У січні 2015 року на околиці міста Харків, недалеко від аеропорту, збудували модульне містечко для переселенців зі сходу України та Криму. Планувалось, що невеликі житлові контейнери стануть тимчасовим прихистком для внутрішньо переміщених родин. Утім, дуже скоро, огороджене парканом поселення перетворилось на гетто і стало проблемою для муніципальної влади. Термін придатності конструкцій минув у 2017 році й лише тоді в будиночки перестали заселяти нових мешканців. «Старожили» модульних містечок залишати своє помешкання відмовились.
Український документальний фотограф Данило Павлов у 2016 році зняв побут мешканців контейнерних містечок, слухав їхні спогади про минуле та мрії про майбутнє без війни.
У 2016 році в Україні було зареєстровано понад 1 мільйон 700 тисяч внутрішніх переселенців — з Донецької і Луганської областей та з Криму. Люди переїжджали з окупованих РФ територій та рятувались від війни. Питання житла для внутрішньо переміщених родин намагались вирішити й за допомогою іноземних інвестицій. Наприклад, на кошти Німецького товариства міжнародного співробітництва в Україні збудували сім модульних містечок — у Харківській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. З часом тимчасові житлові контейнери стали постійним домом для переселенців зі сходу та Криму і перетворились на ізольовані від зовнішнього світу території.
Одне з цих містечок розташувалось на околиці Харкова. На невеликому клаптику землі, який місцева влада загородила сітчастим парканом у комплекті з охоронцями, постали три загальні блоки на 150–180 осіб, 10 чотириквартирних (назва умовна) модулі, а також окремо холодильники, пральня, душ та туалет. З очевидних переваг — безкоштовний інтернет і дитячі майданчики. За проживання у містечку планували збирати символічні 5 доларів щомісяця. Однак прогнози на майбутнє — річ непевна.
«Містечка, які планувалися в перші роки російської агресії як тимчасові, стали постійними. Більшість модульних будиночків перетворились на справжній дім для внутрішньо переміщених людей. Поселення у Харкові було одним із найбільш проблемних, — говорить Данило Павлов. — Влада сподівалась, що модулі допоможуть людям владнати проблеми із житлом на декілька тижнів, поки вони не знайдуть роботу і не зможуть винаймати власне; що контейнери стануть прихистком для родин з окупованих територій і вони будуть рятуватись від війни і не думати про те, де їм зупинитись».
Модульні містечка були споруджені, в першу чергу, для вразливих груп населення: багатодітних родин, самотніх матерів чи людей з інвалідністю. Однак з часом контейнерні будиночки перетворились на гетто, а поселення туди людей — на свого роду сегрегацію. У містечко постійно приїжджала поліція, а його мешканці часто сварились між собою і трохи рідше — з місцевими.
«Інколи я відчував іспанський сором за мешканців цього містечка. Хоча такі не прилаштовані у житті люди — не лише з Донбасу. Бачив складні історії людей в усій Україні, це не обов’язково залежить від місця їх проживання, — ділиться Данило. — Якщо людей об’єднує одна проблема, одне горе, там може виникнути алкоголізм і решта пов’язаних з цим проблем. У цьому містечку так і сталось». Фотограф додає, що багатьом родинам контейнерне поселення допомогло адаптуватись на новому місці. «Люди шукали роботу, починали щось заробляти й виїжджали з містечка. Натомість інші навіть не планували щось робити і казали, що їх звідти ніхто не вижене. Звісно, були й складні ситуації — людям з інвалідністю чи одиноким мамам, яким немає з ким залишити дітей, знайти хорошу роботу непросто», — каже Данило Павлов.
Протягом декількох днів Данило приходив і фотографував мешканців модульних містечок. Люди на камеру реагували дуже по різному, хтось погрожував розбити техніку, інші відверто позували, але більшості було байдуже. Данилові найбільше запам’ятався мешканець модульного містечка, якого всі називали «дядя Юра». Він — футбольний уболівальник і затятий фанат «Шахтаря», а також чоловік і батько. Йому довелося зіштовхнутись на вулицях Харкова з кількома ультрас місцевої команди «Металіст». Про наслідки красномовно свідчило опухле ліве вухо дяді Юри. «У нього взагалі була доволі специфічна зовнішність: усе тіло в татухах, без переднього зуба. У мене є кадр, де по телевізору транслюють матч команди «Шахтар», дядя Юра п’є пиво, а позаду нього сидить переляканий син. У дитини наче на обличчі написано, що невже тато знову п’є…», — говорить Данило.
Напевно, єдині, хто почував себе у модульному містечку комфортно увесь час, — це діти. Вони постійно були на вулиці, де панувала тепла весна, бавились одне з одним, катались на каруселях і гойдалках. Дитячі майданчики у містечку були облаштовані з розумінням ситуації. Про дозвілля дітей на свіжому повітрі батьки могли не хвилюватися.
Найбільше «квітів життя» було у Дмитра — шестеро (молодшому три роки, а старшому — шістнадцять). Він був одягнений у чорні спортивні штани та футболку з написом «AC/DC», на руках були браслети, у роті — далеко не всі передні зуби. «Цей чоловік зовні нагадував мені незмінного лідера «Сектору Газа» Юру Хоя Клинських. Зрештою, він і був лідером, але не групи, а модульного містечка — Дмитро узяв на себе роль коменданта. Йому доводилось домовлятися з волонтерами, які допомагають мешканцям містечка їжею, одягом та організовують відпочинкові табори для дітей»,— ділиться спогадами Данило Павлов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Данило Павлов фотографував модульні містечка, які спорудили на Київщині — в Бородянці та Ірпені. Він переконаний, що не варто заселяти одну категорію людей в окремий будинок, бо, так чи інакше, це — ізоляція.
«Навіть не уявляю, як розв'язати проблеми з житлом для внутрішніх переселенців. Проте «запаковувати» їх у модульні містечка — це також не найкращий вихід. Вони завжди перетворюються на окремі спільноти, відділені від решти й не бажані для місцевих мешканців, — пояснює Данило Павлов. — Люди, які живуть у контейнерах, постійно перебувають у невизначеності».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
У січні 2015 року на околиці міста Харків, недалеко від аеропорту, збудували модульне містечко для переселенців зі сходу України та Криму. Планувалось, що невеликі житлові контейнери стануть тимчасовим прихистком для внутрішньо переміщених родин. Утім, дуже скоро, огороджене парканом поселення перетворилось на гетто і стало проблемою для муніципальної влади. Термін придатності конструкцій минув у 2017 році й лише тоді в будиночки перестали заселяти нових мешканців. «Старожили» модульних містечок залишати своє помешкання відмовились.
Український документальний фотограф Данило Павлов у 2016 році зняв побут мешканців контейнерних містечок, слухав їхні спогади про минуле та мрії про майбутнє без війни.
У 2016 році в Україні було зареєстровано понад 1 мільйон 700 тисяч внутрішніх переселенців — з Донецької і Луганської областей та з Криму. Люди переїжджали з окупованих РФ територій та рятувались від війни. Питання житла для внутрішньо переміщених родин намагались вирішити й за допомогою іноземних інвестицій. Наприклад, на кошти Німецького товариства міжнародного співробітництва в Україні збудували сім модульних містечок — у Харківській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. З часом тимчасові житлові контейнери стали постійним домом для переселенців зі сходу та Криму і перетворились на ізольовані від зовнішнього світу території.
Одне з цих містечок розташувалось на околиці Харкова. На невеликому клаптику землі, який місцева влада загородила сітчастим парканом у комплекті з охоронцями, постали три загальні блоки на 150–180 осіб, 10 чотириквартирних (назва умовна) модулі, а також окремо холодильники, пральня, душ та туалет. З очевидних переваг — безкоштовний інтернет і дитячі майданчики. За проживання у містечку планували збирати символічні 5 доларів щомісяця. Однак прогнози на майбутнє — річ непевна.
«Містечка, які планувалися в перші роки російської агресії як тимчасові, стали постійними. Більшість модульних будиночків перетворились на справжній дім для внутрішньо переміщених людей. Поселення у Харкові було одним із найбільш проблемних, — говорить Данило Павлов. — Влада сподівалась, що модулі допоможуть людям владнати проблеми із житлом на декілька тижнів, поки вони не знайдуть роботу і не зможуть винаймати власне; що контейнери стануть прихистком для родин з окупованих територій і вони будуть рятуватись від війни і не думати про те, де їм зупинитись».
Модульні містечка були споруджені, в першу чергу, для вразливих груп населення: багатодітних родин, самотніх матерів чи людей з інвалідністю. Однак з часом контейнерні будиночки перетворились на гетто, а поселення туди людей — на свого роду сегрегацію. У містечко постійно приїжджала поліція, а його мешканці часто сварились між собою і трохи рідше — з місцевими.
«Інколи я відчував іспанський сором за мешканців цього містечка. Хоча такі не прилаштовані у житті люди — не лише з Донбасу. Бачив складні історії людей в усій Україні, це не обов’язково залежить від місця їх проживання, — ділиться Данило. — Якщо людей об’єднує одна проблема, одне горе, там може виникнути алкоголізм і решта пов’язаних з цим проблем. У цьому містечку так і сталось». Фотограф додає, що багатьом родинам контейнерне поселення допомогло адаптуватись на новому місці. «Люди шукали роботу, починали щось заробляти й виїжджали з містечка. Натомість інші навіть не планували щось робити і казали, що їх звідти ніхто не вижене. Звісно, були й складні ситуації — людям з інвалідністю чи одиноким мамам, яким немає з ким залишити дітей, знайти хорошу роботу непросто», — каже Данило Павлов.
Протягом декількох днів Данило приходив і фотографував мешканців модульних містечок. Люди на камеру реагували дуже по різному, хтось погрожував розбити техніку, інші відверто позували, але більшості було байдуже. Данилові найбільше запам’ятався мешканець модульного містечка, якого всі називали «дядя Юра». Він — футбольний уболівальник і затятий фанат «Шахтаря», а також чоловік і батько. Йому довелося зіштовхнутись на вулицях Харкова з кількома ультрас місцевої команди «Металіст». Про наслідки красномовно свідчило опухле ліве вухо дяді Юри. «У нього взагалі була доволі специфічна зовнішність: усе тіло в татухах, без переднього зуба. У мене є кадр, де по телевізору транслюють матч команди «Шахтар», дядя Юра п’є пиво, а позаду нього сидить переляканий син. У дитини наче на обличчі написано, що невже тато знову п’є…», — говорить Данило.
Напевно, єдині, хто почував себе у модульному містечку комфортно увесь час, — це діти. Вони постійно були на вулиці, де панувала тепла весна, бавились одне з одним, катались на каруселях і гойдалках. Дитячі майданчики у містечку були облаштовані з розумінням ситуації. Про дозвілля дітей на свіжому повітрі батьки могли не хвилюватися.
Найбільше «квітів життя» було у Дмитра — шестеро (молодшому три роки, а старшому — шістнадцять). Він був одягнений у чорні спортивні штани та футболку з написом «AC/DC», на руках були браслети, у роті — далеко не всі передні зуби. «Цей чоловік зовні нагадував мені незмінного лідера «Сектору Газа» Юру Хоя Клинських. Зрештою, він і був лідером, але не групи, а модульного містечка — Дмитро узяв на себе роль коменданта. Йому доводилось домовлятися з волонтерами, які допомагають мешканцям містечка їжею, одягом та організовують відпочинкові табори для дітей»,— ділиться спогадами Данило Павлов.
Після початку повномасштабного російського вторгнення Данило Павлов фотографував модульні містечка, які спорудили на Київщині — в Бородянці та Ірпені. Він переконаний, що не варто заселяти одну категорію людей в окремий будинок, бо, так чи інакше, це — ізоляція.
«Навіть не уявляю, як розв'язати проблеми з житлом для внутрішніх переселенців. Проте «запаковувати» їх у модульні містечка — це також не найкращий вихід. Вони завжди перетворюються на окремі спільноти, відділені від решти й не бажані для місцевих мешканців, — пояснює Данило Павлов. — Люди, які живуть у контейнерах, постійно перебувають у невизначеності».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
%20(1).png)
.jpg)
