Олег Петрасюк — фотограф, військовослужбовець 24 бригади імені Короля Данила та новий учасник Української асоціації професійних фотографів (УАПФ). У цьому інтерв’ю він ділиться своїм досвідом документування війни, розповідає про складні моральні виклики зйомок і пояснює, чому фотографія для нього — це насамперед ремесло, а не мистецтво.
— Олеже, чим ви займаєтесь в армії зараз?
— Я виконую задачі у пресслужбі, у відділі комунікацій 24 бригади імені Короля Данила.
— А як почалася ваша історія з фотографією? З чого виникло це захоплення?
Якщо чесно, складно відповісти однозначно. Усе почалося на перших курсах університету. Я був студентом і шукав можливість підзаробити.
Фотографія тоді не була чимось визначальним у моєму житті, вона скоріше йшла поруч. Як от, знаєте, люди читають книжки — не тому, що це їхнє хобі, а просто тому, що їм це цікаво. Так було і з фотографією: у мене був фотоапарат, і я просто знімав.
Пізніше я потрапив у фотошколу Віктора Марущенка, де прослухав курс лекцій. А вже десь на другому курсі університету почав працювати фрілансером у фотоагентстві УНІАН. Мій тато журналіст, тому цей світ був мені знайомий і зрозумілий.
Звісно, були моменти, коли я хотів усе кинути й спробувати щось інше. Але щоразу виходило так, що фотографія знову поверталася в моє життя. Одного разу мене запросили на одну роботу, потім на іншу, і так все поступово склалося.
— Що саме ви зазвичай фотографували? Це були новини чи, можливо, якісь творчі проєкти?
— Проєкти? Це скоріше рутинна робота, справжнє ремесло. Просто робиш свою справу.
Мистецький підхід? Не відділяю його як щось окреме. Фотографія передбачає певний підтекст. Хороший знімок чи серія знімків — це завжди більше, ніж просто картинка. У них є те, що говорить за автора, є що сказати глядачу.
У фотографії життя коротке: день, два, іноді три, якщо потрапить на виставку. Так само й проєкти — вони мають свою тимчасову цінність. Наприклад, якщо фотографія створена для агентства, її життєвий цикл обмежується публікацією чи репортажем. А якщо вона стає частиною виставки, то може трохи затриматися в пам’яті, але все одно з часом зникає.
Я ставлюся до цього без пафосу.
— Чи була у вашій практиці фотографія, яка стала для вас особливою? Можливо, це був цікавий момент, унікальна людина чи особлива історія?
— Знаєте, таких фотографій є не багато. Я б не сказав, що вони якісь «особливі», але вони хороші.
— Можете розповісти про одну з таких фотографій?
— Одна з фотографій, яку я можу виділити, була зроблена в селі Мала Комишуваха на Харківщині. На ній зображений український військовослужбовець у церкві, яку росіяни перетворили на польовий шпиталь.
Ця світлина, на мій погляд, дуже насичена — як візуально, так і змістовно. Вона показує війну не лише у фізичному вимірі, але й у культурному. Це своєрідна сцена війни на рівні історії, культури, духовності. Сам факт, що в церкві було облаштовано шпиталь, показує ставлення росіян до чужої культури. Там залишилися сліди крові, хаос, розруха. І в центрі цього безладу постає український військовий, як символ повернення порядку і сили.
Ця фотографія зроблена під час осіннього контрнаступу, приблизно через шість днів після звільнення села. Я вже збирався завершувати зйомки на Харківщині, але побачив фото цієї церкви в Instagram одного з військових і вирішив, що мушу поїхати туди.
Я чекав у церкві п’ять годин, щоб зловити потрібний момент — щоб у кадрі з’явилася людина у потрібній фазі, у потрібному світлі. Мені могло не пощастити, але я просто не хотів звідти йти. Поки чекав, фотографував деталі, вивчав простір.
Загалом я люблю фотографії з людьми в кадрі. Вони додають більше життя, більше сенсу. Ця фотографія — якраз той випадок.
Ось це фотографія колишнього військовослужбовця Андрія Микитенка, зроблена у 2018 році. На той момент я працював у газеті Kyiv Post, і ми створювали серію історій про бої за Іловайськ. Він був одним із героїв цього проєкту — людина, яка пройшла Іловайськ і повернулася до мирного життя.
Це фото дуже символічне. На ньому — чоловік у своїй квартирі, в момент роздумів. Ми спілкувалися про війну, про те, як вона змінила його. Він розповів, що зберіг собі бронежилет, але без плит. Цей бронежилет висів у нього на дверях як своєрідний спогад про минуле.
Я пам’ятаю, як під час зйомки він склав руки, і в тиші виникло відчуття, ніби звучить запитання: «Що робити далі?». Цей момент я і зафіксував.
Фотографія вийшла дуже сильною по світлу. І водночас символічною. На задньому плані — паперові журавлики, як символ надії на мирне життя. А бронежилет на дверях — це його минуле, яке завжди буде поруч, але вже не є частиною його сьогодення.
Проте хочу додати, що насправді я вважаю недоречним говорити про свої фотографії. Навіщо говорити про них? Я їх уже зняв. Я не прихильник цієї тенденції «набивати ціну» своїм знімкам, розповідаючи, як складно їх було робити чи що довелося пережити.
Зрештою, яка різниця, як був зроблений кадр? Іноді це може бути просто випадковість. Наприклад, якби потрібна мені людина не з’явилася в кадрі в церкві або опинилася в іншій фазі руху — усе виглядало б зовсім інакше, і цієї історії не було б.
Це те, що часто залежить не лише від фотографа.
— Можливо, ви зараз інакше оцінюєте цю фотографію військовослужбовця, який пройшов бої за Іловайськ, зважаючи на власний досвід у війську?
— Я не думаю, що моє світосприйняття як військового якось змінило суть цієї фотографії. Вона залишилася такою, якою була.
— А як ваша служба вплинула на ваше бачення фотографії? Можливо, змінилися ваші відчуття моменту, краси чи значущості кадру?
— Я не відчуваю жодних змін у цьому плані. Я і зараз фотографую так, як бачу. Фотографії майже не обробляю: вони залишаються такими, якими їх «бачить» фотоапарат. Баланс білого, налаштування — усе максимально природне. Я не додаю цьому штучного вигляду чи якогось особливого стилю.
— Чи можемо поговорити про те, що ви знімаєте на службі? Що саме фотографуєте і чи є знімки, які залишаються лише для історії бригади або взагалі не публікуються?
— Є моменти, які я свідомо не публікую — усе, що може становити загрозу безпеці. Я не хочу, щоб противник побачив щось, що може бути використане проти нас.
Мій внутрішній цензор набагато суворіший, ніж будь-які зовнішні обмеження. Я дуже критично ставлюся до себе. Якщо існує хоча б мінімальний ризик для когось через опубліковану інформацію на моїй фотографії, я просто її не публікую. Жодна фотографія не варта життя — ні мого, ні життя інших людей.
Мій погляд на це досить утилітарний. Ще з 2014 року, знімаючи війну, я звик діяти дуже обережно. Коли тримаєш у руках камеру, ти маєш думати не лише про композицію, а й про те, щоб кадр не видав жодної важливої позиції чи обстановки.
Бували випадки, коли фотографії притримували до безпечного моменту. Наприклад, якщо через кілька тижнів позицію залишають чи вона вже знищена, тоді можна показати цей кадр. Але навіть у таких ситуаціях важливо діяти дуже обережно, щоб не нашкодити.
— Що ви хочете передати через свої роботи людям, які не бачать цю війну зблизька? Чи є у вас якесь внутрішнє завдання, яке ставите собі?
— Я показую роботу своїх побратимів. Там, де можу допомогти, я допомагаю. Знімаю їхню щоденну службу, зусилля і важливість їхньої роботи.
Для мене важливо не просто показати армію як щось безлике, деперсоналізоване, а зосередитися на конкретних людях. Коли хлопці бачать себе на фотографіях — це підіймає їм настрій, вони відчувають, що їхню роботу помічають. Іноді навіть командири відзначають: «О, я бачив ваші знімки. Там була новина про інший напрямок, але фотографії наших бійців і підписано, що це 24-та бригада».
Я зосереджуюсь на людях і їхній роботі. Наш підрозділ часто залишається недооціненим. Для мене важливо показати повсякденність нашого підрозділу, його зусилля.
Тому я вважаю, що наша робота — показувати буденність. Це не про зраду чи перемогу, не про те, хто найкращий чи найгірший. Це про чесність і реалії. Показуючи щоденну роботу хлопців, ми знімаємо багато запитань і додаємо розуміння. Це найефективніше й найчесніше, що я можу робити зараз.
— Чи є щось таке, що вам важко фотографувати — як технічно, так і морально?
— Технічно найскладніше — це нічний міномет. Його дуже важко знімати через брак світла. Різкість не наводиться, експозиція майже випадкова, адже ти буквально не бачиш, що знімаєш. А фотографія — це письмо світлом. Як можна щось «написати», якщо світла немає?
У таких зйомках є лише короткий спалах, який на мить дає світло, і треба встигнути його використати. Це дуже технічно складно. У мене нормальний кадр вийшов, здається, лише з другого чи навіть четвертого разу.
Морально найважче знімати загиблих і поранених людей. Дуже важко працювати на похоронах. Ще складно бути поруч із людьми, які переживають найгірші моменти свого життя — наприклад, коли у когось згорів дім. У такі моменти ти відчуваєш себе зайвим. Ніби ти нічим не можеш допомогти, а тільки фіксуєш їхню біду.
Запам’ятались зйомки під час ексгумацій. Це гнітюча атмосфера: ти опиняєшся в місці, де поховано сотні людей, яких витягають після кількох місяців у землі. Запах, обстановка. І головне усвідомлення: ці люди могли б жити, якби не війна.
— Чи думали ви про те, щоб у майбутньому створити фотопроєкт, фотосерію чи виставку? Маєте такі плани?
— Моя робота в бригаді — це вже документальний проєкт. Куди ще документальніше?
Думаю, було б ідеально видати ці роботи у форматі книжок. Наприклад, за пів року Часовоярської кампанії я майже повністю задокументував один підрозділ — від рембату до бойової роботи. Дістатися до деяких позицій буває складно і не безпечно, але це все одно важлива частина історії, яку хочеться зберегти й показати.
— Можливо, наш матеріал читатимуть початківці, які мріють стати фотографами. Чи могли б ви дати три поради, як зробити хорошу фотографію?
— Дати універсальні поради складно. Що таке «хороша фотографія»? Це завжди дуже суб’єктивно. Результат завжди говорить сам за себе.
Але якщо говорити про загальні принципи, то: опинитися в потрібному місці в потрібний час; не проґавити кадр — важливо не розгубитись і натиснути кнопку; вчитись; не боятися впливів. Як художники формуються під впливом інших митців, так і фотографи розвиваються вивчаючи чужі техніки й стилі. У цьому немає нічого поганого.
Олег Петрасюк — український фотограф, народився у Києві, Україна, 1991 року. Здобув науковий ступінь магістра у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2014 за спеціальністю історія, археологія. Ще на початку навчання, у 2009 році почав кар’єру у сфері фотожурналістики, спершу як фрілансер в агентстві УНІАН, а з 2013 по 2016-й працював в агентстві Укрінформ. Після короткої перерви повернувся до журналістики, у 2017-му і працював у газеті Kyiv Post. З кінця 2022 року працює у фотоагенції EPA images. Мобілізувався до ЗСУ на початку 2024-го, служить у 24 ОМБР ім. Короля Данила. Cоцмережі Олега.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Олег Петрасюк — фотограф, військовослужбовець 24 бригади імені Короля Данила та новий учасник Української асоціації професійних фотографів (УАПФ). У цьому інтерв’ю він ділиться своїм досвідом документування війни, розповідає про складні моральні виклики зйомок і пояснює, чому фотографія для нього — це насамперед ремесло, а не мистецтво.
— Олеже, чим ви займаєтесь в армії зараз?
— Я виконую задачі у пресслужбі, у відділі комунікацій 24 бригади імені Короля Данила.
— А як почалася ваша історія з фотографією? З чого виникло це захоплення?
Якщо чесно, складно відповісти однозначно. Усе почалося на перших курсах університету. Я був студентом і шукав можливість підзаробити.
Фотографія тоді не була чимось визначальним у моєму житті, вона скоріше йшла поруч. Як от, знаєте, люди читають книжки — не тому, що це їхнє хобі, а просто тому, що їм це цікаво. Так було і з фотографією: у мене був фотоапарат, і я просто знімав.
Пізніше я потрапив у фотошколу Віктора Марущенка, де прослухав курс лекцій. А вже десь на другому курсі університету почав працювати фрілансером у фотоагентстві УНІАН. Мій тато журналіст, тому цей світ був мені знайомий і зрозумілий.
Звісно, були моменти, коли я хотів усе кинути й спробувати щось інше. Але щоразу виходило так, що фотографія знову поверталася в моє життя. Одного разу мене запросили на одну роботу, потім на іншу, і так все поступово склалося.
— Що саме ви зазвичай фотографували? Це були новини чи, можливо, якісь творчі проєкти?
— Проєкти? Це скоріше рутинна робота, справжнє ремесло. Просто робиш свою справу.
Мистецький підхід? Не відділяю його як щось окреме. Фотографія передбачає певний підтекст. Хороший знімок чи серія знімків — це завжди більше, ніж просто картинка. У них є те, що говорить за автора, є що сказати глядачу.
У фотографії життя коротке: день, два, іноді три, якщо потрапить на виставку. Так само й проєкти — вони мають свою тимчасову цінність. Наприклад, якщо фотографія створена для агентства, її життєвий цикл обмежується публікацією чи репортажем. А якщо вона стає частиною виставки, то може трохи затриматися в пам’яті, але все одно з часом зникає.
Я ставлюся до цього без пафосу.
— Чи була у вашій практиці фотографія, яка стала для вас особливою? Можливо, це був цікавий момент, унікальна людина чи особлива історія?
— Знаєте, таких фотографій є не багато. Я б не сказав, що вони якісь «особливі», але вони хороші.
— Можете розповісти про одну з таких фотографій?
— Одна з фотографій, яку я можу виділити, була зроблена в селі Мала Комишуваха на Харківщині. На ній зображений український військовослужбовець у церкві, яку росіяни перетворили на польовий шпиталь.
Ця світлина, на мій погляд, дуже насичена — як візуально, так і змістовно. Вона показує війну не лише у фізичному вимірі, але й у культурному. Це своєрідна сцена війни на рівні історії, культури, духовності. Сам факт, що в церкві було облаштовано шпиталь, показує ставлення росіян до чужої культури. Там залишилися сліди крові, хаос, розруха. І в центрі цього безладу постає український військовий, як символ повернення порядку і сили.
Ця фотографія зроблена під час осіннього контрнаступу, приблизно через шість днів після звільнення села. Я вже збирався завершувати зйомки на Харківщині, але побачив фото цієї церкви в Instagram одного з військових і вирішив, що мушу поїхати туди.
Я чекав у церкві п’ять годин, щоб зловити потрібний момент — щоб у кадрі з’явилася людина у потрібній фазі, у потрібному світлі. Мені могло не пощастити, але я просто не хотів звідти йти. Поки чекав, фотографував деталі, вивчав простір.
Загалом я люблю фотографії з людьми в кадрі. Вони додають більше життя, більше сенсу. Ця фотографія — якраз той випадок.
Ось це фотографія колишнього військовослужбовця Андрія Микитенка, зроблена у 2018 році. На той момент я працював у газеті Kyiv Post, і ми створювали серію історій про бої за Іловайськ. Він був одним із героїв цього проєкту — людина, яка пройшла Іловайськ і повернулася до мирного життя.
Це фото дуже символічне. На ньому — чоловік у своїй квартирі, в момент роздумів. Ми спілкувалися про війну, про те, як вона змінила його. Він розповів, що зберіг собі бронежилет, але без плит. Цей бронежилет висів у нього на дверях як своєрідний спогад про минуле.
Я пам’ятаю, як під час зйомки він склав руки, і в тиші виникло відчуття, ніби звучить запитання: «Що робити далі?». Цей момент я і зафіксував.
Фотографія вийшла дуже сильною по світлу. І водночас символічною. На задньому плані — паперові журавлики, як символ надії на мирне життя. А бронежилет на дверях — це його минуле, яке завжди буде поруч, але вже не є частиною його сьогодення.
Проте хочу додати, що насправді я вважаю недоречним говорити про свої фотографії. Навіщо говорити про них? Я їх уже зняв. Я не прихильник цієї тенденції «набивати ціну» своїм знімкам, розповідаючи, як складно їх було робити чи що довелося пережити.
Зрештою, яка різниця, як був зроблений кадр? Іноді це може бути просто випадковість. Наприклад, якби потрібна мені людина не з’явилася в кадрі в церкві або опинилася в іншій фазі руху — усе виглядало б зовсім інакше, і цієї історії не було б.
Це те, що часто залежить не лише від фотографа.
— Можливо, ви зараз інакше оцінюєте цю фотографію військовослужбовця, який пройшов бої за Іловайськ, зважаючи на власний досвід у війську?
— Я не думаю, що моє світосприйняття як військового якось змінило суть цієї фотографії. Вона залишилася такою, якою була.
— А як ваша служба вплинула на ваше бачення фотографії? Можливо, змінилися ваші відчуття моменту, краси чи значущості кадру?
— Я не відчуваю жодних змін у цьому плані. Я і зараз фотографую так, як бачу. Фотографії майже не обробляю: вони залишаються такими, якими їх «бачить» фотоапарат. Баланс білого, налаштування — усе максимально природне. Я не додаю цьому штучного вигляду чи якогось особливого стилю.
— Чи можемо поговорити про те, що ви знімаєте на службі? Що саме фотографуєте і чи є знімки, які залишаються лише для історії бригади або взагалі не публікуються?
— Є моменти, які я свідомо не публікую — усе, що може становити загрозу безпеці. Я не хочу, щоб противник побачив щось, що може бути використане проти нас.
Мій внутрішній цензор набагато суворіший, ніж будь-які зовнішні обмеження. Я дуже критично ставлюся до себе. Якщо існує хоча б мінімальний ризик для когось через опубліковану інформацію на моїй фотографії, я просто її не публікую. Жодна фотографія не варта життя — ні мого, ні життя інших людей.
Мій погляд на це досить утилітарний. Ще з 2014 року, знімаючи війну, я звик діяти дуже обережно. Коли тримаєш у руках камеру, ти маєш думати не лише про композицію, а й про те, щоб кадр не видав жодної важливої позиції чи обстановки.
Бували випадки, коли фотографії притримували до безпечного моменту. Наприклад, якщо через кілька тижнів позицію залишають чи вона вже знищена, тоді можна показати цей кадр. Але навіть у таких ситуаціях важливо діяти дуже обережно, щоб не нашкодити.
— Що ви хочете передати через свої роботи людям, які не бачать цю війну зблизька? Чи є у вас якесь внутрішнє завдання, яке ставите собі?
— Я показую роботу своїх побратимів. Там, де можу допомогти, я допомагаю. Знімаю їхню щоденну службу, зусилля і важливість їхньої роботи.
Для мене важливо не просто показати армію як щось безлике, деперсоналізоване, а зосередитися на конкретних людях. Коли хлопці бачать себе на фотографіях — це підіймає їм настрій, вони відчувають, що їхню роботу помічають. Іноді навіть командири відзначають: «О, я бачив ваші знімки. Там була новина про інший напрямок, але фотографії наших бійців і підписано, що це 24-та бригада».
Я зосереджуюсь на людях і їхній роботі. Наш підрозділ часто залишається недооціненим. Для мене важливо показати повсякденність нашого підрозділу, його зусилля.
Тому я вважаю, що наша робота — показувати буденність. Це не про зраду чи перемогу, не про те, хто найкращий чи найгірший. Це про чесність і реалії. Показуючи щоденну роботу хлопців, ми знімаємо багато запитань і додаємо розуміння. Це найефективніше й найчесніше, що я можу робити зараз.
— Чи є щось таке, що вам важко фотографувати — як технічно, так і морально?
— Технічно найскладніше — це нічний міномет. Його дуже важко знімати через брак світла. Різкість не наводиться, експозиція майже випадкова, адже ти буквально не бачиш, що знімаєш. А фотографія — це письмо світлом. Як можна щось «написати», якщо світла немає?
У таких зйомках є лише короткий спалах, який на мить дає світло, і треба встигнути його використати. Це дуже технічно складно. У мене нормальний кадр вийшов, здається, лише з другого чи навіть четвертого разу.
Морально найважче знімати загиблих і поранених людей. Дуже важко працювати на похоронах. Ще складно бути поруч із людьми, які переживають найгірші моменти свого життя — наприклад, коли у когось згорів дім. У такі моменти ти відчуваєш себе зайвим. Ніби ти нічим не можеш допомогти, а тільки фіксуєш їхню біду.
Запам’ятались зйомки під час ексгумацій. Це гнітюча атмосфера: ти опиняєшся в місці, де поховано сотні людей, яких витягають після кількох місяців у землі. Запах, обстановка. І головне усвідомлення: ці люди могли б жити, якби не війна.
— Чи думали ви про те, щоб у майбутньому створити фотопроєкт, фотосерію чи виставку? Маєте такі плани?
— Моя робота в бригаді — це вже документальний проєкт. Куди ще документальніше?
Думаю, було б ідеально видати ці роботи у форматі книжок. Наприклад, за пів року Часовоярської кампанії я майже повністю задокументував один підрозділ — від рембату до бойової роботи. Дістатися до деяких позицій буває складно і не безпечно, але це все одно важлива частина історії, яку хочеться зберегти й показати.
— Можливо, наш матеріал читатимуть початківці, які мріють стати фотографами. Чи могли б ви дати три поради, як зробити хорошу фотографію?
— Дати універсальні поради складно. Що таке «хороша фотографія»? Це завжди дуже суб’єктивно. Результат завжди говорить сам за себе.
Але якщо говорити про загальні принципи, то: опинитися в потрібному місці в потрібний час; не проґавити кадр — важливо не розгубитись і натиснути кнопку; вчитись; не боятися впливів. Як художники формуються під впливом інших митців, так і фотографи розвиваються вивчаючи чужі техніки й стилі. У цьому немає нічого поганого.
Олег Петрасюк — український фотограф, народився у Києві, Україна, 1991 року. Здобув науковий ступінь магістра у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка у 2014 за спеціальністю історія, археологія. Ще на початку навчання, у 2009 році почав кар’єру у сфері фотожурналістики, спершу як фрілансер в агентстві УНІАН, а з 2013 по 2016-й працював в агентстві Укрінформ. Після короткої перерви повернувся до журналістики, у 2017-му і працював у газеті Kyiv Post. З кінця 2022 року працює у фотоагенції EPA images. Мобілізувався до ЗСУ на початку 2024-го, служить у 24 ОМБР ім. Короля Данила. Cоцмережі Олега.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
%20(1).png)
.jpg)
