На знімку фотографа Юрка Дячишина — різдвяний стіл посеред святково убраної львівської вулиці. Форма на порожніх стільцях, як нагадування про військових у полоні і зниклих безвісти. Простий і вельми дієвий образ.
І тарілки. Залишати порожню тарілку за столом для тих, кого ми вже не дочекаємося, давній звичай, що нині він повертається в наші доми з новим витком болю і втрат, які принесла війна.
Сконцентрована на дослідженні минулого в професійному житті, обдумуючи будь-яку фотографію, зазвичай я беруся копирсатись у закутках пам’яті (називаймо це полювання за привидами). Документалістика вчить пізнавати й оповідати про світ через метафору й деталь, ми повертаємося до цього завжди, це як основа. Ніхто ж у моєму житті так добре не відчував метафору, як жінка, яка народилася наприкінці війни в мить, коли всіх її сестер і братів уже вбив голод, вибух чи жах. Її, цю жінку, а тоді просто собі якусь ще навіть не уявлену людинку, запланували як новий день, як нову радість, нове світло, як ту, що має прожити життя за утрачених п’ятьох, хоч, як видимо, вона заледве впоралася з тим, щоби якось прожити одне своє. Утім, можливо, почуваючи на собі цей тягар непрожитих життів, жінка навчилася чути світ глибше, уміла слідувати за символами, знаками й, звісно, метафорами, а я, на щастя, могла щоліта повчитися цього в неї.
Та жінка завжди ставила порожні тарілки.
Померлі сиділи з нею за одним столом тричі на рік: на свій день народження приходили по-одному, потім усі разом у котрийсь із менш обтяжених роботою днів на зелені свята в червні й обов’язково — на Різдво. Спершу вона виставляла тарілку на кожного, але з роками почала ставити по одній на кількох, бо ніде було їй узяти такого довгого стола, і ніяк подовжити так свою кухню, щоби запросити всіх, кого вона хотіла би почастувати.
Якби сьогодні жінка не стратила розум і не блукала десь у перших десятиліттях після війни (не цієї, звісно), я би провела її різдвяними вулицями й показала би, скільки ж порожніх тарілок! І вона би, якби не стратила розум, може й відповіла б: «Ніколи так багато як сьогодні нас не збиралося за одним столом». У померлих чимало справ, сказала би жінка чи й казала так раніше, але в такі вечори брами прочинені лише для однієї вечері. І живі, і померлі у такому різ шукають тоді час зібратися і у світлий час нового народження, у світлий час не перемоги, але віри у її можливість, порадіти й погорювати разом.
Фото: Юрко Дячишин
Текст: Віра Курико
На знімку фотографа Юрка Дячишина — різдвяний стіл посеред святково убраної львівської вулиці. Форма на порожніх стільцях, як нагадування про військових у полоні і зниклих безвісти. Простий і вельми дієвий образ.
І тарілки. Залишати порожню тарілку за столом для тих, кого ми вже не дочекаємося, давній звичай, що нині він повертається в наші доми з новим витком болю і втрат, які принесла війна.
Сконцентрована на дослідженні минулого в професійному житті, обдумуючи будь-яку фотографію, зазвичай я беруся копирсатись у закутках пам’яті (називаймо це полювання за привидами). Документалістика вчить пізнавати й оповідати про світ через метафору й деталь, ми повертаємося до цього завжди, це як основа. Ніхто ж у моєму житті так добре не відчував метафору, як жінка, яка народилася наприкінці війни в мить, коли всіх її сестер і братів уже вбив голод, вибух чи жах. Її, цю жінку, а тоді просто собі якусь ще навіть не уявлену людинку, запланували як новий день, як нову радість, нове світло, як ту, що має прожити життя за утрачених п’ятьох, хоч, як видимо, вона заледве впоралася з тим, щоби якось прожити одне своє. Утім, можливо, почуваючи на собі цей тягар непрожитих життів, жінка навчилася чути світ глибше, уміла слідувати за символами, знаками й, звісно, метафорами, а я, на щастя, могла щоліта повчитися цього в неї.
Та жінка завжди ставила порожні тарілки.
Померлі сиділи з нею за одним столом тричі на рік: на свій день народження приходили по-одному, потім усі разом у котрийсь із менш обтяжених роботою днів на зелені свята в червні й обов’язково — на Різдво. Спершу вона виставляла тарілку на кожного, але з роками почала ставити по одній на кількох, бо ніде було їй узяти такого довгого стола, і ніяк подовжити так свою кухню, щоби запросити всіх, кого вона хотіла би почастувати.
Якби сьогодні жінка не стратила розум і не блукала десь у перших десятиліттях після війни (не цієї, звісно), я би провела її різдвяними вулицями й показала би, скільки ж порожніх тарілок! І вона би, якби не стратила розум, може й відповіла б: «Ніколи так багато як сьогодні нас не збиралося за одним столом». У померлих чимало справ, сказала би жінка чи й казала так раніше, але в такі вечори брами прочинені лише для однієї вечері. І живі, і померлі у такому різ шукають тоді час зібратися і у світлий час нового народження, у світлий час не перемоги, але віри у її можливість, порадіти й погорювати разом.
Фото: Юрко Дячишин
Текст: Віра Курико
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
%20(1).png)
