«Я не знаю, коли ти отримаєш це повідомлення», — пише мені подруга. «Від тебе завжди вчасно», — відписую я. Фото з історією очима Олени Гусейнової

22 березня російські ракети летіли на Харків. 15 ракетних ударів по місту. Пожежі на електропідстанціях. Харків повністю знеструмлений.

21 березня ввечері ми з моєю харківською подругою запланували зустріч онлайн. Але виявилося, у подруги не працює камера. Я чула її голос, але бачила тільки чорний екран.

— Так діла не буде, — сказала вона і набрала мене з телефона.

Я бачила, як вона посміхається. І вона теж бачила, що я її бачу. І що я теж посміхаюсь. Ми говорили про те, чому розівчилися робити паузу перед тим, як сказати щось, що може налякати. І про те, чому ми так багато говоримо, а розказаних історій залишається так мало. Ми довго говорили. Вона рухалася квартирою. Запалювала світло на кухні. Гасила світло на кухні. І запалювала його у вітальні. А потім у неї розрядився телефон.

22 березня я написала подрузі, повідомлення довго висіло непрочитаним, але ближче до вечора вона відписала: «Тут у нас апокаліпсис». Я запропонувала приїхати в Київ. «Хочу бути в Харкові», — відписала вона.

На фото Олександра Осіпова центр Харкова, спуск з університетської гірки, темряву розрізає світло автомобільних фар. Я розпізнаю флагшток і приспущений на знак жалоби прапор та обриси Благовіщенського собору. Моя подруга називає його «Пряник». Через усі ті деталі на поліхромному фасаді, через горизонтальні ряди червоної цегли й світлої штукатурки, яких на цьому фото не видно. «Пряник» стоїть чорний. Він присутній, але наче втрачається в темряві. І розпалює моє бажання розгледіти хоч натяк на пряничну оздобу.

Осіпов підписав це фото «Блекаут в Харкові». Ще два роки тому «блекаут» для мене означав тільки штори в готелях, які занурювали кімнату в глуху темряву. Востаннє я бачила такі на вікнах готелю в Харкові:

— Ти затулила штори? — запитав мене колега.

— Ні, я не люблю коли в кімнаті темно зранку, — сказала я.

— Затули, вони стримають скалки, — і я затулила.

Я вмію приготувати вечерю, коли немає світла й газу, вмію відписати на робочий мейл, коли немає інтернету, я вмію висушити волосся біля каміна і в ньому ж зварити каву. Я вмію розказувати історії про налобні ліхтарики й консервований тунець за вином на міжнародних літературних фестивалях. Я вмію робити дотепною темряву, яка ковтає пряничні собори і можливість зідзвонитися з подругою. Але власну темряву я не вмію приховати, як і сумнів, що штори з ефектом «блекаут» врятують під час ракетного обстрілу.

Я вдивляюся у фотографію Осіпова і фіксую кожне джерело світла, фіксую як нестачу і відсутність. Але і як ілюзію його близькості. А ще думаю про те, що було б добре «зловити» машину зліва на пів секунди раніше.

«Я не знаю, коли ти отримаєш це повідомлення», — пише мені подруга.

«Від тебе завжди вчасно», — відписую я.

‍

‍

‍

Ми вдячні work.ua за підтримку фотографічної спільноти та допомогу в підсиленні українських голосів.

‍

Олександр Осіпов – український фотограф, який від початку повномасштабного вторгнення знімав харків’ян, що чинять спротив російським військам, творять мистецтво під обстрілами, малюють у метро та грають концерти у підвалах. Завдяки його роботі світ дізнався про незламний Харків, який зберігає красу у найтемніші часи.

‍

Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм. З 26 лютого 2022 року Олена працювала ведучою у прямому ефірі цілодобового інформаційного радіомарафону на Українське радіо (Суспільне). Авторка двох поетичних книжок "Відкритий райдер" (2012), "Супергерої" (2016). Пише есеїстику та малу прозу.

‍

Читайте також: «Дрончику» достатньо одного життя: Олена Гусейнова та фото тижня