Це зображення, вихоплене із контексту, зупиняє мене й зацікавлює, але реальність стирає всі естетичні виміри композиції. Про такі знімки складно говорити — подобається, не подобається. Звісно, приваблює композиція, згорблені тіла в обмеженому просторі, які торкаються одне одного, перетікання кольорів і те, як погляд ковзає з однієї чоловічої спини на іншу, але не подобається ситуація, огидні тіла й чоловічі спини, їхні руки й над усе їхні обличчя, яких не видно.
Тобто фотографія зацікавлює, але щойно оприявлюється її історія — виникає відраза. Цікаво, як може подобатися зображення того, що ненавидиш за саме існування, за реальність зупиненої миті.
Це одна з фотографій Владислава Краснощока, харківського художника й фотографа, що він їх зробив у таборі для російських військовополонених. Про цю поїздку Владислав та його колега Ольга Ковальова вже розповідали для UAPP.
Мить на знімку — російські військовополонені сидять в укритті під табором у глибокому тилу, тому що згори лунає тривога, тобто чергова балістика, кинджал чи МіГ у повітрі, тобто російські війська як і завжди чимось нам загрожують. Ці ж військовополонені, власне, теж були російськими військовими, і нині могли бути будь-де. Можна перерахувати стільки міст і сіл, де вони могли стояти, й хоч одне навмання можна й вгадати, тобто назвати місце так влучно, як російська ракета вдаряє в центр українського міста.
Тобто всі ці люди на знімку могли тобі загрожувати. Смиренні зсутулені спини цих чоловіків можуть мати інший вигляд, можуть розправлятися, коли вони не сховані в підвалі під табором від загрози їхніх же людей. Усіх сюди, звісно, спустили, і ніяк дізнатися, на жаль, чи вони спустилися б самі, якби мали вибір? Владислав запам’ятав: один із полонених відповів журналістам, що не вірить у те, ніби Росія може поцілити прямісінько в них. Під захистом твердих стін — звучить вельми рішуче.
Зсутулені спини, опущені голови й долоні, якими затуляють обличчя. Чому вони не хочуть показати власного лиця? Їх же теж шукають, невже вони не хочуть, аби хтось із рідних побачив їх живими, адже про них теж хтось думає, і це — нормально, у цьому немає новини, як би часом не хотілося, аби вони гнили тут нікому не потрібні. Філософиня Ханна Арендт таки влучила в істину найточніше, назвавши зло — банальним. Ці люди, які переступили наш кордон зі зброєю, убивали й захоплювали наші землі, і які робили б це й далі, якби не полон, ці люди когось можуть любити, за ними хтось може сумувати. Тож чому вони затуляють обличчя? Чи затуляли б вони його, якби фотографувалися біля стели на межі Донецької області чи вказівника «Лисичанськ», аби відправити фото другу, мамі, дружині? Чому вони не хочуть, аби їх побачили отак у підвалі під час тривоги через загрозу російських обстрілів. Можливо, бо вони гадають, що з ними стався нещасний випадок — нещасний випадок це, зрештою, про раптовість — ось вони мали зброю проти тих, хто їх сюди спустив, а ось — ні? Я перебільшую. Найпевніше їхні причини, як і зло, куди банальніші.
Нічого дізнатися про цих людей, і не варто, хоч із позиції авторки хочеться знати якомога більше. Утім, переді мною все, що я хотіла побачити, і все, чого я воліла не бачити. Хоча, можливо, книга, ні — дві книги, які читають двоє чоловіків. Вони не ховають обличчя так буквально, але ховають їх за читанням. Тобто зло, навіть банальне, читає книги. Тобто зло, вирване із загальної системи, ґвинт, витягнутий із великої системи зла, читає книги.
Але є ще одна деталь, якої немає на знімку. У цьому таборі, як розповіли фотографам, військовополонені працюють, наприклад, виготовляють пластикові новорічні ялинки на продаж. А скоро ж новорічні свята і є всі шанси, що хоча б одна така опиниться у нашому домі на Різдво.
***
Я бачила критику фотографій Владислава Краснощока, буцім чорно-білою плівкою і способом друку він вбирає сучасні події в образи війни XX століття, стилізує цю війну під іншу. Але, можливо, ці знімки так нагадують війну минулого століття, бо йдеться про неподоланий досвід і не перебутий момент? Можливо, Друга чи Перша світова, знята на сучасні камери, нічим не відрізнятиметься від теперішньої, якщо тільки не технікою? Можливо, зло, навіть банальне, це просто зло — як не знімай, звідки не знімай і в який спосіб не проявляй знімок?
Фото: Владислав Краснощок
Текст: Віра Курико
Це зображення, вихоплене із контексту, зупиняє мене й зацікавлює, але реальність стирає всі естетичні виміри композиції. Про такі знімки складно говорити — подобається, не подобається. Звісно, приваблює композиція, згорблені тіла в обмеженому просторі, які торкаються одне одного, перетікання кольорів і те, як погляд ковзає з однієї чоловічої спини на іншу, але не подобається ситуація, огидні тіла й чоловічі спини, їхні руки й над усе їхні обличчя, яких не видно.
Тобто фотографія зацікавлює, але щойно оприявлюється її історія — виникає відраза. Цікаво, як може подобатися зображення того, що ненавидиш за саме існування, за реальність зупиненої миті.
Це одна з фотографій Владислава Краснощока, харківського художника й фотографа, що він їх зробив у таборі для російських військовополонених. Про цю поїздку Владислав та його колега Ольга Ковальова вже розповідали для UAPP.
Мить на знімку — російські військовополонені сидять в укритті під табором у глибокому тилу, тому що згори лунає тривога, тобто чергова балістика, кинджал чи МіГ у повітрі, тобто російські війська як і завжди чимось нам загрожують. Ці ж військовополонені, власне, теж були російськими військовими, і нині могли бути будь-де. Можна перерахувати стільки міст і сіл, де вони могли стояти, й хоч одне навмання можна й вгадати, тобто назвати місце так влучно, як російська ракета вдаряє в центр українського міста.
Тобто всі ці люди на знімку могли тобі загрожувати. Смиренні зсутулені спини цих чоловіків можуть мати інший вигляд, можуть розправлятися, коли вони не сховані в підвалі під табором від загрози їхніх же людей. Усіх сюди, звісно, спустили, і ніяк дізнатися, на жаль, чи вони спустилися б самі, якби мали вибір? Владислав запам’ятав: один із полонених відповів журналістам, що не вірить у те, ніби Росія може поцілити прямісінько в них. Під захистом твердих стін — звучить вельми рішуче.
Зсутулені спини, опущені голови й долоні, якими затуляють обличчя. Чому вони не хочуть показати власного лиця? Їх же теж шукають, невже вони не хочуть, аби хтось із рідних побачив їх живими, адже про них теж хтось думає, і це — нормально, у цьому немає новини, як би часом не хотілося, аби вони гнили тут нікому не потрібні. Філософиня Ханна Арендт таки влучила в істину найточніше, назвавши зло — банальним. Ці люди, які переступили наш кордон зі зброєю, убивали й захоплювали наші землі, і які робили б це й далі, якби не полон, ці люди когось можуть любити, за ними хтось може сумувати. Тож чому вони затуляють обличчя? Чи затуляли б вони його, якби фотографувалися біля стели на межі Донецької області чи вказівника «Лисичанськ», аби відправити фото другу, мамі, дружині? Чому вони не хочуть, аби їх побачили отак у підвалі під час тривоги через загрозу російських обстрілів. Можливо, бо вони гадають, що з ними стався нещасний випадок — нещасний випадок це, зрештою, про раптовість — ось вони мали зброю проти тих, хто їх сюди спустив, а ось — ні? Я перебільшую. Найпевніше їхні причини, як і зло, куди банальніші.
Нічого дізнатися про цих людей, і не варто, хоч із позиції авторки хочеться знати якомога більше. Утім, переді мною все, що я хотіла побачити, і все, чого я воліла не бачити. Хоча, можливо, книга, ні — дві книги, які читають двоє чоловіків. Вони не ховають обличчя так буквально, але ховають їх за читанням. Тобто зло, навіть банальне, читає книги. Тобто зло, вирване із загальної системи, ґвинт, витягнутий із великої системи зла, читає книги.
Але є ще одна деталь, якої немає на знімку. У цьому таборі, як розповіли фотографам, військовополонені працюють, наприклад, виготовляють пластикові новорічні ялинки на продаж. А скоро ж новорічні свята і є всі шанси, що хоча б одна така опиниться у нашому домі на Різдво.
***
Я бачила критику фотографій Владислава Краснощока, буцім чорно-білою плівкою і способом друку він вбирає сучасні події в образи війни XX століття, стилізує цю війну під іншу. Але, можливо, ці знімки так нагадують війну минулого століття, бо йдеться про неподоланий досвід і не перебутий момент? Можливо, Друга чи Перша світова, знята на сучасні камери, нічим не відрізнятиметься від теперішньої, якщо тільки не технікою? Можливо, зло, навіть банальне, це просто зло — як не знімай, звідки не знімай і в який спосіб не проявляй знімок?
Фото: Владислав Краснощок
Текст: Віра Курико
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
