голові. Про Крим я думала дуже багато разів з початку великої війни. Це місце, яке я асоціюю з дитинством. В моїй уяві воно літнє, сонячне, зелене, блакитне. У моїй голові це місце як Едем. Я розумію, що це не є правдою, тому що, по-перше, це уривки дитячого сприйняття. По-друге, що Крим змінився безумовно за ці роки. І я б дуже хотіла туди поїхати, коли ми повернемо Крим. Хотілося б просто познімати там. У мене немає якоїсь конкретної ідеї поки що, але я відчуваю, що мені б дуже хотілося зробити там фотографії.
Дар'я Свертілова — українська фотографка родом з Одеси, яка живе та працює між Києвом та Парижем. Закінчила магістерську програму з фотографії та відео в École Nationale Supérieure des Arts Décoratifs (Париж, Франція) у 2023 році. Фіналістка Palm Photo Prize 2022. Інстаграм Дар’ї.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
