Батальйон «Азов» був створений 5 травня 2014 року у місті Бердянськ як батальйон патрульної служби міліції особливого призначення МВС на підставі рішення Міністерства внутрішніх справ України. Батальйон виник на базі українського партизанського загону «Чорний корпус», який добровільно брав участь в Антитерористичній операції на сході України, зокрема на Харківщині та Приазов’ї у 2014 році.
Фотографи В’ячеслав Ратинський та Анатолій Степанов задокументували перші тренування бійців «Азову», урочисті проводи на фронт перших добровольців, а також бої в селищі Широкине, де батальйон тримав тривалу оборону.
Батальйон спецпризначення МВС «Азов» був створений 5 травня 2014 року. Його попередником було формування «Чорний корпус», яке брало участь в АТО на Донбасі. У загін входили переважно представники східних і південних регіонів України. Учасників батальйону назвали «чорними чоловічками», протиставивши «зеленим чоловічкам» — російським військовим у зеленій формі без розпізнавальних знаків, які окупували територію Криму.
Формування «Чорний корпус» створив щойно звільнений політв’язень Андрій Білецький у ніч з 28 лютого на 1 березня 2014 року. Основу загону сформували учасник партії Білецького «Патріот України», харківські ультрас та активні учасники Євромайдану. Тієї ж ночі «Чорний корпус» штурмом взяв клуб «Оплот» — головний штаб проросійськи налаштованих активістів Харкова. 1 березня 2014 року Андрій Білецький з формуванням «Чорний корпус» обороняв Харківську облдержадміністрацію.
У ніч на 15 березня 2014 року загін «Чорний корпус» вступив у бої з проросійськими силами на вулиці Римарській у Харкові. Це було перше бойове зіткнення, де проросійська сторона мала втрати загиблими. Внаслідок перестрілки сепаратисти мали щонайменше двох загиблих та п’ятьох важко поранених. Українська сторона втрат не мала. На ранок бійці загону «Чорний корпус» після довгих переговорів склали зброю і здалися міліції. Після кількох діб арешту і суду в Полтаві учасників «Чорного корпусу» звільнили.
«Чорний корпус» був доукомплектований протягом березня-квітня 2014 року на Полтавщині. Згодом штаб загону перемістився у Київ. Навчально-мобілізаційний центр загону розгорнувся у будівлі старого корпусу готелю «Козацький», який захопили активісти ще під час Революції Гідності. Набрані й вишколені тут групи бійців періодично здійснювали рейди на Харківщину. В цей час у загоні з'являються чорні однострої — закуплена форма охоронців. Загін отримав прізвисько «чорні чоловічки».
.jpeg)
1 травня 2014 року відбувся останній рейд «Чорного корпусу» на Харків. Внаслідок цього не відбулася анонсована проросійськими силами масова демонстрація із подальшим захопленням влади у Харкові.
Протягом 5–7 травня 2014 року «Чорний корпус» здійснив рейд у місто Маріуполь. «Чорний корпус» успішно відбив спробу захоплення міського відділу міліції, ліквідував засідку на в’їзді в місто і взяв у полон першого міністра оборони «ДНР» Ігоря Хакімзянова, а разом із ним ще близько 30 бойовиків. Під час рейду формування «Чорний корпус» було легалізоване і на його основі створили батальйон міліції особливого призначення «Азов».
17 вересня 2014 року наказом міністра внутрішніх справ України батальйон «Азов» був реорганізований та розширений до складу полку міліції особливого призначення «Азов» МВС. На виборах у Верховну Раду Андрій Білецький переміг у 217-му окрузі Києва і став нардепом.
11 листопада міністр внутрішніх справ України підписав наказ про переведення полку «Азов» до складу Національної гвардії України з подальшою доукомплектацією його до бойового стандарту бригад Національної гвардії. Сьогодні підрозділ «Азов» це окремий загін спеціального призначення «Азов» військової частини 3057 Національної гвардії України. У лютому 2023 року окремий загін спеціального призначення «Азов» став 12-ю бригадою спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
У складі МВС України підрозділ «Азов» брав участь у військових операціях на території проведення Антитерористичної операції, Операції об’єднаних сил, а також по всій Україні.
На початку травня 2014 року батальйон «Азов» налічував 150 бійців і брав участь у визволенні Маріуполя. У серпні батальйон був в Іловайську, де українські військові потрапили в оточення. 20 серпня командир «Азову» Андрій Білецький після втрати семи бійців наказав виводити батальйон з оточення. Після виходу з Іловайська «Азов» тримав оборону біля Маріуполя. Бійцям вдалося підбити танк бойовиків, знищити САУ і міномети противника.
З початку лютого 2015 року бійці полку «Азов» спільно з батальйоном «Донбас» і 37-ї бригади ЗСУ брали участь у наступальній операції, в ході яких вдалося встановити контроль над низкою населених пунктів: Павлополем, Бердянським, Широкиним і Лебединським.
Бої в селищі Широкине практично зрівняли населений пункт із землею. 1 липня бойовики заявили, що оголошують Широкине демілітаризованою зоною як «жест доброї волі». «Азов» також був виведений за передню лінію, на його місце заступили морські піхотинці.
Український фотограф В’ячеслав Ратинський фотографував проводи добровольців майбутнього полку «Азов» на фронт ще у 2014-2015 роках. Спочатку відправляли з двору готелю «Козацький».
Тоді там було кілька десятків бійців. Натомість на початку літа 2014 року на Софійській площі у Києві вже зібралося близько сотні бійців. «Хлопців привезли декількома автобусами, подію анонсували і на площі було багато журналістів та фотографів, — пригадує В’ячеслав Ратинський. — Софійська площа — це дуже символічне місце. Наче сто років тому на старій фотовідеохроніці з Петлюрою і Грушевським та підрозділами Січових Стрільців». Ратинський додає, що проводи проходили дуже урочисто: хлопці були в одностроях і балаклавах, йшли маршем, зупинялись на площі й читали «Молитву українського націоналіста». Проводжати бійців приходили їхні родичі та дівчата. Після Революції Гідності до України була неабияка увага з боку іноземної преси, тож проводи бійців знімало чимало закордонних фотографів.
«Час і місце тренування бійців також анонсували для преси, адже військові були зацікавлені у розповідях про себе. Я любив знімати тренування бійців «Азову», це завжди було яскраво та динамічно. Тема військових, зокрема добровольців, була популярною, і мені було цікаво», — пояснює В’ячеслав Ратинський. На той час було важко домовитися, щоб потрапити до регулярної армії, хоча час від часу проводились відкриті тренування на полігонах, а от добровольчі формування були відкритими до спілкування. «З добровольчими батальйонами було легко домовитись про зйомку та легко працювати», — каже фотограф.
На тренуваннях бійці були з відкритими обличчями. В’ячеслав Ратинський говорить, що знімав тренування наприкінці 2014 року й улітку 2015-го. — «Зараз у мене є відчуття дежавю, бо зараз в тому ж місці я знімаю уже нових молодих добровольців, але все тієї ж старої війни. Цікаво, де ті хлопці з фотографій 2014–2015 років, чи живі усі і чи здорові? Напевно не всі, бо і на тих фотографіях я знаходжу хлопців з ампутаціями».
Український фотограф Анатолій Степанов зняв бійців «Азову» на позиціях у селищі Широкине, розташованому на схід від Маріуполя. Селище було одним зі стратегічних пунктів на шляху можливого наступу на Маріуполь, тож наприкінці літа 2014 року на західній околиці Широкиного українські військові почали зводити фортифікаційні споруди. Передові позиції російських військових були на відстані до двох кілометрів від села. Саме Широкине не контролювалось повністю ні українськими силами, ні сепаратистами.
На початку вересня збройні формування так званої «ДНР» вдарили артилерією по українських позиціях і за підтримки танків перейшли у наступ. Атака була відбита, українські підрозділи зазнали втрат пораненими й відійшли з позицій. 5 вересня бійці «Азову» знову повернулися на позиції та відбили новий штурм. У цей же день була підписана Перша Мінська угода, згідно з якою мало розпочатися перемир’я. Село Широкине потрапило у 30-кілометрову зону безпеки, з якої мало бути виведене важке озброєння, та отримало нейтральний статус. Проте до лютого 2015 року у селищі базувалися групи бойовиків «ДНР», а в село заходила їхня бронетехніка.
Уже 24 січня 2015 року голова так званої «ДНР» Олександр Захарченко оголосив про початок наступу на Маріуполь. 10 лютого розпочалася «Широкинська операція» українських сил, у ході якої передбачалося відвернути сепаратистські формування від Дебальцевого та убезпечити Маріуполь від обстрілів. До кінця дня українські бійці, зокрема й «Азову», повністю контролювали Широкине, хоча там тривали бої з високою щільністю вогню з обох сторін. Друга рота полку «Азов» проводила зачистку Широкиного.
Під час подальших боїв бійці «Азову» закріпилися в Широкиному та Лебединському. 11 лютого на напрямку Широкине — Саханка тривали важкі бої, а вже 13 лютого угруповання «ДНР» перейшли в контрнаступ на Широкине. Наступного дня вони використовували танки та артилерію, проте українські військові знищили противника. 15 лютого, в терміни, узгоджені на переговорах у Мінську 12 лютого, активна фаза Широкинської операції була припинена. Хоча Широкине перейшло під повний контроль українських сил, бойові дії в його околицях тривали й у наступні роки.
Анатолій Степанов декілька разів приїжджав знімати бійців «Азову» біля Широкиного. «Першого разу я просто домовився з «Азовом» та приїхав до них на базу у східній частині Маріуполя. Хлопці посадили нас з колегами в пікап і ми поїхали працювати, — пригадує Анатолій Степанов. — Вдруге домовився із командиром і приїхав до бійців у селище недалеко від Широкиного».
Анатолій Степанов фотографував «азовців» на території пансіонату в Широкиному. Його корпуси на декілька поверхів фактично виходили до самого моря. Будівлі були сильно розбиті артилерією, а позиції військових розташовувались у видовбаних у стінах бійницях. «Звідти уже було видно іншу частину Широкиного, окупованого сепаратистами. Щоб туди потрапити, потрібно було пройти дорогою, яка прострілювалась снайперами. Так мені казали військові, — говорить Анатолій Степанов. — У мене є фотографія, на якій солдат повертається назад на базу цією дорогою».
Анатолій Степанов жив декілька діб у розбомбленому сепаратистами дитячому садочку разом із командиром на псевдо Донбас. У садочку військові спали та йшли звідти на службу. Солдати «Азову» там також були — ввечері грали у футбол, відпочивали. «Коли повертався зі зйомок, нас почали накривати АГС-ами: ми поїхали — і на дорогу за 50 метрів від нас упав снаряд», — згадує Анатолій Степанов.
В’ячеслав Ратинський — український репортер і документальний фотограф. Народився Житомирі. Останні 11 років живе й працює у Києві. Випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Публікувався у багатьох українських виданнях («Reporters», «Громадське», «NV», «Фокус», Forbes, «The Kyiv Independent» та інших), а також у низці зарубіжних видань (Time, The Guardian, The Wall Street journal, The Washington post, The New York Times, El Pais, Radio Freedom Europe, BBC, Reuters, Der Spiegel). Брав участь у багатьох виставках у США, Європі, Японії та інших країнах. Його фото опубліковані у кількох книгах.
Соціальні мережі фотографа:
Facebook
Instagram
Анатолій Степанов — український фотожурналіст, документує війну в Україні з 2014 року.
У 2004 році закінчив курс у фотошколі Віктора Марущенка. Відтоді працював у сфері професійної фотографії як фрілансером, так і штатним фотографом. Співпрацює з такими агентствами, як AP, Reuters, AFP, EPA, Sipa; мав публікації в журналах: National Geographic, Spiegel, Stern, Time та інших.
Фотографував Євромайдан. 1 грудня 2013 року, під час штурму вулиці Банкової, «беркутівці» побили Анатолія: розбили голову, поламали руку, розтрощили техніку.
У 2014 році почав фотографувати війну на території Донецької та Луганської областей. Автор фотопроєкту «Незалежні» (м. Чикаго, США), один з операторів фільму «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» (2017).
Учасник колективних та персональних фотовиставок в Україні, Німеччині, Франції, США.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Батальйон «Азов» був створений 5 травня 2014 року у місті Бердянськ як батальйон патрульної служби міліції особливого призначення МВС на підставі рішення Міністерства внутрішніх справ України. Батальйон виник на базі українського партизанського загону «Чорний корпус», який добровільно брав участь в Антитерористичній операції на сході України, зокрема на Харківщині та Приазов’ї у 2014 році.
Фотографи В’ячеслав Ратинський та Анатолій Степанов задокументували перші тренування бійців «Азову», урочисті проводи на фронт перших добровольців, а також бої в селищі Широкине, де батальйон тримав тривалу оборону.
Батальйон спецпризначення МВС «Азов» був створений 5 травня 2014 року. Його попередником було формування «Чорний корпус», яке брало участь в АТО на Донбасі. У загін входили переважно представники східних і південних регіонів України. Учасників батальйону назвали «чорними чоловічками», протиставивши «зеленим чоловічкам» — російським військовим у зеленій формі без розпізнавальних знаків, які окупували територію Криму.
Формування «Чорний корпус» створив щойно звільнений політв’язень Андрій Білецький у ніч з 28 лютого на 1 березня 2014 року. Основу загону сформували учасник партії Білецького «Патріот України», харківські ультрас та активні учасники Євромайдану. Тієї ж ночі «Чорний корпус» штурмом взяв клуб «Оплот» — головний штаб проросійськи налаштованих активістів Харкова. 1 березня 2014 року Андрій Білецький з формуванням «Чорний корпус» обороняв Харківську облдержадміністрацію.
У ніч на 15 березня 2014 року загін «Чорний корпус» вступив у бої з проросійськими силами на вулиці Римарській у Харкові. Це було перше бойове зіткнення, де проросійська сторона мала втрати загиблими. Внаслідок перестрілки сепаратисти мали щонайменше двох загиблих та п’ятьох важко поранених. Українська сторона втрат не мала. На ранок бійці загону «Чорний корпус» після довгих переговорів склали зброю і здалися міліції. Після кількох діб арешту і суду в Полтаві учасників «Чорного корпусу» звільнили.
«Чорний корпус» був доукомплектований протягом березня-квітня 2014 року на Полтавщині. Згодом штаб загону перемістився у Київ. Навчально-мобілізаційний центр загону розгорнувся у будівлі старого корпусу готелю «Козацький», який захопили активісти ще під час Революції Гідності. Набрані й вишколені тут групи бійців періодично здійснювали рейди на Харківщину. В цей час у загоні з'являються чорні однострої — закуплена форма охоронців. Загін отримав прізвисько «чорні чоловічки».
1 травня 2014 року відбувся останній рейд «Чорного корпусу» на Харків. Внаслідок цього не відбулася анонсована проросійськими силами масова демонстрація із подальшим захопленням влади у Харкові.
Протягом 5–7 травня 2014 року «Чорний корпус» здійснив рейд у місто Маріуполь. «Чорний корпус» успішно відбив спробу захоплення міського відділу міліції, ліквідував засідку на в’їзді в місто і взяв у полон першого міністра оборони «ДНР» Ігоря Хакімзянова, а разом із ним ще близько 30 бойовиків. Під час рейду формування «Чорний корпус» було легалізоване і на його основі створили батальйон міліції особливого призначення «Азов».
17 вересня 2014 року наказом міністра внутрішніх справ України батальйон «Азов» був реорганізований та розширений до складу полку міліції особливого призначення «Азов» МВС. На виборах у Верховну Раду Андрій Білецький переміг у 217-му окрузі Києва і став нардепом.
11 листопада міністр внутрішніх справ України підписав наказ про переведення полку «Азов» до складу Національної гвардії України з подальшою доукомплектацією його до бойового стандарту бригад Національної гвардії. Сьогодні підрозділ «Азов» це окремий загін спеціального призначення «Азов» військової частини 3057 Національної гвардії України. У лютому 2023 року окремий загін спеціального призначення «Азов» став 12-ю бригадою спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.
У складі МВС України підрозділ «Азов» брав участь у військових операціях на території проведення Антитерористичної операції, Операції об’єднаних сил, а також по всій Україні.
На початку травня 2014 року батальйон «Азов» налічував 150 бійців і брав участь у визволенні Маріуполя. У серпні батальйон був в Іловайську, де українські військові потрапили в оточення. 20 серпня командир «Азову» Андрій Білецький після втрати семи бійців наказав виводити батальйон з оточення. Після виходу з Іловайська «Азов» тримав оборону біля Маріуполя. Бійцям вдалося підбити танк бойовиків, знищити САУ і міномети противника.
З початку лютого 2015 року бійці полку «Азов» спільно з батальйоном «Донбас» і 37-ї бригади ЗСУ брали участь у наступальній операції, в ході яких вдалося встановити контроль над низкою населених пунктів: Павлополем, Бердянським, Широкиним і Лебединським.
Бої в селищі Широкине практично зрівняли населений пункт із землею. 1 липня бойовики заявили, що оголошують Широкине демілітаризованою зоною як «жест доброї волі». «Азов» також був виведений за передню лінію, на його місце заступили морські піхотинці.
Український фотограф В’ячеслав Ратинський фотографував проводи добровольців майбутнього полку «Азов» на фронт ще у 2014-2015 роках. Спочатку відправляли з двору готелю «Козацький».
Тоді там було кілька десятків бійців. Натомість на початку літа 2014 року на Софійській площі у Києві вже зібралося близько сотні бійців. «Хлопців привезли декількома автобусами, подію анонсували і на площі було багато журналістів та фотографів, — пригадує В’ячеслав Ратинський. — Софійська площа — це дуже символічне місце. Наче сто років тому на старій фотовідеохроніці з Петлюрою і Грушевським та підрозділами Січових Стрільців». Ратинський додає, що проводи проходили дуже урочисто: хлопці були в одностроях і балаклавах, йшли маршем, зупинялись на площі й читали «Молитву українського націоналіста». Проводжати бійців приходили їхні родичі та дівчата. Після Революції Гідності до України була неабияка увага з боку іноземної преси, тож проводи бійців знімало чимало закордонних фотографів.
«Час і місце тренування бійців також анонсували для преси, адже військові були зацікавлені у розповідях про себе. Я любив знімати тренування бійців «Азову», це завжди було яскраво та динамічно. Тема військових, зокрема добровольців, була популярною, і мені було цікаво», — пояснює В’ячеслав Ратинський. На той час було важко домовитися, щоб потрапити до регулярної армії, хоча час від часу проводились відкриті тренування на полігонах, а от добровольчі формування були відкритими до спілкування. «З добровольчими батальйонами було легко домовитись про зйомку та легко працювати», — каже фотограф.
На тренуваннях бійці були з відкритими обличчями. В’ячеслав Ратинський говорить, що знімав тренування наприкінці 2014 року й улітку 2015-го. — «Зараз у мене є відчуття дежавю, бо зараз в тому ж місці я знімаю уже нових молодих добровольців, але все тієї ж старої війни. Цікаво, де ті хлопці з фотографій 2014–2015 років, чи живі усі і чи здорові? Напевно не всі, бо і на тих фотографіях я знаходжу хлопців з ампутаціями».
Український фотограф Анатолій Степанов зняв бійців «Азову» на позиціях у селищі Широкине, розташованому на схід від Маріуполя. Селище було одним зі стратегічних пунктів на шляху можливого наступу на Маріуполь, тож наприкінці літа 2014 року на західній околиці Широкиного українські військові почали зводити фортифікаційні споруди. Передові позиції російських військових були на відстані до двох кілометрів від села. Саме Широкине не контролювалось повністю ні українськими силами, ні сепаратистами.
На початку вересня збройні формування так званої «ДНР» вдарили артилерією по українських позиціях і за підтримки танків перейшли у наступ. Атака була відбита, українські підрозділи зазнали втрат пораненими й відійшли з позицій. 5 вересня бійці «Азову» знову повернулися на позиції та відбили новий штурм. У цей же день була підписана Перша Мінська угода, згідно з якою мало розпочатися перемир’я. Село Широкине потрапило у 30-кілометрову зону безпеки, з якої мало бути виведене важке озброєння, та отримало нейтральний статус. Проте до лютого 2015 року у селищі базувалися групи бойовиків «ДНР», а в село заходила їхня бронетехніка.
Уже 24 січня 2015 року голова так званої «ДНР» Олександр Захарченко оголосив про початок наступу на Маріуполь. 10 лютого розпочалася «Широкинська операція» українських сил, у ході якої передбачалося відвернути сепаратистські формування від Дебальцевого та убезпечити Маріуполь від обстрілів. До кінця дня українські бійці, зокрема й «Азову», повністю контролювали Широкине, хоча там тривали бої з високою щільністю вогню з обох сторін. Друга рота полку «Азов» проводила зачистку Широкиного.
Під час подальших боїв бійці «Азову» закріпилися в Широкиному та Лебединському. 11 лютого на напрямку Широкине — Саханка тривали важкі бої, а вже 13 лютого угруповання «ДНР» перейшли в контрнаступ на Широкине. Наступного дня вони використовували танки та артилерію, проте українські військові знищили противника. 15 лютого, в терміни, узгоджені на переговорах у Мінську 12 лютого, активна фаза Широкинської операції була припинена. Хоча Широкине перейшло під повний контроль українських сил, бойові дії в його околицях тривали й у наступні роки.
Анатолій Степанов декілька разів приїжджав знімати бійців «Азову» біля Широкиного. «Першого разу я просто домовився з «Азовом» та приїхав до них на базу у східній частині Маріуполя. Хлопці посадили нас з колегами в пікап і ми поїхали працювати, — пригадує Анатолій Степанов. — Вдруге домовився із командиром і приїхав до бійців у селище недалеко від Широкиного».
Анатолій Степанов фотографував «азовців» на території пансіонату в Широкиному. Його корпуси на декілька поверхів фактично виходили до самого моря. Будівлі були сильно розбиті артилерією, а позиції військових розташовувались у видовбаних у стінах бійницях. «Звідти уже було видно іншу частину Широкиного, окупованого сепаратистами. Щоб туди потрапити, потрібно було пройти дорогою, яка прострілювалась снайперами. Так мені казали військові, — говорить Анатолій Степанов. — У мене є фотографія, на якій солдат повертається назад на базу цією дорогою».
Анатолій Степанов жив декілька діб у розбомбленому сепаратистами дитячому садочку разом із командиром на псевдо Донбас. У садочку військові спали та йшли звідти на службу. Солдати «Азову» там також були — ввечері грали у футбол, відпочивали. «Коли повертався зі зйомок, нас почали накривати АГС-ами: ми поїхали — і на дорогу за 50 метрів від нас упав снаряд», — згадує Анатолій Степанов.
В’ячеслав Ратинський — український репортер і документальний фотограф. Народився Житомирі. Останні 11 років живе й працює у Києві. Випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Публікувався у багатьох українських виданнях («Reporters», «Громадське», «NV», «Фокус», Forbes, «The Kyiv Independent» та інших), а також у низці зарубіжних видань (Time, The Guardian, The Wall Street journal, The Washington post, The New York Times, El Pais, Radio Freedom Europe, BBC, Reuters, Der Spiegel). Брав участь у багатьох виставках у США, Європі, Японії та інших країнах. Його фото опубліковані у кількох книгах.
Соціальні мережі фотографа:
Facebook
Instagram
Анатолій Степанов — український фотожурналіст, документує війну в Україні з 2014 року.
У 2004 році закінчив курс у фотошколі Віктора Марущенка. Відтоді працював у сфері професійної фотографії як фрілансером, так і штатним фотографом. Співпрацює з такими агентствами, як AP, Reuters, AFP, EPA, Sipa; мав публікації в журналах: National Geographic, Spiegel, Stern, Time та інших.
Фотографував Євромайдан. 1 грудня 2013 року, під час штурму вулиці Банкової, «беркутівці» побили Анатолія: розбили голову, поламали руку, розтрощили техніку.
У 2014 році почав фотографувати війну на території Донецької та Луганської областей. Автор фотопроєкту «Незалежні» (м. Чикаго, США), один з операторів фільму «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» (2017).
Учасник колективних та персональних фотовиставок в Україні, Німеччині, Франції, США.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
